ГЕНРІК ІБСЕН (1828-1906) – НОВІТНІ ТЕНДЕНЦІЇ У ДРАМАТУРГІЇ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст
Вміння любити і прощати
ГЕНРІК ІБСЕН.
П’єса “Ляльковий дім”
Пишно прикрашений театр був заповнений ущерть. Овації не вщухали. Здавалося, вся Норвегія прийшла привітати Генріка Ібсена. Аж ось взяв слово сам король Оскар: “Щедро обдаровані, геніальні натури є не лише гордістю свого народу, а й випереджають свій час, сприяючи розвиткові та сходженню шляхетних паростків, що сховані від поглядів і таяться в глибині людських сердець. І хоча все те велике та прекрасне, що вони відкривають, не можуть зразу збагнути власним коштом, а згодом майже весь тираж продав сміттяреві. Проте ця публікація зробила Ібсенові ім’я у студентської молоді. Доля наступної п’єси була ліпшою. “Богатирський курган” не лише витримав дві постановки, а й приніс авторові такі-сякі кошти. Правда, матеріальних проблем Ібсена вони не вирішили, і він частенько під час обіду зникав із дому, а потім казав, що десь уже поїв.
Народився майбутній драматург у невеличкому норвезькому містечку Шиєні в родині заможного комерсанта. Коли йому було вісім років, батько збіднів, і для сім’ї настали важкі часи. Шістнадцятирічним Генрік став учнем аптекаря в Гемстаді, де мешкало лише 800 чоловік. Про що він думав, протягом шести років розтираючи порошки, готуючи пігулки та притирки гемстадцям? Можливо, про ненаписані картини (бо ж мав неабиякий малярський хист), а може, про несправедливість соціального устрою, ймовірно, також, що про майбутні п’єси… А поки що він готувався до іспитів на медичний факультет університету і писав запальні сонети, звернені до короля Оскара, усіх шведів і норвежців, сенс яких міг би бути втілений у гаслі “Пробудіться, скандинави!”
Після переїзду до Христіанії (тепер Осло) Ібсен з головою поринув у суспільно-політичне життя. Його перша п’єса “Катиліна” була відхилена і театром, і видавцями. Тоді письменник видав її та оцінити по достоїнству всі й кожен, але зроблений ними посів ніколи не пропаде. Рано чи пізно прийде час, коли паросток проб’ється крізь землю і дасть плоди на благо всім. Це служить найкращою нагородою видатних умів і приносить їм вічну славу”.
Так пишно й урочисто Норвегія відзначала сімдесятиріччя видатного драматурга. А про що думав сам Ібсен? Купався в променях слави? Чи згадував довгий тернистий шлях до вершини?
Генрік Ібсен
Щоб мати всі підстави для творчості, потрібно, щоб саме життя ваше було змістовним.
У цей період Ібсен був радше політиком, ніж письменником, і дуже скоро розчарувався в політичних діяннях того часу. Він прийняв пропозицію відомого скрипаля Олле Булла поїхати до Бергена й обійняти посаду інструктора національного театру. Роки роботи там і стажування в театрі Копенгагена стали для Ібсена справжньою школою театральної майстерності. Тож коли в Христіанії відкрився Національний норвезький театр, його очолив Ібсен.
У цей час Норвегія переживала період національного самоусвідомлення та відродження. Ібсен став активним учасником руху за створення самобутньої норвезької культури, часто шляхом заперечення данської, яка тоді домінувала в повсякденному житті. Але й тут на Ібсена чекало розчарування.
Наближення дансько-прусської війни сколихнуло норвезьке суспільство. Здавалося, відродився героїчний дух минувшини, боротьба данського народу стала боротьбою всієї Скандинавії. Король Норвегії та Швеції урочисто пообіцяв допомогти королю Данії. А потім… зовсім “неурочисто” забрав своє слово назад. А норвезькі патріоти так і не прийшли на допомогу данським, тож війну програли.
