Філософський зміст проблеми “людина-техніка”
Поняття “антропологія техніки” ввів у філософський обіг німецький дослідник А. Хунінг. Антропологічний підхід до дослідження техніки представлений в працях філософів Н. А. Бердяєва, X. Ортеги-і-Гассета, К. Ясперса, X. Блюменберга та ін. Як зазначав у своїй роботі “Людина і машина” Н. А. Бердяєв, “питання про техніку став питанням про долю людини і долю культури. Єдиною сильною вірою сучасної цивілізованої людини залишається віра в техніку, в її міць і її нескінченне розвиток “[2, с. 147].
Саме розвиток земної цивілізації багато в чому обумовлюється технічним прогресом. Невипадково багато філософів пов’язують масштабні зміни в житті людини, в людській ментальності й у всій системі суспільних відносин з технічними нововведеннями. Зокрема, іспанський мислитель X. Ортега-і-Гассет у “Міркуванні про техніку” пише, що “людина починається з розвитку техніки”. Техніка і є сукупність актів, що перетворюють природу заради задоволення потреб людини. Життя, на думку філософа, тотожна активної творчості а воно немислимо без технічних винаходів і створення технічних засобів. Місія техніки – звільнення людини від його злитості з природою, від витрати зусиль, перенесення зусиль зі світу технічних засобів на машини. У відношенні між людиною і технікою він виділяє три стадії:
– Техніка випадку;
– Техніка ремесла;
– Техніка людини-техніка [9, с. 59].
1. Техніка випадку – техніка, де винаходу сприяє випадковість. Така первісна техніка. Для неї характерні такі ознаки: обмежений набір технічних актів; дії, пов’язані з технікою, можуть виконуватися всіма членами громади; первісна людина не відає про свою здатність винаходити, і, отже, на цьому етапі відкриття не являє собою результат цілеспрямованого пошуку.
2. Наступний період у розвитку техніки – техніка як ремесло (це техніка Стародавній Греції, доімператорского Риму і Середньовіччя). Її характеризують: розширення набору технічних актів (“Їх число настільки збільшилася, що відтепер не всякий на них здатний”), як наслідок цього з’являються ремісники; метод засвоєння вельми мало сприяє ясного розуміння техніки як загальної і не обмеженою у своєму роді функції (“Ремісники править норма, що передбачає продовження традицій; винахід досягло лише рівня виробництва знарядь, а не машин: в силу цього ідея техніки не відокремлюються від ідеї про техніці – виконавця; будь-яка техніка містить два моменти: створення проекту і його реалізація, і ремісник об’єднує в собі нерозривно і техніка, і робітника “) [9, с. 59].
3. І останній період – людина-технік. Його визначають наступні показники: “казковий зростання технічних дій і досягнень, що становлять наше життя”; перехід від простого знаряддя до машини, т. е. до пристрою, чинному автоматично; “В результаті технік і робочий, з’єднані в особі ремісника, відокремилися один від одного, після чого людина-технік як такої перетворився на чисте, живе вираз техніки, коротше – в інженера” [9, с. 60].
Зміни в характері трудової діяльності людини ставлять складну світоглядну проблему: хто кому служить, техніка людині або людина техніці.
Н. А. Бердяєв, з релігійних позицій інтерпретуючи вплив техніки на людину, стверджував, що “техніка завжди є засіб, а не мета: не може бути технічних цілей життя, можуть бути лише технічні засоби, цілі ж житті завжди лежать в іншій області, в області духу” [2, с. 148]. Про підміні цілей життя засобами життя свідчить поширене в історії цивілізації визначення людини як істоти, що виготовляє знаряддя (homo faber). Роздуми про цінності неминуче приводять до висновку про те, що сила і цінність не тільки не рівновеликі поняття, але ще й поняття, далеко не ідентичні (“техніка володіє такою силою в нашому світі зовсім не тому, що вона є вищою цінністю”) [2 , с. 148].
Бердяєв припускає основним парадоксом нашої цивілізації те, що без техніки неможлива культура, з нею пов’язано саме виникнення культури, і вона тягне культуру до загибелі.
На думку Бердяєва, техніка двоїста, як і все в цьому світі. З одного боку, здавалося б, Технізація духу і розуму є їх погибеллю, але, з іншого боку, техніка дає людині почуття планетарності. У техніці завжди є дві сторони: з одного боку, вона несе з собою зручності, комфорт життя і діє размягчающе, з іншого – вимагає більшої суворості і безстрашності, радикально змінюючи ставлення до простору і часу.
