Функції культури і їхнє призначення
Тепер розглянемо функції, які культура в цілому виконує у всякому суспільстві. Функції культури різноманітні і вони стосуються правових, етнопсихологічних, релігійних та ігрових функцій культури. Сучасні дослідники виділяють такі основні функції, як:
– Адаптивна функція, не тільки сприяла адаптації людини до навколишнього середовища, але і забезпечує виробництво нових норм, цінностей, знань;
– Функція цілепокладання, яка фіксує цілі, перспективи та проекти людської діяльності;
– Комунікативна і інтегративна функції, що формують умови і засоби людського спілкування і які б об’єднанню соціальних груп, народів і держав;
– Социализирующая функція культури, що сприяє включенню індивідуума в суспільне життя, становленню його повноцінним членом суспільства;
– Рекреативная або компенсаторна функція культури, яка регламентує способи зняття напруги, що накопичуються у людей в процесі повсякденної діяльності, то є визначальна форми відпочинку, розваги психологічної розрядки;
– Ігрова функція культури, як суттєвий і специфічний вид культурної діяльності, що сприяє прояву людської сутності.
Необхідно розглянути більш докладно зміст кожної з цих функцій.
I. Адаптація або пристосування тварин і рослин до навколишнього середовища здійснюється природним чином. Людина адаптується до природного і соціального середовища зовсім інакше. Про це якраз і розповідає згадуваний платонівська міф про Прометея і Епіметей. Людина в силу своєї біологічної структури і фізіологічних особливостей, щоб вижити в природному середовищі, повинен був створювати навколо себе штучну культурне середовище. Розвиток культури і стало для людини тією формою захисту, якої не наділила його природа.
1. Людина створила різноманіття форм культури, освоївши північ і південь, гірські місцевості і долини, морські узбережжя і глибини материків, лісові, лісостепові і степові зони. Це різноманіття характеризувалося не тільки географічними та грунтово-кліматичними умовами життя, але й особливостями господарської діяльності, психологією, способами мислення і способу життя, побутовими умовами, тобто характером жител, одягу, харчування. У процесі адаптації до конкретних природним умовам людина керувався спостереженнями і пізнавальним ставленням до навколишнього середовища.
2. З епохи Відродження стало все більш затверджуватися нове розуміння як ролі людини, так і його ставлення до навколишнього світу. Людини стали розглядати як активного творця, що спирався на безмежні сили власного розуму. Це і послужило теоретичною підготовкою промислової революції кінця XVIII – поч. XX ст., Що сприяла створенню індустріальної цивілізації. Найважливішими рисами цього нового етапу формування людиною штучної культурного середовища стала уніфікація форм культурного життя принаймні в Європі та Північній Америці. Внаслідок цього розум людини ставав усе менш контрольованим, а зростаюча у зв’язку з цим механізація і автоматизація виробничої діяльності та поширення системи машин, тісно пов’язаних у один технологічний ланцюжок, що складають основу технократичної культури, все більш витісняли культуру гуманітарну. Людина в індустріальній системі і в умовах технократичної культури, створюючи машинне виробництво заради задоволення своїх потреб, все більше перетворювався на придаток машини і ставав її рабом.
3. В умовах уніфікованої технократичної культури людина стала втрачати ті захисні засоби, які виникли в умовах створення різноманітних форм культурного життя. Подолання цього небезпечного для життя людства стану можливо лише шляхом створення на основі контрольованої розумною активності людини в умовах постіндустріальної цивілізації ноосферної діяльності.
4. Адаптивна функція культури передбачає також виробництво нових форм цінностей і знань. У первісному суспільстві такою формою служив міф, що допомагав людям адаптуватися і дізнаватися навколишню природу. У стародавніх цивілізаціях міф служив найважливішим джерелом для вироблення релігійних і світських знань.
