Епос і його види

Епос, на відміну від лірики і драми, – мистецтво оповідальне, що характеризується зображенням подій, незалежних від особистості оповідача. Ще Аристотель зауважив, що автор епічного твору розповідає “… про подію, як про щось окремому від себе”. На цю особливість епосу вказував і В. Г Бєлінський: “Епічна поезія є переважно поезія об’єктивна, зовнішня, як у ставленні до самої себе, так і до поета і його читачеві”; “… Поет є тільки як би простим оповідачем того, що відбулося само собою”.
Оповідання, будучи основним засобом епічного зображення, основною ознакою епосу, взаємодіє з іншими способами епічного зображення – описами людей, побуту, природи, монологами і діалогами персонажів, авторськими відступами і т. д. В цілому ж оповідання домінує у творі, скріплюючи воєдино все в ньому зображене. Сукупність засобів епічного зображення (за провідної ролі розповіді) дозволяє широко і глибоко відображати життя. З усіх форм оповіді найпоширенішою є оповідання в третій особі (від автора).
Епос буває прозаїчним, віршованим, змішаним, включає великі, середні та малі жанрові різновиди: епопею, епічну поему, билину, роман (великий епічний жанр), повість (середній епічний жанр), оповідання, нарис, баладу, байку, новелу (малий епічний жанр). Епопея – велике оповідання в прозі або віршах про національно-історичні події загальнонародного значення. Цю велику форму (жанр) епосу відрізняють масштабність, панорамність зображення життя, в ній перетинаються сюжетні лінії багатьох основних героїв. У романі оповідь зосереджено на долі окремої особистості в її ставленні до навколишнього світу, на становлення, розвиток її характеру та самосвідомості. Іншими словами, роман включає і картину суспільних звичаїв, і історію людського життя, і окреслення соціальних умов, і відтворення безлічі подій і діючих осіб зазвичай протягом тривалого часу. На перетині двох типів художнього мислення та пізнання дійсності – епопейного і романного – склалися як художні структури такі твори, як “Війна і мир” Л. Н. Толстого, “Тихий Дон” М. А. Шолохова та ін. Ці твори відносять до жанру роману-епопеї. “Думка народна” і “думка історична” в них поєднані органічно з “думкою сімейної”, взаємодіють історія і “приватна людина”, народ і особистість. У повісті – прозовому жанрі переважно середнього між романом та оповіданням обсягу – сюжет зосереджений навколо головного героя, особистість і доля якого розкриваються в межах небагатьох (кількох) подій – епізодів. Особливість оповідання – малої форми епічної прози – в тому, що в ньому йдеться про окремий подію, одному епізоді в житті людини, в якому, як у фокусі, зосереджується великий світ. Однак в оповіданні може бути відтворений період з життя людини і навіть вся доля його (“Іонич”). Різновидом малого жанру епосу є новела. На відміну від більш спокійного і розміреного розповіді, новела характеризується драматизмом сюжету, напруженістю дії (“Легкий подих” І. А. Буніна).
В основі нарису – опис реально відбувалися подій, документальність відображуваного; при цьому в нарисі зберігаються загальні закони художньої творчості: відбір автором матеріалу, типізація та індивідуалізація в зображенні персонажів. Нарис відрізняється від розповіді більшою описатель-ністю, зачіпає, головним чином, соціальні проблеми.
Ведучий жанр епосу в російській та світовій літературі – роман: у ньому повніше, ніж в інших оповідних формах (жанрах), проявляються основні ознаки епічності. Першими творцями цього жанру в літературі російського реалізму з’явилися А. С. Пушкін і М. Ю. Лермонтов. Вони проклали дорогу І. С. Тургенєву, Л. Н. Толстому, Ф. М. Достоєвським. З середини 20-х років з’являються романи М. Горького, М. А. Шолохова, А. Н. Толстого, А. А. Фадєєва, Ю. К. Олеші, Л. М. Леонова, М. А. Булгакова, В. С. Гроссмана, що стали класикою світової літератури. Нові художні можливості жанру роману відкрили Ю. В. Трифонов, Ф. А. Абрамов, Ч. Т. Айтматов, В. Ф. Тендряков, Ю. В. Бондарєв, С. П. Залигін, Ф. А. Іскандер. Творчість цих та інших письменників свідчить про різноманіття сучасної романістики, про надзвичайну жанрової рухливості нинішньої літератури (документальний, історичний, героїко-романтичний, соціально-психологічний, філософський, ідеологічний, сімейно-побутовий, сатиричний, військовий, пригодницький, авантюрний, науково-фантастичний романи, роман-хроніка, роман-сповідь та ін.).
Отже, епос як рід художньої літератури відображає всю повноту, багатогранність життя людини в її розвитку, всю глибину людської психології, багатство і складність зв’язків людини з суспільством, з історією. Епос показує події в житті героїв у просторі та часі, явища дійсності в їх причинно-наслідкових відносинах, зчепленнях одиничного із загальним, відкриває в приватному загальну взаємозв’язок явищ. При аналізі епічних творів слід зосередити увагу на наступних компонентах художнього тексту: тема, проблема, сюжет, система образів, авторська позиція. Шляхи розбору епічного твору можуть бути різні: по темах і з проблемних питань, по ходу розгортання сюжету, розвитку дії, по образам героїв, комплексний шлях вивчення. Важливо підкреслити, що епічний твір має розглядатися цілісно, ??як художню єдність, в нерозривному зв’язку змісту і форми. Необхідно, щоб кожен структурний елемент твору був зрозумілий не в його замкнутості, а в співвіднесеності м задумом художника, з усією системою образів. Не можна скласти, наприклад, цілісне уявлення про образ Печоріна, якщо ми не побачимо його очима різних оповідачів, у різних сюжетних поворотах, обставин, в зіткненнях з людьми різного суспільного становища і психічного складу, в оточенні природи, завдяки чому герой відкривається щоразу з нового боку.
У процесі аналізу епічного твору, особливо великого за обсягом, потрібно відзначити стрижневі теми, проблеми і відповідно до цього відібрати “опорні” глави, картини, епізоди (наприклад, “Краса справжня й хибна в романі Л. І. Толстого” Війна і мир “”, “Щастя в розумінні героїв роману Н. Г. Чернишевського” Що робити? “”). При цьому необхідно співвіднести аналізований структурний елемент твору (наприклад, окремо взятий образ або якусь проблему) з усіма компонентами художнього тексту.
У сюжетно-подієвої основі епічного твору слід виділити основні події, які можна згрупувати за тимчасовою ознакою, або простежити угруповання подій навколо певного персонажа, або сконцентрувати увагу на паралельному зображенні одночасно подій, паралельному розгортанні людських доль.
Сприйняття епічного твору буде неповноцінним, якщо не побачити в ньому авторської позиції, яка може відрізнятися від позиції оповідача (оповідача). Наприклад, по-різному судять про Пугачова і пугачовщині Гриньов і автор; в романі “Євгеній Онєгін” авторське начало особливо відчутно в ліричних відступах, а в “Злочин і кару” Ф. М. Достоєвського голос автора підключається до голосів багатьох персонажів, утворюючи своєрідну поліфонію. Авторська оцінка персонажів і подій може виражатися безпосередньо, відкрито – у прямих авторських характеристиках і судженнях – або опосередковано, приховано – в оповіданні, описах, висловлюваннях героїв. Необхідно звернути увагу на інтонацію, манеру оповіді, зображально-виражальні засоби, якими письменник висловлює свою оцінку що відбувається.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Епос і його види