Філософська поема МОЙСЕЙ – Іван ФРАНКО (1856-1916) – Титан духу і думки – УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА кінця XIX – початку XX ст
Художній задум
У 1904 році І. Франко побував в Італії. Його вразила скульптура біблійного пророка Мойсея, створена видатним Мікеланджело. Споглядання одного із шедеврів світового мистецтва та навіяні ним роздуми підказали поетові філософський шлях художнього пошуку. Уплинули на нього й революційні події 1905 року – вони засвідчили гостру потребу змін у житті українців.
■ Мойсей (Мікеланджело Буонарроті, 1515)
Роботу над поемою І. Франко завершив у 1905 році, тоді ж видав її у Львові.
Свою позицію автор розкрив у пролозі, що виконує роль ліричного вступу та громадянської декларації. А в передмові до другого видання уточнив: “Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся поема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні”.
Поети здавна сприймали Біблію як джерело натхнення. Вони не раз запозичували з неї образи та мотиви.
Геніальний Т. Шевченко у своїй творчості теж вдавався до біблійних аналогій.
До традиції використання біблійного матеріалу приєднався й І. Франко. Його привабила оповідь про вихід єврейського народу з єгипетського рабства.
Особливо зацікавила митця особа пророка Мойсея. Тривалу й виснажливу багаторічну мандрівку до омріяної Палестини поет осмислив як символ тернистого шляху до національної свободи. А біблійний сюжет допоміг авторові відійти від суспільної конкретики й зосередитися саме на філософському розкритті сенсу українського народного буття.
Читаємо взірці української художньої літератури
Прочитайте поему Івана Франка “Мойсей”. Звірте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника.
В електронному додатку до підручника на сайті interactive. ranok. com. ua ви знайдете повний текст твору.
Роль прологу
У пролозі до поеми “Мойсей” єднаються дуже різні авторські емоції – пекучий біль через народне приниження та палка віра в нове вільне майбуття. За емоційною наснагою пролог поділяється на дві частини. У першій через гострі й докірливі риторичні запитання розкривається духовна вбогість національної пасивності й покори. Та вже зовсім по-іншому, натхненно й окрилено звучить друга частина прологу: вона сповнена оптимізму й передчуття народного відродження.
Авторська позиція чітка й декларативна. Від визнання національної кризи й моторошного образу “народу-паралітика” він переходить до життєствердного: “О ні! Не самі сльози і зітхання / Тобі судились! Вірю в силу духа / І в день воскресний твойого повстання”.
Поет переконаний, що, хай і в історичній перспективі, нові покоління (“не нам тебе провадити до бою”) приведуть народ до гідного майбуття: “Та прийде час, і ти огнистим видом / Засяєш у народів вольних колі…”.
У пролозі художнє мовлення організоване в терцини – трирядкові строфи, у яких перший рядок римується з третім, а середній – із першим і третім рядками вже наступної строфи. Остання строфа складається з одного рядка, який римується з другим віршорядком передостанньої строфи. Така строфічна будова відчутно посилює загальну урочисту тональність прологу.
Філософська проблематика
Проблеми життя і смерті, добра і зла, пошуку істини та людського щастя традиційно вважаються філософськими. До них належить і вкрай важлива проблема сенсу людського існування. А якщо ця людина – лідер і духовний провідник? Чи завжди його слово знаходить відгук і визнання?
Це питання відіграє ключову роль в авторських художніх пошуках. Можливо, у драматичній долі головного героя поеми віддзеркалилися громадянські переживання самого автора, навіяні багаторічним діалогом зі своїм народом?
Нелегким і відповідальним є дар пророка, духовного лідера. Він має принести в жертву все особисте, мусить також бути готовим до недовіри й незаслуженої ворожості. Невдачі й розчарування супроводжують пророка, провокуючи на переоцінку пройденого шляху. Він може сумніватися в ідеалах, яким присвятив своє життя.
