Енеїда – Українська “Енеїда” – Іван Котляревський (1769-1838) – Нова українська література

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ПОЕМИ

Іван Котляревський уславився перш за все своєю поемою “Енеїда”. Над нею він працював із перервами майже двадцять шість років. Розпочав ще дуже молодим, коли був учителем, потім відклав роботу.

Завершені на той час три частини поеми припали до смаку читачам, і ті переписували твір, поширювали його в рукописних копіях. Саме читачі Максим Парпура та Йосип Каменецький у 1798 році видали книжку. Ця дата вважається умовним початком нової української літератури.

Заохочений успіхом, І. Котляревський у 1809 році доповнив поему четвертою частиною й видав її з власною передмовою. На початку 20-х років він завершив “Енеїду”, дописавши п’яту й шосту частини. Повністю “Енеїду” видали вже після смерті автора 1842 року в Харкові.

Опрацьовуємо прочитане

1. Коли І. Котляревський почав писати “Енеїду”?

2. Коли письменник завершив роботу над поемою?

3. Про що свідчить той факт, що саме читачі здійснили перше видання “Енеїди” І. Котляревського?

4. Яке значення для української літератури мало створення та видання цієї поеми?

Титульна сторінка першого видання “Енеїди” (1798)

Енеїда

Поема

(Скорочено1)

Частина перша

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятійший од всіх бурлак.

Но греки як, спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П’ятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни,

На синє море поспускав,

Троянців насаджавши повні,

І куди очі почухрав.

Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка,

Енея не любила – страх;

Давно вона уже хотіла,

Щоб його душка полетіла

К чортам і щоб і дух не пах.

Еней був тяжко не по серцю

Юноні, – все її гнівив:

Здававсь гірчийший їй від перцю,

Ні в чим Юнони не просив;

Но гірш за те їй не любився,

Що, бачиш, в Трої народився

І мамою Венеру звав;

І що його покійний дядько,

Паріс, Пріамове дитятко,

Путивочку2 Венері дав.

[Бог вітру Еол на прохання Юнони влаштував на морі бурю. Частину Енеєвих кораблів було зруйновано, загинуло багато війська. Та Еней пообіцяв грошей Нептунові, і той стишив вітри. Еней із троянцями сіли обідати. Венера, побачивши, що її синові непереливки, пішла просити за нього Зевса.]

Зевес тогді кружав сивуху

І оселедцем заїдав;

Він, сьому випивши восьмуху,

Послідки з кварти виливав.

Прийшла Венера, іскривившись,

Заплакавшись і завіскрившись,

І стала хлипать перед ним:

“Чим пред тобою, милий тату,

Син заслужив таку мій плату?

Ійон, мов в свинки грають їм.

Куди йому уже до Риму?

Хіба як здохне чорт в рові!

Як вернеться пан хан до Криму,

Як жениться сич на сові.

Хіба б уже та не Юнона,

Щоб не вказала макогона,

Що й досі слухає чмелів!

Коли б вона та не бісилась,

Замовкла і не комизилась,

Щоб ти се сам їй ізвелів”.

Юпітер, все допивши з кубка,

Погладив свій рукою чуб:

“Ох, доцю, ти моя голубка!

Я в правді твердий так, як дуб.

1На електронному освітньому ресурсі interactive. ranok. com. ua ви знайдете повний текст твору.

2Путивочка – яблуко.

Еней збудує сильне царство

І заведе своє там панство:

Не малий буде він панок.

На панщину ввесь світ погонить,

Багацько хлопців там наплодить

І всім їм буде ватажок.

Заїде до Дідони в гості

І буде там бенкетовать;

Полюбиться її він мосці

І буде бісики пускать.

Іди, небого, не журися,

Попонеділкуй, помолися,

Все буде так, як я сказав”.

Венера низько поклонилась

І з панотцем своїм простилась,

А він її поціловав.

Еней прочумався, проспався

І голодранців позбирав,

Зовсім зібрався і уклався,

І, скілько видно, почухрав.

Плив-плив, плив-плив, що аж обридло,

І море так йому огидло,

Що бісом на його дививсь:

“Коли б, – каже, – умер я в Трої,

Уже б не пив сеї гіркої

І марне так не волочивсь”.

Потім, до берега приставши

З троянством голим всім своїм,

На землю з човнів повстававши,

Спитавсь, чи є що їсти їм.

І зараз чогось попоїли,

Щоб на путі не ослабіли;

Пішли, куди хто запопав.

Еней по берегу попхався

І сам не знав, куди слонявся,

Аж гульк – і в город причвалав.

В тім городі жила Дідона,

А город звався Карфаген,

Розумна пані і моторна,

Для неї трохи сих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка – що була вдова;

По городу тогді гуляла,

Коли троянців повстрічала,

Такі сказала їм слова:

“Відкіль такі се гольтіпаки?

Чи рибу з Дону везете?

Чи, може, виходці-бурлаки?

Куди, прочане, ви йдете?

Який вас враг сюди направив?

І хто до города причалив?

Яка ж ватага розбишак!”

Троянці всі замурмотали,

Дідоні низько в ноги пали,

А вставши, їй мовляли так:

“Ми всі, як бач, народ хрещений,

Волочимся без талану,

Ми в Трої, знаєш, порождені,

Еней пустив на нас ману;

Дали нам греки прочухана

І самого Енея-пана

В три вирви вигнали відтіль;

Звелів покинути нам Трою,

Підмовив плавати з собою,

Тепер ти знаєш, ми відкіль,

Помилуй, пані благородна!

Не дай загинуть головам,

Будь милостива, будь незлобна,

Еней спасибі скаже сам.

Чи бачиш, як ми обідрались!

Убрання, постоли порвались,

Охляли, ніби в дощ щеня!

Кожухи, свити погубили

І з голоду в кулак трубили,

Така нам лучилась пеня”.

Дідона гірко заридала

І з білого свого лиця

Платочком сльози обтирала:

“Коли б, – сказала, – молодця

Енея вашого злапала,

Уже б тогді весела стала,

Тогді Великдень був би нам!”

Тут плюсь – Еней як будто з неба:

“Ось, ось де я, коли вам треба!

Дідоні поклонюся сам”.

Потім, з Дідоною обнявшись,

Поцілувались гарно всмак;

За рученьки біленькі взявшись,

Балакали то сяк, то так.

Пішли к Дідоні до господи

Через великі переходи,

Ввійшли в світлицю та й на піл,

Пили на радощах сивуху

І їли сім’яну макуху,

Покіль кликнули їх за стіл.

Тут їли рознії потрави,

І все з полив’яних мисок,

І самі гарнії приправи

З нових кленових тарілок:

Свинячу голову до хріну

І локшину на переміну,

Потім з підлевою індик;

На закуску куліш і кашу,

Лемішку, зубци, путрю, квашу

І з маком медовий шулик.

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калганку,

Куривсь для духу яловець.

Бандура горлиці бриньчала,

Сопілка зуба затинала,

А дудка грала по балках;

Санжарівки на скрипці грали,

Кругом дівчата танцьовали

В дробушках, в чоботах, в свитках.

[Еней прожив у Карфагені два роки. Такою затримкою у своїй подорожі він прогнівив Зевса. Той послав до Енея гінця – бога Меркурія з посланням: розлучитися з Дідоною і вирушати будувати Рим. Проти свого бажання Еней залишає Карфаген і царицю. Дідона, не витримавши горя, спалює себе.

