ГЕНЕРАЛ ЮДА – СЕРГІЙ ЖАДАН
Пізно увечері впав сніг
Бинтами бруду на груди.
Нагноєні рани в ліжку тіснім
Зализує хворий Юда.
Солоно-зимовий присмак пустелі,
Що насіда звідусюди,
І павутинням звисають зі стелі
Згадки старого Юди:
Нервові рухи, промови палкі,
Посмішок впевненість люта –
В багнетний бій на чолі полків
Ішов Генерал Юда.
Валились мури, знищені вщент,
Повислі висли високо.
І в місто, залите гарячим дощем,
Входило чорне військо.
Біліла сіль, якою кропив,
Кров – предтечею Суду.
І люди похапливо падали в пил
Під ноги Великому Юді.
Так сталася мрія одвічна твоя,
Природна, як все, що сталось.
Та вже непомітно, як в нору змія,
В тіло вповзала старість…
Несли на цвинтар хоругви згризлі,
Плакали важко й нещадно.
І грався в дитячій порожніми гільзами
Його маленький нащадок.
ВАРШАВА
С. о.
З травневих верлібрів, дощів і полюцій
Ми завжди виходимо якось миршаво.
Дитинко, ми наслідки цих революцій.
Поглянь, як нам світить зогнила Варшава.
Бо сонце щоночі тіка до Європи.
Бо привид страху ще блудить тілом.
Дитинко, отут ти навряд що поробиш.
Якщо це бажання ще не відлетіло.
Бо маєм лиш воду, з долоні випиту.
Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.
І патологічна відсутність Єгипту
Унеможливлює спробу втечі.
Це певно посіяна в нас ущербність –
Потреба шляху, до якої звикли.
Тому безпроблемно сприймається щебінь,
Розбиті дороги й старі мотоцикли.
Попереду нас не чекають, дитинко,
Зневага батьків чи народна пошана.
Хоч завжди існує кінцева зупинка.
Повір, що навряд чи це буде Варшава.
Бо тії розумієш – зіпсовані крани
Не відповідають за воду пролиту.
Ти мітиш йодом отримані рани.
Ти сонно читаєш нічну молитву:
Зійди, освято, на все. що робили,
На все, що значили нечутним ліком…
Мої долоні, мов дві рибини.
Туляться спрагло до мокрих вікон.
БРАТАННЯ НА ГЕРМАНСЬКОМУ ФРОНТІ
Молодий авіатор, країни утіха й любов,
Після теплих, м’яких сновидінь ледь розгублений вранці.
Йде буденна робота – скидання розмірене бомб
На останні піхотні полки, що лишилися в шанцях.
Вже надходить завершення дещо задовгій війні.
Ми вже майже герої, ви вже майже опльовані бранці.
Хоча, все, що вціліло – держави кордони тісні,
Й кілька сот божевільних, що гнити лишилися в шанцях.
Це давно було видно поміж накипом знічених поз,
Як у межах вітчизни, де служба, прийоми і танці,
Сподівання на прощення потом стікатиме з пор,
І, мов різані вени, по тілу болітимуть шанці.
Ти, погодься, і сам вже давно нервувати почав.
Ці дороги занадто розмило, щоб ними вертати додому.
Вкарбувались в твоїх, по-сирітськи блакитних очах
Неможливість повернення й кинуті аеродроми.
Кладучи свою руку на жоване м’ясо машин,
Власне, все, що з тобою – це впевненість зла і болюча,
Що на присмерки хтиві далеких, чужих батьківщин
Ти не годен змінити своє заржавіле байстрюччя.
І кого це здивує, коли замість усіх нагород,
Підставляючись кулям і власні руйнуючи шанси,
По затерплій землі, крізь метал дротяних загород,
Йде брататись піхота, кидаючи зірвані шанці.
Ну що, панове, перспективи одні –
Наші знамена занадто брудні.
Земля поміж нами в слідах від ратиць,
Але щось нас примушує з ними брататись.
Тож лишилось відкинути нашу зброю сумливу,
По заюшеній скроні розмазати глину,
І в скалічений рупор кричати до Бога:
ХАЙ ЖИВЕ ПЕРЕМОГА!
* * *
Не було вже нікого, хто любив тебе,
Хоч ночами ще снився хтось.
Що втішало. І гнучкий, мов хребет,
В тобі проростав Христос.
Згодься – ваші річки не рясніють мостами.
Ти вже знав, що не зробиш той крок.
Молоко стікало його вустами,
Немов посивіла кров.
Тож коли ти дивився і тебе не проймало,
Як в пісок вростають міста,
Його тіло розмазували, мов жовте масло.
По м’якоті житній хреста.
Врешті-решт відступила сльота осіння.
Після всіх поминальних судом
Над його чолом птахи воскресіння
Сплели тернове гніздо.
Ти живий, бо поняття подяки імперій
Рівнозначне в чомусь поняттю мсти.
Ти схиляєшся низько над чистим папером І повільно малюєш мости.
АМЕРИКА
По-перше завжди лишається спокуса прикритись вивіскою “ми” одного ранку прокинувшись в мокрій від поту постелі відчуваючи по всьому тілу тиск м’ятого одягу ти спробуєш підвести певні підсумки розуміючи проте що з цього всього навряд чи що вийде Адже наші кораблі занадто химерні щоби перетнути цей океан наша патетика занадто природна щоби вважати її щирою адже ми занадто старанно проштудіювали правила римування щоби тепер не відчути смак верлібру окрім того ми занадто комплексуємо з власної повноцінності щоби не схилятись до збочень до того ж наша пристрасть до мазохізму здебільшого метафізична щоби говорити щось про патологію власне й порожнеча наших очей є занадто тверезою щоби могла звестися до трагедійності і ми підозріло успішно закінчили підготовчі курси існування щоби вважати їх школою життя та й Америка наша була занадто реальною щоби можна було припустити можливість її існування А все що до цього можна додати це кілька в’язких слів уяви брате ми стигнемо в колодках льоду а над нами засвічується Синє Сонце Нашої Безнадії Підійшовши вночі до вікна ти побачиш за навкісними патьоками дощу контури її берегів нервово потягнеш ніздрями загусле кімнатне повітря і викинеш вгору два пальці на голівках яких темнітимуть нігтями два брудних німби
Харків, 94
(2 votes, average: 2.50 out of 5)