ФІЛОСОФСЬКІ МОТИВИ ТВОРЧОСТІ БОРИСА ХАРЧУКА
Анатолій Багнюк
Стаття ілюструє органічний зв’язок творчого мислення Бориса Харчука з українською “філософією серця”, демонструє, що творчість письменника є художнім виразом українського національного менталітету.
Ключові слова: Борис Харчук, український менталітет, тіло, душа, дух, “ненароджена душа”, розум, серце, кордоцентризм, антеїзм, християнський теїзм, індивідуалізм, екзистенціалізм, толерантність, інстинкт, мораль, інтелект.
Філософське підгрунття українського менталітету, як духовної канви-матриці українського характеру, по-християнськи просте: людина як “образ і подоба Божа” є триєдиною: народжується і творить в трьох вимірах, на трьох рівнях буття – на рівнях тіла, душі і духу.
На рівні тіла верховодять почуття та емоції, але саме тут, через тіло, проростає коріння зв’язку з матір’ю-землею, з природою.
На рівні душі, де панує розум, який гамує пристрасті і зміцнює коріння-зв’язок з землею, з’являється розуміння: хоча коріння людини – в землі, але крона-вершина тягнеться до неба.
На рівні духу, де владарює мудрість, приходить усвідомлення, що світ і життя тим прекрасні, що вони – тільки момент вічності.
Харчукова творчість – від “Йосипа з гроша здачі”: (назва по-народному хитра) до “Плачу ненародженої душі” (назва по-філософськи мудра) – свідчить: письменник зі своїми смертними героями і невмирущими думками жив у цих трьох вимірах.
Причім, християнський акцент його філософської позиції достатньо чіткий: “ненароджена душа” – це часточка духу, яка прагнула прийти в часово-просторовий світ з вічності, та не змогла – не зміг дух поєднатись з тілом, щоб стати душею-словом (серцем-розумом).
“Я була у початку – перед дверима слова… Мене чекав з добра і зла недосконалий світ… та я не прийшла – не стала людською душею” [3,13].
В цьому філософська позиція Бориса Харчука: душа йде від духу-вічності до життя-слова, але відкрити двері до слова, народитись у світ не може через недосконалість цього світу.
Звідси випливає Харчукове ставлення до тріади “тіло – душа – дух”: людські біди мають матеріальне, тілесне коріння, а порятунок людства – тільки в моральності, в духовному.
В нього знаходимо: “Важке, неповоротне тіло, плебейські рухи. Зухвалий інстинкт” [3,14]. Вдумаймось – таке зустрінемо не часто: “плебейські рухи” – це
Раб; доданий до них “зухвалий інстинкт” породжує “раба – нахабу”, “раба-агресора”, який переконаний, що рабами мають бути всі, і прагне до цього, тваринною ненавистю ненавидячи все “нерабське”. А це – страшно, це – трагедія. Трагедія не тільки людини, а й нації.
Харчук зазначає: “Трагедія сучасної людини в тому, що боягузи замислили себе героями (ось він – “раб-нахаба”!), а “злочинність називається героїзмом” (ось воно – “нахабство, оголошене чеснотою”) [3,19].
Глобальну причину трагедії сучасної людини письменник бачить
У підміні духовного тілесним: де має бути душа, лежить камінь.
Читаємо: “Людство цивілізувалося – камінь ховався за пазуху:
Вирішальний момент цивілізації” [3,19].
Борис Харчук вважає: якщо цивілізація розпочалася з того, що людина взяла камінь як знаряддя, то закінчилась тим, що людина поклала камінь туди, де має бути душа і серце. Тому сучасна наука, націлена на тілесно-матеріальне, “довела, що може знищити світ, але не в силі його врятувати… Врятувати світ може єдине – моральність” [3,21]. А моральність, визначає письменник, то душа – Дух.
