Філософія права Гегеля
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) є родоначальником філософії права як систематизованого науково-філософського знання. “Філософія права” – одна з основних робіт, в якій автор реалізував стосовно праву свою головну філософську концепцію – вчення про діалектику як найбільш повному розвитку.
Гегель подразделял дух на три частини: суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія духу і психологія), об’єктивний дух (право, моральність і моральність) і абсолютний дух (мистецтво, релігія одкровення і філософія).
Тріаду пронизує ідея філософії свободи. Під суб’єктивним духом Гегель розумів свободу особистості “в собі”; під об’єктивним – свободу не тільки “в собі”, але і “для себе”, тобто як наявне буття. І якщо свобода “в собі” – лише ідея права, то свобода “в собі” і “для себе” – це правова реальність як інобуття ідеї права.
Тому Гегель розглядав філософію права як науку про свободу, філософське осмислення всього, що пов’язано з правом, повинністю, нормативностью.
Право, згідно тріаді, існує в трьох іпостасях: ідея права, яка проявляється як свобода волі; особливе право – права соціальних суб’єктів: особи, сім’ї, держави; і позитивне право – закон.
Предметом філософії права Гегель вважав тільки першу його іпостась, тобто ідею права. У процесі діалектичного розвитку ідея права проходить три ступені: абстрактне право, моральність і моральність.
Абстрактне право – це право вільної, правоздатною особистості. “Право як таке є формальне, абстрактне право” (Гегель. Енциклопедія філософських наук: в 3 т. Т. 3. М., 1977. С. 328.) абстрактного особи. На цій стадії ще немає позитивних законів, тут діє принцип “будь особою і поважай інших як особи”. Особистість реалізує свободу у відносинах власності. Йде подальший розвиток ідеї права – до договору. Однак безліч відносин, випадковість договірних зв’язків можуть породити видимість права, право проти порушеного права або простіше кажучи – неправо. Найчастіше люди вважають неправо правом, помилково вважають правом те, чого хочуть отримати. До основних форм неправа Гегель відносив ненавмисне порушення права, обман, злочин.
При обмані воля обманутого особи не порушується, оскільки його змушують вірити, що з ним поступають згідно праву. Те, що представляється справжнім правом, насправді лише здається право, об’єктивно воно не є ним, а являє собою лише щось суб’єктивне.
Злочин, з точки зору Гегеля, є щось нерозумне, неістинним, тому що воно суперечить поняттю людини як істоти розумної, здатного діяти вільно.
Злочин є така неправда, яку людина насильно і відкрито ставить на місце права “в собі”. У зв’язку з цим Гегель писав, що злодій не створює зовнішньої видимості права, як при обмані. Хто скоює злочин, наприклад краде, той заперечує не тільки особливе право іншої особи на вкрадене, але і його право взагалі. Тому злодія зобов’язують не тільки віддати назад вкрадену їм річ, але й піддають покаранню.
Покарання є не тільки засобом відновлення порушеного права, а й правом самого злочинця, закладеним вже в його діянні – вчинку вільної особистості. Зняття злочину через покарання, згідно з Гегелем, – це конкретизація поняття права і моралі. На цьому ступені, коли особистість абстрактного права стає суб’єктом вільної волі, вперше набувають значення мотиви і цілі вчинків суб’єкта. Вимога суб’єктивної свободи полягає в тому, щоб про людину судили за його самовизначення. Лише у вчинку суб’єктивна воля досягає об’єктивності і, отже, сфери дії закону; сама ж по собі моральна воля некарана.
Закон, каже Гегель, – це конкретна форма вираження права. Він відкидає протиправний закон, тобто позитивне право, яке не відповідає поняттю права взагалі. Не можна забувати, що предметом гегелівської філософії було лише ідеальне, з чим пов’язаний його висновок: право і закон єдині по ідеальній природі.
Однак Гегель висуває такі найважливіші ідеї, як:
– В законах відбивається національний характер народу;
– В законах закладені особливості історичного розвитку життя народу;
– В законах відображаються природні умови життя народу.
Так, у міру розвитку права виявляється відмінність між абстрактним правом і суб’єктивною волею, яке “знімається” на наступному ступені – моральності.
Моральність виявляється вже не в думках, а в справах, бо людина має право на свободу вчинку. Завдяки моральної волі він знаходить можливість розрізняти добро і зло і робити вільний вибір. Основними формами моральності Гегель називає намір і провину, намір і благо, добро і совість. У найзагальнішому вигляді сфера моральності – це сфера повинності, що пропонує робити добро і не робити зла.
Третій ступінь розвитку ідеї права – моральність, існуюча у формах сім’ї, громадянського суспільства і держави. Це рівень розвитку свободи, що стала природою (сім’єю), формальної спільністю (громадянським суспільством) і, нарешті, органічної дійсністю (державним устроєм) (Див.: Гегель. Указ. Соч. С. 341.).
У сім’ї, вважав Гегель, все пронизане моральністю: шлюб – це моральне ставлення і моральний союз, а сімейна власність грунтується на моральному інтересі.
Під громадянським суспільством Гегель розумів соціальний лад, що спочивають на особистому економічному інтересі, де кожен для себе – мета, усі інші – ніщо. Субстанцією особистості в громадянському суспільстві є приватна власність. Що виступає підставою для поділу праці, виникнення формальної культури, освіти різних станів і формального права – задається питанням Гегель. Своєрідність потреб і можливостей їх задоволення, цілей, інтересів, духовного розвитку особистості – відповідає він.
Громадянське суспільство, за Гегелем, можливо тоді, коли середній стан з високим рівнем правосвідомості становить більшість населення. У такому суспільстві особистість покладається на силу закону, який є відомим і значущим для всіх.
Держава завершує розвиток ідеї права і є вищою формою моральності. Право в державі може бути внутрішнім (конституція), зовнішнім і всесвітнім. Всесвітнє право виступає як абсолютне, як народний дух, справжня моральність (Див.: Гегель. Указ. Соч. С. 370-373.).
Сферу права Гегель розглядав через призму свободи: право – це свобода; свавілля – це “змішання свободи і несвободи”; а закон – це розум і свобода. Будь-які прояви свободи (в тому числі і право) мають різні ступені абстрактності. Проте в сукупності допомогою свого “зняття” прояви свободи дають можливість реалізувати свободу як “благо в його певної особливості”. Саме в щасті в підсумку акумулюється і втілюється будь-який прояв свободи – свобода волі особи, свобода громадянського суспільства, свобода держави.
Право і свобода у Гегеля нерозривні і залежать від засад суспільства. Більше того, право відображає стан суспільства. Якщо становище суспільства нестабільно, то суворі покарання покликані зміцнити його, а якщо економічно і політично благополучно, суспільство поблажливо ставиться до правопорушень. Звідси випливав висновок: право необхідно розглядати в розвитку, у взаємозв’язку з іншими соціальними феноменами, тобто діалектично.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)