Для Бердяєва важливо підкреслити, що машинна, технічна цивілізація небезпечна насамперед для душі. Через всю “теорію техніки” Бердяєв проводить думку про те, що не можна допустити автономію техніки, надаючи їй повну свободу дії, – як і всі, вона повинна бути підпорядкована духу і духовним цінностям. Це пов’язано насамперед з тим, що виняткова влада технізації та машинізації тягне “до небуття в технічному досконало” і здатна поневолити і в кінцевому підсумку знищити людину. На думку Бердяєва, всі хвороби сучасної цивілізації породжуються невідповідністю між душевною організацією людини, успадкованої від інших часів, і нової, технічної, механічної дійсністю, від якої він нікуди не може піти. Технічна цивілізація не знає і не хоче знати особистості, і особистості незвичайно важко втриматися у цій цивілізації, так як особистість у всьому протилежна машині, а технічна цивілізація змушує людину стати її частиною, її засобом і знаряддям. “Духовне обмеження влади техніки і машини над людським життям є справа духу, справа самої людини, залежить від напруги його духовності”, – такий висновок Бердяєва [2].
Німецький філософ К. Ясперс у праці “Сучасна техніка” [15] розглядає техніку як сукупність дій, які обізнана людина здійснює з метою панування над природою. На його думку, техніка характеризується двома особливостями: з одного боку, розумом, з іншого – владою. Техніка спочиває на діяльності розуму, але в той же час вона є вміння, здатність робити, застосовувати природу проти самої природи. Саме в цьому сенсі знання – це влада, сила! Основний сенс техніки – звільнення людини від влади природи. “Її призначення – звільнити людину як тварину істота від підпорядкування природі з її бідами, погрозами і кайданами” [15, с. 123]. Принцип техніки – це маніпулювання силами природи для реалізації призначення людини, під кутом його зору.
Сучасна техніка настільки змінила життя людини і навколишню дійсність, що перетворила нашу планету “в єдину фабрику”. Вона відірвала людину від її коренів, звернула його в жителя без батьківщини, без традицій. При її пануванні сам дух виявляється зведеним до простої здатності “навчатися і виконувати корисні функції”.
В результаті всього цього наша епоха перетворень, яка “носить насамперед руйнівний характер”, змушує людину або перебувати “у стані глибокої незадоволеності собою”, або ж відмовитися “від самого себе, щоб перетворитися на функціонуючу деталь машини…” В обох випадках він втрачає свою індивідуальність, позбавляється своєї справжньої сутності і, перебуваючи в постійному внутрішньому розладі з самим собою, змушений тому завжди носити маску яку повинен міняти “залежно від ситуації і від людей, з якими він спілкується” [15, с. 121]. Тому техніка перетворюється “в проблему людського буття”. Справа в тому, що при машинному виробництві більшість людей виявляються втягнутими в процес праці як частини або “ланки машинного устаткування”. Однак “оскільки головне для людини не техніка, а людина, і техніка повинна служити людині, а не людина техніці”, – за словами Ясперса, важливо створити соціальні умови, які б змінили характер відносин між людиною і технікою [15, с. 126, 127].
Ставлення до техніки в сучасному суспільстві досить неоднозначно. “Протягом ста останніх років, – пише К. Ясперс, – техніку або прославляли, або зневажали, або дивилися на неї з жахом” [15, с. 136]. Він виділяє три різні оцінки сучасної техніки, які можна назвати позитивною, негативною і нейтральною. З трьох зазначених оцінок К. Ясперс схиляється до останньої. Сама по собі техніка не є ні добром, ні злом. Вона може бути використана як на благо людини, так і на шкоду йому. Все залежить від людини, яка якраз і передає техніці її сенс.
Американський історик і філософ техніки Л. Мемфорд у своїй статті “Драма машин” (1930) також зазначав, що в розумінні сутності техніки необхідно досліджувати не тільки і не стільки матеріально-практичні, скільки її психологічні витоки. Ось чому він вважав помилковим прагнення К. Маркса надавати знаряддям праці направляючу функцію і центральне місце у людському розвитку. Не можна зрозуміти дійсну роль техніки в ньому без глибшого розуміння природи людини. Він відкидав визначення людини як робить і використовує знаряддя тварини, так як подібного роду визначення означає пропустити основні глави людської передісторії, які фактично були вирішальними етапами розвитку.
