Геополітика колись і тепер

Геополітика (географічна політика) – один з головних напрямків політичної географії. Як і політична географія, вона розглядає відбуваються в світі процеси і явища на різних рівнях. На глобальному і регіональному рівнях її головне завдання полягає в дослідженні географії міжнародних відносин, особливо балансу сил, що складається між великими державами. На рівні окремих країн – у вивченні становища тієї чи іншої країни в системі існуючих військово-політичних та економічних взаємин, які впливають на її зовнішню політику і визначають зміни в її геополітичному положенні. Можна сказати, що геополітика розглядає кожна держава як просторово-географічний організм, який живе своїми ритмами і має своє власне неповторне обличчя. Іноді говорять також про прикладної геополітиці або геостратегії.

Як основні геополітичних чинників зазвичай розглядають:
– Географічні (простір, положення, природні умови і ресурси);
– Політичні (тип державного ладу, соціальна структура суспільства, взаємини з іншими державами, участь у політичних союзах і блоках, характер
державних кордонів і режим їх функціонування, наявність гарячих точок);
– Економічні (рівень життя населення, ступінь розвитку провідних галузей економіки, участь у зовнішніх економічних зв’язках);
– Військові (рівень розвитку, боєздатність і боєготовність збройних сил, рівень розвитку військової інфраструктури, ступінь підготовки військових кадрів, військові витрати);
– Екологічні (ступінь деградації природного середовища та заходи з його охорони);
– Демографічні (характер відтворення населення, його склад і розміщення);
– Культурно-історичні (рівень розвитку науки, освіти, охорони здоров’я, культурні та трудові традиції, етнічні та релігійні взаємовідносини, криміногенна обстановка).
Геополітична доктрина кожної держави визначається всією сукупністю перерахованих факторів. Але найбільше значення зазвичай відводять географічним і політичним факторам.
У своєму розвитку геополітика, як і вся політична географія, пройшла ряд етапів.
Перший етап нерідко називають етапом класичної геополітики. Він охоплює кінець XIX і початок XX в., Коли відбувалося різке загострення численних військово-політичних протиріч, боротьби за територіальний переділ світу, які в кінцевому рахунку і призвели до Першої світової війні. Головними ідеологами і, як часто говорять, батьками геополітики в цей період стали німецький географ Ф. Ратцель, шведський політолог Р. Челлен і англійський географ X. Маккіндер.
Ф. Ратцель у своїй “Політичної географії” висунув ідею про те, що держава – це свого роду жива істота і його життя так само багато в чому визначається навколишнім середовищем, як і життя живих організмів. Тому для покращення свого географічного положення держава – особливо молоде, зростаюче – має право змінювати свої кордони, збільшувати свою територію шляхом приєднання сусідніх земель, а також розширювати свої заморські колоніальні володіння. Саме Ф. Ратцель ввів в обіг терміни “життєвий простір” і “світова держава”. Ідеї Ф. Ратцель отримали ще більш крайнє вираження у роботах Р. Челлена, який застосував їх до конкретної геополітичної ситуації в тогочасній Європі, доводячи, що Німеччина, що займає в ній центральне положення, має об’єднати навколо себе інші європейські держави.

Х. Маккіндер у своїй доповіді “Географічна вісь історії” (1904) поділив весь світ на чотири великі зони: 1) “світової острів” (World Island) трьох континентів – Європи, Азії та Африки; 2) “сердцевинную землю”, або Хартленд (Heartland) – Євразію; 3) “внутрішній півмісяць”, або окраїнний пояс, оперізуючий Хартленд, і 4) “зовнішній півмісяць” (рис. 4). З цієї геополітичної моделі світу витікав основна теза Маккиндера, сформульований ним як найважливіший геополітичний закон: той, хто контролює Східну Європу, домінує над Хартлендом; той, хто домінує над Хартлендом, домінує і над “світовим островом”; той, хто домінує над “світовим островом”, домінує над усім світом. Звідси прямо випливало, що центральне геополітичне положення у світі посідає Росія.

