Г. Турков. Ван Вей. Поезії – ЛІТЕРАТУРА ДАВНЬОЮ КИТАЮ
Видатний китайський поет Ван Вей жив в епоху Тан, і його творчість, поряд із творчістю трьох інших велетнів цієї епохи – Лі Бо (701-162 рр.), Ду Фу (712-770 рр.) і Бо Цзюйї (772-846 рр.), є окрасою золотого віку китайської поезії…
Розглядаючи творчість Ван Вея, слід хоча б побіжно зупинитися на основних принципах естетики чань. Більшості з них Ван Вей поклав початок, деякі розвинув у своїй творчості. Треба одразу відзначити, що мистецтво (поезія, живопис, каліграфія) вважалося в системі чань якщо не основним, то в усякому разі важливішим джерелом пізнання істини, ніж канонічні тексти. “Істина поза словами”, – говорили чанські митці, і цей постулат реалізувався в поезії Ван Вея завдяки величезній значимості паузи, а в живописі – незаповненої білої поверхні. В принципі, майже після кожного рядка, а нерідко й після цезури, читач віршів Ван Вея подумки повинен ставити три крапки і переходити до наступного рядка після значної паузи. Оцей принцип недомовленості залучає читача до співтворчості, і його активність в ідеалі повинна дорівнювати активності творця.
Інший важливий принцип естетики чань виражає ідею, згідно з якою пізнання істини потребує якихось виняткових умов, і, отже, предметом художнього освоєння може бути надзвичайнісеньке явище, будь-яка, здавалося б, дрібниця. Цей принцип чанської естетики пов’язаний з попереднім, як і взагалі всі її принципи поєднані між собою. “Одна квітка краще, ніж сто, виражає суть квітки”, – говорив пізній спадкоємець цієї традиції японський письменник Кавабата Ясунарі. А один з чанських висловів гласить: “В одній порошинці – вся велика земля; цвіте одна квітка і цілий всесвіт підводиться з нею”. Тому, вважали чанські митці, авторові достатньо в своєму творі виявити суть одиночного, а суть Всесвіту (Єдиного) сама постане в душі читача, якщо, зрозуміло, він виявить активне бажання до співтворчості. Отже, головне – не який об’єкт мистецтва, а який суб’єкт, тобто творець і читач. Головне – не що намалювати, а як намалювати, і як сприйняти це намальоване. Нібито й неоригінальний художній принцип? Для XX століття – так, але в середні віки мало велике значення не тільки як, але й що малювати й описувати. В цьому відношенні чанські митці були справді великими реформаторами. Більше того, вони висунули принцип абсолютного злиття суб’єкта з об’єктом мистецтва. “Щоб намалювати сосну, треба стати сосною”, – говорив великий японський поет Мацуо Босьо (1644-1694). Яскравою ілюстрацією цієї думки є рядки з двох віршів Ван Вея. В одному з них поет пише: “І серце моє, як і річка, не має турбот”, а в другому – “Ця чиста вода така ж безтурботна, як серце”. Митцеві однаково близькі обидва ці рядки – коли злиття суб’єкта з об’єктом повне, абсолютне, то не має значення, що з чим порівнювати: воду з серцем чи серце з водою. Можна й взагалі не порівнювати – головне, що серце поета, злившись з водою, виявило її суть – безтурботність: адже “в творчому процесі найважливіше – побачити, створити образ у своїй душі, а втілити його – справа другорядна” (Є. В. Завадська). Мацуо Басьо навіть говорив: “Вірш, знятий зі столу, – це вже непотрібний папір”. Для поета – так, але для читача цей вірш може стати такою ж реальністю, як для поета – те, що він описав!
Думки поета спрямовані на розв’язання вічних питань життя і смерті, буття і небуття, свободи і поневолення. Митець, який, здавалося б, відмовився від усього “земного”, все одно не байдужий до добра і зла. Він продовжує викривати недосконалість світу, і, як поет, прагне бути вільним не лише від служби і чиновницької кар’єри, а й від будь-якої визначеної філософії, чи то буде конфуціанство, буддизм чи даосизм. У своїй творчості він втілює великі культурні традиції китайського народу.
