Філософія добра і зла в оповіданнях Євгена Гуцала
Н. Морозюк,
Вчитель української мови та літератури
Одеська обл.
Весна того року була чудова! І після неї весни були одна краща другої. Але… але… Щось щемливе торкає серце в спогадах про весну майже двадцятилітньої давнини. Десять-двадцять років для вічності – час незбагненно короткий, мить одна. Так, лише мить, але саме вона поділила час, людей, світ на “до” і “після”. Виміром миті і совісті стало людське життя. І якщо й говорити про дати, то 26 квітня 1986 року стало днем народження смерті. Прощально біліли хати з-поміж здичавілого гілля, стежки заросли бур’янами. А люди де ж? Порозкидало їх по всіх усюдах. Болить народу моєму… І не об’їхати, і не обминути, і не забути! І не забудемо!
Ця подія стала вже темою. Стала темою… Інакше, мабуть, і не скажеш.
Уважні до болю народу свого, пишуть про Чорнобиль І. Драч і Ю. Щербак, пишуть інші… Торкається “різцем болю” цієї теми і Євген Гуцало.
Письменник завжди залишається самим собою, відмовляючись від диктату моди! Таким є Євген Гуцало. Він пише так, щоб його слова звучали правдиво і відверто, бо в літературі все робиться людьми сучасними і, перш за все, для сучасників.
“В нашому неспокійному XX столітті добро не перестає бути добром, а зло – злом. Необхідно сказати людям про найдорожче, святе так, щоб воно знайшло відгук і розуміння”. Добро і зло – найбільш загальні поняття моральної свідомості категорії етики, що характеризують позитивні і негативні моральні цінності, протиріччя того, що є протилежним моралі. Протилежним моралі є вже те, що людина потривожила природу, забувши, що вона людина, не господар, а частина природи! Свідченням цього болісного втручання людини в природу є трагедія в Чорнобилі.
На відміну від інших письменників Євген Гуцало неохоче ділиться своїми роздумами на літературні теми. Його проза сьогодні – феномен в нашій літературі. Яскравий літературний талант, незвичайна любов до рідного українського слова, вразливість дитячої душі, пронесена через роки “дорослого життя”, доброта, порядність і міцна моральна позиція визначають внутрішню суть будь-якого твору письменника.
Письменник пише про екологію людської душі, про захист трепетних паростків добра від “всевинищуючої бездуховності”, від черствості. Майже в кожному творі йде “бій” між добром і зломі бій, в якому не завжди перемагає добро (наприклад, оповідання “Чорнобильська дівчина Калина” закінчується тим, що не відомо, чи одужує Калина).
Сам письменник – дитя війни. Печать скорботи лежить на оповіданнях для дітей і про дітей Чорнобиля. Євген Гуцало випробовує свого маленького героя, якому важно осмислити філософію життя діда Кирила. Саме дід спокійно доводить, що не місце Пальмі у їхньому селі, мати теж проти Пальми, бо вона – мати, а кожна мати має великі почуття до своєї дитини, і вона турбується за життя свого сина, тому що для матері життя дитини – найголовніше. Чому вона турбується за безпеку сина? Пояснення аргументоване: Чорнобиль.
Сьогодні навіть мала дитина може знати про Чорнобиль, а тоді, одразу після трагедії, не могли нічого пояснити дорослі, що вже говорити про дітей! У чому ж тоді біда? І чи можна вбачати зло в поведінці діда?
Перегортаємо першу сторінку оповідання “Скажений чорнобильський собака” і одразу стикаємось зі злом, заподіяним тварині людьми. Автор навіть імен їх не знає. Можливо, в цьому теж глибокий авторський задум: таке вдіяти могли не конкретні індивідууми, а масово. Скажете, що вони рятували себе. Можливо, в цьому є рація. Рятували свої сім’ї, себе, а до тварин діла не було.