На фоні філософських антипатій Харчука до тілесного, матеріального, виразно звучать його філософські симпатії до духовного, особливо, до душі. “Податлива до краси душа” [3,14] – говорить письменник, але він бачить її не тільки “податливою до краси”, а й сильною, здатною забезпечити перемогу добра над злом: “Моральне зможе перемогти, якщо житиме в кожному з нас, якщо воно – наша душа” [3,21].
Для Бориса Харчука світ душі – це світ розуму і серця. “Для добра треба думати” – зазначає він. А коли думаєш, то приходиш до висновку: “Гинути треба за те, що більше, ніж ти сам” [3,1] – в цьому, без сумніву, і філософське, і моральне кредо Бориса Харчука: душа ширша від тіла, а духовне вище тілесного – то за них можна й загинути.
Письменник не сумнівається, що кожен, хто навіть всеціло занурився в тілесне, забувши про духовне, всеодно прийде до розуміння, що душа безмірно більша і важливіша, аніж тіло: “Грішники – пече їх тіло, та вони волітимуть
Колись, щоб не боліла душа” [3,26].
Тонко, з глибоким розумінням підходить Борис Харчук до проблеми “душа-дух”. “Дух – це інтелект, він диктує розумом” [3,28] – звідси, для письменника однозначно зрозуміло: душа поєднана з розумом окремої людини і є індивідуальною, а дух – явище вселенське.
Душа народжується, а може і не народитись, а дух – ненароджений, вічний. Він тільки здійснюється через душу. Якщо душа дає розум і силу, то дух наділяє мудрістю і могутністю.
Наділений духом ні покірним, ні слабким не буває: “Здійснитися духу і прорватися з покірної німоти” [3,15] – в цьому письменник бачить становлення не тільки окремої людини, а й цілого народу. І він, запитуючи, стверджує: “Кревняцтво – це дух?… Людині поза родом нема ні людства, ні безсмертя” [3,37].
З такого Харчукового розуміння душі і духу випливає: душа – то основа, суть і безсмертя людини, а дух – то основа, суть і безсмертя нації.
Після цього легко розшифровується одна з філософських формул Бориса Харчука: “Померти вічним життям і жити вічною смертю” [3,15] – як кожна душа безсмертна тим, що повертається до вічного духу, так і кожна людина може обезсмертити себе тим, що зливається зі своїм народом. Тим безсмертний Шевченко, що ми не мислимо України без нього!
За Борисом Харчуком – тільки дух робить, нас могутніми і безсмертними: “Ідеї сильніші… фортець”, [3,23] – каже письменник і додає: “Хоробрим зброя не потрібна” [3,19]. А біда наступає тоді, коли “могутність твориться без духу” [3,36]. За словами Харчука, коли відкидаємо дух, приходить “помста історії – помста за волюнтаризм і гординю” [3,18]. І тоді людиною опановує слабкість – вона стає нікчемною і падає в царство “покірної німоти”.
Відкинувши дух, втрачаємо душу і знищуємо тіло – це вже філософська антиформула, якої Борис Харчук не визначав, але вона самовизначається з його “думок останніх років”.
До такої антиформули приводить загальний огляд творчості його творів; ближче знайомство з Харчуком – філософом, особливо, з його “думками останніх років”, підтверджують: філософській позиції, світобаченню письменника
Притаманні всі основні риси нашої національної філософії – української філософії.
Насамперед, кордоцентризм, бо українська філософія – від міфології через Григорія Сковороду і Памфіла Юркевича аж до нас – є “філософією серця”, що означає: українець-філософ, сприймає буття через розум і серце в однаковій мірі, а часто, з пріоритетом “серця над головою”. Це тільки ми можемо цілком логічно сказати “Серцем розумію” і “Розумом переживаю”. Борис Харчук, як філософ-українець поєднує розум і серце, мислить їх як єдину душу: “Пускаю серце в слово” [3,14], або – “Поки б’ється серце, доти пробуджується мисль”… А в іншому місці – “Моральне, (тобто душа) – правдивість, співчуття, милосердя, чесність – виймаються з грудей, з голови” [3, 25].