Троянці прибувають на Сицилію, у володіння царя Ацеста. Еней влаштовує поминки за батьком, який помер під час плавання. Відбувається поминальний обряд, але з часом поминки перетворюються на звичайний бенкет, що триває “неділь із п’ять”. На Олімпі боги збираються на обід до Зевса. Їхні побут і поведінка мало чим відрізняються від побуту й поведінки земних мешканців. Боги спостерігають за кулачним поєдинком у таборі троянців, уболівають за бійців, сваряться, глузують одне з одного. Ображені троянські жінки підпалюють човни, ставлячи під загрозу продовження подорожі. Тоді Енеєві допомагають боги: дощ спиняє пожежу, більшість човнів залишаються неушкодженими. В останню ніч на Сицилії Еней уві сні одержує від батька запрошення відвідати його в царстві мертвих.

Троянці прибувають до Кумської землі, а Еней вирушає на пошуки царства мертвих. Його супроводжує кумська Сивілла, яка має характерну зовнішність фольклорної Баби-Яги. Переправившись через річку мертвих Стікс, Еней із Сивіллою потрапляють до пекла.]

Тепер Еней убрався в пекло,

Прийшов зовсім на інший світ;

Там все поблідло і поблекло,

Нема ні місяця, ні звізд,

Там тілько тумани великі,

Там чутні жалобнії крики,

Там мука грішним немала,

Еней з Сивіллою гляділи,

Якії муки тут терпіли,

Якая кара всім була.

Смола там в пеклі клекотіла

І грілася все в казанах,

Живиця, сірка, нефть кипіла;

Палав огонь, великий страх!

В смолі сій грішники сиділи

І на огні пеклись, горіли,

Хто, як, за віщо заслужив.

Пером не можна написати,

Не можна і в казках сказати,

Яких було багацько див!

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти за ними приглядали,

Залізним пруттям підганяли,

Коли який з них приставав.

Огненним пруттям оддирали

Кругом на спину і живіт,

Себе що сами убивали,

Яким остив наш білий світ,

Гарячим дьогтем заливали,

Ножами під боки штрикали,

Щоб не хапались умирать.

Робили рознії їм муки,

Товкли у мужчирях1 їх руки,

Не важились щоб убивать.

Багатим та скупим вливали

Розтопленеє срібло в рот,

А брехунів там заставляли

Лизать гарячих сковород;

Які ж ізроду не женились

Та по чужим куткам живились,

Такі повішані на крюк,

Зачеплені за теє тіло,

На світі що грішило сміло

І не боялося сих мук.

Всім старшинам тут без розбору,

Панам, підпанкам і слугам

Давали в пеклі добру хльору,

Всім по заслузі, як котам.

Тут всякії були цехмістри,

І ратмани, і бургомістри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили,

Та тілько грошики лупили

І одбирали хабарі.

І всі розумні филозопи,

Що в світі вчились мудровать;

Ченці, попи і крутопопи,

Мирян щоб знали научать;

Щоб не ганялись за гривнями,

Щоб не возились з попадями

Та знали церков щоб одну;

Ксьондзи до баб щоб не іржали,

А мудрі звізд щоб не знімали, –

Були в огні на самім дну.

Жінок своїх що не держали

В руках, а волю їм дали,

По весіллях їх одпускали,

Щоб часто в приданках були,

І до півночі там гуляли,

І в гречку деколи скакали,

Такі сиділи всі в шапках

І з превеликими рогами,

З зажмуреними всі очами,

В кип’ячих сіркой казанах.

1 Мужчир – гармата з коротким дулом. Мужчирі малого калібру слугували в господарстві ступами.

Батьки, які синів не вчили,

А гладили по головах,

І тілько знай, що їх хвалили,

Кипіли в нефті в казанах;

Що через їх синки в ледащо

Пустилися, пішли в нінащо,

А послі чубили батьків

І всею силою бажали,

Батьки щоб швидше умирали,

Щоб їм прийнятись до замків.

І ті були там лигоминці,

Піддурювали що дівок,

Що в вікна дрались по драбинці

Під темний, тихий вечерок;

Що будуть сватать їх, брехали.

Підманювали, улещали,

Поки добрались до кінця;

Поки дівки од перечосу

До самого товстіли носу,

Що сором послі до вінця.

Були там купчики проворні,

Що їздили по ярмаркам

І на аршинець на підборний

Поганий продавали крам.

Тут всякії були пронози,

Перекупки і шмаровози,

Жиди, міняйли, шинкарі.

І ті, що фиги-миги возять,

Що в баклагах гарячий носять,

Там всі пеклися крамарі.

Паливоди і волоцюги,

Всі зводники і всі плуги;

Ярижники і всі п’янюги,

Обманщики і всі моти,

Всі ворожбити, чародії,

Всі гайдамаки, всі злодії,

Шевці, кравці і ковалі;

Цехи: різницький, коновальський,

Кушнірський, ткацький, шаповальський –

Кипіли в пеклі всі в смолі.

Ілюстрація до поеми “Енеїда”

І. Котляревського (А. Базилевич, 1970)

Там всі невірні і христьяне,

Були пани і мужики,

Була тут шляхта і міщане,

І молоді, і старики;

Були багаті і убогі,

Прямі були і кривоногі,

Були видющі і сліпі,

Були і штатські, і воєнні,

Були і панські, і казенні,

Були миряни і попи.

Гай! Гай! Та нігде правди діти,

Брехня ж наробить лиха більш;

Сиділи там скучні піїти,

Писарчуки поганих вірш,

Великії терпіли муки,

Їм зв’язані були і руки,

Мов у татар терпіли плін.

От так і наш брат попадеться,

Що пише, не остережеться,

Який же втерпить його хрін!

Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику.

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать;

Без сорому, без бога бувши

І восьму заповідь забувши,

Чужим пустився промишлять.

Еней як відсіль відступився

І далі трохи одійшов.

То на другеє нахопився,

Жіночу муку тут найшов.

В другім зовсім сих каравані

Піджарьовали, як у бані,

Що аж кричали на чім світ;

Оці-то галас ісправляли,

Гарчали, вили і пищали,

Після куті мов на живіт.

Дівки, баби і молодиці

Кляли себе і ввесь свій рід.

Кляли всі жарти, вечерниці,

Кляли і жизнь, і білий світ;

За те їм так там задавали,

Що через міру мудровали

І верховодили над всім;

Хоть чоловік і не онеє,

Коли же жінці, бачиш, теє,

Так треба угодити їй.

Були там чесні пустомолки,

Що знали весь святий закон,

Молилися без остановки

І били сот по п’ять поклон,

Як в церкві між людьми стояли

І головами все хитали;

Як же були на самоті,

То молитовники ховали,

Казились, бігали, скакали

І гірше дещо в темноті.

Були і тії там панянки,

Що наряджались напоказ:

Мандрьохи, хльорки і діптянки,

Що продають себе на час.

Сі в сірці і в смолі кипіли

За те, що жирно дуже їли

І що їх не страшив і піст;

Що все прикушовали губи,

І скалили біленькі зуби,

І дуже волочили хвіст.

Пеклись тут гарні молодиці,

Аж жаль було на них глядіть,

Чорняві, повні, милолиці;

І сі тут мусили кипіть,

Що замуж за старих ходили

І мишаком їх поморили,

Щоб послі гарно погулять

І з парубками поводитись,

На світі весело нажитись

І не голодним умирать.

