Фоліана – ОЛЕКСАНДР ТЕСЛЕНКО
Олександр Тесленко
Фоліана
———–
Тесленко Олександр Костянтинович
Дьондюранг: Науково-фантастичні оповідання та повісті
К.: Веселка, 1987
———–
Поселили її на сімнадцятому поверсі готельного комплексу “Біокібероза”, у невеликому номері, що був останнім ліворуч, як іти довгим коридором. Тут традиційно жили біокібери-педагоги.
Вона переступила поріг, ввімкнула оранжеву віолову лампу під стелею, сіла до столу, застеленого вишиваною скатертиною. Перед очима досі ще стояв цех комбінату, той останній конвейєр, на якому вже могла усвідомлювати, що існує. Це було лише кілька годин тому. Над нею стояв заклопотаний майстер Імбрикатус, професійно обмацував ще не вкриті епітеліальною тканиною блоки та системи. Очі сліпив багатоламповий безтіньовий рефлектор. Навколо клопоталися люди, а вона з цікавістю їх роздивлялася. Потім їй звеліли підвестися й показали акуратно складений комплект одягу на підвісній трелі.
Комісія технічного контролю перевірила, як функціонують її системи. Відводили біопотенціали від окремих блоків і записували їх. Нарешті видали технічний паспорт, де було зазначено, що вона, Фоліана, біокібер на макронуклеїнових блоках, викладач хімії в загальноосвітніх закладах, створена на 12-й лінії Інканського виробничого об’єднання біокібернетики 2976 року, призначається на роботу до 32-ї Інканської школи.
Тепер вона сиділа за столом і схвильовано усвідомлювала перші хвилини свого життя.
Вона чула крізь тонкі полідікролові двері кроки біокіберів, що поверталися з роботи. Думала про те, що ось завтра так повернеться і вона. Чула, як по черзі вмикаються генератори біомагнітної підзарядки. Сусіда за стіною деренчливим голосом викликав майстра для поточного ремонту.
На стіні над ліжком лишилось кілька картинок-пейзажів, наклеєних біокібером, що жив у цьому номері до неї. Біля вікна – великий екран телеінформатора, поруч – полички бібліотеки з педагогічною літературою. В кімнаті було тихо й затишно. Але Фоліана ще не відчувала себе вдома.
Вона вийшла на вулицю і пішла сквером під кронами жовто-зелених інканських дерев, дивилася на оранжеву кулю ракети-сонця, що догоряла в небі над штучною планетою. Бачила те все вперше, але нічому не дивувалася, бо знаходила в собі розуміння навколишнього, закладене на комбінаті. Вона чула дитячі голоси і думала, що не може уявити свого існування без цих зворушливих людських створінь – дітей. Вона знала, що це почуття у ній запрограмоване, і від розуміння матеріальності тієї любові вона усміхалася. Хотіла бачити і чути щодня дітей, їхні несподівані запитання і гамірні забави.
Наступного ранку Фоліана несміливо переступила шкільний поріг. Було ще рано. Щойно запустили чергову ракету-сонце. Ще не прийшов на роботу і шкільний кібер-адміністратор, який мав її зустріти. Безлюдним коридором вона пройшла далі, шукаючи кабінет директора. Нарешті зупинилася перед дверима, оббитими шорстким чорним деном, прочинила їх і побачила, що директор уже сидить за столом.
– Доброго ранку, шановний Кантарелюсе!
– Доброго ранку.
– Я – біокібер Фоліана, викладач хімії. Одержала призначення до вас на роботу.
– Навіть дізналися, як мене звуть,- поблажливо усміхнувся директор.
– Це було не важко.
– Вам сказали моє ім’я на комбінаті?
– Ні. Просто на дверях вашого кабінету є табличка – “Директор Кантарелюс”.
– Хм-м… І справді. Ви прийшли самі?
– Так.
– Я замовляв трьох біокіберів,- зітхнув директор.- Що там собі думають у вас на комбінаті? Чому не виконують наших замовлень?
