Гегель про громадянське суспільство і державу

Поняття держави і громадянського суспільства у філософії Гегеля відрізняються один від одного. Людські індивіди об’єднуються в сім’ї, а з сукупностей сімей виростає громадянське суспільство. Громадянське суспільство ще не складає держави. Його мета – охорона матеріальних і моральних інтересів індивіда. Звідси виникає той егоїстичний, утилітарний і буржуазний дух, який панує в маленьких країнах, де громадянське суспільство і держава ще нероздільні, злиті.

Цей партикуляризм зникає разом з утворенням великих унітарних держав. Відповідно до поглядів Гегеля, держава відрізняється від громадянського суспільства тим, що воно переслідує не одне тільки благо індивідів, а прагне до здійснення ідеї, через яку воно у разі потреби готове принести в жертву приватні інтереси. Буржуазний егоїзм, який панує в громадянському суспільстві, знаходить тут противагу, виправлення, покарання. Політичне держава з її піднесеними і ідеальними прагненнями, великими і плідними цілями, є верховенство ідеї над егоїзмом, торжество загального об’єктивного розуму над особистим суб’єктивним. Воно – та мета, для якої сім’я і громадянське суспільство є засобами. Приватні інтереси племені і міста повинні в ньому поступитися великим інтересам вітчизни. Держава по суті своїй відноситься до сфери ідеї і Абсолюту; воно не може, отже, допускати егоїстичних опозицій.

Республіка, на думку Гегеля, зовсім не є найдосконаліша форма правління. Заснована на змішанні громадянського суспільства і держави, вона перебільшує значення і роль індивіда. Республіки звичайно з плином часу переходять у крайню протилежність, в абсолютизм – і саме тому, що вони приносять в жертву капризам індивіда, сім’ї, або касти ідею. Диктатура, до якої прийшли всі республіки давнину, є необхідна критика, осуд верховним розумом основного недоліку республіканської форми, демократичною чи аристократичної: виняткового індивідуалізму.

Нормальна політична форма, за Гегелем, – монархія. Тільки у вільному дії одноособового глави знаходить собі адекватне вираження ідея, яка надається державою. Держава є абстракція, поки воно не уособлюється в монарху – втіленні його могутності, його політичних традицій, тієї ідеї, яку воно покликане здійснити. Глава держави – це держава, що стало людиною, безособовий розум, що став розумом особистим, загальна воля, що стала волею особистої. У цьому, на думку Гегеля, справжній зміст девізу Людовика XIV “Держава – це я”. Держава є спільний розум, яким повинні перейнятися складали досі лише громадянське суспільство індивіди, вища могутність, якому вони повинні, підкорятися і, говорячи про державу, ми тим самим говоримо про главу держави. Помилкові ліберали з їх систематичної опозицією, жалюгідною критикою, безупинними нападками, вузькими поняттями, прозаїчним утилітаризмом забувають, що необхідно, природно і відповідає вічного порядку, щоб, зважаючи великих інтересів держави, уособленого в государя, індивід приніс у жертву свої приватні погляди і приватні інтереси.

У державній теорії симпатії консерватора Гегеля лежать не на боці політичного лібералізму, зате до національного лібералізму і принципом національності він ставиться зовсім інакше. З утилітарної точки зору громадянського суспільства може існувати, в крайньому випадку, з’єднання чи конфедерація між різнорідними елементами. Прикладом цьому служить Швейцарія. Але, говорячи про державу, ми говоримо про національність, а національність є єдність мови, релігії, моралі, ідей. Отже, включати у відоме держава національність, істотно чужу тієї національності, з якою вона повинна злитися, і тримати цю національність під ненависним ярмом значити бути винним у протиприродному злочині, і в цьому випадку – тільки в цьому! – Опозиція, навіть повстання є законним. Щоб жити з відомим державою в політичній спільності, потрібно мати з ним спільність мови, традицій та ідей.

Однак Гегель вважає, що тут необхідно зробити уточнення. Поглинання в державі однієї національності другою тільки тоді є злочином, який реабілітує повстання, коли остання національність являє ідею настільки ж велику, настільки ж плідну, настільки ж живучу, як і ідея, яка надається чужим завойовником. Але є національності остаточно зіпсовані і ізжівшіеся. Не представляючи ніякої ідеї і втративши всякий сенс існування, вони неминуче приречені на поглинання іншими. Деякий час вони ще конвульсивно тремтять під тиском торжествуючої національності, але ці спазми – тільки останні ознаки минає життя.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Гегель про громадянське суспільство і державу