Шляхи і запоруку морального вдосконалення, одухотворення людини письменник бачить в роботі “розумного серця”: “Відкрити серце благодаті – самоочищуватись” [3,32] і до цього: “Мисленням верховодить нечуттєве серце і надрозум, які народжуються з пристрасті” [3, 28].
Друга риса філософського світобачення Бориса Харчука – антеїзм (від Антея, сина Землі, що був непереможним, коли опирався на неї своїми ногами). Тут – шанобливе ставлення до природи не просто як до матеріального, а як до Вселенського явища. Людина могутня і мудра, поки не обірвала своїх земних коренів, поки розуміє природу, в якій “все доладне” і яка “працює на добро і красу” [3, 15].
Якщо йти за антеїстичними думками письменника: нам потрібна “повнота злиття “я” з усім, що бачиш, чуєш”, і тому “мале тіло єднається з тілом Вселенної”, а наша єдність з природою є “таємниця причастя з землею, водою, вогнем” [3, 28].
Людина має розуміти природу, як розуміла її одна з “ненаписаних” героїнь Харчука: “Вона знала, передавати себе землі… її душа – насіння, що прагне в ріст і квіт: садила і сіяла свою душу” [3, 30]. А ще так, як сама природа і матінка-земля розуміють людину: “Небо і земля з болем дивляться на войовничу людину” [3, 29], а “хмари благали роззброєння” [3, 20].
Якщо зі сторони людини розуміння немає, наступає найстрашніше – помста
Природи (помста історії вже була!), яку не можна підкорювати бездумно: “Чорнобиль – спалах гніву природи – добра за зло” [3, 36].
А відтак, фізична трагедія людства має духовний смисл: “радіація розпочалася з совісті – розпадом душі” [3, 16], [3, 31].
Тому Харчук-антеїст каже: “Найбільше, до чого може прагнути людина – це гармонії з безмежжям і безсмертям, не ставлячи себе вище трави” [3, 29] (підкреслено нами).
Третя риса філософії Харчука – його теїзм, причім, теїзм християнський. Як і кожен українець-християнин, він сприймає світ через призму Божественної Трійці: “Бог-Отець – могуття, що все родить. Бог-Син – найвища мудрість. Бог-Дух Святий – Першолюбов” [3, 26].
Письменник не сумнівається, що “людина прагне втілитися в Богові, бо коли люди “скинули Бога і царя”, то заразом “скинули” Правду, Любов, Честь [З, 25]. Таким чином, Харчуків теїзм – це повернення до Бога, відновлення влади Любові і Добра.
Четверта ознака Харчукової філософії – його індивідуалізм, що стверджується таким записом письменника: “що дужче люди колективізуються, то вони дужче стають егоїстами” [3, 22]. Отже, в епоху тотального насадження колективізму Харчук стверджує, на перший погляд, парадоксальне, а на другий – єдино вірне: колективізм породжує егоїстів. Тому письменник не сприймає колективізму, який нівелює людину до безликості серед інших, і відкидає егоїзм як крайню форму захисту від колективізму через “піднесення” людини до зневажання інших. Харчук визнає “золоту середину” – індивідуалізм, який утверджує власне “Я” поруч з гідністю інших людей. Звідси, письменник неодноразово стверджує, що праця заради спільного блага не завжди є працею для блага власного чи щастя особистого. Автоматизм тут не спрацьовує…[1, 170].
П’ята риса філософії Бориса Харчука – екзистенціалізм, який в розумінні письменника означав: істинна суть людини не тільки виявляє себе в критичних, “надлюдських” ситуаціях, а й може переходити в свою протилежність -“нелюдськість”. Простіше кажучи, письменник твердить: в боротьбі за виживання людина може втратити людську подобу. Не тільки Божу, а й людську. Не стільки
Вдосконалюється, скільки деградує.