Ібсен написав поему, що закликала до боротьби, і вирушив у добровільне вигнання – жити на батьківщині було неможливо ані морально, ані матеріально. Двадцять п’ять років провів письменник за кордоном, лише двічі відвідавши рідну країну.
Сила авторитету Ібсена як носія національної ідеї виявилася такою великою, що була запланована пишна прем’єра ще не написаної (!) п’єси драматурга на музику видатного норвезького композитора Едварда Гріга. П’єса ледь не провалилася ще до прем’єри: прочитавши новий твір Ібсена “Пер Гюнт”, Гріг на знак протесту хотів навіть відмовитися писати музику, і лише жорсткі умови контракту змусили митця працювати. Багато хто звинуватив письменника в зраді національних інтересів. Утім, практично кожна п’єса драматурга супроводжувалася скандалом: перша вистава “Союзу молоді” в Христіанії викликала шквал протесту – одні бурхливо аплодували, інші намагалися зірвати постановку; коли в Стокгольмі поставили “Ляльковий дім”, суспільство було таке збурене, що на тогочасних запрошеннях на вечори, бажаючи уникнути інцидентів і не зіпсувати спілкування, обов’язково додавали: “Про “Ляльковий дім” просимо не говорити”. Проте “не говорити” про цей твір було вже неможливо, бо саме ця п’єса провістила про появу письменника, який дав довершений взірець так званої нової драми, про яку заговорила не лише вся Європа, а й цілий світ.
Я відповідь на все не прагнув дати, – моє покликання у тому, щоб питати.
Генрік Ібсен
Італійська акторка Елеонора Дузе виступала з величезним успіхом у багатьох країнах світу. Під час двох турне по Російській імперії (1891-1892, 1908) її захоплено вітали в Москві, Петербурзі, Харкові, Києві, Одесі. Письменниця М. Крестовська згадувала: “Дузе не гримувалася, ніколи не одягала перук, не одягала корсета.
У неї була така сильна творча воля, що їй слугувала вся її натура: погляд, губи, брови, чоло, кожен рух. У неї була ще одна особливість – реквізит оживав у її руках: квіти, лист коханої людини, обручка Нори… Але найголовніше, що її відрізняло від усіх тогочасних актрис, – це те, що вона грала не текст ролі, а її підтекст. На губах Дузе ви читали не виголошені нею слова, в її очах – не оформлені у слова, але промайнулі думки”.
Сприйняття Ібсена в Європі було неоднозначним. З одного боку, постановка деяких п’єс збурювала суспільну думку: в Німеччині “Ляльковий дім” заборонили, автор був змушений змінити і назву, і фінал; у Сіднеї виставу “Лялькового дому” зустріли зливою глузувань, лайливими вигуками і нявчанням публіки. А Берлін, Лондон і Петербург аплодували геніальній Елеонорі Дузе у ролі Нори.
Публіка чекала від автора продовження історії Нори, але він мовчав. Тоді за перо взялися інші. Вальтер Безант написав оповідання, в якому донька Нори стала нареченою сина Крогстада, Хельмер спився, а Крогстад перетворився на взірець доброчинності. Американська письменниця Една Ченней запропонувала п’єсі “Повернення Нори” свою розв’язку: Нора стає сестрою милосердя; під час холери вона доглядає Хельмера і вдруге рятує йому життя; після одужання той упізнає Нору і благає повернутися додому, Нора погоджується; діти радісно вітають повернення матері, а різдвяне сонце освічує “диво”.
У Лондоні твори Ібсена розходилися нечуваним накладом, у Парижі з’являється ібсенівський рух, а по всій Європі створюються театри на нових засадах, щоб ставити п’єси Ібсена. Тим часом газети пишуть: “Ібсен – не драматург, не поет, не філософ, не мораліст, не вчитель, не реформатор, він тільки компілятор найвищою мірою неприємних ексцентричностей”; “Поклоніння Ібсену – істеричне явище, а ібсенізм – божевілля, яким, на щастя, заражені не всі”.