Можна не те, щоб оправдати, а зрозуміти і діда Кирила, який теж задумав зло: знищити треба цього собаку, бо від нього стільки біди. Неприваблива чи відразна постать діда – це вже судити кожному читачеві. Коли говорити про зло, то ніяких симпатій не викликає той (знову безіменний) “чоловічок”, якого Грицько зустріне в лісі. Рятуючи собаку, бо підслухав страшну розмову матері з дідом Кирилом, Грицько тікає з Пальмою до лісу. Там вони зустрінуть “сивого рибалку”. На перший погляд, нічого відразливого в тій людині не було. Але була байдужість. “Якийсь недобрий рибалка”, – подумає про нього скривджений хлопчик.
Яка ж роль матері у трагедії, що ось-ось має розігратись?
Вона, як кожна мати, ладна піти на все, аби захистити свою дитину. Тому й прислухається до дідової мови, тому й не перечить йому. Та й аргументи дідові діють переконливіше за будь-що: “Собака заразний, тому й треба позбутися його”. Але при цьому вчитаймося уважніше в розмову діда Кирила й матері, і ми виявимо, що дід скаже річ ще страшнішу: “Собаку біля їхнього села до дерева прив’язали люди, теж “заражені”, а самі “чкурнули в світ поміж людей, щоб заражати їх”.
То хто ж створив це зло, до кого звертатися за звітом? Хто допоможе тим невідомим людям, дідові, сивому рибалці, Грицькові, його матері? І хто відповість? Автор поки що не ставить питання про винних і невинних. Він хоче розібратися сам і нам допомогти зрозуміти: чого ж на світі більше – добра чи зла, “холодноокість” панує чи доброчинність? А ще болить авторові те, що дитина повинна розбиратись у цих складних проблемах, але ж вона ще дитина, яку навчили любити світ. Навчили берегти дерево в лісі, колосок у полі. Коли Грицько, рятуючи Пальму, потрапляє до лісу, то “замазує дюромаху, бо це рана; березі болить”. Не забуваймо, чому дитина опинилася в лісі!
Дослідники,- психологи стверджують, що при народженні у кожної людини і добра, і зла – п’ятдесят на п’ятдесят. І вже коли починає вона рости, то виявляється в більшій чи меншій мірі те чи інше. Тому Грицькові жаль берези, жаль Пальми. Він – невинне дитя природи і тому прагне по-своєму, по-дитячому захистити безневинну Пальму. Де йому знати, що то – Чорнобиль, і скільки біди ще слід чекати від того страхіття в добу космічної ери, коли навколо такий спокій і краса: “Ось ліс на зелених горбках – дуби та берези, а поміж них – зарості і черемхи, і ліщини”. І далі, стривожений долею собаки, йде хлопчик замазувати дірки на березах, бо “тут ще є покалічені”.
“Вечоріє, уже б, здавалося, пора й до села повертатись. Але як ти повернешся, коли там таке страшне чатує на Пальму”. І раз у раз постає в уяві хлопчика “вовкуватий дід Кирило”. Де тільки такі беруться? І не лякає хлопця, що ніч заходить, що в лісі лячно, але “Пальма ні в чому не винувата… Я тебе нікому скривдити не дам”. Де, звідки знати хлопчикові, що скривджена не лише Пальма, а й ті люди, що її залишили, і мати, і дід Кирило, і той сивий рибалка, що не поділився сірниками, і ті берези, що він замазував їм дірки, і він сам? І світ цей скривджений через “безголовість”, через недалекоглядність і байдужість. Автор застерігає і наче хоче повірити, що світ ще буде кращим. Мати таки не дала скривдити Пальму, що привела цуценят. “Радіючи, Грицько міцно стискує материну руку. Дякував би й дякував, що мати в нього така милосердна…”
На добрих нотах закінчується це оповідання, залишається якась надія і в Грицька, і в матері, і в Пальми, яка лежить неподалік біля своїх цуценят і “щасливо всміхається”. Хочеться вірити, що у всіх у них є майбутнє, бо це і наше майбутнє.
Зовсім не оптимістично закінчується наступне оповідання “Чорнобильська дівчина Калина”. Знову – “чорнобильська”. Це слово чорною хмарою повисло над світом і ось вже другий десяток літ випромінює своє зло, калічачи одних, забираючи життя інших, ламаючи долі людські, відбиваючи, як дзвін, роки, час, долі на “до” і “після”.
