ГАФІЗ – ІЗ КИТАЙСЬКОЇ ЛІРИКИ – ЖАНРОВО-ТЕМАТИЧНЕ РОЗМАЇТТЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ГАФІЗ – ІЗ КИТАЙСЬКОЇ ЛІРИКИ – ЖАНРОВО-ТЕМАТИЧНЕ РОЗМАЇТТЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
(бл. 1325- 1389 чи 1390 рр.)
Така вже дорога кохання, – ніхто їй кінця не сягне!
Віддати всю душу повинен, хто тільки на неї ступне.
Гафіз
Здавна в мусульманських оселях поряд із Кораном зберігають збірку (диван) віршів Гафіза. За цими книгами іранці ворожать про своє майбутнє, бо вірять, що у віршах Гафіза, якого вони шанобливо називають “шекерлеб” (“цукрові вуста”), “зашифровані” відповіді на запитання їхнього життя, треба лише збагнути тайнопис. За цю “магічність” поет удостоєний почесного імені “ліссан-ельгаїб” – мовець таємничих чудес, а ще – тлумач таємниць. Хто ж такий Ходжа Шамседдин Могаммад, відомий як Гафіз? Він походив із сім’ї купця, але після смерті батька став підмайстром дріжджового цеху й вивчив напам’ять увесь Коран. Звідси його тахаллус – Гафіз (араб. хафезе – пам’ять). Але справжню славу йому принесла поезія. Кажуть, він пробував віршувати, та чув лише глузування. Тоді Гафіз зважився вимолити поетичний хист на гробниці поета-містика Баба Кухи Ширазі, про якого ходило багато чуток. Не кожен наважувався туди піти, та ще й уночі. Довго молився юнак і, знесилений, заснув перед входом до усипальниці. А вві сні старець Алі, шанований мусульманами нарівні з пророком Мухаммадом, дав юнакові якоїсь страви і сказав: “Віднині ворота знання тобі відчинені”. І вже зранку з’явилася відома газель: “Учора мені на світанні від муки свободу дали, у темряві ночі живущу в уста мені воду дали…” Відтоді газелям Гафіза не було рівних. Ця легенда схожа на інші “біографії” давніх поетів, зокрема Есхіла. Буцімто, його малим залишили стерегти виноградник і він заснув, а уві сні Діоніс наказав йому, як виросте, стати драматургом. І Есхіл став одним із найкращих у світі трагіків…
Віршам Гафіза, який уважав себе учнем Рудакі, притаманні увага до внутрішнього світу людини, найтонших відтінків її почуттів, оспівування жінки, кохання, алегорична багатозначність образів (зокрема – троянди й солов’я). Кажуть, що якось він пообіцяв дівчині Самарканд і Бухару – столиці Тимура. Емір не зрозумів гіперболи: “До мене писаку, який роздає мої найкращі міста!” Коли Гафіза притяглії до Тимура, той грізно насупився: “Це ти написав: “Коли вродливиця ширазька у мене серце візьме з бот, я за її індійську мушку дам Самарканд із Бухарою”?” – “Так”, – відказав поет. “Як ти міг обіцяти те, що належить не тобі, якщо ти й сам належиш мені?” Гафіз показав на свій жебрацький одяг (він був суфієм і завжди підкреслював своє презирство до багатства) і сказав: “Великий Тимуре, ти маєш рацію: глянь-но, до якого стану призвело мене моє марнотратство”. Відповідь поета сподобалася еміру, і гнів його минув: Тимур навіть обійшовся з Гафізом ласкаво. Де тут легенда, а де правда? Зрештою, чи так уже це й важливо? Адже кожна легенда – частина правди. Чи не так?
Серце – скинія святині: для любові тихий храм.
Очі – дзеркало, щоб любо відбивалася ти там.
Я забув і сьогосвітнє, й тогосвітнєє життя:
Ти – єдина в мене пані, сам в ярмо хилюся я.
Та чи зважусь я ступнути на поріг твоїх палат,
Де й зефір не сміє віять, а побожно йде назад?!
Як колись було Меджнуну, так мені воно тепер…
Вік минає – все вмирає, цей – живе, а той помер…
На душі – скарбниця щастя, я з кохання наче цар.
Це все ти мені даруєш, це од тебе щедрий дар!
Хай твій образ, милий, гарний, не стирається з очей:
Там йому затишне місце, неприступне для людей.
Переклад А. Кримського
Гробниця Гафіза. Сучасне фото
З мого пораненого серця твої уста пили доволі.
Щоб жив я, хай у серці в тебе не гасне пам’ять хліба-солі!
Ти та перлина найчистіша, що й у небесній кущі часто
На чотках згадують зичливо про неї в ангельському колі.
Коли ти щирості не віриш, то перевір мене, благаю!
На пробі злото відрізняють від камінця, що скніє долі.
Коли Гафізові своєму на серце пробу не поставиш,
Тоді побудь із ним, дозорцю, іще день-два в земному долі!
Я по троянду в сад спустився на світанні,
Там саме соловей зайшовся в щебетанні.
Мій побратим гіркий, закоханий в троянду,
Ронив, ридаючи, мелодії весняні.
Троянда й соловей були на думці в мене,
Коли гуляв я сам у ті години ранні.
Її з колючкою з’єднала забаганка,
А він співає їй, незрадний у коханні.
Так глибоко мені ввійшов той спів у серце,
Що зупинився я в раптовім хвилюванні.
О, скільки тих троянд цвіте в саду! Одначе
Тим більше ран од них, що більш вони жадані.
Переклад В. Мисика
1. Що таке бейт, газель? 2. Доведіть, що в підручнику подані саме газелі Гафіза. 3. За наведеними віршами охарактеризуйте ліричного героя Гафіза: чого він хоче від життя, що цінує, від чого страждає, а що приносить йому радість. Чи зрозумілі ці бажання і почуття сучасній людині? Чому? 4. Знайдіть у газелях Гафіза алегоричні образи й спробуйте розтлумачити їхнє значення. 5. Чи можна стверджувати, що газелі Гафіза належать до інтимної лірики? Чому?
6. Донині в мусульман надзвичайно популярні ворожіння на творах Гафіза. Спробуйте і ви поставити запитання великому поетові. Чи допомогли його відповіді вам краще зрозуміти себе і довколишній світ?
Літературне відлуння
Агатангел Кримський
Щастя, братику, хвилиночка одна:
Наче хмарка, понад нами промина.
Не впусти! життя не довго тішить нас.
Промине – тоді спобігти вже не час.
Перська книжкова мініатюра
Йоганн Вольфганг Гете
О Гафізе, за тобою,
Гнатись не мені!
Та не відають спокою,
Хвилі грозяні.
Корабель мій підхопили,
Вій удаль пливе,
А розгорнуті вітрила
Вітер буйний рве!
Струмінь чистий і студений
В пісні б’є твоїй,
І вирує шал вогненний
У душі моїй!
І сьогодні я з гордині
Теж сміливим став,
Бо ж у сонячній країні
Жив я і кохав!
(2 votes, average: 3.00 out of 5)