Та серед “заражених ібсенізмом” були найвидатніші митці доби, зокрема великі ірландці Бернард Шоу, який написав книжку під красномовною назвою “Квінтесенція ібсенізму”, і Джеймс Джойс, що покинув Ірландію на знак протесту проти заборони Ірландською Католицькою Церквою п’єс Ібсена. А паризькі газети поставили ім’я норвезького драматурга поряд з іменами Софокла і Шекспіра…
П’єса “Ляльковий дім”
Якби хтось уклав повний список п’єс усієї світової літератури, що викликали найбільший резонанс не лише в мистецьких колах, а й у суспільстві, то драма Генріка Ібсена “Ляльковий дім”, поза сумнівом, увійшла б до десятка найперших з-поміж них. З моменту публікації (1879) п’єса спричинила гостру полеміку стосовно своєї ідейної спрямованості. На німецькій і російській сцені вона йшла під нейтральною назвою (за іменем головної героїні) – “Нора”. А на вимогу німецької акторки Гедвіг Німан-Раабе (в Німеччині через надзвичайну полеміку та активні протести обивателів п’єсу боялися грати в авторській редакції) Ібсен змінив фінал: Нора таки залишається вдома. Здавалося б, сюжет п’єси зовсім не криваво-фатальний, а десь навіть банальний, то що ж у ній так лякало обивателя? Що за сила прихована у цьому творі?
Ляльковий дім. Сцена з вистави Театру на Липках (Київ)
У п’єсі йдеться про те, що адвокат Хельмер, щойно діставши вигідну посаду директора Акційного банку, раптом отримав фатальну звістку – шантажист у листі загрожує викрити підробку документа, яку колись здійснила Нора, дружина Хельмера. Вона підробила підпис на векселі, щоб отримати гроші на лікування самого ж Хельмера. Але саме тепер, коли Хельмер отримав посаду, скандал щодо фінансових махінацій члена його сім’ї є для нього не просто небажаним, а й украй небезпечним. Тож “ідеальному” подружньому життю, яке драматург так майстерно зобразив на початку твору, миттєво покладено край…
Драматизм ситуації в “Ляльковому домі” полягає передовсім у виявленні абсолютної несумісності між, з одного боку, видимістю життя та, з іншого боку, його справдешньою сутністю. Дискредитація зображеного в п’єсі світу намічається найчастіше вже за ходом дії – у деталях, окремих і, здавалося б, випадкових репліках, натяках, недомовленостях. Наприкінці ж п’єси відбувається повний крах ілюзій, з’ясування істини.
Так, оцінивши ступінь небезпеки згаданого шантажу, Хельмер цинічно заявляє дружині, що вона “про людське око” залишиться вдома, але це буде лише “декорумом”, імітацією нормальної сім’ї. Отже, Хельмер сам назвав їхнє життя не справжнім, а декоративним, тим самим підтвердивши назву твору: дім Хель – мерів – не справжній, а саме “ляльковий”!
Аналітична композиція спонукає до поступового розкриття внутрішнього неблагополуччя і трагізму, що ховається за цілком благополучною зовнішньою оболонкою зображуваної дійсності. І елементи такої композиції надзвичайно сильні в “Ляльковому домі”. Вони полягають у сюжетотворчому осягненні внутрішньої суті сімейного життя адвоката Хельмера, здавалося б, дуже щасливого, але заснованого на брехні та егоїзмі. При цьому розкривається справжній характер як самого Хельмера, який виявився егоїстом і боягузом, так і його дружини Нори, яка спочатку виступає як легковажне створіння, але насправді є людиною сильною, здатною на жертви та готовою мислити самостійно. Аналітична структура п’єси визначається і роллю передісторії, розкриттям сюжетної таємниці як важливої рушійної сили в розгортанні дії. Поступово розкривається таємниця підробки Норою підпису її батька. Дуже насиченим і напруженим виявляється і зовнішня дія: постійна загроза викриття Нори, її спроба відтягнути момент, коли Хельмер прочитає листа Крогстада, що лежить у поштовій скриньці.