Автор доводить, що сумніви і зневіра людини не лише можливі, а й передбачувані, просто неминучі. Натомість підкреслює, що понад усі сумніви й розчарування однієї особистості підноситься хоч і не завжди прямий, але невпинний рух народу до вищої мети.
У поетичних роздумах І. Франка проблема сенсу людського існування набуває значно більшого філософського масштабу, вона поширюється не лише на окрему людину, а й на буття всього народу.
Сюжет і композиція
Поема складається з прологу й двадцяти розділів, або пісень. Сюжетна частина твору і ліричний пролог слугують утіленню основної ідеї – віри в народне майбуття.
Автор спирався на біблійний сюжет, однак узяв із нього лиш один важливий епізод – останні дні старозавітного Мойсея, коли після конфлікту зі зневіреним народом пророк усамітнюється в пустелі. А згодом через свої сумніви в доцільності вищої волі він дістає суворий присуд. Йому самому не доведеться побачити омріяної Палестини, а народ прямуватиме до “обітованої землі” з новим провідником. У поемі є декілька драматичних моментів: конфлікт Мойсея з юрбою, що погрожує побити його камінням, момент зневіри пророка (“Одурив нас Єгова!”) та розв’язка – коли табір мандрівників, подолавши сумніви, вирушає в похід.
Компонуючи свій твір, автор використав вставні притчі, важливі для реалізації ідейного задуму. Це “казка” про терен та античний міф про Оріона. У першій притчі Мойсей розкрив народові його місію. Пророк розповів про вибори короля дерев. Небажаний для інших тягар правителя взяв на себе непримітний колючий терен, бо лише він готовий жертвувати собою заради громади, захищати її спокій: “Щоб росли ви все краще, а я / Буду гинуть на шляху”. Пророк розтлумачує людям прихований зміст притчі: як терен жертвує собою заради вищої мети, так і обраний народ призначений Богом на нелегке служіння духовній істині: “Щоб він був мов світило у тьмі, / Мов скарбник його слова”.
Притча про терен допомагає втілити й авторський погляд на роль лідера, місія якого полягає в самовідданому служінні народним інтересам. Мов колючий терен, він покликаний оберігати свій народ від небезпек, вести до кращого життя, хоча сам приречений “гинуть на шляху”.
Про сліпого гіганта Оріона Мойсей почув від Азазеля. Незрячий герой давнього міфу Оріон вірив, що коли наблизиться до сонця, то чудодійні промені повернуть йому втрачений зір. Та на лихо, хлопчик-поводир скеровував мандрівця в різних напрямках, а це змарнувало немалі зусилля: сліпець так і не зумів наздогнати небесне світило.
Оріон позначає “людськість”, яка вибудовує грандіозні фантастичні плани й уперто рухається, немов за сонцем, за своєю мрією. Однак часто сподівання розчаровують, а всі зусилля “людськості” витрачаються марно: “І жартує з тих планів її/Хлопчик – логіка фактів”. Поет своєрідно переосмислив давній міф. У нього це притча про драматичну розбіжність амбітної мрії й суворої реальності. Ця притча дала змогу авторові глибше розкрити переживання пророка, який витратив свій вік на досягнення “обітованої землі” й опинився зрештою на межі зневіри перед сумною “логікою фактів”.
■ Десять заповідей Мойсея (Антон Лосенко, XVIII ст.)
Образ головного героя
Мойсей – один із відомих біблійних персонажів, старозавітний пророк. Він уславився служінням рідному народові. Саме він очолив вихід співвітчизників з єгипетського полону, вселивши в їхні серця віру у вільне майбутнє на своїй землі. Біблійний Мойсей увійшов до кола загальнолюдських образів. До розкриття цього образу зверталися митці різних епох та багатьох національних культур.
