ЕНЕЇДА – ПУБЛІИ ВЕРГІЛІЙ МАРОН (70-19 рр. до н. е.) – “ЗОЛОТА ДОБА” ДАВНЬОРИМСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Прямуючи з Трої до Італії, флот Енея потрапляє в бурю, наслану Юноною. Енея рятує Нептун, і останні сім кораблів пристають до африканського берега. Тут цариця Дідона, яка втекла з Фінікії, збудувала Карфаген, де гостинно прийняла троянців. Еней розповідає про останні дні Трої, зокрема про жерця Лаокоона й троянського коня. Енею наснився Гектор і попередив про небезпеку. Той мужньо захищав місто й бачив загибель багатьох троянців. Венера наказала Енею покинути Трою, бо він мусив заснувати майбутню могутню державу. Зі старим батьком Анхізом на плечах, сином Асканієм-Юлом і дружиною Креусою він залишив палаюче місто. Дорогою Креуса загубилася. Еней з уцілілими троянцями збудували кораблі й вирушили в путь. Довгих шість років вони не мали прихистку. Троянці бачили Сциллу та Харибду, гарпій, острів циклопів і осліпленого Одіссеєм Поліфема, підібрали одіссеєвого воїна, якого загубили ахейці, тікаючи від розлюченого циклопа. Еней одружився із закоханою в нього Дідоною. Але Юпітер через Меркурія передає йому свій наказ: покинути Карфаген і Дідону й вирушити до Італії. Еней виконує наказ, і Дідона в розпачі вкорочує собі віку. Буря пригнала кораблі Енея до Сицилії. Троянки, яким набридли мандри, підпалили кораблі. Еней залишив на Сицилії старих і знесилених, а з рештою на трьох кораблях вирушив до Італії, де висадився біля м. Куми і в храмі Аполлона зустрівся зі жрицею Сивілою. За її порадою він спустився до підземного царства (як свого часу Одіссей). У країні вічного блаженства Елісії зустрівся з тінню батька (у мандрах Анхіз помер), яка пророкує Риму славне майбутнє. Еней повернувся на землю і вирушив до Лацію, де правив Латин. Він послав до царя послів за дозволом оселитися тут і заснувати місто. Латин зрадів, бо за пророцтвом його донька Лавінія одружиться з іноземцем і їхні нащадки пануватимуть у світі. Однак Юнона була проти, бо тоді Еней заснував би нову Трою, що здолає Карфаген. Вона відкрила двері храму латинян, зачинені в мирні часи. Нащадок греків Турн, володар сусідніх земель, який теж сватався до Лавінії, напав на троянців. На прохання Венери Вулкан викував Енею обладунок. Юпітер скликав раду богів, але примирити Юнону з Венерою йому не вдалося. І Юпітер довірився Долі. Знову дві сили зійшлися в герці. Нарешті у двобої Еней переміг Турна.

ЕНЕЇДА   ПУБЛІИ ВЕРГІЛІЙ МАРОН (70 19 рр. до н. е.)   ЗОЛОТА ДОБА ДАВНЬОРИМСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Джованні Лоренцо Берніні. Еней і Анхіз. 1618

ЗАСПІВ

Зброю співаю і мужа, що перший з надмор’‎їв троянських,

Долею гнаний нещадно, на берег ступив італійський.

Горя він досить зазнав, суходолами й морем блукавши,

З волі безсмертних богів та мстивої серцем Юнони,

Лиха він досить зазнав у бою, поки місто поставив,

Лацію давши пенатів1, а з ними – і плем’‎я латинське,

І Альба-Лонгу стару, і мури високого Рима.

Музо, повідай мені, чим саме розгнівана тяжко

Чи то покривджена чим, цариця богів засудила

На незліченні труди та нещастя побожного духом

Батька й вождя, як богиня, – і гнівом таким пойнялася!

Місто старинне було – фінікійського люду оселя –

Звалось воно Карфаген на лівійському березі, проти

Тібрових гирел, багате на скарб і завзяття воєнне.

Кажуть, Юнона його шанувала найбільше у світі,

Навіть і Самос забувши для нього; там зброя богині,

Там колісниця її. А на серці в богині бажання,

Щоб Карфаген цей, як Доля дозволить, був паном народів.

Але прочула вона, що від крові троянської плем’‎я

Вже виростає нове, що міста поруйнує тірійців.

З’‎явиться люд, підкоритель земель, войовничий та гордий,

Згине в пожарі могутність лівійська: так випряли Парки.

Все те Сатурнія знає і кров ще пригадує свіжу,

Що попід мурами Трої лила за улюблених аргів.

Ще ж не зів’‎яли в душі причини скорботи і гніву,

Ще, притаївшися, в серці живуть її й вирок Паріса –

Прикра зневага краси божественної, – й рід ненависний,

І Ганімеда, на небо узятого, шана висока.