Аж раптом шантажист сам відмовляється від своїх погрозливих задумів і надсилає листа з вибаченнями, а заразом – і той фатальний вексель, який, власне, і зіпсував настрій Хельмерові. І тут відбувається миттєва метаморфоза: гнівний звинувачувач, який щойно відлучав Нору від виховання дітей, раптом знову перетворюється на “ніжного” чоловіка. Він вибачає свою “білочку” Нору. Проте (вперше в житті) Нора не вибачає його самого. Несподівано для Хельмера вона запрошує його, такого “зверхньо-поблажливого”, до серйозної розмови: “Ми одружені вісім років. Тобі не спадає на думку, що це ж уперше ми з тобою, чоловік з дружиною, сіли поговорити серйозно”. Це був дійсно новий на той час драматургічний хід – дискусія, інтелектуальний двобій як засіб розв’язання конфлікту п’єси. І слід зразу визнати, що в цьому Нора була переконливішою за Хельмера. Хельмер шокований: Нора бунтує, та ще й у найбільш невідповідний момент, коли все так чудово влаштувалося і небезпечний вексель згорів у грубці. Звісно, Хельмер хотів, щоб дружина забула різкі слова, які вихопилися в нього в пориві злості. Він навіть вибачається за них, але все марно – Нора збирається іти з дому. А коли Хельмер нагадує, що вона “передусім дружина й мати”, вона робить епатажну заяву: “Я в це більше не вірю. Я гадаю, що передусім я людина, так само, як і ти, – або принаймні повинна стати людиною. Знаю, що більшість буде на твоєму боці, Торвальде, і що в книгах пишуть у цьому ж дусі. Але я не можу більше заспокоїтись на тому, що говорить більшість і що пишуть у книгах. Я повинна сама подумати про ці речі і спробувати розібратися в них”. Коли ж чоловік – як останній аргумент – нагадує їй про майбутній її осуд суспільством, вона іде ще далі: “Мені треба вияснити собі, хто правий – суспільство чи я”. Звісно, це було нечувано, це був просто скандал, підривання споконвічних суспільних устоїв! Як і останній учинок героїні – вона все-таки йде з дому (“Знизу чути гуркіт зачинюваних воріт”).
Проте Ібсен не був би майстром “нової драми”, якби остаточно розставив усі крапки над “і”: у Хельмера залишається надія на чудо: “Нора (бере свій саквояж). Ах, Торвальде, для цього потрібно, щоб сталося найбільше чудо!”. І цей “відкритий фінал” змушує глядача напружено обмірковувати подальший розвиток подій.
Отже, у п’єсі є два сюжети: внутрішній і зовнішній. Зовнішній – це розв’язка історії, що почалася вісім років тому, коли Нора підробила вексель. І вона закінчується тоді, коли вексель опинився у Хельмера. Ця сюжетна лінія має свою структуру: зав’язка – втрата Крогстадом місця в банку; кульмінація – отримання Хельмером листа від Крогстада; розв’язка – отримання назад векселя та його спалення. Конфлікт зумовлений суто соціальними проблемами: положення жінки у суспільстві (мала б Нора право сама взяти гроші, то не потрібно б було їй нічого підробляти).
Проте значно важливіший сюжет не в зовнішній дії – це стосунки у домі Хельмерів: пізнання Норою справжнього обличчя свого чоловіка та й, зрештою, свого (“Весь наш дім був тільки великий ляльковий дім. Я була тут твоєю лялькою, донькою. А діти були вже моїми ляльками. Мені подобалось, що ти грався, бавився зі мною, як їм подобалось, що я граюсь і бавлюся з ними. У цьому, власне, й було наше подружнє життя, Торвальде”). І кульмінацією цього сюжету є рішення Нори покинути дім Хельмера, який виявився ляльковим. А розв’язка – попереду.