Такі образи, у яких утілилися важливі загальнолюдські риси та цінності, називають “вічними”. Зберігаючи певний зв’язок із першоджерелами, вони вже давно живуть цілком самостійним життям. Вони мають узагальнене, часто символічне значення. Наприклад, Прометей став символом самопожертви й нескореності. У такому значенні його зображено в поемі Т. Шевченка “Кавказ”. Образ пророка Мойсея втілив самовіддане служіння народові. До нього зверталися ще давні українські автори. На честь лідера національно-визвольної війни Богдана Хмельницького складали вірші й промови, у яких гетьмана іменували українським Мойсеєм.
I. Франко зберіг визначальні риси цього образу, однак відчутно його ускладнив. Поет зобразив свого героя в час важкої духовної кризи, розкрив драму людини, яку відштовхнули зневірені співвітчизники.
Найбільше І. Франка зацікавили взаємини пророка з громадою та особливо – пов’язані із цим переживання. Вони сповнені щирої турботи за долю людей. Мойсей у них виявляє себе як патріот, який приймає свій народ з усіма його вадами: “Бо люблю я тебе не лише / За твою добру вдачу, / А й за хиби та злоби твої, / Хоч над ними і плачу”.
Пророк може сумніватися навіть у вищій волі, але не має сумніву у своїх патріотичних почуттях. Найвищою цінністю для Мойсея є його самовіддана любов до співвітчизників. “Я люблю тебе дужче, повніш, / Ніж сам Бог наш Єгова”,- у словах, звернених до народу, розкрите розуміння сенсу всього життя пророка Мойсея. Виразні паралелі між єврейським і українським народами, накреслені в поемі, залучили цей образ до актуального національного контексту. Подолання духовного рабства і шлях до свободи на час виходу твору залишались основними завданнями українців. Саме тому автор наголосив на патріотизмі як головному мотиві служіння Мойсея. Місія справжнього народного провідника – нагадувати людям, навіть попри їхню зневіру й байдужість, про необхідність руху вперед задля вищої мети.
Після появи твору І. Франка українські митці ще не раз зверталися до осмислення “вічного образу” пророка Мойсея. Наприклад, відомий письменник Г. Хоткевич зобразив його в повісті “Авірон”. А сучасний композитор М. Скорик за поемою І. Франка написав оперу “Мойсей”.
Коментар фахівця
Франко мав рацію, коли писав, що він “ще не песиміст”. І хоч який трудний шлях життьовий йому випав, але в кінцевім акорді його творчості не чути цього жалібного деренчання ослабленої струни: навпаки, останні розділи “Мойсея” повні тупотом копит і звуками сурем – музикою перемоги…
М. Зеров, критик, історик літератури
Читацький практикум
Прочитайте поему. Виконайте завдання.
Мойсей
Поема
(Уривки)
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш те судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м’якість, дотеп і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,-
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
20 липня 1905
І
Сорок літ проблукавши, Мойсей,
По арабській пустині,
Наблизився з народом своїм
О межу к Палестині.
Тут ще піски й червоні, як ржа,
Голі скелі Моава,
Та за ними синіє Йордан,
І діброви, й мурава.
По моавських долинах марних
Ось Ізраїль кочує:
За ті голі верхи перейти
Він охоти не чує.
Під подертими шатрами спить
Кочовисько ледаче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччє.
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Вже ось-ось за горою блистять, –
З них ніхто не йме віри.
Сорок літ говорив їм пророк
Так велично та гарно
Про обіцяну ту вітчину,
І все пусто та марно.
Сорок літ сапфіровий Йордан
І долина пречудна
Їх манили й гонили, немов
Фата-моргана злудна.
І зневірився люд і сказав:
“Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать!
Чого ще жадать? І доки?”
І покинули ждать, і бажать,
І десь рваться в простори,
Слать гінців і самим визирать
Поза ржавії гори.
День за днем по моавських ярах,
Поки спека діймає,
У дрантивих наметах своїх
Весь Ізраїль дрімає.
Лиш жінки їх прядуть та печуть
В грані м’ясо козяче,
А воли та осли їх гризуть
Осети та будяччє.
Та дрібна дітвора по степу
Дивні іграшки зводить:
То воює, мурує міста,
То городи городить.