Що і підтверджується такими думками Бориса Харчука:
“Все починається за схемою: психологічне заломлення. Вижиття, безвільність… Без моральна людина в гонитві за своїми нікчемним існуванням стає бездушною. Бездушність породжує безвільність.
Найбільша людська цінність – свобода – втрачається зовсім” [3, 24] і додамо, що в його розумінні, свобода – це душа всіх речей [4,12], а такої душі людина прагне надмірно.
Так бачить письменник філософську трагедію людини: в надмірному бажанні “бути” людина перестає бути людиною. Це – наш національний екзистенціалізм.
Шоста риса філософії Харчука стала практичним підтвердженням п’ятої: якщо сам письменник в боротьбі за творче виживання в умовах “нетворчого” авторитарного режиму не перейшов до “нетворчої протилежності” і не переступив межі “людськості”, то шоста риса його філософського мислення, яка мала б бути християнською терпимістю (толерантністю) переросла в свою протилежність – нетерпимість. Бути терпимим в тоталітарних умовах – це зрадити своїй духовній суті, яка визнає терпимість вільної людини, але відкидає терпимість раба. Ось тут і виявляється принципова відмінність між “терпінням” і “терпимістю”: письменник все “перетерпить”, аби залишитись письменником, але він стає нетерпимим до всього, що заважає йому бути письменникам! [2, 38-39].
Письменник зауважує: “Світ став пустелею. Бездуховність”, і тут же вказує: “Вихід з пустелі духу – повага до людини. Не лише до друга, до ворога” [3, 33]. Маємо свідчення християнської терпимості, але це – не для тоталітаризму, бо “тоталітаризм – маса, що пригнічує особистість, нація, що принижує людину” [3, 33].
Згадані риси – це класичні філософські ознаки українства, притаманні кожному українцю, який має душу, мислить розумом і відчуває серцем.
В Бориса Харчука, як в людини талановитої і мудрої, ці риси оживають своєрідно: якщо можна так сказати, в українському менталітеті ‘являється волинський акцент – жодна з рис не існує окремо, а поєднується з іншою.
“Бог не хоче жити в камені, картині і слові: його місце в людському серці” [3, 22] – каже Харчук і теїзм письменника поєднується з його кордоцентризмом.
“Як земля прагне сонця і дощу, так людина жадає свободи й безсмертя” [3, 36] – і важко сказати чого в цих словах Бориса Харчука більше – антеїзму чи індивідуалізму.
“Сонце чорніє з болю одинокого серця” [3, 35] – і в цих словах письменника – маємо і антеїзм, і кордоцентризм та ще й індивідуалізм.
…Багато філософських відтінків на мистецькій палітрі Бориса Харчука, та всі вони гармонійно вписуються в образ “ненародженої душі”.
Харчукова “ненароджена душа” і не могла народитись, бо вона намагалась прийти в цей недосконалий світ через двері, завалені брилами матеріалістичної науки, комуністичної ідеології та соціалістичної практики. Бо в такому світі “йшлося не про його творення, а про знищення” [4, 12].
Однак, своїм “ненародженням” “ненароджена душа” сказала дуже багато: це був не тільки духовний бойкот здичавілого варварського світу, а й застереження уникати зухвалих інстинктів, радіаційної моралі, зматеріалізованого інтелекту.
Тільки тоді лишимось людьми під Богом і в своїй Україні…
Література:
1. Гречанюк Сергій. Борис Харчук: “Мораль – це і є душа”. – “Вітчизна”, 1988, – №10. – С.170.
2. Дяченко Валерій. Мить і вічність. – “Прапор”, 1990. – №6. – С. 13-37.
3. Харчук Борис. Плач. Есе. – “Прапор”, 1990. – №6. – С. 37-40.
4. Харчук Роксана. Дзвін без дзвіниці. – “Прапор”, 1990. – №6. – С. 11-12.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)