Тямлячи все те, вона троянців, хвилею битих –

Все, що зосталось від люті данайців і зброї Ахілла, –

Не підпускала до краю латинського; довго і гірко,

Пасерби Долі, вони усіма проблукали морями.

Стільки страждання лягло на підвалини Римського роду!

ПРОРОЦТВО АНХІЗА ПРО МАЙБУТНЮ СЛАВУ РИМУ

Батько Анхіз на той час у глибокій долині уважно

Переглядав до наземного світу призначені душі.

Пильно очима водив по власному племені; бачив

Щастя потомків і долю, і лік їх увесь незчисленний;

Постаті кращих героїв і подвиги ввік незабутні.

Та як побачив Енея, що йшов через луки назустріч,

Руки простяг він до нього обидві; на радощах слізьми

1Пенати – божества, заступники дому, від яких, за стародавніми віруваннями, походив добробут родини або громади.

Лиця старі окропив, і голосом зрушеним мовив:

“Так, ти нарешті прийшов. Твоя щира до батька прихильність

Всі подолала завади, усі перешкоди. Я можу

Глянути в очі тобі і голос почути знайомий.

Правда, я так і гадав. Я думав, прибудеш ти, сину.

Дні з нетерпінням я числив, і от моя мрія збулася…

Через які ж ти моря переплив? По яких суходолах

Ти перейшов? І в яких побував небезпеках, коханий?..”

“Батьку, промовив Еней, твій образ, такий сумовитий,

Часто являвся мені і кликав за брами підземні…

Наші човни на Тірренському морі. Дай стиснути руку,

Дай же, мій батьку, обняти тебе… Не тікай від обіймів”.

Так говорив він і сльози струмив із очей неутішних.

Тричі хотів він обвити руками Анхізову шию, –

Тричі з обіймів йому уривався укоханий образ –

Так, ніби вітер легкий, ніби сонна примара крилата.

От уже бачить Еней захисну та глибоку долину,

Гаєм порослу зеленим і тихого шелесту повну,

Де супокійні оселі потік обмиває Летейський.

Над берегами, над плесом людські племена і народи

В’‎ються, літають, немовби улітку погожої днини

Бджоли по луках зелених, над цвітом рясним, розмаїтим

І коло білих лілей: бринять і гудуть сіножаті.

Глянув Еней і, здригнувшись на вигляд, питається в батька:

“Що то за хвилі тремтять в далині і що то за люди

Геть понад плесом літають і луг укривають зелений?”

Відповідає Анхіз: “То душі, що вдруге судилось

Тіло земне їм узять. До Летейської хвилі припавши,

В водах спасенних її вони п’‎ють забуття довгочасне.

Хочу уже я давно тобі показати наочно

Рід твій майбутній і славних нащадків твоїх полічити.

Щоби зо мною радів ти, Латинського краю дійшовши…

Нині Дарданського роду в майбутньому суджену славу,

Кращих нащадків твоїх італійського племені й крові,

Світлих героїв, що наше імення у спадщину візьмуть,

Все я тобі покажу й прочитаєш ти власную долю…

Бачиш того юнака, що, списом підпираючись, ходить,

Він щонайближчий до світла. Він паростком першим, на славу

Роду твого італійського, ввійде в повітря нагірне.

Сільвій ім’‎я його буде, твоє поріддя останнє,

Старощів пізніх твоїх нагорода, Лавінія-мати

В лісі догляне його і на батьківське царство поставить.

Нині зверни свої очі, поглянь на цей рід незліченний.

Все твої римські нащадки: тут Цезар, тут Юліїв плем’‎я,

Що попід небо високе величчям своїм піднесеться.

От перед нами і той, що так часто тобі віщували –

Август – герой і нащадок богів, що знову появить

Вік золотий у краю Італійськім, на нивах, де вперше

Щедрий Сатурн царював. І війною собі поневолить

Він гарамантів та індів, що в землях живуть краєсвітніх

За годовими кругами, по той бік од наших сузір’‎їв,

Де небодержець Атлант розпечені осі тримає.

Вже і тепер пам’‎ятаючи прикре богів віщування,

З жахом чекають його меотійці і царства Каспійські,

Ждуть і тремтять перед ним береги семигирлого Нілу.

Стільки землі не сходив ні Геракл у поході преславнім,

Як переслідував лань мідноногу і ліс Еріманта

Від кабана визволяв, і Лернійську поборював Гідру,

Ні переможний Ліей, що веселим ярмом виноградним

Від верхогір’‎їв Нізейських жене переможених тигрів…

Чи ти вагаєшся й досі у подвигах мужність явити?

Чи й тепер ти боїшся в Авзонських краях оселитись?..

