Ф – Словник літературознавчих термінів – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009

Словник літературознавчих термінів
Ф

Фáбула (від лат. Fabula – байка, історія) – розповідь про події, зображені у творі, на відміну від самих подій – сюжету твору. Основу фабули складають події, взяті письменником із реального життя, із історії людства, міфологи, інших творів мистецтва. Подія – це одиниця фабули. Письменники, звертаючись у різні епохи до тих самих подій, створюють на їх основі новий художній світ, у якому відома фабула інтерпретується по-своєму. За античної епохи це поняття мало значення байки (“розповідна основа трагедії”, пізніше – “випадок, взятий з переказу”). Протягом XIX-XX ст. внесено багато уточнень у розмежування сюжету і фабули. За допомогою фабульних прийомів письменник підвищує інтерес до розвитку подій, поглиблює аналіз характерів персонажів, посилює пафос твору.

Фантáстика (від грец. Fantastike – мистецтво уяви) – різновид художньої літератури, у якому авторська вигадка від зображення надзвичайних, нереальних явищ простягається до створення особливого, вигаданого “чудового світу”, що є творчою уявою письменника. Фантастична система образів і подій притаманна таким фольклорним і літературним жанрам, як казка, героїчний епос, легенда, утопія, сатира тощо. Фантастична вигадка була підгрунтям середньовічних рицарських романів (К. де Труа, Т. Meлорі), художніх творів доби Ренесансу та Просвітництва (Данте, Ф. Рабле, Дж. Мільтон, Дж. Свіфт та ін.). На початку XIX ст. особливо плідним стає поєднання фантастики з романтизмом (Е. ТА. Гофман, В. Жуковський, М. Гоголь та ін.). Наприкінці XIX ст. інтерес до фантастичного виявився у представників різних літературних напрямів і течій (Р. Стівенсон, М. Метерлінк, Г. Уеллс та ін.). Із розвитком науки і техніки в літературі з’явилася окрема галузь наукової фантастики, визначні представники якої допомагають нам зазирнути в майбутнє (Ж. Верн, К. Чапек та ін.). Найвищого розвитку вона досягає у XX ст., порушуючи складні проблеми філософського, соціального, морально-етичного характеру (С. Лем, A. і Б. Стругацькі, Р. Бредбері, А. Кларк та ін.).

Фейлетóн (франц. Feuilleton, від Feuille – аркуш) – невеликий за обсягом жанр публіцистичної літератури на злободенну тему. Започаткований він був у 1800 р., коли при французькій газеті “Jornal des Debats” з’явився листок – додаток, спочатку заповнюваний театральною хронікою. Згодом його було замінено особливим розділом, який мав конкретно визначене місце на полосі газети. Лише пізніше визначилися властивості фейлетону, коли певна гостро актуальна подія набувала гумористичної чи сатиричної інтерпретації. Межуючи з художньою літературою, цей жанр запозичив її зображально-виражальні засоби (гіпербола, гротеск, каламбур тощо), мав власні різновиди – документальний (зображення конкретних фактів та осіб) і проблемний (порушення важливих громадських питань) фейлетон. Одним із засновників українського фейлетону вважається B. Самійленко. Цей жанр набув поширення у періодичній пресі, відбився у творчості багатьох письменників (Остап Вишня, С. Олійник та ін.).

Фінáл (італ. Final, від лат. Finis – кінцівка, закінчення) – заключна частина, завершальний момент епічного та драматичного твору, де роз’яснюється смисл конфлікту та його розв’язка. У ліричних творах роль фіналу виконує кінцівка – заключний мотив вірша.

Фольклóр (від англ. Folk lore – народна мудрість, народні знання) – усна народна поетична творчість, характерними ознаками якої є колективність творення, масовість побутування, анонімність, імпровізаційність у виконанні і часта багатоваріантність. Фольклору властиві прогресивна соціальна спрямованість, ненависть до будь-якого гноблення, демократизм, гуманістичне й оптимістичне звучання, поривання у світле майбутнє. До жанрів фольклору належать: трудові пісні, жанри обрядової поезії (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, жниварські та весільні пісні), загадки, прислів’я і приказки, анекдоти, казки, легенди і перекази, билини, думи, історичні, баладні та ліричні пісні, коломийки, частівки тощо. Поступово фольклор збагачується новими мотивами, темами, образами, жанрами. Народна уснопоетична творчість – важливе джерело для художньої літератури. Водночас чимало віршів поетів увійшло як важлива складова у народну поетичну творчість. Взаємовплив фольклору й літератури зростає.

Футурúзм (від лат. Futurum – майбутнє) – авангардистська течія в літературі й мистецтві 10-30-х років XX ст., для якої характерні бунт проти старого світу и колишніх цінностей, розрив з традиціями мистецтва (епатажність і експресивність), активне експериментаторство у царині форми і змісту, творення нового майбутнього естетичними засобами.

Уперше виник в Італії. У 1909 р. письменник Ф. Т. Марінетті опублікував “Маніфест футуризму”, в якому проголосив розрив з традиційною культурою, утвердження естетики сучасної урбаністичної цивілізації з п динамікою і нівелюванням особистості, прагнення відтворити світ “безособової” людини, культ машин, бунтарського духу в мистецтві, необхідність пошуку нових художніх засобів (звукове письмо, вільний синтаксис тощо).

Естетика футуристів грунтується на запереченні будь-яких традицій і орієнтації на перетворення не тільки культури, а й усього Всесвіту. Тому творчість футуристів набуває всесвітнього, узагальненого змісту. Вони розглядають своє експериментаторство як шлях до наближення нового майбутнього, засіб боротьби зі старим, віджилим. Футуризм відзначається активним, дієвим характером. Він створив нового героя-бунтівника, який бере на себе відповідальність за долю світу й культури і стає новим Прометеем сучасності. Футуристи виступали за оновлення мистецтва, всіх літературних форм (звідси їх відмова від пунктуації, “звільнення від авторського “я””, створення приголомшливих образів тощо).

На початку 10-х років XX ст. футуризм виникає і в Росії. Російський футуризм був пов’язаний з італійським, але розвивався власним шляхом, зумовленим революційними процесами в суспільстві. У російській поезії склалися чотири групи футуристів: 1) “Гілея” (кубофутуристи) – В. Маяковський, В. Хлєбніков, В. Каменський, Д. і М. Бурлюки та ін.; 2) “Асоціація егофутуристів” – І. Северянін, І. Ігнатьєв, К. Олімпов; 3) “Мезонін поезії” – В. Шершеневич, Р. Івлев та ін.; 4) “Центрифуга” – С. Бобров, М. Асеев, Б. Пастернак.

У середині 10-х років виник український футуризм, пов’язаний передусім з іменем М. Семенка. Поетика футуризму позначилася й на творчості О. Слісаренка, Я. Савченка, О. Близька, В. Хмелика, С. Гординського, М. Терещенка та ін.

У середині 20-х років футуризм як український, російський, так і світовий вичерпав себе, проте досвід футуристів активно використовували представники інших напрямів і течій. Футуристи збагатили літературу новими художніми знахідками, відкриттями в галузі форми, образної системи, поетичної мови, хоча не завжди їхні експерименти були вдалими.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Ф – Словник літературознавчих термінів – Хрестоматія – Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення – Матюшкіна Т. П. – 2009