Есе – Система епічних жанрів – ЕПІЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ – РОДИ І ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ
3.2. Система епічних жанрів
3.2.6.Есе
Есе (франц. Essai – спроба, начерк) – це жанр, який лежить на стику художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Його появу пов’язують з діяльністю М. Монтеня, який 1580 року написав працю, що мала назву “Essai” (на східнослов’янському грунті цю назву звичайно перекладають як “опыты” (рос.) – в значенні “спроба”, “підкреслено вільне тлумачення життєвих понять”). В такому ж дусі пояснював сутність свого твору і сам М. Монтень: “Я вільно викладаю свою думку про всі предмети, навіть ті, що виходять за межі розуміння і кругозору. Висловлюю її не задля того, аби дати поняття про речі, а для того, щоб дати поняття про мої переконання” [цит. за: 52, II, 162]. Визначальні риси есе – це, як правило, незначний обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб’єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення і т. д. “Предмет есе, – пише М. Епштейн, – …служить приводом для розгортання думки, яка, описуючи повне коло, повертається до самої себе, тобто до автора… “О” надає всьому жанрові певної необов’язковості й незавершеності – тут думки, за висловом Монтеня, рухаються “не в потилицю одна іншій”, вони бачать одна іншу “краєм ока” <…> Те, що “я” в есе завжди уникає визначеності й не подається прямо як предмет оповіді, відрізняє цей жанр від таких… також орієнтованих на саморозкриття жанрів, як автобіографія, щоденник, сповідь. Ці жанри мають суттєві відмінності: автобіографія розкриває “я” в аспекті минулого; щоденник – у процесі його становлення, в сучасності; сповідь – у напрямку майбутнього… Елементи всіх трьох жанрів можуть бути наявними і в есе, але своєрідність цього останнього полягає в тому, що “я” тут постає не як суцільна, безперервна цілком конкретизована в оповіді тема, а як обриви в оповіді: “я” настільки відрізняється від самого себе, що взагалі може виступати як “не я”, як “будь що на світі”, – його присутність виявляється “за кадром”, у примхливій зміні точок зору, в раптових скачках від предмета до предмета. “Перша особа” тут інколи і взагалі відсутня: “я” не виступає як тема, подібна всім іншим, воно не може бути “схоплене” як ціле саме тому, що саме все охоплює і привертає до себе” [60, 338-339]. На Заході есе сприймають як свого роду аристократичний жанр. У західній літературі існував навіть специфічний “жанровий образ” есе, про який, зокрема, згадує Є. Журбіна: “Для есе типовою є кабінетна форма опрацювання будь-яких загальних питань, кабінетна начитаність і філософське узагальнення, що зростає на цьому грунті… Ці ознаки жанру, здається, досить сталі і зберігаються в західній літературі до часів О’Генрі. Так, характеризуючи героїню одного зі своїх оповідань, талановиту, провінційну есеїстку, О’Генрі зауважує: “Вона виховувалася вдома, і її знання світу грунтувалося на умовиводах та інтуїції. З подібних людей і складається малочисельна, але дорогоцінна й рідка порода есеїстів” [27, 29].
Визначними есеїстами в літературі XX століття показали себе Б. Шоу, Дж. Голсуорсі, А. Франс, Р. Роллан, Г. Манн, Ж.-П. Сартр, А. Камю, А. Моруа. В українській літературі до цього жанру звергалися Ю. Смолич, О. Гончар, І. Муратов, С. Голованівський, Д. Павличко, П. Загребельний, І. Драч. Блискучими зразками жанру есе можна вважати позначені рисами яскравої особистісності твори російських авторів “Опале листя” В. Розанова та “Прогулянки з Пушкіним” А. Терца (А. Синявського).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)