Якіїсь мучились там птахи

З куделями на головах;

Се чеснії, не потіпахи,

Були тендітні при людях;

А без людей – не можна знати,

Себе чим мали забавляти,

Про те лиш знали до дверей.

Їм тяжко в пеклі докоряли,

Смоли на щоки наліпляли,

Щоб не дурили так людей.

Бо щоки терли манією,

А блейвасом і ніс, і лоб,

Щоб краскою, хоч не своєю,

Причаровать к собі кого б;

Із ріпи підставляли зуби,

Ялозили все смальцем губи,

Щоб підвести на гріх людей;

Пиндючили якіїсь бочки,

Мостили в пазусі платочки,

В которих не було грудей.

За сими по ряду шкварчали

В розпалених сковородах

Старі баби, що все ворчали,

Базікали о всіх ділах.

Все тілько старину хвалили,

А молодих товкли та били,

Не думали ж, які були,

Іще як сами дівовали,

Та з хлопцями як гарцювали,

Та й по дитинці привели.

Відьом же тут колесовали

І всіх шептух і ворожок,

Там жили з них чорти мотали

І без витушки на клубок;

На припічках щоб не орали,

У комини щоб не літали,

Не їздили б на упирях;

І щоб дощу не продавали,

Вночі людей щоб не лякали,

Не ворожили б на бобах.

А зводницям таке робили,

Що цур йому вже і казать,

На гріх дівок що підводили

І сим учились промишлять;

Жінок од чоловіків крали

І волоцюгам помагали

Рогами людський лоб квітчать;

Щоб не своїм не торговали,

Того б на одкуп не давали,

Що треба про запас держать.

Еней там бачив щось немало

Кип’ящих мучениць в смолі,

Як з кабанів топилось сало,

Так шкварилися сі в огні;

Були і світські, і черниці,

Були дівки і молодиці,

Були і паньї, й панночки;

Були в свитках, були в охвотах,

Були в дульєтах і в капотах,

Були всі грішні жіночки.

Но се були все осужденні,

Які померли не тепер;

Без суду ж не палив пекельний

Огонь, недавно хто умер.

Сі всі були в другім загоні,

Як би лошата або коні,

Не знали, попадуть куда;

Еней, на перших подивившись

І о бідах їх пожурившись,

Пішов в другії ворота.

Еней, ввійшовши в сю кошару,

Побачив там багацько душ,

Вмішавшися між сю отару,

Як між гадюки чорний уж.

Тут розні душі походжали,

Все думали та все гадали.

Куди-то за гріхи їх впруть.

Чи в рай їх пустять веселитись,

Чи, може, в пекло пошмалитись

І за гріхи їм носа втруть.

Було їм вільно розмовляти

Про всякії свої діла,

І думати, і мізковати –

Яка душа де, як жила;

Багатий тут на смерть гнівився,

Що він з грішми не розлічився,

Кому і кілько треба дать;

Скупий же тосковав, нудився,

Що він на світі не нажився

І що не вспів і погулять.

Сутяга толковав укази

І що то значить наш Статут,

Розказовав свої прокази,

На світі що робив сей плут,

Мудрець же фізику провадив,

І толковав якихсь монадів,

І думав, відкіль взявся світ?

А мартопляс кричав, сміявся,

Розказовав і дивовався,

Як добре знав жінок дурить.

Суддя там признавався сміло,

Що з гудзиками за мундир

Таке переоначив діло,

Що, може б, навістив Сибір;

Та смерть ізбавила косою,

Що кат легенькою рукою

Плечей йому не покропив.

А лікар скрізь ходив з ланцетом,

З слабительним і спермацетом

І чванивсь, як людей морив.

[Еней потрапляє до раю. Там він бачить жебраків, старців, удів та сиріт. Тоді ж Еней зустрічається з померлим батьком, одержує пророцтво щодо свого майбутнього. Після цього він повертається до решти троянців. Наступного дня мандрівники продовжують морську подорож. Вони оминають небезпечний острів чарівниці Цірцеї, яка перетворює людей на тварин. Троянці прибувають до Лаціуму, де править цар Латин. Саме тоді Латин і його дружина Амата чекають сватів до своєї дочки Лавінії від рутульського правителя Турна. Весільні плани зруйновані несподіваним прибуттям Енея.]

Як пахло сватанням в Латина

І ждали тілько четверга,

Аж тут Анхізова дитина

Припленталась на берега

Зо всім своїм троянським плем’ям.

Еней немарно тратив врем’я,

По-молодецьку закурив:

Горілку, пиво, мед і брагу

Поставивши перед ватагу,

Для збору в труби засурмив.

Троянство, знаєш, все голодне

Сипнуло ристю на той клик;

Як галич в врем’я непогодне,

Всі підняли великий крик.

Сивушки зараз ковтонули

По ківшику, і не здригнули,

І докосились до потрав.

Все військо добре убирало,

Аж поза ухами лящало,

Один перед другим хватав.

Вбирали січену капусту,

Шатковану, і огірки

(Хоть се було в час м’ясопусту),

Хрін з квасом, редьку, буряки;

Рябка, тетерю, саламаху –

Як не було: поїли з маху

І всі строщили сухарі,

Що не було, все поз’їдали,

Горілку всю повипивали,

Як на вечері косарі.

Еней оставив із носатку

Було горілки про запас,

Но клюкнув добре по порядку,

Розщедривсь, як бува у нас,

Хотів посліднім поділитись,

Щоб до кінця уже напитись,

І добре цівкою смикнув;

За ним і вся його голота

Тягла, поки була охота,

Що деякий і хвіст надув.

Барильця, пляшечки, носатку,

Сулії, тикви, баклажки,

Все висушили без остатку,

Посуду потовкли в шматки.

Троянці з хмелю просипались,

Скучали, що не похмелялись;

Пішли, щоб землю озирать,

Де їм показано селитись,

Жить, будоватися, женитись,

І щоб латинців розпізнать.

Ходили там чи не ходили,

Як ось вернулись і назад

І чепухи нагородили,

Що пан Еней не був і рад.

Сказали: “Люди тут бурмочуть,

Язиком дивним нам сокочуть.

І ми їх мови не втнемо;

Слова свої на ус кончають,

Як ми що кажем їм, – не знають,

Між ними ми пропадемо”.

Еней тут зараз взяв догадку,

Велів побігти до дяків,

Купить піярськую граматку,

Полуставців, октоїхів;

І всіх зачав сам мордовати,

Поверху, по словам складати

Латинськую тму, мну, здо, тло;

Троянське плем’я все засіло

Коло книжок, що аж потіло,

І по-латинському гуло.

Еней від них не одступався,

Тройчаткою всіх приганяв;

І хто хоть трохи ліновався,

Тому субітки і давав.

За тиждень так лацину взнали,

Що вже з Енеєм розмовляли

І говорили все на ус:

Енея звали Енеусом,

Уже не паном – домінусом,

Себе ж то звали – троянус.

Еней троянців похваливши,

Що так лацину поняли,

Сивушки в кубочки наливши,

І могорич всі запили.

Потім з десяток щомудрійших,

В лацині щонайрозумнійших,

З ватаги вибравши якраз,

Послав послами до Латина

Од імені свого і чина,

А з чим послав, то дав приказ.