Так, у греків і римлян переважна роль належала світським знань. У країнах Стародавнього Сходу панівне становище було у релігійного знання. Співвідношення цих двох типів знань у різних народів різне. В даний час для багатьох ісламських країн, особливо там, де превалює ісламський фундаменталізм, ситуація, що стосується пріоритетної ролі релігійних знань, мало чим відрізняється від давньосхідної.
Важливо відзначити, що характерною рисою світської культури є новаторство, як у способах пізнання, так і в способі життя, реалізоване за допомогою відкриттів, експериментів, творчої діяльності. Що ж стосується релігійної культури, то її система цінностей скута традиціоналізмом і пануючої релігійної ідеологією, тому новаторство і модернізація здійснюються в ній набагато повільніше. Оновлення релігійних знань найчастіше не виходить за рамки репродукування мали місце в минулому традицій.
Особливістю сучасного стану адаптивної функції не тільки світської, а й релігійної культури є, насамперед, революційний бум у сфері інформаційних послуг.
II. Розглянемо тепер функції збереження і передачі культури та відтворення духовного процесу.
1. Культура – це єднальна нитка цивілізацій і разом з тим соціальна пам’ять, що зберігає і передає накопичений досвід людства. Своєрідність культурної пам’яті в тому, що вона акумулює не тільки позитивний, а й негативний досвід колишніх цивілізацій. Тому людство за багато тисячоліть своєї історії не змогло відмовитися від повторення помилок минулого. Ще більш небезпечним є втручання людини в культурну пам’ять, що супроводжується спотворенням історії та культури, підпорядкуванням їх тотальної ідеологізації. Це веде до руйнування культурної пам’яті і до ліквідації культури, що продемонстрували в XX ст. тоталітарні режими націонал-соціалізму і комунізму. Однак повного знищення культури бути не може до тих пір, поки зберігається тип людини, що сформувався протягом декількох мільйонів років розвитку і отримав назву homo sapiens.
Культурна пам’ять, як і людська, має властивість відновлюватися. Тому з падінням тоталітарних режимів динаміка культурної пам’яті прискорюється, розширюючи спектр засобів зберігання, розповсюдження та обробки інформації, видається більше журналів і книг, з’являються нові художні та архітектурні пам’ятки.
2. Найбільш значні зміни зазнає мову як найважливіший інструмент культурної пам’яті і основне багатство культурного досвіду.
Традиційний спосіб накопичення і передачі різних видів культурологічної інформації за допомогою писемності досяг свого розквіту в давнину в епоху еллінізму. Вчені Олександрійського мусейона, одного з найбільших наукових і культурних центрів елліністичного світу, прагнучи зберегти все накопичене культурну спадщину і створюючи так званий Канон, відібрали кращі твори у галузі філософії, різних, наукових та правових знань, літературних жанрів, мистецтва і т. д. Ці твори переписувалися в спеціальних майстернях скрипторіях і зберігалися в бібліотеках Афін, Родосу, Самоса, Олександрії, Пергама і Риму. У ранньохристиянську епоху багато чого з того, що становило Канон, було знищено, однак залишилися твори потрапили в монастирі, де утворені ченці переписували їх, складаючи рукописні списки. Ці твори, знайдені і зібрані гуманістами XIV-XVI ст., Склали фундамент й найцінніший джерело європейської культури Нового часу.
Зазначений спосіб збереження і передачі інформації, широко застосовувався також і в Новій Європі і досяг свого апогею в XIX ст., Коли на основі накопиченого досвіду знову були виділені специфічні розділи знань відповідно до характером предмета і його соціальною значимістю. Раціональне розчленування інформації в XIX ст. сприяло розвитку історичного, етичного, філософського, природничо, практично-політичного, правового та ін. видів знань. Набули широкого поширення бібліотеки.
3. Цей найдавніший спосіб накопичення і розділення, систематизації та передачі інформації за допомогою писемності, однак, має і цілий ряд недоліків, головними серед яких є її розсіювання, значна втрата і спотворення.