– Не знаю. Мене не інформували,- Фоліана винувато знизала плечима.- Скажіть, у вашій школі працюють лише біокібери?
Кантарелюс підвівся і підійшов до вікна.
– Ні,- мовив по довгій паузі.- Але багато… А місця викладачів точних наук я віддаю лише біокіберам. Бо здавна маю до вас симпатію…
Директор Кантарелюс довго стояв біля вікна, Фоліана мовчала, відчуваючи, що втручатися в його роздуми нетактовно. А потім директор нараз мовив:
– А знаєте, вчора минуло сто шістдесят сім років, як я прилетів із Землі на цю штучну планету… Час біжить, і я вже старий… А втім, ви молода і створені занадто привабливою, щоб зрозуміти мене. Та й до того ж у вас все одно не закладено страху смерті. По-справжньому ви мене ніколи не зрозумієте… Ходімте. Я познайомлю вас із колегами.
Він узяв Фоліану за руку, мов дитину, і повів коридором.
У кімнаті для співробітників стояв незвичний для кібера запах парфумів.
– Доброго ранку,- привіталася.
Фоліані відповіли троє жінок, котрі поправляли зачіски перед дзеркалом. Озвався й чоловік, що сидів біля вікна.
– Знайомтесь. Наш новий викладач хімії, біокібер Фоліана…
Кантарелюс зачекав, доки закінчаться традиційні поздоровлення і потиски рук.
– Ви будете викладати хімію у п’ятих класах. Колеги покажуть вам лабораторію. Бажаю успіху.
Директор зачинив за собою двері. Якийсь час із коридора долинали його кроки. Усі вдавали, що заклопотані власними справами. Фоліана також намагалася поводитися невимушено. Вона підійшла до телестенда з розкладом занять і стала його вивчати.
– Вам подобаються земні парфуми? – раптом спитала світловолоса Віроза, простягаючи їй маленьку пляшечку.
– Так, дуже приємний запах,- ніяково мовила Фоліана, все ще не відчуваючи себе в режимі рівноваги.
– Візьміть собі. Я маю часто нагоди літати на Землю і дістаю кожного разу. Це стало чомусь великим дефіцитом.
– Вірозо…- Чоловік кашлянув, і всі принишкли, чекаючи, що ж він скаже далі, особливо Фоліана, бо при знайомстві чоловік назвався біокібером Кріспою.- Вірозо… Невже тобі немає про що більше говорити?
– Кріспо, ти поганий психолог. У Фоліани сьогодні перший урок. Вона, певно ж, хвилюється. А перед першим уроком треба думати про щось приємне, заспокійливе… Правда ж? – усміхнулася вона до Фоліани.
– Але ти завжди говориш про парфуми,- буркнув Кріспа, прямуючи до Фоліани.- Ходімте, я покажу вам лабораторію. Перший раз до дітей треба приходити заздалегідь.
В коридорі бігали дітлахи – такі зворушливі, цікаві до всього.
– Ви нова вчителька? – підбігло до Фоліани незграбне хлоп’я.
– Так,- усміхнулася Фоліана.
– А з якого предмета?
– З хімії.
– Ви кібер чи ні?
– Біокібер.
– Ура! – закричав хлопчик і побіг коридором.- У нас нова біокібер-хімічка!
– То Агарікус,- мовив Кріспа так, ніби це щось пояснювало.
– Хто він?
– Ваш учень. І страшенний розбишака… Моя лабораторія поруч. Якщо буде потрібна порада, допомога, я завжди до ваших послуг… Ви загалом маєте уявлення про дітей?
– Я відчуваю, що дуже люблю їх,- сказала вона.- Але ж не маю ще досвіду. Гадаю, той рівень, що в мені закладено, буде достатнім…
– Так, усе буде гаразд…- удавано спокійно запевнив Кріспа.- Та будьте уважні… Ви, певно, й не думаєте, що вам доведеться займатися чимось, окрім викладання курсу хімії. Але життя з людьми таке багате на несподіванки. Надто коли маєш справу з дітьми. Діти – це узагальнення людської природи, людської сутності. Будьте обережні. Сподіваюсь, вам відомі бодай класичні прийоми поводження з учнями?