І не раз напівсонні батьки
Головами хитають.
“Де набрались вони тих забав? –
Самі в себе питають. –
Адже в нас не видали того,
Не чували в пустині!
Чи пророцькі слова перейшли
В кров і душу дитині?”
Серед них Авірон і Датан
Верховодять сьогодні;
На пророцькі слова їх одвіт:
“Наші кози голодні!”
II
Лиш один з-поміж сеї юрби
У шатрі не дрімає
І на крилах думок і журби
Поза гори літає.
Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Із неволі в Міцраїм свій люд
Вирвав він, наче буря,
І на волю провадив рабів
Із тіснин передмур’я.
І на поклик його у похід:
“Наші коні не куті”.
На обіцянки слави й побід:
“Там войовники люті”.
На принади нової землі:
“Нам і тут непогано”.
А на згадку про Божий наказ:
“Замовчи ти, помано!”
Та коли загрозив їм пророк
Новим гнівом Єгови,
То йому заказав Авірон
Богохульні промови.
А на зборі Ізрайля синів,
Честь віддавши Ваалу,
Голосистий Датан перепер
Ось якую ухвалу:
Як душа їх душі, підіймавсь
Він тоді многі рази
До найвищих піднебних висот
І вітхнення, й екстази.
І на хвилях бурхливих їх душ
У дні проби і міри
Попадав він із ними не раз
У безодню зневіри.
Та тепер його голос зомлів
І погасло вітхніння,
І не слухає вже його слів
Молоде покоління.
Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху – се казка;
М’ясо стад їх, і масло, і сир –
Се найвищая ласка.
Що з Міцраїм батьки і діди
Піднялись до походу,
На їх погляд, се дурість, і гріх,
І руїна народу.
“Хто пророка із себе вдає,
І говорить без зв’язку,
І обіцює темній юрбі
Божий гнів або ласку,
Хто до бунту посміє народ
Накликати, до зміни,
І манити за гори, настріть
Кінцевої руїни,-
Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням”.
[Увечері в таборі мандрівників пожвавлення – Мойсей промовляє до людей. Він застерігає всіх від відступництва та нагадує про необхідність вирушати в дорогу. Щоб розкрити вище призначення народу, пророк розповідає “казку” про те, як дерева обирали короля.]
V
Зареклися ви слухати слів
Про Єговину ласку,
Тож, мов дітям безумним, я вам
Розповім одну казку.
Як зійшлися колись дерева
На широкім роздоллі.
“Оберімо собі короля
По своїй вольній волі.
Щоб і захист нам з нього, і честь,
І надія, й підмога,
Щоб і пан наш він був, і слуга,
І мета, і дорога”.
І сказали одні: “Вибирать –
На одно всі ми звані.
Най царює над нами вовік
Отой кедр на Лівані”.
І згодилися всі дерева,
Стали кедра благати:
“Ти зійди з своїх гордих висот,
Йди до нас царювати”.
І відмовив їм кедр і сказав:
“Ви чого забажали?
Щоб покинув я сам ради вас
Свої гори і скали?
Щоб покинув я сам ради вас
Блиски сонця й свободу,
Бувши вольним – пустився служить
Збиранині народу?
Ви корону мені принесли?
Що мені се за шана!
Я й без неї окраса землі
І корона Лівана”.
І вернулися всі дерева,
Стали пальму благати:
“Ти між нами ростеш, нам рідня,
Йди до нас царювати”.
І сказала їм пальма: “Брати,
Що се вас закортіло?
Царювати й порядки робить
Се моє хіба діло?
Щоб між вами порядки робить,
Чи ж я кинути в силі
Свої квіти пахучі та свій
Плід – солодкі дактилі?
Мало б сонце даремно мій сік
Вигрівати щоднини?
Мого плоду даремно шукать
Око звіра й людини?
Хай царює хто хоче у вас,
Я на троні не сяду,
Я волю всім давать свою тінь,
І поживу, й розраду”.