Посли, прийшовши до столиці,

Послали до царя сказать,

Що до його і до цариці

Еней прислав поклон оддать

І з хлібом, з сіллю і з другими

Подарками предорогими,

Щоб познакомитись з царем;

І як доб’ється панськой ласки

Еней-сподар і князь троянський,

То прийде сам в царський терем.

Латину тілько що сказали,

Що од Енея єсть посли,

Із хлібом, з сіллю причвалали,

Та і подарки принесли,

Хотять Латину поклониться,

Знакомитись і подружиться,

Як тут Латин і закричав:

“Впусти! Я хліба не цураюсь

І з добрими людьми братаюсь.

От на ловця звір наскакав!”

Велів тут зараз прибирати

Світлиці, сіни, двір мести:

Клечання по двору саджати,

Шпалерів разних нанести

І вибивать царськую хату,

Либонь, покликав і Амату,

Щоб і вона дала совіт,

Як лучче, краще прибирати,

Де, як коврами застилати

І підбирать до цвіту цвіт.

Послав гінця до богомаза,

Щоб мальовання накупить

І также розного припаса,

Щоб що було і їсть, і пить.

Вродилось ренське з курдимоном

І пиво чорнеє з лимоном,

Сивушки же трохи не з спуст;

Де не взялись воли, телята,

Барани, вівці, поросята;

Латин прибравсь, мов на запуст.

Ось привезли і мальовання

Роботи первійших майстрів,

Царя Гороха пановання,

Патрети всіх багатирів:

Як Александр цареві

Пору Давав із військом добру хльору;

Чернець Мамая як побив;

Як Муромець Ілля гуляє,

Як б’є половців, проганяє, –

Як Переяслів боронив;

Бова з Полканом як водився,

Один другого як вихрив;

Як Соловей Харциз женився,

Як в Польщі Желізняк ходив.

Патрет був француза Картуша,

Против його стояв Гаркуша,

А Ванька Каїн впереді.

І всяких всячин накупили;

Всі стіни ними обліпили;

Латин дививсь їх красоті!

Латин, так дома спорядивши,

Кругом все в хатах оглядав,

Світелки, сіни обходивши,

Собі убори добирав:

Плащем з клейонки обвернувся,

Циновим гудзем застебнувся,

На голову взяв капелюх;

Набув на ноги кинді нові

І рукавиці взяв шкапові,

Надувсь, мов на огні лопух.

Латин, як цар, в своїм наряді

Ішов в кругу своїх вельмож,

Которі всі були в параді,

Надувшись всякий з них, як йорж,

Царя на дзиглик посадили,

А сами мовчки одступили

Від покутя аж до дверей.

Цариця ж сіла на ослоні,

В єдамашковому шушоні,

В кораблику із соболей.

Дочка Лавися-чепуруха

В німецькім фуркальці була,

Вертілась, як в окропі муха,

В верцадло очі все п’яла.

Од дзиглика ж царя Латина

Скрізь прослана була ряднина

До самой хвіртки і воріт;

Стояло військо тут зальотне,

Волове, кінне і піхотне,

І ввесь був зібраний повіт.

Послів ввели к царю з пихою,

Як водилося у латин;

Несли подарки пред собою:

Пиріг завдовжки із аршин

І солі кримки і бахмутки,

Лахміття розного три жмутки,

Еней Латину що прислав.

Посли к Латину приступились,

Три рази низько поклонились,

А старший рацію сказав:

“Енеус ностер магнус панус

І славний троянорум князь,

Шмигляв по морю як циганус,

Ад те, о рекс! прислав нунк нас.

Рогамус, доміне Латине,

Нехай наш капут не загине,

Пермітте жить в землі своєй,

Хоть за пекунії, хоть гратіс,

Ми дяковати будем, сатіс

Бенефіценції твоєй.

О рекс! будь нашим Меценатом,

І ласкам туам покажи,

Енеусу зробися братом,

О оптіме! не одкажи:

Енеус прінцепс єсть моторний,

Формозус, гарний і проворний,

Побачиш сам інноміне!

Вели акціпере подарки

З ласкавим видом і без сварки,

Що прислані через мене:

Ілюстрації до поеми “Енеїда” І. Котляревського (А. Базилевич, 1970)

Се килим-самольот чудесний,

За Хмеля виткався царя,

Літа під облака небесні,

До місяця і де зоря;

Но можна стіл ним застилати,

І перед ліжком простилати,

І тарадайку закривать.

Царівні буде він в пригоду,

І то найбільш для того году,

Як замуж прийдеться давать.

Ось скатерть шльонськая нешпетна,

Її у Липську добули;

Найбільше в тім вона прикметна,

На стіл як тілько настели

І загадай якої страви,

То всякі вродяться потрави,

Які на світі тілько єсть:

Пивце, винце, медок, горілка,

Рушник, ніж, ложка і тарілка.

Цариці мусим сю піднесть.

А се сап’янці-самоходи,

Що в них ходив іще Адам;

В стариннії пошиті годи,

Не знаю, як достались нам;

Либонь, достались од пендосів,

Що в Трої нам утерли носів,

Про те Еней зна молодець;

Сю вещ, як рідку і старинну,

Підносимо царю Латину

З поклоном низьким на ралець”.

Цариця, цар, дочка Лавина

Зглядалися проміж себе.

Із рота покотилась слина,

До себе всякий і гребе,

Які достались їм подарки,

Насилу обійшлось без сварки;

Як ось Латин сказав послам:

“Скажіте вашому Енею,

Латин із цілою сім’єю,

Крий боже, як всі раді вам.

І вся моя маєтність рада,

Що бог вас навернув сюди;

Мні мила ваша вся громада,

Я не пущу вас нікуди;

Прошу Енею покланятись

І хліба-солі не цуратись,

Кусок останній розділю.

Дочка у мене одиначка,

Хазяйка добра, пряха, швачка.

То, може, і в рідню вступлю”.

І зараз попросив до столу

Латин Енеєвих бояр,

Пили горілку до ізволу

І їли бублики, кав’яр;

Був борщ до шпундрів з буряками,

А в юшці потрух з галушками,

Потім до соку каплуни;

З отрібки баба-шарпанина,

Печена з часником свинина,

Крохналь, який їдять пани.

В обід пили заморські вина,

Не можна всіх їх розказать,

Бо потече із рота слина

У декого, як описать:

Пили сикизку, деренівку

І кримську вкусную дулівку,

Що то айвовкою зовуть.

На віват – з мущирів стріляли,

Туш – грімко трубачі іграли,

А многоліт – дяки ревуть.

Латин по царському звичаю

Енею дари одрядив:

Лубенського шмат короваю,

Корито опішнянських слив,

Горіхів київських смажених,

Полтавських пундиків пряжених

І гусячих п’ять кіп яєць;

Рогатого скота з Лип’янки,

Сивухи відер з п’ять Будянки,

Сто решетилівських овець.

Латин старий і полигався

З Енеєм нашим молодцем.

Еней і зятем називався, –

Но діло краситься кінцем!

Еней по щастю без поміхи

Вдавався в жарти, ігри, сміхи,

А о Юноні і забув,

Його котора не любила

І скрізь за ним, де був, слідила,

Нігде од неї не ввильнув.

