Філософія свідомості
Говорячи про буття людини, не можна не сказати про його свідомості. Таємниці буття матерії – це в тому числі (а може бути, в першу чергу) і таємниці свідомості. Свідомість структурно багатогранно, адже його складові – і пам’ять, і уява, і мислення, і членороздільна осмислена мова, і багато іншого. Тому, залишаючи за рамками біологічні та медичні аспекти, звернемо увагу на центральне питання буття свідомості – соціокультурний. Свідомість людини завжди розглядалося філософами і вченими як найвища ступінь в розвитку культурного життя людей в її буттєвої формі.
Ще на зорі становлення розумного людства у людей прокинувся інтерес до загадкового явища в їхньому житті – до миру духовності. Він був невидимий і нечутний, але явно існував. Ця прихована від зовнішнього погляду сила впливу на людину отримала назву “душа”. Стародавні представляли її як дихання, яке у мертвого зникало. Спочатку все живе (і не тільки) первісними людьми одушевляти. Піфагор називав душу суттю всіх речей. Він
Сповідував ідею переселення душ відповідно до заслуг людини. У поданні Платона весь світ має і тіло, і душу. Але якщо тіло тлінне, смертно, то душа вічна, бо безсмертна. Тіло – це матеріальна оболонка людської душі. Підсумком філософських міркувань античних філософів про душу історики називають трактат Аристотеля “Про душу”. У ній мислитель наділив рослини і тварин особливою внутрішньою енергією – душею, назвавши її першоджерелом життя. “Адже душа є як би початок живих істот”, – писав він. Але тільки разом душа і тіло складають живу істоту. Причому “душа невіддільна від тіла” Вищу форму душі він назвав ентелехией, тобто енергією активного початку. Вона, за Арістотелем, є розумна частина душі, якою володіє тільки людина.
Багато пізніше мислителі стали говорити про душу як про свідомість, щоправда, інтерес до душі як до таємничої сфері людського буття не зник. А в епоху середньовіччя при трактуванні змісту свідомості робилися акценти на самосвідомість, духовний досвід і вивчення взаємозв’язку душі і духу людини. Але поряд з об’єктивно-ідеалістичним поглядом на дух, душу і свідомість як на божественні творіння в середні віки зародилася ідея, яка пояснює походження душі і свідомості з “мислячої матерії” – головного мозку. Свідомість (лат. Cum sintetia – зі знанням) стало означати життя зі знанням про світ, існуючим поза людиною. Вперше поняття “свідомість”, відмінне від понять “духу”, “душі”, вводить у філософський і науковий обіг Декарт, але він ототожнює свідомість з мисленням. “Я мислю”, значить, маю свідомість. Свідомість – це свого роду рефлексія щодо навколишньої дійсності, а рефлексія щодо своєї життєдіяльності, самого себе – новий вид свідомості – самосвідомість. Згідно Канту, самосвідомість – це “Я”.
Самосвідомість у світі свідомості, за Кантом, в принципі немислимо без усвідомлення ролі зовнішнього світу і свого власного (внутрішній світ) “Я”. Свідомість і самосвідомість – це досить різні види і способи відображення буття світу і особистого буття. Самосвідомість входить в ємне простір свідомості, складаючи особливу іпостась духовної сутності людини як особистості. Оціночна віддзеркалення власної “самості” або буття “Я” (Хайдеггер) у самосвідомості виступає як фіксування особистістю самобутньою суті власного “Я” або “Его” і прагнення зрозуміти що відбуваються в душі переживання. Розвиток свідомості та самосвідомості відбувається в нерозривній єдності буттєвості суб’єкта й об’єкта, ідеального отра-
Жения людським мозком предметів і явищ навколишнього середовища – об’єкта і себе – як суб’єкта.
У XIX ст., Виходячи з рефлекторної теорії природи людської психіки, вчений і філософ І. М. Сєченов сформулював принципово нове бачення суті самосвідомості особистості. Він вважав, що людина безперервно отримує про себе самого інформацію від свого ж організму. Одні види інформації сприймаються просто, або звичайним шляхом: власний голос – слухом, форма тіла – оком і дотиком, а от інші види інформації йдуть як би зсередини самого організму людини і сприймаються ним через розум. Вони проявляються у самосвідомості у формі уявлень і понять, але найчастіше – невизначених передчуттів і навіть несвідомих самовідчуттів. Самосвідомість дає “людині можливість ставитися до актів власної свідомості критично, – писав І. М. Сєченов, – тобто відокремлювати усе своє внутрішнє від всього що приходить ззовні, аналізувати його й зіставляти (порівнювати) із зовнішнім, – словом, вивчати акт власної свідомості “.