І погнулися всі дерева
Під думками важкими,
Що не хоче ні пальма, ні кедр
Царювати над ними.
Нумо рожу благать!
Та вона Всьому світові гожа,
Без корони – цариця ростин,
Преподобниця Божа,
Нумо дуба благати! Та дуб,
Мов хазяїн багатий,
Своїм гіллям, корінням і пнем,
Жолудьми все зайнятий.
Нум березу благать! Та вона,
Панна в білому шовку,
Розпуска свої коси буйні,
Тужно хилить головку.
І сказав хтось, неначе на жарт,
Оте слово діточе:
“Ще хіба би терна нам просить,
Може, терен захоче”.
І підхопили всі дерева
Се устами одними,
І взялися просити терна,
Щоб царем був над ними.
Мовив терен: “Се добре вам хтось
Підповів таку раду.
Я на вашім престолі як стій
Без вагання засяду.
Я ні станом високий, як кедр,
Ні, як пальма, вродливий,
І не буду, як дуб, самолюб,
Як береза, тужливий.
Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяйте до неба.
Боронитиму вступу до вас
Спижевими шпичками
І скрашатиму всі пустирі
Молочними квітками.
І служитиму зайцю гніздом,
Пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а я
Буду гинуть на шляху”.
VI
У глибокім мовчанні сю річ
Вухом ловлять гебреї…
“Се вам казка, – промовив Мойсей,-
Ось вам виклад до неї.
Дерева – се народи землі,
А король у їх колі –
Божий вибранець, син і слуга
Господевої волі.
Як народи Єгова создав,
Мов літорослі в полю,
Заглядав всім у душу й читав
З неї кождого долю.
■ Сцена з опери “Мойсей” на музику Мирослава Скорика (режисер-постановник Збігнєв Хшановський, Львівська національна опера)
Згордував усю славу, весь блиск
І земне панування,
І всі пахощі штук, і усе
Книжкове мудрування.
І, як терен посеред дерев,
Непоказний на вроду,
І не має він слави собі
Ані з цвіту, ні з плоду, –
Так і вибраний Богом народ
Між народами вбогий;
Де пишнота і честь, там йому
Зависокі пороги.
Між премудрими він не мудрець,
У війні не войовник,
У батьківщині своїй він гість
І всесвітній кочовник.
Заглядав їм у душу, яка
Їх удача й причина,
І шукав, кого з них би собі
Обібрати за сина.
І не взяв отих гордих, грімких,
Що б’ють в небо думками
І підносять могутню п’яту
Над людськими карками.
Та поклав йому в душу свій скарб
Серцевідець Єгова,
Щоб він був мов світило у тьмі,
Мов скарбник його слова.
На безмежну мандрівку життя
Дав йому запомогу,
Заповіти й обіти свої,
Наче хліб на дорогу.
І не взяв багачів-дукачів,
Що всю землю плюндрують,
Людським злотом і потом собі
Домовини мурують. І
Але заздрий Єгова, наш Бог,
І грізний, і сердитий:
Те, що він полюбив, най ніхто
Не посміє любити!
І не взяв красунів-джигунів,
Що на лірах брязкочуть
І свій хист у мармурі, в піснях
Віковічнити хочуть.
Тож на вибранця свого надів
Плащ своєї любові,
Недоступний, колючий, немов
Колючки ті тернові.
■ Сцена з опери “Мойсей” на музику Мирослава Скорика (режисер-постановник Збігнєв Хшановський, Львівська національна опера)
І зробив його острим, гризьким,
Мов кропива-жеруха,
Аби міг лише сам він вдихать
Аромат його духа.
І посольство йому дав страшне
Під сімома печатьми,
Щоб в далеку будущину ніс,
Ненавиджений братьми.
Горе тому нездарі-послу,
Що в ході задрімає
Або, Божу зневаживши річ,
І печать розламає!
Вийме інший посольство страшне
Лінюхові з долоні,
Побіжить, і осягне мету,
І засяє в короні.