[Знову втручається Юнона, якій вдається посварити троянців із латинянами. Підіслана нею фурія Тезіфона налаштовує царицю Амату та рутульського правителя Турна проти прибульців. Знаходять привід для першої сутички: троянські пси з’їдають загального улюбленця – цуцика Аматиної няньки. Цей інцидент стає приводом до початку війни між троянцями й місцевим населенням. Скоро всі місцеві племена об’єднуються під керівництвом Турна. Еней вирушає по допомогу до аркадського царя Евандра. Той надає військо на чолі зі своїм сином Паллантом. Венера вмовляє Вулкана виготовити бойові обладунки та зброю для Енея. У події втручається Юнона. Підіславши до Турна свою помічницю Іриду, вона підмовляє рутульського правителя здійснити штурм троянського табору. Троянцям вдається стримувати напад, але за наказом Турна підпалюють їхні човни. На прохання Венери втручається Зевс – човни перетворюються на сирен. Чудесне перетворення лякає військо нападників.

Троянці із-за стін дивились,

Пан Турн як з військом тягу дав;

Перевертням морським чудились,

На добре всяк те толковав.

Но Турнові не довіряли;

Троянці правило се знали:

В війні з врагами не плошай;

Хто утіка – не все женися;

Хто мов і трусить – стережися;

Скиксуєш раз – тогді прощай!

Для ночі вдвоє калавури

На всіх поставили баштах,

Лихтарні вішали на шнури,

Ходили рунди по валах.

В обозі Турна тихо стало,

І тілько-тілько що блищало

Од слабих, блідних огоньків.

Враги троянські почивали,

Од трусів вилазки не ждали;

Оставмо ж сих хропти соньків.

У главной башти на сторожі

Стояли Евріал і Низ;

Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая – бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок1.

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки.

“А що, як викравшись помалу,

Забратися в рутульський стан? –

Шептав Низ в ухо Евріалу. –

То каші наварили б там;

Тепер вони сплять з перепою,

Не дригне ні один ногою,

Хоть всім їм горла переріж.

Я думаю туди пуститься,

Перед Енеєм заслужиться

І сотню посадить на ніж”.

“Як? Сам? Мене оставиш? –

Спитався Низа Евріал. –

Ні! Перше ти мене удавиш,

Щоб я од земляка одстав.

Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду,

На сто смертей піду з тобой.

Мій батько був сердюк опрічний,

Мовляв (нехай покой му вічний),

Умри на полі як герой”.

“Пожди і пальцем в лоб торкнися, –

Товаришеві Низ сказав, –

Не все вперед – назад дивися,

Ти з лицарства глузд потеряв.

У тебе мати єсть старая,

Без сил і в бідности слабая,

То і повинен жить для ней,

Одна оставшись без приюту,

Яку потерпить муку люту,

Таскавшись між чужих людей!

От я, так чисто сиротина,

Росту, як при шляху горох;

Без нені, без отця дитина,

Еней – отець, а неня – бог.

Іду хоть за чужу отчизну,

Не жаль нікому, хоть ізслизну,

А пам’ять вічну заслужу.

Тебе ж до жизни рідна в’яже,

Уб’ють тебе, вона в гріб ляже;

Живи для неї, я прошу”.

“Розумно, Низ, ти розсуждаєш,

А о повинности мовчиш,

Которую сам добре знаєш,

Мені ж зовсім другу твердиш.

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

1Прасунок (застар.) – біда, лихо, неприємність.

Лети повинность ісправлять;

Як ми Енею присягали,

Для його служби жизнь оддали,

Тепер не вільна в жизні мать”.

“Іноси!” – Низ сказав, обнявшись

Со Евріалом-земляком,

І, за руки любенько взявшись,

До ратуші пішли тишком.

Іул сидів тут з старшиною,

Змовлялись, завтра як до бою

Достанеться їм приступать.

Як ось ввійшли два парубійки,

У брам змінившися од стійки,

І Низ громаді став казать:

“Був на часах я з Евріалом,

Ми пильновали супостат,

Вони тепер всі сплять повалом,

Уже огні їх не горять.

Дорожку знаю я окромну,

В нічну добу, в годину сонну,

Прокрастись можна поуз стан

І донести пану Енею,

Як Турн злий з челяддю своєю

На нас налазить, мов шайтан.

Коли зволяєтесь – веліте

Нам з Евріалом попитать,

Чкурнем і, поки сонце зійде,

Енея мусим повидать”.

“Яка ж одвага в смутне врем’я!

Так не пропало наше плем’я?” –

Троянці всі тут заревли;

Одважних стали обнімати,

Їм дяковать і ціловати,

І красовулю піднесли.

Іул, Енеїв як наслідник,

Похвальну рацію сказав;

І свій палаш, що звавсь побідник,

До боку Низа прив’язав.

Для милого же Евріала

Не пожалів того кинжала,

Що батько у Дідони вкрав.

І посулив за їх услугу

Землі, овець і дать по плугу,

В чиновні вивесть обіщав.

Сей Евріал був молоденький,

Так годів з дев’ятнадцять мав,

Де усу буть, пушок м’якенький

Біленьку шкуру пробивав;

Та був одвага і завзятий,

Силач, козак лицарковатий,

Но пред Іулом прослезивсь.

Бо з матір’ю він розставався,

Ішов на смерть і не прощався;

Козак природі покоривсь.

“Іул Енеєвич, не дайте

Паньматці вмерти од нужди,

Їй будьте сином, помагайте

І заступайте від вражди,

Од бід, напраснини, нападку;

Ви сами мали паніматку,

То в серці маєте і жаль;

Я вам старую поручаю,

За вас охотно умираю”, –

Так мовив чулий Евріал.

“Не бійся, добрий Евріале, –

Іул йому сей дав одвіт, –

Ти служиш нам не за пропале,

На смерть несеш за нас живіт.

Твоїм буть братом не стижуся

І неню заступать кленуся,

Тебе собою заплачу:

Пайок, одежу і кватиру,

Пшона, муки, яєць і сиру

По смерть в довольстві назначу”.

[Низ та Евріал таємно пробираються в рутульський стан і завдають супротивникові великих утрат. Повертаючись, вони потрапляють до рук ворога й гинуть у бою. На ранок Турн пробує захопити троянський табір. Троянці відступають в укріплену фортецю. З ними вдирається частина рутульців на чолі з Турном. Рутульського ватажка вдається оточити, але він рятується втечею.

Зевс забороняє богам втручатися в перебіг війни. Юнона вмовляє Зевса дозволити Турнові перед вирішальною битвою побачитися з батьком. Латин хоче помиритися з троянцями й надати їм землю для поселення. Проти цих намірів виступає Турн, і війна продовжується. На певний час перевага переходить до троянців. Налякана загрозою поразки, кінчає життя самогубством цариця Амата. Нарешті супротивні сторони вирішують розв’язати суперечку поєдинком між Енеєм і Турном.]

Еней од радості не стямивсь,

Що Турн виходить битись з ним;

Оскалив зуб, на всіх оглянувсь

І списом помахав своїм.

Прямий, як сосна, величавий.

Бувалий, здатний, тертий, жвавий

Такий, як був Нечоса-князь.

На нього всі баньки п’ялили,

І сами вороги хвалили,

Його любив всяк – не боявсь.

Як тілько виступили к бою

Завзята пара ватажків,

То, зглянувшися між собою,

Зубами всякий заскрипів.