Тому цей спосіб все менш став задовольняти сучасним завданням вироблення нових знань, їх накопичення і передачі нащадкам. Саме в останні десятиліття відбулася радикальна зміна принципів, що призвело до інформаційної революції, що відкриває шлях в постіндустріальну цивілізацію.
Досягнення мікрокомп’ютерної технології дозволили за 30 років закодувати в електронні програми значну частину накопиченої людством інформації за попередні тисячоріччя свого існування. Формалізація методів обробки даних та оперування знаннями дозволила не тільки прискорити технологічні та управлінські процеси, звільнити значну частину людей від рутинних видів діяльності, а й перетворити саме виробництво знань, створити індустрію знань; а на її основі техніку з елементами інтелекту, так звані “думаючі машини”.
Однак цей новий тип технічного прогресу може мати ще більш негативні риси в силу непередбачуваних наслідків, обумовлених розвитком протиріччя між людиною і “думаючої машиною”.
4. Цінності, знання, норми і звичаї, що становлять зміст культури відтворюються і передаються за допомогою наступності. Механізм відтворення і передачі культурної діяльності називається традицією. Цей механізм зазвичай діє в традиційних культурах. Вони грунтуються на колективістському творчості, де індивідуальна культурна діяльність поглинається колективною. Як правило, це відбувається в аграрних культурах.
У міських культурах і особливо в індустріальних суспільствах традиційна культура відіграє другорядну роль, і все більшого значення набуває авторська культура, що має індивідуальну приналежність. Тому традиція завжди пов’язана з минулими культурними цінностями, а авторська культура сучасна.
Розрив між традиційною та авторської культурами загрожує негативними наслідками для розвитку суспільства. Носіями традиційної народної культури є селянство. Повне зникнення традиційної селянської культури в результаті соціалістичних і комуністичних перетворень веде до порушення діалектичної єдності традиційної та авторської культур і до розвитку морального і культурного кризи.
Тому сьогодні дослідники стали більшу увагу надавати традиційності. З’явився термін “самобутність” для визначення якісної характеристики суспільства. Тому термін “самобутність” розглядається нарівні з термінами незалежність і суверенітет. Разом з тим слід підкреслити, що абсолютизація самобутності настільки ж шкідлива як і її заперечення, бо це веде до самоізоляції суспільства, до обмеження позитивних впливів ззовні, до бажання за допомогою терміна “самобутність” приховати справжню соціально-економічну, політичну і культурну відсталість.
III. Важливою функцією культури є функція цілепокладання.
1. Як вже зазначалося вище, починаючи з часів виникнення цивілізацій, релігійна і світська культура розвивалися паралельно, при цьому релігійна культура нерідко висувалася на передній план, але частіше виявлялася в тіні світської. З цієї причини для релігійної і світської культур характерна своя система цінностей, складова основу відповідного цілепокладання.
2. Найважливіша мета релігійної культури – порятунок людини як творіння Божого. Шляхи порятунку: молитви, вчинки, відповідні духовно-моральним уявленням і поняттям, вероучительного і усвідомлене дотримання заповідей і релігійних обрядів, любов і поклоніння Богові.
3. Світська культура основна увага надає людині, формуючи його духовний світ, при цьому вона не заперечує і не відкидає релігію, а розглядає її як суто особиста справа кожного індивідуума. Головною метою світської культури є формування в людині усвідомленої потреби постійного вдосконалення в духовній (у тому числі інтелектуальної і моральної) і матеріальній сферах життя суспільства.
4. Успіх культурного розвитку і повнота реалізації цілепокладання будуть гарантовані, якщо досягнення ціннісної та цільової орієнтацій здійснюється за допомогою розумних і ефективних засобів. Насильство, утиски і обман не можуть бути визнані як нормальні кошти. Іншими словами не повинен торжествувати і панувати принцип “мета виправдовує засоби”, навіть якщо та чи інша ціннісна або цільова орієнтація здається на перший погляд вельми вигідною та корисною для конкурентної соціальної групи, держави або суспільства в цілому, але буде дуже болючою і дискомфортною для індивідуума.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)