Та щасливий посол, що свій лист
Понесе скоро й вірно!
Дасть вінець йому царський Господь
І прославить безмірно.
О Ізраїлю, ти той посол
І будущий цар світу!
Чом не тямиш посольства свого
І його заповіту?
Твоє царство не з сеї землі,
Не мирська твоя слава!
Але горе, як звабить тебе
Світовая забава.
Замість статися сіллю землі,
Станеш попелом підлим;
Замість всім з’єднать ласку, ти сам
Станеш ласки не гідним.
Замість світ слобонити від мук,
І роздору, і жаху,
Будеш ти мов розчавлений черв,
Що здихає на шляху”.
[Авірон закликає поклонятися іншим богам – Ваалу й Астарті. Він виступає проти походу до Палестини. Датан, якого підтримує зневірений натовп, звинувачує Мойсея у зраді: мовляв, вивів людей із Єгипту за намовою фараона, щоб вони загинули в пустелі. Тож Датан закликає побити пророка камінням. Не насмілившись підняти руку па Мойсея, люди постановляють вигнати його з табору.]
X
Добігало вже сонце до гір,
Величезне, червоне,
І було мов герой і пливак,
Що знесилений тоне.
По безхмарному небі плила
Меланхолія тьмяна,
І тремтіло шакалів виття,
Мов болючая рана.
Затремтіло щось людське, м’яке
В старім серці пророка,
І понизила лет свій на мить
Його дума висока.
Чи ж все буть йому кар вістуном
І погрозою в людях?
І, мов хоре, голодне дитя,
Щось захлипало в грудях.
“О Ізраїлю! Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.
Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав
У незламнім завзяттю, –
Підеш ти у мандрівку століть
З мого духу печаттю.
Але ні, не самого себе
Я у тобі кохаю;
Все найкраще, найвище, що знав,
Я у тебе вкладаю.
О Ізрайлю, не тям ти сього
Богохульного слова:
Я люблю тебе дужче, повніш,
Ніж сам Бог наш Єгова.
Міліони у нього дітей,
Всіх він гріє і росить, –
А у мене ти сам лиш, один,
І тебе мені досить.
І коли з міліонів тебе
Вибрав він собі в слуги,
Я без вибору став твій слуга,
Лиш з любові і туги.
І коли він для себе бере
Твою силу робочу,
Я, Ізрайлю, від тебе собі
Нічогісько не хочу.
І коли він жадає кадил,
І похвали, й пошани,
Я від тебе невдячність прийму,
І наруги, і рани.
Бо люблю я тебе не лише
За твою добру вдачу,
А й за хиби та злоби твої,
Хоч над ними і плачу.
За ту впертість сліпую твою,
За ті гордощі духа,
Що, зійшовши на глупий свій шлях,
Навіть Бога не слуха.
За брехливість твого язика,
За широке сумління,
Що держиться земного добра,
Мов ціпкеє коріння.
За безсоромність твоїх дочок,
За палке їх кохання,
І за мову й звичаї твої,
За твій сміх і дихання.
О Ізраїлю, чадо моє!
Жалься богу Шаддаю!
Як люблю я безмірно тебе,
А проте покидаю.
Бо вже близька година моя,
Та остатня, незнана,
А я мушу, я мушу дійти
До межі Канаана.
Так бажалось там з вами входить
Серед трубного грому!
Та смирив мене Бог, і ввійти
Доведеться самому.
Та хоч би край Йордана мені
Зараз трупом упасти,
Щоб в обіцянім краю лише
Старі кості покласти.
Там я буду лежать і до гір
Сих моавських глядіти,
Аж за мною прийдете ви всі,
Як за мамою діти.
І пошлю свою тугу до вас,
Хай за поли вас миче,
Як той пес, що на лови у степ
Пана свойого кличе.
І я знаю, ви рушите всі,
Наче повінь весною,
Та у славнім поході своїм
Не питайте за мною!