Свідомість як вища форма соціально-психічного стану людини органічно взаємопов’язане з соціокультурним буттям людини, її логічним мисленням, мовою символів і смислів. Це сукупність буття деяких чуттєвих образів і умоглядних понять, для яких в нормальних умовах характерно в тій чи іншій мірі ясне і чітке розуміння всього того, з чим людина стикається у своєму житті і діяльності. Звідси випливає: суть і сенс людської свідомості – в розумінні змісту всіх накопичених знань і умінь. Свідомість становлять хіба відфільтровані мисленням нечіткі уявлення, смутні образи і різноманітні судження, думки про кого-небудь або про що-небудь. Людське мислення творить з різноманіття хаотичною інформації про буття речей, предметів, явищ світу і суспільства зрозумілу ідеальну картину світу.
Свідомість, запевняв К. Маркс, “ніколи не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям”. Його змістовна наповненість і цільова спрямованість залежать від положення людини в природному середовищі, від статусу в суспільстві, від ступеня його пізнавальної та творчої активності. Маркс переконливо показав, що свідомість битійствует у світі як його відображення, але при цьому не є механічним відображенням. Свідомість як вища форма відображення об’єктивного світу пов’язано з абстрактними поняттями, логічними узагальненнями, створеними людиною. Тому становлення свідомості
Органічно взаємопов’язане з умовами його життя, працею та соціокультурної діяльністю. Воно, будучи функцією об’єктивно-матеріальної, психо-фізіологічною системою діяльності людського мозку, активно і продуктивно. Все це і складає змістовне поле внутрішнього світу людини, бо органічно пов’язує його матеріальну сферу життя з ідеальною діяльністю. А ідеальне, за Марксом, є ні що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній.
Навіть мрії або марення психічно хворої людини “запозичують” своє (нехай примарне) зміст у реальності. І переважна більшість людей усвідомлює речі, себе, свої почуття і думки, абсолютно не підозрюючи, що ж діється в самому мозку. І це все відбувається тому, що свідомість людини сприймає не фізіологічні стану його мозку, а світ зовнішніх речей, предметів, явищ, тобто об’єкт. Тому й сама думка належить не якомусь потойбічного світу, а тільки світу реального. Зрозуміло, в центрі філософії, осмислювати феномен свідомості, – розвиток культури мислення, яка вже сама по собі є найвищою загальнолюдською цінністю. Завдяки саме культурі мислення людини його свідомість змогло стати власне свідомістю Людини – деміурга (грец. Demiurgos – творець) власного життя, долі. Мабуть, тому-то кращих представників людства завжди хвилювала ця унікальна здатність Homo sapiens не так відображати, скільки осмислювати і “конструювати” у своїй свідомості картину світу і свого буття в ньому.
Отже, свідомість особистості – це її візитна картка, яка характеризує сучасні уявлення індивіда про навколишній світ, загальнолюдському уніфікованому наборі цінностей, загальних норм і правил поведінки. Свідомість не дається людині від природи (як і особистість). Воно формується суспільством за своїм образом і подобою, але з урахуванням природних даних індивідуального організму. Тому свідомість завжди суспільно за змістом і індивідуально за формою свого прояву. Свідомість робить життя людини зрозумілою, цілеспрямованою. А відбувається це в результаті проникнення і закріплення у свідомості особистості наукових та інших знань, думок, життєвого досвіду і т. д. Тому найважливішим компонентом свідомості є соціальна пам’ять. Без неї немає і не може бути свідомості. Але ж і у тварин є пам’ять. Однак людська пам’ять – це особливий елемент свідомості. Вона є індивідуальне насичення свідомості знаннями, думками, життєвим досвідом.
Людська пам’ять не просто закріплює інформацію в свідомості, але й сприяє творчому її перетворенню мисленням.
Розглянувши дві найважливіші проблеми філософії “буття” і “свідомість”, – логічно звернутися до ще однієї проблеми філософії: проблеми пізнання світу, суспільства і самого пізнає – людини. “Найдивовижніше в нашому світі, – писав Ейнштейн, – це те, що він пізнаваний”. І невичерпний для пізнання. Пізнання – специфічний вид миследеятельності людства. Прагнення до пізнання і розуміння природи, суспільства і людини свідчить про людську схильності і потреби жити по-новому. Пізнання було і залишиться назавжди актуальною проблемою філософії, яка вважає: є буття і є людський розум, його осягає. Для нього буття як би прозоро. Ефективність пізнання залежить від осягнення пізнавальних можливостей розуму і вироблення загальних методологічних методів придбання ним істинних знань. У силу цього самостійним розділом філософії стало вчення про пізнання світу в принципі, або гносеологія (грец. Gnosis – знання і logos – вчення).