Тут хвись! Шабельки засвистіли,

Цок-цок! – і іскри полетіли;

Один другого полосять!

Турн перший зацідив Енея,

Що з плеч упала і керея,

Еней був поточивсь назад.

І вмиг, прочумавшись, з наскоком

Еней на Турна напустив,

Оддячивши йому сто з оком,

І вражу шаблю перебив.

Яким же побитом спастися?

Трохи не лучче уплестися?

Без шаблі нільзя воювать.

Так Турн зробив без дальней думки.

Як кажуть, підобравши клунки,

Ану! Чим тьху навтіки драть.

Біжить пан Турн, і репетує,

І просить у своїх меча;

Ніхто сердеги не рятує

Од рук троянська силача!

Як ось іще перерядилась

Сестриця, і пред ним явилась,

І в руку сунула палаш;

Оп’ять шабельки заблищали,

Оп’ять панцири забряжчали,

Оп’ять пан Турн оправивсь наш.

Тут Зевс не втерпів, обізвався,

Юноні з гнівом так сказав:

“Чи ум од тебе одцурався?

Чи хочеш, щоб тобі я дав

По пані старій блискавками?

Біда з злосливими бабами!

Уже ж вістимо всім богам:

Еней в Олімпі буде з нами

Живитись тими ж пирогами,

Які кажу пекти я вам.

Безсмертного ж хто ма убити.

Або хто може рану дать?

Про що ж мазку мирянську лити?

За Турна щиро так стоять?

Ютурна1 на одну проказу,

І певне, по твому приказу,

1Ютурна – німфа джерела, Турнова сестра.

Палаш рутульцю піддала.

І поки ж будеш ти біситься?

На Трою і троянців злиться?

Ти зла їм вдоволь задала”.

Юнона в первий раз смирилась,

Без крику к Зевсу річ вела:

“Прости, паноче! Проступилась,

Я, далебі, дурна була;

Нехай Еней сідла рутульця,

Нехай спиха Латина з стульця,

Нехай поселить тут свій рід.

Но тілько щоб латинське плем’я

Удержало на вічне врем’я

Імення, мову, віру, вид”.

“Іноси! Сількість! Як мовляла”, –

Юноні Юпітер сказав.

Богиня з радіш; танцювала.

А Зевс метелицю свистав.

І все на шальках розважали,

Ютурну в воду одіслали,

Щоб з братом Турном розлучить;

Бо книжка Зевсова з судьбами,

Несмертних писана руками,

Так мусила установить.

Еней махає довгим списом.

На Турна міцно наступа.

“Тепер, – кричить, підбитий бісом, –

Тебе ніхто не захова.

Хоть як вертись і одступайся,

Хоть в віщо хоч перекидайся,

Хоть зайчиком, хоть вовком стань,

Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,

Я витягну тебе спідсподу

І розмізчу, погану дрянь”.

Од сей бундючкої Турн речі

Безпечно усик закрутив

І, зжав свої широкі плечі,

Енею глуздівно сказав:

“Я ставлю річ твою в дурницю;

Ти в руку не піймав синицю,

Не тебе, далебіг, боюсь.

Олімпські нами управляють,

Вони на мене налягають,

Пред ними тілько я смирюсь”.

Сказавши, круто повернувся

І камінь пудів в п’ять підняв;

Хоть з праці трохи і надувся;

Бо, бач, не тим він Турном став,

Не та була в нім жвавость, сила,

Йому Юнона ізмінила;

Без богів ж людська моч – пустяк

Йому і камінь ізміняє,

Енея геть не долітає,

І Турна взяв великий страх.

В таку щасливую годину

Еней чимдуж спис розмахав

І Турну, гадовому сину,

На вічний поминок послав;

Гуде, свистить, несеться піка,

Як зверху за курчам шульпіка,

Торох рутульця в лівий бік!

Простягся Турн, як щогла, долі,

Качається од гіркой болі,

Клене олімпських єретик.

Латинці од сього жахнулись,

Рутульці галас підняли,

Троянці глумно осміхнулись,

В Олімпі ж могорич пили.

Турн тяжку боль одоліває,

К Енею руки простягає

І мову слезную рече:

“Не жизні хочу я подарка;

Твоя, Анхізович, припарка

За Стікс мене поволоче.

Но єсть у мене батько рідний,

Старий і дуже ветхих сил;

Без мене він хоть буде бідний,

Та світ мені сей став не мил;

Тебе о тім я умоляю,

Прошу, як козака, благаю:

Коли мені смерть задаси,

Одправ до батька труп дублений;

Ти будеш за сіє спасенний,

На викуп же, що хоч, проси”.

Еней од речі сей зм’ягчився

І меч піднятий опустив;

Трохи-трохи не прослезився

І Турна ряст топтать пустив.

Аж зирк – Паллантова ладунка

І золота на ній карунка

У Турна висить на плечі.

Енея очі запалали,

Уста од гніву задрижали,

Ввесь зашарівсь, мов жар в печі.

І вмиг, вхопивши за чуприну,

Шкереберть Турна повернув,

Насів коліном злу личину

І басом громовим гукнув:

“Так ти троянцям нам для сміха

Глумиш з Паллантова доспіха

І думку маєш буть живим?

Паллант тебе тут убиває,

Тебе він в пеклі дожидає,

Іди к чортам, дядькам своїм”.

З сим словом меч свій устромляє

В роззявлений рутульця рот

І тричі в рані повертає,

Щоб більше не було хлопот.

Душа рутульська полетіла

До пекла, хоть і не хотіла,

К пану Плутону на бенкет.

Живе хто в світі необачно,

Тому нігде не буде смачно,

А більш, коли і совість жметь.

ЖАНРОВІ ОЗНАКИ “ЕНЕЇДИ”

Із героїчною поемою Вергілія Іван Котляревський був знайомий ще з семінарських часів. Цей твір славетного давньоримського автора не раз ставав об’єктом пародій і комічних переробок. Існують італійська, французька, австрійська, російська комічні версії. Завдяки І. Котляревському з’явилась і українська бурлескно – травестійна переробка поеми Вергілія. У творах такого жанру високий, героїчний зміст передається за допомогою зниженого, бурлескного стилю. В основі бурлеску – контраст між серйозною темою та комічним характером її трактування. Наприклад, бурлескними є знижені характеристики, які дає український автор олімпійським богам. А травестія – це жартівлива поетична переробка. Вона “перелицьовує” оригінал, надає йому іншого історичного, культурного, національного забарвлення. І. Котляревський травестував твір Вергілія: античних богів і героїв одягнув в українське вбрання, змусив їх говорити й думати по-українськи, оточив картинами українського побуту, пов’язав з українською історією та фольклором.

Опрацьовуємо прочитане

1. Що таке бурлеск?

2. У чому полягають особливості травестії?

Порівнюємо твори різних видів мистецтва

3. Роздивіться ілюстрації А. Базилевича до поеми І. Котляревського “Енеїда” (с. 83, 89, 96-100). Які епізоди поеми вони ілюструють? Які особливості поеми в них відображені?

