Філософія як методологія науки

Поняття “методологія” вживається, як правило, у двох основних значеннях. Перше розглядається як система деяких принципів, правил і операцій, застосовуваних у тій чи іншій сфері діяльності, але насамперед у науковому дослідженні. Друге – це вчення про цю систему як про загальну теорію методу. А вона сформувалася в сучасній науці у зв’язку з необхідністю узагальнення та розробки тих засобів, прийомів і методів, які були відкриті в філософії науки. Історично методологія розроблялася в лоні філософії. Спочатку вона складалася в філософії Сократа і Платона як діалогічний метод, а потім як логіка і метафізика Аристотеля. У сучасному вигляді методологія стала формуватися Ф. Беконом з його індуктивним методом і Р. Декартом – з математико-раціоналістичним. Оригінальну форму вона отримала у вченні Е. Гуссерля як феноменологічний метод. Найбільш досконалу форму методологія отримала у філософії Г. Гегеля і К. Маркса як діалектична форма пізнання.

Метод як спосіб наукового дослідження не може залишатися незмінним, а повинен змінюватися у своєму змісті разом з об’єктом, на який він спрямований. Саме тому методологія органічно була і залишається донині тісно пов’язаної з філософією – особливо з такими її розділами, як гносеологія і діалектика. Філософія не тільки методологія, але водночас вона – критичне роздум про підстави побудови науки, в тому числі медичної. Тому вона є спільною методологічною основою і духовно-моральним критерієм сучасного пізнання. Філософія виконує функцію інтелектуальної розвідки в пізнанні, яка служить для заповнення прогалин, що виникають у зв’язку з неповною вивченістю явищ природи, суспільства і людини. “Філософська методологія як вчення про загальний метод пізнання світу – особлива сфера духовної культури, – стверджував Н. А. Бердяєв (1874-1948), – відмінна від науки і релігії, але знаходиться в складній взаємодії з ними “(Бердяєв Н. А. Філософія вільного духу. М., 1994. С. 4).

У сучасному науковому пізнанні досить успішно “працює” багаторівневий концепт методологічного знання. Саме воно і дає підстави для створення загального універсального методу наукового дослідження, який би уніфікував всі науково-дослідні операції. Такий взаємозв’язок передбачає народження нового ставлення вчених до наукового пізнання взагалі. Наука і понині при загальнозначущих її здобутки незначно наблизилася до істини як абсолютно точного знання. Сучасні вчені рідше, ніж у минулому, говорять тепер про природничо-наукових законах, а частіше – про гіпотези; значно менше – про детермінізм, а все більше і більше – про ймовірність і т. д. “Вихідні гіпотези стають все більш абстрактними, далекими від життєвого досвіду. Але зате ми, – міркував А. Ейнштейн (1879-1955), – наближаємося до благороднейшей наукової мети: охопити шляхом логічної дедукції максимальну кількість досвідчених фактів, виходячи з мінімальної кількості гіпотез і аксіом… “.

Видатні вчені завжди високо цінували роль філософії у виробленні наукової методології пізнання. Так, Д. І. Менделєєв (1834-1807) бачив у філософії необхідну загальнотеоретичну частину будь-якої науки. Наукові знання, зауважував він, “прямо користі не переслідують, а мають предметом шукання часткою істини за допомогою розбору дійсності і такого поєднання абстрактного з конкретним, яке виправдовується безпосередніми дослідами життя, без всякого прямого відношення до опису корисного, хоча і останнє неминуче має спиратися на філософське розуміння дійсності “(Менделєєв Д. І. Соч. в 25 т. М.; Л., 1937-1954. Т.11. С. 25). Вказуючи на роль і значення філософії для наукового пізнання, вчений, у свою чергу, пред’являв великі вимоги до характеру філософії, яка повинна бути не вузько умоглядною, а спиратися на досягнення всіх наук. Філософія покликана обгрунтовувати сучасний, принципово новий образ і статус самої науки, підтримувати іншу соціальну роль в культурі людства.

Націлена на поглиблене осмислення і розуміння накопичених науками знань, філософія одночасно прагне створювати творчу атмосферу в науковому пізнанні. Вона орієнтує вчених і на подальше науково-практичне використання наукових відкриттів. Якщо наука зосереджується на пізнанні природи речей, предметів, явищ і процесів, тобто всього того, що існує об’єктивно, то філософія прагне оцінювати суб’єктивну сторону наукових відкриттів і досягнень – нових знань. Вона враховує особистісне ставлення до знання вченого, що протипоказано науці, бо “вона сторониться емоційності” (А. Ейнштейн). При всьому інтересі філософії до суті об’єктивного світу суб’єктивне початок грає в ній першорядну роль, тобто воно є необхідним компонентом не тільки пізнання, а й усвідомлення буття.