…Інші майстерніш, ніж ти, відливатимуть статуї з міді,

З мармуру теж, я гадаю, різьбитимуть лиця живії,

Краще в судах промовлятимуть, краще далеко від тебе

Викреслять сферу небесну і зір кругове обертання –

Ти ж пам’‎ятай, громадянине римський, як правити світом

Будуть мистецтва твої: у мирі тримати народи,

Милувать щирих підданців і вкрай довойовувать гордих”.

ЩИТ ЕНЕЯ

Там-бо, на тому щиті, прозираючи роки майбутні,

Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди,

Римського роду тріумфи, Асканіїв рід знаменитий

І незчисленні усі, послідовно проваджені війни.

Вирізьбив він і Вовчицю у Марсовій тихій печері

І коло неї близнят-сисунців, двох хлоп’‎ят нетямущих,

Як вони граються сміло, до матері як припадають,

Як і вона, повернувши до них свою шию могутню,

Пестить по черзі обох і тіло вилизує ніжне.

Там – підіймається Рим, там – сабінських жінок викрадають.

Хиже насильство під час циркової забави; ще далі

Вирізьбив бог бойовище нове, що схопилося раптом

Поміж куретами, Тацієм давнім та римським народом.

Далі обидва царі, військове покінчивши змагання,

Перед жертовником, збройні, з вином у руках поставали

ЕНЕЇДА   ПУБЛІИ ВЕРГІЛІЙ МАРОН (70 19 рр. до н. е.)   ЗОЛОТА ДОБА ДАВНЬОРИМСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Капітолійська вовчиця

1 За переказами, особливий щит упав з неба в руки царю Нумі Помпілію під час чуми як знак спасіння.

І, заколовши свиню, мирову виробляють угоду.

Тут же, зовсім поблизу, квадриги прудкі розривають

Надвоє Метта (не хтів ти додержати слова, альбанцю).

Тіло твоє пошматоване Тулл поволік по дібровах,

І придорожні терни у кривавій росі червоніли.

Далі Порсенна наказував місту прийняти вигнанця

І за Тарквінія римлян страшною облогою мучив;

Діти Енеєві в бій виступають за волю змагатись.

Став роздратований цар, на устах йому люта погроза;

Видко, почув, що наважився Кокліт мости зруйнувати,

Що утекла від сторожі і в Тіброві скочила води

Клелія-діва… Ще далі стояв у фортеці на чатах

Манлій і храм боронив, і високий увесь Капітолій;

Ромулів їжився двір острішком нової соломи.

На позолоченім ганку сріблистий гусак неспокійно

Вгору зривавсь, кричачи, що галли уже біля храму.

Галли повзли по кущах, добиралися вже до фортеці.

Маючи добру заслону у темряві чорної ночі.

Кучері в них золоті, із золота й одяг, і броня.

В’‎ються плащі повишивані; щирого злота намисто

В кожного сяє на шиї молочній. Розмахує кожен

Парою списів легких і щитом захищається довгим.

Тут витанцьовують Салії, голі луперки за ними:

Фламіни тут у вовняних шапках, там Марсові видно

Скинуті з неба щити1; там чисті жінки в колісницях

Святощі містом провозять. Ще далі митець незрівнянний

Вирізьбив Тартар підземний, Плутонові брами високі

І лиходіям призначені кари: тебе, Катіліно,

На височеннім уступі і фурій страшних проти тебе.

Праведні душі окремо, між них і Катон правосудний.

Понад підземними тінями йшов злотокований образ

Моря бурхливого; сива гойдалась і пінилась хвиля,

А навкруги викидалися срібні із моря дельфіни

І розбивали хвостами гребені хвиль. В осередку

Судна пишалися мідні. Велика то битва Актійська:

Море укрите усе кораблями. Кипить узбережжя

І відбивається золотом в хвилях прозорих Левкати.

Видно там, як цезар Август провадить у бій італійців…

Високо став на кормі він, а з ним і народ, і сенат весь,

І щонайбільші боги, і пенати. На скронях подвійне

Сяйво у нього горить і зоря понад тім’‎ям аж рідна.

Далі Агріппа, з наказу богів, при сприятливім вітрі

Ставить у стрій кораблі; на чолі гордовитім у нього

Славна ознака звитяги, ростральний вінець променіє.

Там з іноземною міццю, при зброї і шагах відмінних, –

Від узбережжів червоних, від східних земель повернувшись

З краю Зорі переможцем, – Антоній веде за собою

Бактрів, єгиптян і… гріх щонайбільший – єгипетську жінку.

Лавою всі наступають, і піняться води затоки.

Веслами збиті, розірвані тьмами носів корабельних.