ІДЕЙНО-ТЕМАТИЧНА ОСНОВА ПОЕМИ

Основною темою поеми І. Котляревського є життя українського народу. Недарма “Енеїду” визначають як енциклопедію української старожитності. Розгорнуті картини українського народного побуту засвідчують прагнення автора якнайдокладніше та найточніше описати світ простої людини. Кулінарні подробиці, одяг, ігри, пісні, танці, обряди – усе створює яскравий український колорит. Розкриваючи панораму народного життя, змальовуючи в образах троянців українське козацтво, І. Котляревський висловив захоплення своїм народом – не лише багатством побуту, красою звичаїв та обрядів, а ще й могутньою позитивною енергією, волею до життя, здатністю зберігати спокій і витримку в складних життєвих ситуаціях.

Аналізуємо художній твір

1. Якою є тематика поеми “Енеїда” І. Котляревського? Доведіть це, спираючись на текст твору.

2. Чому цей твір називають енциклопедією української старожитності?

3. Які побутові теми висвітлені в “Енеїді”?

4. Кого автор зобразив в образах троянців?

5. Як автор ставиться до героїв твору?

Ілюстрація до поеми “Енеїда” І. Котляревського (Г. Нарбут, 1919)

ПОБУТ ТА ЕТНОГРАФІЯ В “ЕНЕЇДІ”

Автор поеми цілком “українізував” виклад. Не лише троянці, а й олімпійські боги нагадують українців за вбранням, рисами характеру, поведінкою. Наприклад, троянці звертаються до карфагенської цариці Дідони зі словами: “Ми всі, як бач, народ хрещений, / Волочимось без талану, / Ми в Трої, знаєш, порожденні, / Еней пустив на нас ману…”. Наведений фрагмент побудований на ігровому зіставленні античного та українського контекстів (герої представлені як мешканці античної Трої, та водночас вони “народ хрещений”). У такий спосіб образи українського життя в поемі висуваються на передній план.

Автор широко використовує алюзії – натяки, які відсилають до певного сюжету чи образу, культурного явища, історичної події в розрахунку на проникливість читача, який може ці натяки зрозуміти. Назвами українських страв, напоїв, танців, пісень, обрядів, згадками про події української історії він постійно нагадує читачам про головного героя свого твору – український народ.

У двох перших частинах поеми представлені побут, звичаї та обряди. Кухня та різні народні розваги описані в епізоді гостювання троянців у Карфагені. Українізований поминальний обряд та гастрономічні подробиці знаходимо в описі перебування троянців на Сицилії. Цікавою є третя частина поеми, де перед читачем постають картини пекла й раю – звичайно, в українській народній версії. У четвертій частині інтерес викликають фрагменти шкільного побуту (вивчення троянцями латинської мови: “І говорили все на ус: / Енея звали Енеусом, / Уже не паном – домінусом, / Себе ж то звали – троянус”). Алюзії відсилають також до українського фольклору. Наприклад, троянці дарують царю Латину “килим-самольот чудесний”, скатерть-самобранку, сап’янці-самоходи. П’ята й шоста частини містять описи військового побуту та численні відсилання до козацької історії.

Ілюстрація до поеми “Енеїда” І. Котляревського (А. Базилевич, 1970)

Аналізуємо художній твір

1. Кого нагадують у поемі олімпійські боги? Поясніть це на прикладі найбільш яскравих персонажів.

2. Що таке алюзія? Яку роль вона відіграє в поемі?

3. До яких побутових сфер звернувся автор?

4. Наведіть приклади фольклорних та історичних алюзій у творі.

Досліджуємо самостійно

5. Знайдіть у творі описи української кухні. Яку роль вони відіграють?

6. Які риси національного характеру українців розкрито в побутових описах?

7. Чи всі авторські алюзії сьогодні доступні для розуміння? Висловте свою думку письмово.

Досліджуємо самостійно

8. Заповніть таблицю “Український світ в “Енеїді”.

Засоби створення українського колориту

Приклади з тексту

СВОЄРІДНІСТЬ СЮЖЕТУ

“Енеїда” І. Котляревського є переробкою поеми Вергілія, яка розповідає історію славетного Енея – сина богині Венери і троянця Анхіза. Після загибелі рідної Трої у війні з греками Еней помандрував у пошуках нової батьківщини. Основу сюжету поеми складає подорож. Троянців переслідує лиха воля могутньої Юнони, дружини Зевса. Намірам Юнони протистоїть богиня Венера. Вона рятує свого сина Енея від небезпек, що трапляються на його шляху. Еней відвідав різні краї (Карфаген, Сицилію), подолав багато перешкод, побував у підземному царстві бога Плутона. Троянці з Енеєм на чолі прибули до Латинської землі, де після війни з місцевим населенням вибороли право на власну державу.

Аналізуємо художній твір

1. Що складає сюжетну основу поеми Вергілія?

2. Чи збережена ця основа в І. Котляревського? Доведіть свою думку, спираючись на текст твору.

Досліджуємо самостійно

3. Пригадайте, що ви знаєте про “Енеїду” Вергілія з уроків зарубіжної літератури. У парах підготуйте характеристики образів Енея – героя поеми Вергілія і героя поеми І. Котляревського. Обміняйтесь інформацією, порівняйте ці образи. Висновками поділіться з однокласниками.

ОБРАЗИ ЕНЕЯ І ТРОЯНЦІВ

Уже перший рядок поеми знайомить нас з Енеєм. Він “парубок моторний” і “хлопець хоть куди козак”. Це наштовхує читача на думку, що мова саме про козацького ватажка. Зрештою, сам Еней рекомендується: “Я кошовий Еней троянець…”. Одне слово, перед нами запорожець, кошовий отаман. Справжніми відчайдухами постають його вірні побратими. Вони витривалі мандрівники, вірні друзі, відважні воїни. Читаючи про них, розумієш, чому в давніх пам’ятках, наприклад у “Слові о полку Ігоревім”, запеклу битву порівнювали з бенкетом. У бою й на бенкеті троянці поводяться з однаковим завзяттям. Вони вміють воювати, але вміють і добряче погуляти.

В образі троянського очільника помітна певна неоднозначність. Якщо в перших частинах поеми він означений як гультяй, “на всяке зле проворний”, то надалі його образ змінюється. У ньому посилюються риси розумного керівника, здібного козацького лідера, якому не байдужа доля побратимів.

Поволі наперед висуваються позитивні моменти. Ось автор змальовує тривожне сум’яття Енея перед війною: “Еней ту бачив страшну тучу, / Що на його війна несла; / В ній бачив гибель неминучу / мучивсь страшно, без числа”. Перед нами не лише воїн, а й відповідальний ватажок, який усвідомлює негативні наслідки воєнних дій. Він охоплений роздумами про долю, яка несе йому та його товаришам нові небезпеки. В останніх двох частинах поеми менше комічного. Більше піднесених авторських відступів, що супроводжують описи війни та її наслідків. Драматизмом позначені сцени оплакування загиблих воїнів. Поступово зазнає змін і сам виклад подій, відчутно зменшується роль бурлескних елементів. Тривалий період роботи над поемою не міг не позначитись на поглядах її автора. Якщо спочатку він захоплювався жартівливими, бурлескними засобами в змалюванні своїх героїв, то згодом вирішив увиразнити в троянцях риси серйозні й поважні, які б личили кращим представникам українського козацтва. Відомий дослідник Євген Сверстюк зауважив: “Стихійне в Котляревського почуття українського патріотизму ставало дедалі більше усвідомленим і виразним. У міру того в “Енеїді” з’являлись елегійні й героїчні ноти, а ватага троянців щораз більше перетворювалася на запорозьке військо”.