Пролунав дзвоник. Діти розбіглися по лабораторіях. Коридор спорожнів.
– Бажаю успіху,- мовив Кріспа.
Фоліана заплющила очі й переступила поріг прочинених дверей, за якими, немов високовольтний трансформатор, гули дитячі голоси. На підлозі під ногами щось квакнуло. Фоліана побачила електронну жабку, що втупилась у неї. Цих жабок випускав для дітей один із конвейєрів того ж комбінату біокібернетики, де створили і її, Фоліану. Взяла жабку до рук. Діти принишкли.
– Вона справді кібер,- вигукнув якийсь хлопчина, і Фоліана, не підводячи очей, впізнала Агарікуса.- Не боїться жабок.
– Добрий день, діти,- усміхнено привіталася, відчуваючи зрадницьке тремтіння в голосі.
Пустила жабку на підлогу, і вона, квакнувши, пострибала під стіл.
– Я ваш новий викладач хімії. Мене звуть Фоліаною.
– А мене Агарікусом,- підвівся хлопчик, і всі розсміялися.
– Так, я тебе вже знаю. Мені казав про тебе вчитель Кріспа.
– Кріспа – зануда,- сказав Агарікус, і діти знову голосно зареготали.
– Хіба можна так говорити про свого вчителя? – суворо запитала Фоліана.
– А хіба можна бути занудою? – не вгавав Агарікус.
Учні захоплено чекали, чим закінчиться двобій з новим біокібером.
– Тобі не соромно?
– В мені таке поняття не запрограмовано,- розсміявся Агарікус.
– Я хотіла б зустрітися з твоїми батьками.
– Ви мого батька знаєте.- Агарікус лукаво мружився”, дивлячись на вчительку.- Він вас, біокіберів, доводить до пуття на останньому конвейєрі.
У Фоліани пересохли губи.
– Мені дуже неприємно чути твої слова,- вимовила вона, відчуваючи, що зараз треба бути до кінця щирою. Потім по довгій паузі додала:- Ніколи б не подумала, що в майстра Імбрикатуса може бути такий невихований син…
Ще якусь мить помовчала, а потім рішуче мовила:
– Я прийшла до вас, діти, щоб навчити бачити світ і навчити розуміти його.
Фоліані сподобались власні слова, які раптом ніби зринули з глибини, і те, як вона перейшла до теми уроку.
– Я буду викладати у вас хімію, науку, яка за останні століття досягла фантастичних успіхів. Знаючи хімію, ви зрозумієте ті приховані процеси, що відбуваються у природі і в нас з вами…
– А в неї одне вухо більше за друге,- голосно сказав Агарікус, і діти вкотре вже розсміялися.- Мій батько, видно, поспішав.
Агарікус відверто напрошувався на покарання, і це насторожило Фоліану. Він хоче, аби викликали батька до школи? Адже то була перша і поки що єдино можлива кара.
І раптом прийшло осяяння. Фоліана аж стрепенулася від внутрішнього усвідомлення власної правоти. Майстер Імбрикатус не є батьком Агарікуса. Хлопчисько все вигадує, щоб потім, коли Імбрикатус прийде до школи і його брехня викриється, поглузувати з біокібера, котрий беззастережно повірив людським словам. Вона знала, що слова людей, наче різноколірні скельця велетенського калейдоскопа, можуть утворювати найхимерніші візерунки, красу і значення яких треба сприймати не розумом, а всім єством. Слова людей… Ніхто не заклав у неї ні беззастережної довіри, ані упередження до них, але якимось шостим чуттям Фоліана раптом усвідомила, що одним словом люди можуть і звеличити, і зганьбити себе. Кількома словами вони виносять вирок не тільки решті людства, а й усій його історії. Вони, ці людські слова, можуть бути об’єктивні, і невмолимі, мов ланцюгова реакція, і легковажні, наче ранковий вітерець. Але у людей, що б вони не говорили, хоч би як вільно не поводилися з словами, завжди є своя програма – вона проглядає крізь плетиво слів, немов кристалічна гратка з уявного безладдя речовини. Так само, як у кіберів. Тільки кібери серйозніше ставляться до слів. Вони не знають, що таке блюзнірство. Саме тому їх не можна обдурити.