Другий етап розвитку геополітики охоплює період між Першою і Другою світовими війнами, коли ідеї реваншизму набули найбільшого поширення в Німеччині. У фашистській Німеччині геополітика стала, по суті, офіційної державною доктриною, широко використовувалася для обгрунтування агресії і територіальних домагань. Ще в 1924 р. Карл Хаусхофер заснував геополітичний журнал “Цайтшрифт фюр геополітик”, що пропагував ідеї реваншизму і перекроювання кордонів. Пізніше він став главою фашистської геополітики, засновником інституту геополітики в Мюнхені, президентом німецької академії наук. У цей період в основному сформувалися такі геополітичні поняття, як “життєвий простір”, “сфера впливу”, “країна-сателіт”, “пангерманізм”, та інші, за допомогою яких виправдовували територіальні захоплення в Європі, напад на Радянський Союз. У роки Другої світової війни геополітичні концепції набули широкого поширення і в Японії.
Третій етап, що почався незабаром після Другої світової війни, охопив чотири десятиліття “холодної війни” між двома світовими системами. На цьому етапі геополітичні вишукування активізувалися в багатьох країнах Західної Європи, особливо у Франції, в Німеччині та Великобританії; став виходити міжнародний геополітичний журнал “Геродот”. І проте головний центр геополітичної думки перемістився в США, де було висунуто багато нових концепцій.

Як приклад можна привести концепцію Саула Коена. Він виділив дві основні геостратегічні сфери – морську і континентальну, в кожній з яких, на його думку, домінує одна з двох наддержав. У межах першої сфери він запропонував розрізняти чотири регіони: 1) Англо-Америку з країнами Карибського басейну; 2) Європу з країнами Північної Африки; 3) Південну Америку і Тропічну Африку; 4) острівну Азію і Океанію. У другу сферу він включив два регіони – Хартленд і Східну Азію. С. Коен виділив також п’ять головних політичних центрів світу – США, Росію, Японію, Китай і Західну Європу. Крім реанімації ідеї Х. Маккиндера про Хартленді, американські геополітики розробляли сценарії ядерної війни, визначали зони життєвих інтересів США, “дуги нестабільності” і т. д. Відомий американський політолог, директор Центру стратегічних досліджень Гарвардського університету С. Хантінгтон висунув концепцію, згідно з якою основні протиріччя сучасного світу мають у своїй основі протиріччя між існуючими на планеті цивілізаціями – іудео-християнської, мусульманської, буддистської та ін на його думку, збройні конфлікти в першу чергу виникають в районах так званих цивілізаційних розламів.
У Радянському Союзі на третьому етапі геополітика фактично не отримала ніякого розвитку. Це в основному пояснюється тим, що сам термін “геополітика” виявився як би скомпрометованим, оскільки його пов’язували тільки з мілітаристським ідеями західного блоку. У радянських наукових та довідкових виданнях геополітику зазвичай характеризували як реакційний напрямок буржуазної політичної думки, засноване на крайньому перебільшенні географічних чинників у житті суспільства, як лженаукову концепцію, яка використовує географічну термінологію для обгрунтування загарбницької політики капіталістичних держав. В результаті ярлик буржуазного геополітика погрожував кожному, хто хотів вторгнутися в цю сферу досліджень.

Четвертий етап у розвитку цього напрямку настав наприкінці 80-х рр.. XX в. Його іноді називають етапом нової, неконфронтаційної, геополітики. Дійсно, із закінченням “холодної війни” і крахом біполярної системи міжнародних відносин відбулося загальне потепління світового геополітичного клімату. Протистояння капіталізму і соціалізму завершилося поразкою другого. Прямим наслідком відходу від колишньої конфронтації двох світових систем і двох наддержав – США і СРСР – стало поступове затухання деяких конфліктів, розширення процесів мирного врегулювання, зменшення військових витрат і числа військових баз на чужих територіях і ін Почався переклад міжнародних відносин з характерною для минулих часів площині військового протистояння в русло насамперед економічного, культурного, дипломатичної взаємодії. Сучасний світ з двополюсного почав перетворюватися на багатополюсний, а міжнародні відносини стали більш добросусідськими, регулярними і передбачуваними.

