Філософія російської історії у Кавеліна
Відомий історик, юрист, публіцист, філософ XIX століття Костянтин Дмитрович Кавелін (1818-1885) в 1840-х роках виробив свій філософський погляд на хід російського історичного процесу. У боротьбі з історікамі – “екзегетики”, що ставлять метою науки розробку виключно спеціальних сюжетів, він твердженням, що людині вроджене і притаманне “прагнення зрозуміти основний закон історичного життя народу”. Можливість же побудови такої широкої історико-філософської теорії, а також основне її зміст випливало з прийнятих Кавеліним теоретичних передумов. Кавелін бачив “найглибшу зв’язок” між світами природним і моральним (одна зі сторін якого – історичний процес). Подібно до першого, і другий підпорядкований “необхідним” законам розвитку “; закони ці, будучи “аналогічні механічним і природничоісторичним”, підлягають з’ясуванню по одному з останніми “методу”. Грунтуючись на цій стороні поглядів Кавеліна, його зараховували до “школі філософської необхідності”.
Однак у філософії Костянтина Кавелина була й інша сторона. Він виходив з того що для народу, який покликаний до “всесвітньо-історичним действованию”, “існування без початку особистості неможливо”, бо не народ, а тільки особистість живе розумово і морально: вона і складає “необхідна умова всякого духовного розвитку народу”. Це призвело Кавеліна до твердження, що закон розвитку повинен виражати поява і зростання особистості. Так, в цій подвійності душевних потреб (знайти і закономірність історичного процесу і в той же час “сенс” його) сплелися одушевляють впливу університетської науки і західницьких гуртків (Кавелін писав Герцену в 1859 р.: “Ти з Бєлінським і Грановським грали найбільшу роль в моєму житті: вами я виховався “).
Спробою поєднання цих різнорідних прагнень з’явилася формула, що необхідний розвиток веде саме до того, що є умовою його “сенсу”. Та філософська теорія, яку на даній основі запропонував Костянтин Дмитрович Кавелін, виходила і з деяких інших міркувань. Загалом, вона така. На зорі історії росіяни не піддавалися впливу чужих їм почав, а жили під виключною владою “природних визначень”. Тоді їх могла пов’язувати тільки кровний зв’язок; і природно розрослася сім’я стала “родом”. Родове початок, пануюче в ту епоху, було підпорядковане, однак, своїм законом розвитку, що є і законом його руйнування: родове початок “заперечується” у розвитку своєму сімейним початком (бо чим більшим родові гілки, тим більш чужі вони один одному). Точно так само і сімейне початок “заперечується” у свою чергу початком особистим. Такий у Кавеліна філософський “логічний” закон розвитку родового початку.
Необхідне розкладання родового початку викликало диференціацію доти єдиного народного організму – поява суспільства і держави. Держава, вважає Костянтин Кавелін, перейняло той же родовий побут, але зміна почав і тих форм, в яких вони проявляються, сталася тут набагато швидше, ніж в історії суспільства. Панування родового початку (з часу Ярослава) виразилося в спільному володінні Руссю всім князівським родом. Сімейне початок, “заперечуючи” таке володіння всією землею, створило постійне сімейне володіння певною територією в північно-східній Русі. Особисте початок, “заперечуючи” права кожного члена сім’ї на частини сімейного володіння, створило нероздільну територію і привело до ідеї держави в особі московських князів і царів. Завершене в політичній сфері розвиток потім починає перетворювати цивільну сферу (суспільство), і особистість при Петрові Великому вступає у свої безумовні права.
У чому ж, на Кавелину, цінність цього розвитку? При родовому побут людина жила в “царстві випадковості”, бо він був пов’язаний нескінченно далекими і в той же час невизначеними, т. К. Кровними, відносинами. При родинному побуті ця невизначеність була обмежена лише межами сім’ї, при державному, отрицающем кровні зв’язки, вона в політичній сфері повинна була зникнути. Так необхідна зміна почав приводила до долженствующему результату – звільненню особистості.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)