Фоліана пильно глянула Агарікусу у вічі й упевнилась у своїй правоті.
– Це дуже негарно – казати неправду. Твій батько – не майстер Імбрикатус.
– Чому ви так думаєте? – Хлопчисько знітився.
– Я не думаю. Я знаю. Я прочитала брехню у твоїх очах.
Агарікус відвів погляд. Фоліана відчула свою перемогу і перевагу. Але раптом щось стисло горло, і вона зрозуміла, що від надмірного збудження лімбічної системи може заплакати.
– Діти, відкрийте свої зошити, перегляньте матеріал, на котрому ви зупинилися з попереднім вчителем. Я за кілька хвилин повернуся.
Фоліана вийшла в коридор і тут уже не змогла стримати сліз.
– Що трапилось? – несподівано почула тихий голос директора за спиною.
– Не знаю…- відповіла вона крізь сльози.- Може, й нічого… Я за двадцять хвилин майже нічого не сказала про хімію, але… Але я перемогла Агарікуса,- вона зовсім по-жіночому усміхнулася крізь сльози.- Я збагнула, що майстер Імбрикатус – не його батько.
– Він вам сказав, що є сином Імбрикатуса?
– Так.
– У хлопця невичерпна фантазія,- розсміявся директор.- Йому може позаздрити навіть сучасний кібер. І ось що цікаво: хлопчисько ніколи не повторюється у своїх вигадках. Але страшенно невихований.
Вони трохи помовчали.
– А крім Агарікуса? Ви порозумілися з іншими дітьми?
– Не знаю,- винувато сказала Фоліана.- Я з іншими не познайомилась. Мені видалось, що вони слухають не мене. Може, я маю якийсь прихований дефект?
– Ну, що ви.- Кантарелюс заспокійливо торкнувся її плеча.- Все гаразд. Вам просто бракує досвіду. І впевненості в собі. Моя вам порада – забудьте сьогодні про хімію. Не питайте їх нічого і самі нічого не пояснюйте. Не малюйте формул, не шукайте кінопосібників та записів у фонотеці. Познайомтеся з кожним із них, спробуйте зрозуміти кожного. І, головне, спробуйте стати і зрозумілою, і трохи загадковою.
– Так. Бо ж я педагог.
– Ви не тільки педагог.- Кантарелюс помовчав, начеб наважуючись на наступні слова.- Ви здатні на значно більше, ніж такі конструкції, як Кріспа. Я трохи заздрю кожному новому біокіберові. Ми віддали вам у спадок найкраще, позбавили багатьох своїх вад. Якби нам пощастило так перетворити й себе.
Запанувала тиша. Обоє думали про своє – людина і кібер.
– Ви, я бачу, по-справжньому любите дітей. Правда ж? – порушив мовчанку Кантарелюс.
– Я дуже їх люблю,- розчулено мовила Фоліана.- Я просто відчуваю, як це почуття переповнює мене… Але я хочу, щоб і вони мене любили.
– Все буде гаразд.- Кантарелюс взяв її за плечі і легенько підштовхнув до дверей лабораторії.
Фоліана зайшла, нещільно причинила за собою двері. За хвилину з тої щілини виплигнула електронна жабка. Директор взяв її в руки і розчулено дивився. Раптом рипнули двері сусідньої лабораторії. Повільно вийшов Кріспа.
– Ну, як?- тихо запитав він директора.
– Вона молода, тож усе буде добре.- Старий кібер і людина зустрілися поглядами.- Все буде гаразд,- повторив директор і погладив зелену електронну жабку на долоні.- А які красиві імена почали давати. Правда ж? Фо-лі-а-на…
(2 votes, average: 3.00 out of 5)