ЕНЦИКЛОПЕДИЧНОМУ ПІДСУМКУ (Євген Маланюк)
16 лютого 1968 року Євген Маланюк помер на удар серця у своєму самотньому помешканні в Нью-Йорку. Його знайшли день пізніше на підлозі в його кімнаті в позі молитви. У кишені його був квиток до опери якраз на вечір його смерти. Помер на ходу. Тож можемо закінчити ці наші поточні відгуки на його творчість енциклопедичним підсумком, що був складений нами ще за життя поета.
Маланюк Євген (1897), поет і есеїст родом з Херсонщини. Закінчив реальну школу в Єлисаветграді, потім учився в Петербурзькому політехнічному ін-ті; мобілізований у час війни, закінчив Київ, військ, школу. З відновленням укр. держави в 1917 році – старшина Армії УНР, з якою 1920 року вийшов на еміграцію, живши спочатку в таборі для інтернованих українських частин у Каліші, далі в Чехо-Словаччині, де закінчив Подєбрадську академію (1923), потім працював інженером у Польщі, переважно у Варшаві. Під кінець другої світової війни оселився в Німеччині, тепер у ЗДА. Літературну діяльність Маланюк почав у Каліші, заснувавши там, разом з Ю. Дараганом, журнал “Веселка” (1922-23). Досі вийшли такі його збірки поезій: “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля й залізо” (1930), “Земна мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939), “Вибрані поезії” (1943), “Влада” (1951), “Поезії” в одному томі (1954), “Остання весна” (1959); поема “П’ята симфонія” (1953); книжки есеїв – “Нариси з історії нашої культури” (1954), “До проблеми большевизму” (1956), “Книга спостережень” (1962) та ін.
Усе своє життя на еміграції Маланюк пильно стежив за подіями на окупованій батьківщині, зокрема за процесом своєрідного літ. відродження 1920-их років і його розгрому в 1930-х роках та наступними подіями, тому творчість Маланюка позначена духовим зв’язком з літературними досягненнями того відродження. Бувши провідним поетом у плеяді “вісниківців”, об’єднаних навколо “Вісника” Д. Донцова, Маланюк мав великий вплив як на еміграції й Західніх Українських Землях, так і в УРСР, викликаючи постійні напади ком. преси, яка називала його “українським фашистом”.
Стиль і посланництво поезії Маланюка формувалися під тиском панівних у його поколінні емоцій гніву і болю за століття бездержавності! і пригноблення української нації, за поразку відновленої в революцію держави і за дальшу трагедію окупації України Москвою. Цей гнів повертався не тільки проти зовнішніх ворогів, а й проти внутрішніх слабостей, які поет бачив у комплексі “малоросійства”, анархізму, браку національної дисципліни й організації, в перевазі чуттєвости над інтелектом тощо. Звідсіля в Маланюка постава волюнтаризму, жадання нового типу сильної людини, поглиблення традицій до старо-київських основ (що зумовило особливе зацікавлення поета творчістю і ролею в українській історії П. Куліша), намагання побачити й уйняти антитези й суперечності українського життя в одне магнетне силове поле. Для поезії Маланюка характеристичні динамізм, цілеспрямована ударність слова, патетичний профетизм, історіософічні візії і міготворчість.
Стиль і генеза поезії Маланюка мало досліджені. Замолоду він знав “срібний вік” рос. поезії (символізм О. Блока, акмеїзм М. Гумільова), але з першої ж своєї книжки поезій (“Стилет і стилос”) органічно увійшов у пореволюційний ренесанс української поезії, ідучи одночасно в двох її течіях: необарокковій (П. Тичина, М. Бажан) і парнасистській (М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович). Попри його здебільша регулярну строфу і таку ж клясицистичну метро-ритміку, різноманітну, але з перевагою енергійного ямба, попри певну зорову пластичність образу про Маланюка зауважено, що він “лише почасти причетний до клясицизму”, а в переважній більшості своїх творів хитається між символізмом і барокко (чи то романтизмом) з вельми значною перевагою цього останнього”.
“Енциклопедія Українознавства”. Словникова частина, т. 4, Париж – Нью-Йорк, 1962
Юрій ЛАВРІНЕНКО З кн. “Зруб і парости”, Мюнхен, 1971
(2 votes, average: 3.00 out of 5)