Філософія стає методологією не тільки для наукового пізнання, а й для іншого осягнення дійсності. Сучасні методи наукового пізнання – це тепер філософські підстави для всякої дослідницької діяльності та творчої думки вченого, вони необхідні для пояснення природного і людського буття. Зародження універсальних методів наукового пізнання почалося з критики старих методів пізнання, з сумніви в істинності його результатів: “… ніколи не приймати за істинне нічого, що я не пізнав би таким з очевидністю”, – наполягав Декарт (Декарт Р. Избр. Произвед. М., 1950. С. 272). Теоретичне природознавство прагне тепер користуватися універсальним діалектичним методом неупередженого осягнення світу, названим в Новий час “універсальної математикою”. Цей метод, як пояснював його сам автор (Декарт), міг і повинен був перетворити пізнання природних процесів, що відбуваються в природі, в організовану наукову діяльність учених.

Однак Гегеля не задовольняв цілком розумовий метод Декарта у філософії та теоретичної науці. Він вважав, що Декарт необгрунтовано розривав аналіз і синтез, індукцію і дедукцію в пізнанні, надаючи їм абсолютне значення в їх роздільності. У Гегеля всі ці способи пізнання об’єднуються в єдиний діалектичний метод. Зрозуміло, згідно з Гегелем, чому емпірична і раціональна психологія в пізнанні не була в змозі зрозуміти психіку вченого як єдиний, живий, діалектично розвивається пізнавальний процес. Всі наукові методи, звичайно, цілком виходять з філософської методології, але всі вони мають і свою приватну специфіку. Так, наприклад, гипотетико-дедуктивний метод, зміст якого полягає в тому, щоб на основі створення цілісної системи дедуктивно пов’язаних між собою нових гіпотез в кінцевому рахунку вивести наукове судження про різноманітні емпіричних фактах.

У сучасному природознавстві відбувся поворот від предметнооріентірованного пізнання світу до пізнання реальності, що розуміється як взаємозв’язок: від реальності предметної, речової, значить, зримою – до реальності, констітуіруемого у свідомості вченого. Тепер акцент в науковому пізнанні і поясненні законів природи змістився до питань змістоутворення. І раніше, а особливо зараз, розвиток науки визначається насамперед питаннями, які ставляться в процесі самого дослідження. А ці питання випливають з прийнятих дослідником світоглядних припущень і нових методологічних аспектів пізнання світу. Для пояснення нових проблем стала необхідною завдання створення більш синтетичної концепції, що з’єднує в собі і діалектико-матеріалістичні компоненти підходу до світу. Така логіка руху наукової думки.

В останні десятиліття більше уваги стало приділятися як традиційним, так і нетрадиційних методів пізнання світу, перегляду століттями сформованого образу і культурного статусу самої науки. Цей перегляд характеризується різними напрямками пошуку істини і її відношення до ненауковому знання. Відзначаються як гостро негативна реакція чималої частини вчених-натуралістів на ненаукове знання, так і позитивна оцінка гуманітаріями ненаукових форм пізнання як способу виходу з інтелектуального глухого кута, в який нібито завела людство класична наука. Для усвідомлення даної проблеми треба зрозуміти таку обставину: у сучасному філософському осмисленні науки відмічені оцінки проявляються в різній формі і ступеня. Наука разом з філософією вінчають грандіозний будинок інтелектуального знання людства про світ, суспільство і людину в цілісності.

Найбільш ясно і послідовно ці проблеми осмислені К. Поппером, багато разів демонстрував несхильність впливу “наукових догм”. Він називав будь світоглядні допущення метафізичними дослідницькими програмами. “Майже кожна фаза в розвитку науки, – пояснював він, – протікає під впливом метафізичних, тобто непроверяемих ідей. Ці ідеї не тільки визначають, які пояснювальні проблеми ми вибираємо в нашому дослідженні, але і якого роду відповіді вважаємо задовільними “. Такі програми “виникають із загальних уявлень про структуру світу і в той же час із загальної оцінки проблемної ситуації у фізичній космології” (Поппер К. Р. Квантова теорія і розкол у фізиці. М., 1998. С. 114-115). І в зв’язку з цим не треба в пізнанні та поясненні світу замикатися тільки на науку. У культурі є чимало й інших ефективних форм осягнення світу, наприклад художнє зображення природи, суспільства людей, та й самої людини.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Філософія як методологія науки