Щасливо жилося Калинці “до трагедії”: поруч були батьки, а в них було сподівання на майбутнє, а що ж тепер… А тепер – все після. І батьки десь поїхали “на заробітки”, бо в цьому селі немає для них роботи.
Скривдити сотні тисяч сімей було кому, а допомогти врятувати – вже нікому. Пілати, що ж ви руки вмиваєте?! (Пілат – біблійний персонаж, який жаліє скривджених, але, коли треба реально допомогти, він вмиває руки).
І залишилась маленька дівчина Калинка жити у своєї баби Явдохи.
Трохи незвичайно Любомирові, що не Килина, відоме жіноче ім’я, а саме Калина звати цю дівчинку.
І тягнеться добро до добра – дитина до дитини. З простою душевною щирістю. Бо навчений цей сільський хлопчина “любити мир”, бо вже не випадково йому Євген Гуцало дає саме таке ім’я. А ще символічно названо дівчинку – Калиною. Є в Україні такий кущ – калина, її обов’язково саджало молоде подружжя біля своєї хати на подвір’ї, і обов’язково біля покутнього вікна – як оберіг, як символ щастя для родини. І ось цей оберіг, цей “символ щастя” скривджено, і вже бачиться не маленька дівчина Калина, а вся моя скривджена Україна. Хто допоможе їй, хто захистить? Лише самі ми, і так, як це робить маленький Любомир, приносячи меду маленькій сусідці, якому так чудно ще, що й маленький кущ, що росте на їхньому обійсті, і ця сусідська дівчинка названі однаково – Калина.
І варто побачити йому десь у селі калину, як у нього мимоволі злітає з язика – “О, калина!” Чому так? Та тому, що цей маленький хлопчик, пізнаючи світ, навчений в ньому бачити добро. Це так стає зрозуміло, коли його мати, без будь-яких, мабуть, і не потрібних, пояснень, відсилає переселенці з хлопчиком гостинці. Не несе сама, а відправляє дитину. Вчить хлопчика милосердя і доброти до скривдженої долею дівчинки. Вчить його в цьому складному світі бути добрим. І не сварить, коли син “одягає, прикрашає кущ калини дівочою “биндою” (стрічкою), що знайшов у скрині.
Так і хочеться сказати, щоб обернулись ми, поглянули позад себе, вклонилися пращурам своїм і зберегли те, що такою ціною далося їм. Хочеться вірити в свої сили, в світлість розуму тих, хто не на словах, а на ділі зуміє зберегти цвіт калини на нашій землі. У цьому оповіданні і наше блакитнооке дитинство, і дитинство наших батьків, яких мудрості і любові вчили бабусі і прабабусі – прості собі селянські жінки, без освіти, іноді навіть двокласної, а в мудрості своїй, і любові, і в знаннях своїх сягають вершин академічних.
І ніяк не допомагає ні мед, ні турбота ближніх, ні любов навіть сусідської жінки, мудрість якої – в простоті її: “змарніла з лиця Калина, і в очах її прозорий сум”.
Чому люди такі погані, “злі”, брешуть одне одному, обманюють… і на землі так роблять, що земля не родить…” Всі завинили. Калині хочеться знати, в чому її вина. То в чому ж? Не можуть ще дати відповіді ні Любомир, ні сама Калина, ні ми з вами. Бо немає вини Калини, вона змушена спокутувати чужі гріхи.
Хочеться вірити, що повернеться дівчина ще в село, що одного дня прибіжить Любомир, і вже не хата на замку, а відчинені двері з Калиною на порозі зустрінуть його.
Тому й не підпускає матері хлопчик до калинового куща, не дає ламати вже достиглі кетяги калини. Послухала мати і не стала ламати куща, що “сяє червоними ягодами та рядком червоного намиста”.
Ще вразливішим є оповідання “Дитя від стронцію”.
Збережена Пальма з її цуценятами, Калина в лікарні, але Любомир сподівається на її повернення, журливо, але теж надіється його мати, що дочекається “невісточки-переселенки”.
А ось Мар’янка так і не побачила свого брата, не побачила дитину, якій суджено було продовжувати рід. Чорна рука того ж Чорнобилю обірвала це життя, яке так просилося жити, яке вже жило!