Най наперед іде ваш похід,
Наче бистрії ріки!
О Ізраїлю, чадо моє,
Будь здоровий навіки!”
[Розчарований, пророк залишає табір. Уночі він лишається в пустелі па самоті. Згадує сорокалітню подорож, роздумує, чому випала така доля. Мойсей чує в пустелі голос демона Азазеля, який навіює сумніви. Пророк питає себе: чи не краще було б народові лишитись у єгипетській неволі? Чи не через власну гординю повів він людей у небезпечні мандри, чи не власний план, замість Божого, запропонував народові? Мойсей марно просить підтримки й поради в Єгови. На ранок люди з табору помічають пророка па вершині гори – у молитві він звертається до неба. Лише з настанням ночі знесилений Мойсей падає на землю. Йому здається, що чує голос матері, яка розповідає притчу про Оріона.]
XVI
Про Оріона пісню ти чув,
Про гіганта сліпого,
Що, щоб зір відзискать, мандрував
Аж до сонця самого?
А на плечах поводиря ніс,
Сміхованця-хлопчину,
Що показував шлях йому – все
Інший в кожду годину.
■ Сцена з опери “Мойсей” на музику Мирослава Скорика (режисер-постановник Збігнєв Хшановський, Львівська національна опера)
“Ти до сонця веди мене, хло!”
Той вів рано до сходу,
А на південь в полуднє, під ніч, –
До західного броду.
А Оріон іде все та йде,
Повний віри в те сонце,
Повний спраги за світлом, що ось
Йому блисне вже конче.
Через гори і море свій хід
Велетенський простує,
А не зна, що на плечах його
Хлопчик з нього жартує.
Сей Оріон – то людськість уся,
Повна віри і сили,
Що в страшному зусиллі спішить
До незримої цілії.
Неосяжнеє любить вона,
Вірить в недовідоме;
Фантастичнеє щоб осягнуть,
Топче рідне й знайоме.
Строїть плани не в міру до сил,
Ціль не в міру до актів,
І жартує з тих планів її
Хлопчик – логіка фактів.
І, як той дивовижний сліпець,
Що чужим очам вірить,
Все доходить не там, куди йшла,
В те трафля, в що не мірить.
А ти молишся! Бідне дитя!
Де твій розум, де сила!
Ти ж хапаєшся піну благать,
Щоб ріку зупинила!”
[Мойсей розуміє, що то промовляла не матір, а демон пустелі Азазель, який вселяє сумніви. Пророк наказує демонові відступити. Натомість Азазель показує йому Палестину – маленьку й зовсім не схожу на рай. Але Мойсей не втрачає віри. Тоді демон розповідає, що саме чекає на мандрівників у Палестині: боротьба за місце під сонцем, війна, навала чужинців, біди й горе.]
Сумніваєшся? Віри не ймеш?
О, ймеш віру, я знаю!
Се той рай, що жде плем’я твоє
У обіцянім краю!
Ти для нього трудився! Скажи,
Було за що трудиться?
Щоб наблизився він, може, ще
Схочеш палко молиться?”
І поник головою Мойсей.
“Горе моїй недолі!
Чи ж довіку не вирваться вже
Люду мому з неволі?”
І упав він лицем до землі:
“Одурив нас Єгова!”
І почувся тут демонський сміх,
Як луна його слова.
[Грім і блискавка викликають страх у душі Мойсея. Він чує грізний голос Єгови.]
Ось де ваш обітований край,
Безграничний, блистячий,
І до нього ти людям моїм
Був проводир незрячий.
Ось де вам вітчина осяйна,
З всіх найкраща частина!
Лиш дрібненький задаток її
Вам отся Палестина.
Се лиш спомин вам буде, лиш сон,
Невгасаюча туга,
Щоб, шукавши її, став мій люд
Паном земного круга.
А що ти усумнивсь на момент
Щодо волі моєї,
То, побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї.
Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік до мети
І вмирають на шляху!”