Рвуться у просторінь всі із затоки: здається, циклади

Вирнули з синіх безодень, стикаються гори плавучі:

Так розгорнувся потужно невиданий бій корабельний.

Падає клоччя горюче і сиплються стріли повсюди.

Вогке Нептунове поле пролитою кров’‎ю багріє.

Серед двірської громади цариця єгипетським систром

Кличе до бою: не бачить гадюк, що її дожидають.

Тут чужинецькі потворні боги, тут Анубіс гавкучий

Проти Мінерви, й Нептуна, і матері римлян Венери

Стрілами прищуть. Та кинувся Марс у середину січі,

В панцир із криці закутий; із неба Ерінії люті

І невгамовна Незгода до бою розхристані впали.

Лине Беллона услід і кривавим бичем розмахнулась;

В небі високому став Аполлон із натягненим луком,

Глянув на битву, і вмить повернулися, вражені жахом.

Геть утікають араби, сабейці, єгиптяни, інди.

Бачить поразку цариця. Велить розв’‎язати мотуззя,

Порозпускати вітрила. Тіка. Митець божественний

Вирізьбив горду царицю бліду, перелякану смертю:

В море односить її сприятливим подихом Япіг…

Далі потрійним тріумфом до Римського замка вступивши,

Цезар богам італійським обіцяну почесть складає:

Триста в великому місті присвячує храмів обітних.

В захваті Рим од забав; скрізь оплески люду лунають;

Хори жіночі у храмах; жертовники скрізь пломеніють;

Скрізь по жертовниках всіх позабивано в жертву телята.

Сам же владика сидить на осяянім Фебовім ганку,

І від підвладних народів приймає дари; прикрашає

Пишного храму одвірки, і довгою в’‎ються стягою

Перед потужним язики земні в розмаїтих убраннях.

Викував мудрий Ковач розперезаних афрів, нумідів,

Дальніх лелегів, карійців і лучників добрих – гелонів,

Там і Євфрат1 переможений ллє свої води тихіше,

І краєсвітні Моріни і Рейн із подвоєним гирлом,

Даги й далекий Аракс, що не терпить мостів над собою.

Переклад Миколи Зерова

1 Ріки, названі Вергілієм, течуть по різних кордонах Риму, символізуючи підкорені землі й велич держави.

Вергілієві ми завдячуємо становленням нової української літератури. І. Котляревський, якого сам Т. Шевченко шанобливо називав “батьком”, “переодягнув” у козацький одяг Енея, героя головного твору Вергілія. Ось початок “Виргиліевой Энеиды, на малороссійскій языкъ переложенной И. Котляревскимъ” (1798), яку частіше називають просто “Енеїдою” Котляревського:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П’‎ятами з Трої накивав…

1775 р. була зруйнована Запорозька Січ-фортеця вільнолюбного духу українського народу. У зв’‎язку з цим існує аргументована версія, що Котляревський приховав за смішною формою та іноземним сюжетом мрію українського народу про незалежність.

1. Порівняйте зміст “Енеїди” Вергілія зі змістом “Іліади”. Доведіть, що саме поеми Гомера були для Вергілія взірцем при написанні. Знайдіть у тексті “гомерівські” епітети.

2. Кого звеличує Вергілій в “Енеїді”: Енея, Октавіана Августа чи когось іншого?

3. Про що пророкує Анхіз Енеєві? Чому батько звертається до сина як до римського громадянина?

4. Які подвиги Геракла згадані в пророцтві Анхіза? Яку роль відіграють вони в тексті?

5. Посібником з якого шкільного предмета міг би стати щит Енея? Чому?

6. Чому саме героїв “Енеїди” І. Котляревський “переодягнув” в українські шати?

ВІДЛУННЯ

Максим Рильський

Анхізів син, вклонившися богині,

Поглянув їй, окриленій, услід:

Рожева хмарка крізь гірлянди віт

Пішла від нього у простори сині.

Це ж нею дихав і сміявся світ,

Це ж їй молились зграї лебедині,

Їй, що вродилась у прибрежній піні

І що міцніша за міцний граніт.

РИМСЬКИЙ СЮЖЕТ

УКРАЇНСЬКИЙ СЮЖЕТ

Явний

Прихований

Греки зруйнували Трою

Московія поруйнувала Запорозьку Січ (“Українську Трою”)

Але вцілів троянець Еней

Так само вціліє український Еней

Еней заснував Рим, або Нову Трою

Український Еней теж заснує “Український Рим” (Нову Січ)

Рим (Нова Троя) взяв реванш над греками за загибель Трої

Український Рим також візьме реванш за руйнацію “Української Трої”


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ЕНЕЇДА – ПУБЛІИ ВЕРГІЛІЙ МАРОН (70-19 рр. до н. е.) – “ЗОЛОТА ДОБА” ДАВНЬОРИМСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