Ілюстрація до поеми “Енеїда” І. Котляревського (А. Базилевич, 1970)

Аналізуємо художній твір

1. Якими рисами наділений Еней?

2. Що дозволяє визначити його як запорозького отамана?

3. Чи змінюється цей образ у поемі? Яким чином? Наведіть рядки з твору, які характеризують Енея на різних етапах його розвитку.

4. Як зображені троянці? Як вони поводяться в бою й на бенкеті?

5. Хто такі Низ та Евріал? Яка їхня роль у творі?

6. Прокоментуйте вислів Евріала: “Де общеє добро в упадку, / Забудь отця, забудь і матку, / Лети повинность ісправлять”. Як ви його розумієте? Про які риси характеру персонажа він свідчить?

Виявляємо творчі здібності

7. Якими ви уявляєте Енея і троянців? Оберіть спосіб для вираження своїх вражень:

– напишіть твір-опис;

– намалюйте портрети персонажів.

НАРОДНА МОРАЛЬ У ПОЕМІ

Народна мораль та суспільні стереотипи найповніше представлені в третій частині поеми. Еней у супроводі чарівниці Сивілли відвідує пекло й рай. Переправившись через річку мертвих, він потрапляє до пекла.

Перед нами химерна картина – грішники печуться в казанах зі смолою. В образах грішників представлені різноманітні вади, властиві тогочасному суспільству.

Автор дотримується народної моралі, християнської у своїй основі. Не уникає він і соціальної критики: “Панів за те там мордовали /І жарили зо всіх боків, / Що людям льготи не давали /І ставили їх за скотів”. Для нього завжди важливо подати моральний урок, засудити негативні явища.

У пеклі зображені різні представники українського суспільства, незалежно від соціального становища, заможності, статі, віку, роду занять: “Там всі невірні і христьяни, /Були пани і мужики, /Була тут шляхта і міщани, /І молоді, і старики…”. Схожий підхід застосовано до змалювання раю, куди потрапляють жебраки, старці, удови та сироти – усі, хто вів доброчесне життя. Є тут і панство, щоправда, автор уточнює: “Тут также старшина правдива, / Бувають всякії пани, – / Но тільки трохи сього дива, / Не квапляться на се вони!”

Ілюстрація до поеми “Енеїда” І. Котляревського (А. Базилевич, 1970)

Аналізуємо художній твір

1. Про що розповідає автор у третій частині поеми?

2. Кого письменник зобразив, описуючи пекло?

3. Хто зображений у картині раю?

4. Якими моральними принципами керувався автор у змалюванні потойбічного світу?

У чому вони полягають?

МОВА, ЗАСОБИ ГУМОРУ

Котляревський першим в українській літературі широко залучив можливості народної розмовної мови. В “Енеїді” він поєднав слова з лексикону майже всіх соціальних верств – селян, міщан, чумаків, семінаристів. Поет розкрив синонімічне багатство нашої мови. Скажімо, на позначення руху людей автор використав такий мовленнєвий ряд: ввійшли, вперлися, ганяли, дав драла, дунув во всі лопатки, дав дропака, ліз, мандрував, метнувся, мчав, нісся, п’ятами накивав, почухрав, попхався, поплентався, поскакав, слонявся, тинявся, чкурнув, чимчикував, швендяв. Багатою є й фразеологія поеми, наприклад: великії у страха очі; біда біду, говорять, родить; де їсться смачно, там і п’ється.

Дослідники вказують, що особливе використання мови в “Енеїді” сприяє досягненню ігрового ефекту. І. Котляревський з успіхом використав так звану макаронічну мову. У її основу покладено змішування елементів різних мов, наприклад української й латинської: “Енеус ностер магнус панус /І славний троянорум князь, / Шмигляв по морю, як циганус, / Ад те, о рекс! прислав нунк нас”. А ось “виправлений” варіант: “Еней, наш великий пан / І славний троянський князь, / Шмигляв по морю, як циган, /До тебе, о царю, прислав тепер нас”. Як бачимо, автор в українському тексті вжив латинські слова, до українських слів додав латинські закінчення.

На початку четвертої частини І. Котляревський застосував прийом мовної гри, що грунтується на переставленні складів у словах. Це так звана тарабарська мова, яку з розважальною метою використовували семінаристи: “Борщів як три не поденькуєш, / На моторошні засердчить; /І зараз тяглом закишкуєш, /І в буркоті закендюшить”. Якщо “перекласти”, то вийде такий текст: “Як три деньки не поїси борщу, / На серці стане моторошно, /І зараз засмокче в кишках, /І в шлункові забуркотить”. Слід узяти до уваги, що автор адресував поему насамперед своїм сучасникам, які добре розуміли ці мовленнєві ігри. Сьогодні нам важко сприймати їх так, як сприймали колись. Але навіть попри це такі гумористичні засоби не псують загального враження від поеми, а, навпаки, змушують захоплюватись умінням автора поводитись зі словесним матеріалом.

Ілюстрація до поеми “Енеїда” І. Котляревського (А. Базилевич, 1970)

Коментар фахівця

У нас немає підстав сумніватись у тому ентузіазмі, з яким читацька громада зустріла появу “Енеїди” Котляревського. Завдяки чому цей твір став такий популярний? Котляревський, не маючи ніяких свідомих намірів до мовного реформаторства, спромігся створити з лексики селян, городян та семінаристів якнайбарвистішу українську мову. Поет з ласки Божої, він добирає найколоритніші синоніми, порівняння і метафори, виписує наймальовничіші сцени та образи і захоплено наводить прислів’я та сентенції, вдається й до жаргонізмів. Ідучи в річищі барокових традицій, він полюбляє словесні ігри й нагромадження макаронізмів. Багато його слів та виразів неясні й незрозумілі сьогодні, але вони й досі чарують своїм звукописом та енергією. Секрет привабливості Котляревського не в самій тільки мові. Його травестія така цілковита, що читач уже й не пам’ятає про Вергілія. Натомість він бачить перед собою українських козаків, які вибралися на бучну й веселу виправу, де їх ждуть фантастичні пригоди.

Юрій Луцький,

Український літературознавець, літературний критик

Аналізуємо художній твір

1. Лексика яких соціальних груп представлена в “Енеїді” І. Котляревського?

2. Наведіть приклади синонімів і фразеологізмів в “Енеїді”.

3. Що таке макаронічна мова? З якою метою її використав автор?

4. Що таке тарабарська мова? Наведіть приклади з твору.

5. У зручній для вас формі (тексту, плану, схеми) узагальніть свої спостереження над мовою твору.

Порівнюємо твори різних видів мистецтва

6. В електронному додатку перегляньте мультфільм, створений за мотивами “Енеїди” І. Котляревського. Чи близький мультфільм за своїм сюжетом до літературного джерела? Які зміни внесли автори в сюжет і образи персонажів?

Виявляємо творчі здібності

7. Поміркуйте, чому “Енеїда” І. Котляревського не втрачає своєї привабливості для читачів. Свої роздуми викладіть у формі есе, асоціативного етюду, твору-роздуму.

Запрошуємо до дискусії

8. Чи змінились уявлення про добро і зло від часів І. Котляревського до нашого часу?

Готуємо проект

9. Підготуйте проект “Енеїда” І. Котляревського на сценах українських театрів”.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Енеїда – Українська “Енеїда” – Іван Котляревський (1769-1838) – Нова українська література