Видів пізнання, як і знання, безліч. Найбільш древнім видом пізнання є буденне (повсякденне) пізнання. Поряд з повсякденним видом пізнання філософи розрізняють евристичне, інтуїтивне, релігійне, наукове та інші види пізнання. Найбільш тісно пов’язане з усіма цими видами клінічне пізнання в медицині. Але у нього є своя специфіка, яка полягає в тому, що на базі законів науки (хімії, біології, фізіології і т. д.), а також зафіксованих власних методів пізнання лікарі ставлять діагноз хвороби і визначають шляхи лікування. Це – філософський спосіб знаходження нового знання про світ, суспільство і людину, її здоров’я. Медичне (клінічне) пізнання багатогранно, бо воно безмежно в осягненні причин захворювань і методів лікування. Головна мета медичного пізнання полягає в тому, щоб точно встановлювати причину захворювання, ставити діагноз і знаходити оптимальні способи лікування.
Особливо специфічним видом пізнання вважається філософія, не збігається повністю з жодним з відомих видів пізнання: ні з релігією, ні з мистецтвом, ні з наукою. Суть філософського пізнання полягає в досягненні розуміння сенсу всіх отриманих знань, що пояснюють і характеризують дійсність. Причому таке розуміння сенсу знань органічно ув’язано зі ступенем їх істинності і узагальненості. Філософія не тільки сама інтегрує
Всі отримані знання і тим самим творить загальну картину світу, а й націлює всі види пізнання на подальший пошук істини, яка по суті своїй вічна. Філософія “пізнає незмінне, вічне, суще саме по собі, – казав свого часу Гегель, – її мета – істина. Якщо ми виходимо з того, що істина вічна, то вона не входить в сферу минущого, не маючи історії. Якщо вона має історію, то історія є зображення ряду минулих образів пізнання, в ній не можна знайти істину, бо істина не є минулої “.
Фактично філософія займається методологічної розробкою теорії наукового пізнання, яка почалася з наукових досліджень учених і філософів XVII-XVIII ст. Ф. Бекон, Р. Декарт, Г. Лейбніц, Дж. Локк, Д. Берклі, Д. Юм, І. Кант зробили революційний прорив у постановці гносеологічних питань наукового пізнання світу. У. Ф. Бекона в центрі уваги був чуттєвий досвід як джерело для раціонального пояснення світу. Чуттєве пізнання з тих пір стало іменуватися емпіризмом (грец. Empeiria – досвід). А ось філософські міркування Р. Декарта з приводу пізнання стосувалися в першу чергу потенційних можливостей людського розуму. Такого роду пізнання отримало назву раціоналізм (лат. Racio – розум). Декарт сформулював метод запитування і метод сумніви. Метод запитування – це розумовий доказ того, що в принципі вже відомо, але вимагає зняття сумніви. Метод сумніву формується так: не можна “ніколи приймати за істинне все те, що не є очевидним”.
Наукове пізнання – складний, суперечливий процес виробництва знань, що утворюють цілісну розвивається систему понять, теорій, гіпотез, законів та інших ідеальних форм, закріплених у мові науки: природному або (що більш характерно) штучному. Це мова математичної символіки, фізичних і хімічних формул і т. п. У процесі наукового пізнання застосовуються такі специфічні матеріальні засоби, як прилади, інструменти, інше так зване “наукове обладнання”, найчастіше досить складне і дороге (синхрофазотрони, радіотелескопи, ракетно-космічна техніка і т. д.). Наукового пізнання притаманні сувора доказовість, обгрунтованість отриманих результатів, достовірність висновків. Ось чому найважливіше значення має логіко-методологічна підготовка дослідників, їх філософсько-розумова й етична культура, постійне вдосконалення професійного наукового мислення, вміння правильно застосовувати його закони і принципи.
Філософсько-методологічний принцип визначення сенсу пізнання в різних сферах світу природи і суспільства життєво необхідний для розвитку всіх теоретичних розділів будь-якої науки (включаючи медичні). Одночасно він потрібен і для прогресу самої філософської думки як методологічного підстави загальної теорії пізнання. До цих пір у філософії ведуться гострі суперечки про ступінь істинності наукового пізнання. Так, К. Поппер вважає: хоча наука докладає всіх можливих зусиль, щоб виявити істину, не можна бути до кінця впевненим, що ми знайшли її. Разом з тим людство виробило кошти, щоб подолати подібну невизначеність. Воно навчилося зі значною часткою впевненості вибирати з двох теорій кращу. Отже, ми прогресуємо, і саме це знання для більшості з нас компенсує втрату ілюзії остаточності та достовірності наших суджень.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)