Слід наголосити, що кардинальним, всеохопним, з якого випливають всі інші засади естетики чань, є принцип природності. Митці запозичили у даосизму ідею природності (“цзижань”) і метод недіяння (“увей”). Щодо останнього треба зауважити, що цей термін не означає “нічого не робити”, його смисл інший: “не втручатися у природний рух речей”. В мистецтві і “цзижань”, “увей” реалізуються в естетичному принципі невимушеності, легкості, ненавмисності, створення художнього твору. Навіть не створення! Якщо бути послідовним, то треба сказати, що в межах цієї естетики твір не “створюється”, а виходить, виникає. Техніка чанського митця – невигадлива, нештучна, безпосередня, нехитра, проста; її майстри постулювали широку доступність свого мистецтва. Але це, звичайно, не значить, ніби таке мистецтво сумісне з примітивністю – навпаки, воно розраховане на тонкий смак і естетичну освіченість; воно зрозуміле втаємничене, але втаємничене може бути кожен, хто виявив нахил до співтворчості і співпереживання.
Якими рядками Ван Вея проілюструвати цей основний, всеохоплюючий естетичний принцип невимушеності і природності? Сама суть підказує висновок: можна будь-яким рядком, а краще – всіма. Уважний читач, щирий поціновувач поезії з більшою охотою робив це сам. До того ж, перед ним у цій збірці постане все ж не послідовник буддизму і навіть не реформатор мистецьких засад, а в першу чергу – великий поет, одна з найвидатніших поетичних особистостей на тисячолітніх шляхах китайської літератури.
Мелодії безтурботної весни
1
О, скільки їх тут,
Абрикосів на березі річки!
І знов розцвіли
Під теплим нічним вітерцем.
Заповнився сад
Квітками всіляких відтінків,
Які відбиваються
В темно-зеленій воді.
2
У двірцевому парку
Дерев – неможливо злічити!
І квіти на них
Все нові і нові розцвітають.
Карети – напахчені,
Вершники – в пишних єдвабах.
Вітерець хоч і тихий,
Та трохи здіймає пилюку.
Осінні думки
1
Стою на веранді, і свіжий вітрець
Колихає легенький одяг.
Вночі – немов воскресає слух:
Вдивовижу і звуки клепсидри!
Переплив через Річку небесну місяць –
І сяйво стало вологим.
Сороки зметнулися з дерева раптом –
Листя летить водоспадом.
2
З палацу дивлюсь на ставок Тайє,
На блакитну його поверхню.
Хоч літня спека й не зовсім пройшла,
Та осінніх думок вже багато.
Всю ніч починався легенький вітрець
І ледь-ледь колихав листочки.
І все ж на лотоси, що на ставку,
Поздував всі перлисті росини.
Засмучений сивим волоссям
Ах, роки мої,
Занадто ви затягнулись!
Волосся на скронях
Щодня все біліше й біліше.
Моя поведінка
Лежить між землею і небом.
А здібності маю,
Як усі тимчасові гості.
Сиджу і сумую
За хмарами рідного краю.
А вечір настане –
Іду просто так поблукати.
Бо чим же мені
З сучасниками зайнятись?
З кінця в кінець –
По місту цілими днями?!
Проводи
Проводжаю тебе на південний берег.
Шовковинки сліз на обличчі.
Ти звідси їдеш у східні краї –
І примусив мене сумувати.
Повідом тамтешніх: “Ваш давній приятель
Зовсім змарнів і постарів.
У ньому впізнати тепер неможливо
Того, що був у Лояні”.
Зимової ночі пишу про свої почуття
Узимку ночі
Холодні і дуже довгі.
З палацу линуть
Удари нічної варти.
Трава побіліла,
Серпанком-інеєм вкрившись.
Дерева поникли,
Освітлені місяцем чистим.
Зморшки обличчя –
Між барвами пишного вбрання.
І сиве волосся –
Під сяйвом багатої лампи.
В палаці тепер
Молодим віддають перевагу.
У дзеркало глянув:
Це ж сором – прибутки до трону!
Несподівано написаний вірш
Старість прийшла –
І вірші писати лінуюсь,
Бо тільки старість
У мене тепер в голові.
Я в цьому житті
Поетом зробивсь помилково.
В минулім житті,
Напевне, художником був.
А що не зумів
Позбутись колишніх звичок –
То раптом відомий
У колі сучасників став.
Ім’я й псевдонім
Хвалять усі віддавна,
Серця ж мого –
Не розуміє ніхто!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)