Однак все це зовсім не означає, що перехід від геополітики протистояння до геополітики взаємодії (причому як на глобальному, так і на регіональному рівнях) можна вважати завершеним. Світова геополітична обстановка ускладнюється тим, що і в багатополюсний світ виділяється одна супердержава – США, яка, як показує досвід, аж ніяк не відмовилася від політики диктату і військової загрози, виходячи зі свого розуміння “нового світового порядку”. Далі, геополітична обстановка тепер характеризується появою на світовій арені нових центрів-“важковаговиків”, які претендують на роль світових або принаймні регіональних лідерів. Це Західна Європа, Японія (хоча володіючи великою економічною міццю, вона не відрізняється військовою міццю), Китай, Індія, арабський світ. На Заході ще не зняті з озброєння ідеї “атлантизму”, засновані на силі НАТО, що вже неодноразово призводило до досить різкого загострення міжнародної напруженості (наприклад, у зв’язку з подіями в Косово, Чечні).

Подібна геополітична ситуація ставить складні проблеми перед молодої російської геополітикою, яка за останній час перетворилася на одне з найбільш швидко розвиваються наукових напрямків.
У Росії почала складатися своя геополітична школа, кістяк якої складають не лише політологи, а й географи (В. А. Колосов, Н. С. Мироненко, Л. В. Смірнягін, Н. В. Петров в Москві, С. Б. Лавров, Ю. Д. Дмітревський, Ю. Н. Гладкий, А. А. Анохін в Санкт-Петербурзі). З’явилися дослідження, які містять геополітичний аналіз з елементами геополітичної стратегії та прогнозування. Великий науковий і практичний інтерес представляє розробка питання про державні кордони, які впливають на територіальний розвиток через свої фундаментальні властивості – бар’єрність і контактність. До нових напрямках відноситься вивчення геополітичних аспектів Світового океану, взаємозалежності між політичною, економічною та екологічною ситуаціями, ролі прикордонних районів і т. д.
Природно, що головне питання, на який має дати відповідь вітчизняна геополітика, – це питання про місце і роль Росії в сучасному світі. Він поділяється на кілька підпитань. Наведемо найважливіші з них. Чи залишається Росія, що володіє великим ядерним потенціалом, великою державою або через свого сильного економічного відставання вона перейшла в розряд регіональних держав? Як повинні будуватися відносини Росії з країнами СНД, де Росія має геополітичні інтереси стратегічного характеру, з США, Західною Європою, Китаєм, Японією, Індією, Арабським Сходом? Як забезпечити збереження своєї власної території, що для кожної країни є вищим державним інтересом?
Характерно, що у зв’язку з цим знову загострилися суперечки про євразійство – політичному (геополітичному) і філософському перебігу, зародились в середовищі російської еміграції в 20-30-х рр.. XX в.

“Євразійці” виступали проти перебільшення ролі Європи у світовій історії, тобто европоцентризма. Вони розглядали величезну територію Росії як особливий історичний і географічний регіон, що відноситься і до Європи, і до Азії і утворює особливу культурну область – Євразію. Відомо, що вже в недавній час ідеї євразійства розвивав видатний історик і географ Л. Н. Гумільов, який також вважав Росію-Євразію особливим, своєрідним, але при цьому цілісним світом, мають більшу спорідненість ні з Європою, а з Азією. Наприкінці XX в. ідеї євразійства (неоєвразійства) знову набули великої популярності в наукових і громадських колах Росії та деяких країн СНД. Багато стали виступати проти “західників”, посилаючись і на те, що державний герб Росії – двоголовий орел – має симетричну форму, і це потрібно розуміти як певний символ равновеликости відносин країни з Заходом і зі Сходом. Ідеї неоєвразійства поділяють і деякі російські вчені зі світовими іменами, наприклад академік М. М. Моісеєв, який захищав концепцію “євразійського мосту”. Існує загальноросійське суспільно-політичний рух “Єдність”, очолюване професійним геополитиком А. Г. Дугіним. Його прихильники вважають, що саме євразійство має стати тією національною ідеєю, якої так бракує сучасній Росії.

Поки ще роль Росії у світовій геополітичній системі остаточно не визначилася. Симптоматично, що заключна глава нової книги з проблем геополітики країни озаглавлена “Похмурий ранок: геополітичні перспективи Росії на порозі XXI століття”. [13] Звідси випливає: щоб не перетворитися на полуперіферійние країну, Росія повинна підпорядкувати свою геополітичну та геоекономічну стратегію однієї головної задачі – поступовому перетворенню в дійсно процвітаючу велику державу з сучасною економікою, високим рівнем життя людей, розвиненою демократичною системою влади.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Геополітика колись і тепер