Основним і всецелевим знаряддям, яким володів найдавніший чоловік, було його власне рухоме розумом тіло. Саме “завдяки надмірно розвиненого, постійно активному мозку людина володіла більшою розумової енергією, ніж йому необхідно для виживання на чисто тваринному рівні”. Він визначає людину як використовує розум, виробляє символи, самовдосконалюється тваринного [7, с. 85].
Витоки цієї “додаткової розумової енергії” Мемфорд бачить не тільки в праці, а й в інших видах людської діяльності, таких як ігрова, естетична, релігійна та ін. В історії європейської цивілізації він виділяє три технічні епохи. Перша – еотехніческая (1000-1750 рр.) – Характеризується культивуванням так званої інтуїтивної техніки, пов’язаної із застосуванням сили падаючої води, вітру та використанням природних матеріалів: дерева, каменю і т. Д., Які не руйнували природу, а були з нею в гармонії. Друга – палеотехніческая (XVIII-XIX ст.) – Заснована на викопної техніці, це емпірична техніка вугілля і заліза. Даний етап характеризується відходом від природи і спробою панування людини над нею. Мемфорд називає цей період “рудникового цивілізацією”. Третя – неотехніческая епоха (з кінця XIX ст. По теперішній час) – це завершальна фаза функціонування і розвитку західної цивілізації, в межах якої відбувається на строго науковій основі відновлення порушеної в попередній фазі гармонії техніки і природи. Аналізу цього періоду Л. Мемфорд присвятив книги “Міф машини” (1969, 1970), “Людина як інтерпретатор” (1950), “Техніка і цивілізація” (1934) та ін. Він приходить до висновку, що “машини виникають як своєрідне заперечення органічної та живої природи “і” що вони накладають певні обмеження на людину “[7, с. 89]. Дистанціюючись від визначення людини як “homo faber”, він відстоює поняття “homo sapiens”, так як сутність людини полягає в мисленні, а основою людяності є дух-розум. Людина – головним чином інтерпретатор. Це його якість виявляється в самотворчество: людина проектує сам себе і сам себе створює.
З точки зору прихильників матеріалістичної діалектики, будь-яке суспільне явище розвивається за участю людини і завдяки його діяльності, тому говорити про саморозвиток техніки в строгому сенсі цього слова не можна. У вітчизняній літературі радянського періоду панувало уявлення, що розвиток техніки, зміна характеру її взаємозв’язку з людиною можна зрозуміти через виявлення певних внутрішніх протиріч у техніці, обумовлених субстанціальним структурними або функціональними причинами, загальним ходом її розвитку. Але ці внутрішні протиріччя розкриваються і долаються людьми в процесі їх трудової діяльності, в процесі створення і удосконалення техніки.
Область дії рушійних сил розвитку техніки поширюється на всі сфери суспільного життя, починаючи від матеріального виробництва і закінчуючи явищами надстроечного порядку. Як пише СВ. Шухардін, “головною рушійною силою розвитку техніки є потреба суспільства в матеріальних і культурних благах, яка проявляється в протиріччі між постійно зростаючими матеріальними і культурними потребами людей і технічними можливостями задоволення цих потреб” [12, с. 42].
Самі особисті і суспільні споживачі у своєму зростанні і розвитку залежать насамперед від стану виробництва і формуються ім. Але вони мають певну самостійність, можуть випереджати досягнутий рівень розвитку виробництва, змушувати його розвиватися далі по лінії створення нових матеріальних благ і засобів задоволення зростаючих культурних потреб або по лінії більш повного забезпечення вже існуючими матеріальними і культурними благами.
Таким чином, антропологія техніки розглядає в якості головної теми питання про вплив техніки на людину. При цьому філософи досліджують різні аспекти даної теми. Зокрема, аналізується вплив техніки:
– На природу людини (її біологічну, соціальну, психологічну і моральну складові);
– На сутність людини (такі її характеристики, як свідомість, воля, пам’ять, свобода, творчість і т. П.);
– На форми і види людської діяльності (трудову, пізнавальну, ігрову, дозвільної і т. Д.);
– На потреби людини (матеріальні і духовні). З усього різноманіття аспектів даної теми зупинимося лише на одному: вплив техніки на продуктивну діяльність, оскільки саме в цій сфері роль техніки в житті людини найбільш значима і наочна.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)