XX
Ходить туга по голій горі,
Мов туман по пустині,
Сіє думи й бажання свої
По широкій країні.
Сипле квіти й листки, що давно
Вже зів’яли й пожовкли,
Підіймає в душі голоси,
Що давно вже замовкли.
Що ще вчора байдужне було,
Нині любе й шановне;
Що ще вчора топтав, оплював,
Нині святості повне.
У гебрейському таборі ніч
Проминула в тривозі;
Скоро світ, всі глядять: він ще там,
На скалистій віднозі?
Ні, нема! І було те “нема”,
Мов жах смерті холодний,
Чули всі: щезло те, без чого
Жить ніхто з них не годний.
Те незриме, несхопне, що все
Поміж ними горіло,
Що давало їм смисл життєвий,
Просвітлило і гріло.
І безмежна скорбота лягла
На затвердле сумління,
І весь табір мов чаром попав
В опустіння й зомління.
Одні одним у лиця бліді
Поглядали без впину,
Мов убійці, що вбили у сні
Найдорожчу людину.
Чути тупіт. Чи вихор в степу?
Чи збуваєсь пророцтво?
Се Єгошуа, князь конюхів,
І за ним парубоцтво.
■ Мойсей на горі Синай (Жан-Леон Жером, 1900)
Гонять стада, кудись-то спішать…
Чи де напад ворожий?
Всіх їх гонить безіменний страх,
Невідомий перст Божий,
Голод духу і жах самоти
І безодні старої…
А Єгошуа зично кричить:
“До походу! До зброї!”
І зірвався той крик, мов орел,
Над німою юрбою,
Покотився луною до гір:
“До походу! До бою!”
Ще момент – і прокинуться всі
З остовпіння тупого,
І не знатиме жаден, що вмить
Приступило до нього.
Ще момент – і Єгошуї крик
Гірл сто тисяч повторить;
Із номадів лінивих ся мить
Люд героїв сотворить.
Задуднять – і пустині пісок
На болото замісять.
Авірона камінням поб’ють
І Датана повісять.
Через гори полинуть, як птах,
Йордан в бризки розкроплять,
Єрихонськії мури, мов лід,
Звуком трубним розтоплять.
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху…
1905
Виявляємо соціальну та громадянську, літературну компетентності
1. Під впливом яких подій і вражень виник задум поеми “Мойсей”? Коли поема була видана?
2. Пригадайте авторське трактування теми твору. На вашу думку, чи вдалося І. Франкові розкрити заявлену тему?
3. Поема починається зверненням до народу. Яким автор бачить сучасний йому стан українців? Яким він уявляє народ у майбутньому?
4. Поміркуйте, який настрій переважає в пролозі до поеми.
5. Схарактеризуйте строфічну будову прологу.
6. Який епізод біблійної оповіді про Мойсея використав автор?
7. Визначте роль вставних притч у розумінні ідейного змісту поеми.
8. У чому суть “казки” про терен?
9. Як автор осмислив міф про Оріона?
10. Я ким Мойсея зображено в Біблії? Чому цей образ відносять до вічних?
11. У чому авторська своєрідність трактування образу Мойсея в поемі І. Франка?
12. Поміркуйте, як головний герой поеми ставиться до свого народу. Аргументуйте свою відповідь.
13. Чи можна подолати духовне рабство? Як розв’язує цю проблему І. Франко в поемі? Висловте власну точку зору на проблему.
Досліджуємо самостійно
14. Визначте найбільш драматичні епізоди твору. Обгрунтуйте свою думку, звернувшися до тексту.
Запрошуємо до дискусії
15. До чого має бути готовий пророк, виконуючи свою місію?
16. Чи має право пророк на сумніви?
Виявляємо літературну, інформаційно-цифрову компетентності
17. В електронному додатку до підручника знайдіть і перегляньте відео-лекцію про поему І. Франка “Мойсей”. Що нового ви дізналися із цієї лекції? Занотуйте основні тези, які доводить авторка лекції.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)