Допоки нація наша буде блукати в темряві, як те безвинне дитя в лоні матері?!
Зачудовано дивиться майбутня мати, Ганна Михайлівна, на вересневий гай, наче там чигає небезпека. А небезпека прийшла навіть не навесні, а значно раніше. Весна та стала межею добра і зла, життя і смерті, милосердя і жорстокості.
І як пояснити Мар’янці, що не буде долі у дитини, враженої стронцієм. Як самій матері майбутній змиритися з цими страхітливими думками: невже не досить смерті Василя, щоб його дитина гинула?
“Котрий день холодок остудою студить груди Мар’янині”. Відчуття біди, тривога болюче закрадається в серце дівчинки. Вона ще не збагне чому. Лише мати тяжко зітхає біля вікна.
Горе здушило не лише Мар’янку, її матір, вчительку Ганну Михайлівну. Горе здушило землю, і треба отямитися і відійти від горя, щоб жити заради того, що росте десь Грицько, лікується Калина, яку чекає Любомир, що є Мар’яна з її добрим серцем. Є люди, є народ наш, що вистояти повинен, бо є такі прекрасні письменники, яким болить не лише на папері – болить у душі, бо лише з болю може народжуватися така тривога, як у Євгена Гуцала.
Роздумує письменник, роздумуємо й ми. Зло – категорія протилежна добру. Вони обидві – єдине ціле, але залежно від обставин, ситуацій, умов життя, переважає одна з них. Так і в оповіданні про хлопчика Грицька триває суперечка між добром і злом. Скажете, що її не видно. Звісно, ні. Адже це філософські поняття моралі. Але вчитаємося, вникнемо в події: Грицькові не зрозуміти добрих поривань діда, звідки йому знати, що то значило – “Чорнобиль”. Він – дитина і сприймає світ своєю дитячою психологією: його захищають і оберігають старші, отже, і він повинен захищати менших. Тому так уважно ” нашорошує вуха”, коли до матері прийшов дід Кирило. В ньому хлопчик бачить зло, він відчуває, що для Пальми дід небезпечний, не вникаючи в причини цієї небезпеки. Стає зрозумілим, що переважає добро, тому й тікає хлопець до лісу, щоб врятувати Пальму.
Прагнучи проникнути в глибини життя, розкриваючи психологічні таємниці дитячого світу, автор підіймається до пізнання філософських проблем сучасного життя й до розуміння шекспірівського ” бути чи не бути”. Євген Гуцало підкреслює необхідність віри, непохитність людського розуму.
Письменник зумів створити образ цільної душі, дарма, що ці душі ще тільки починають ступати по грішній землі і їм ще треба багато зрозуміти й усвідомити, проте вони починають своє життя за законами совісті, і автор прагне, щоб за цими ж законами вони й продовжували жити.
Чому діти повинні відповідати за дорослих? І скільки ж можна випробовувати нашу націю на зрілість? Чому ненародженою загинула в лоні матері дитина пожежника, котрий не повернувся додому після того чорного дня? Як пояснити дівчинці, яка хотіла весь світ об’їхати з дитиною брата, котрому не судилося побачити свого первістка? Хто відповість за зламане життя цих людей?
Минуть роки і десятиліття, а чорний день Чорнобильської трагедії все одно хвилюватиме людей – і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто народився далеко від покривдженої землі. Цей день завжди об’єднуватиме всіх одним спогадом, однією печаллю.
Чорнобиль став суворим екзаменом, драматичною сторінкою нашої історії. Чи треба торкатися погоєних роками ран? Чи робити вигляд, що не було нічого? Ні, не маємо права одвертатися від цієї чорної безодні!
Література
1. Гуцало Євген. “Діти Чорнобиля”, Київ, “Соняшник”, 1995.
2. Жулинський Микола. “У передчутті радості”. Євген Гуцало, твори в 2 томах, Том 1, Київ, “Радянський письменник”, 1987.
3. Лесин В. М. Літературознавчі терміни. Київ, “Радянська школа”, 1985
4. Літературознавчий словник-довідник. Київ, “Академія”, 1997.
5. Мельник В. “Мужність доброти”. Київ, “Радянський письменник”, 1982.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)