Сюжети | Зовнішній | Внутрішній |
Зав’язки | Втрата Крогстадом місця | Пізнання Норою справжнього |
В банку | Обличчя свого чоловіка | |
Кульмінації | Отримання Хельмером | Рішення Нори покинути |
Листа від Крогстада | Дім Хельмера | |
Розв’язки | Отримання векселя назад | Нора йде від чоловіка і дітей, |
І його спалення | Але… (фінал відкритий) | |
Рушійні сили дії п’єси | Історія з векселем | Психологічний стан Нори |
Рушійна сила зовнішньої дії – історія з векселем; рушійна сила внутрішньої дії – психологічний стан Нори (страх, роздуми про самогубство, очікування чуда).
Важливою особливістю п’єси “Ляльковий дім” є те, що її аналітичність неначе сконцентрована в останніх сценах, у розв’язці, де в діалозі відбувається переосмислення персонажами свого минулого життя і себе самих. Адже саме у фінальній (і першій за усе їхнє життя!) бесіді між Норою і Хельмером жінка здійснює аналіз суті їхніх стосунків, а також почасти і стосунків у суспільстві. І нехай сучасники іноді закидали Ібсену надмірну логічність і холодність Нори в її останньому діалозі з чоловіком, проте тут відбувається переключення зовнішньої сюжетної напруги на напруження інтелектуальне, на напругу думки, яка зрештою й переростає в рішучий сюжетний поворот, що ним завершується дія п’єси. Тож цей твір вважається класичною інтелектуально-аналітичною п’єсою Ібсена, де зовнішня дія повністю підпорядкована інтелектуально-аналітичному началу.
Згідно з творчим задумом автора конфлікт розв’язують не якісь фабульні випадковості, а саме щира розмова, діалог, дискусія. Найкраще це висловлює Фру Лінне: “Хай вони нарешті поговорять між собою по щирості. Неможливо, щоб далі це тривало – завжди ці утайки, виверти…”.
Особливістю стилю драми “Ляльковий дім” є також лаконічність у розгортанні діалогу, наявність підтексту. Інтелектуально-аналітичний характер “нових п’єс” Ібсена поєднується з прагненням зберегти природність і вірогідність усієї сценічної дії, максимальну життєподібність персонажів. Із цим прагненням пов’язана також своєрідність мови його п’єс, яка створюється шляхом щонайбільшої економії мовних засобів. Оскільки функціональне навантаження тексту надзвичайно велике та багатопланове, кожна репліка та фраза вводиться до тексту лише тоді, коли вона є конче необхідною – для здійснення одного, а нерідко навіть кількох художніх завдань. Але така небагатослівність не відміняє свободи та невимушеності діалогу, не обмежує його якимись рамками. Унаслідок усього цього в п’єсі “Ляльковий дім” наявна абсолютно ненав’язлива лаконічність і природна стриманість.
Правда, дехто може заперечити, що часом у окремих епізодах з’являються персонажі начебто багатослівні і навіть балакучі. Досить пригадати хоча б емоційне багатослів’я Нори в деяких сценах другої дії. Але не можна не помітити, що за цим потоком фраз, часом зовсім незначущих і не пов’язаних одна з одною, прихована глибока внутрішня тривога Нори, її напружене очікування розв’язки, викриття.
Велику роль відіграють також паузи. Виникає особливий підтекст – система значень, які не подані відразу, в діалозі, але існують у глибині смислової структури п’єси і які усвідомлюються лише мірою розгортання дії, проте часом так і не розкриваються до кінця.
Підтекст – це прихований, відмінний від прямого значення висловлювання сенс, який відновлюється, “розшифровується” на основі контексту з урахуванням ситуації.