Еміграційна література – Сучасна українська література

Еміграційна література

Після поразки У HP у 1921 році чимало українців опинилось в еміграції в Чехо-Словаччині. Тодішній президент цієї країни Томат Масарик сприяв тому, щоб українці могли здобути тут освіту рідною мовою. За 30 км від Праги, у Подєбрадах, було відкрито Українську господарську академію, до якої одразу ж вступило 300 студентів. У Празі функціонували Вищий педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова, Український вільний університет, Українська мистецька студія. Тут розквітало мистецтво слова. Юрій Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська, Олена Теліга, Наталя Лівицька-Холодна, Олекса Стефанович, Юрій Липа, Юрій Клен та інші, об’єднані світоглядними засадами, державницькими переконаннями й мистецькими уподобаннями, склали “Празьку школу” поетів. За своїм стилем її учасники були неоромантиками, але філософською заглибленістю й любов’ю до класичних форм споріднювалися з київськими неокласиками. “Пражани” сформулювали свою концепцію людини. Це – духовно сильний, національно свідомий українець. Волелюбність, мужність, почуття відповідальності за долю батьківщини, щирий патріотизм – основний пафос їхньої творчості.

Юрій Дараган (1894-1926) – родоначальник школи, мав великий вплив на творчість її поетів саме історіософськими мотивами. На думку Богдана-Ігоря Антонича, поезія Дарагана “містить у собі всі елементи, які згодом розвиватиме решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця”. Народився він в Єлисаветграді 16 березня 1894 року в родині українця (за фахом інженера) та грузинки. Навчання в Тираспільському реальному училищі перервала Перша світова війна. Дараган служив поручником російської армії, але після проголошення УНР вступив до українського війська. Після поразки УНР його інтернували в табори Калішу і Шеп’юрне (Польща), де він захворів на туберкульоз. У 1923 році вступив до Українського педагогічного інституту в Празі. Військовий полон і хвороба знесилили й виснажили молодий організм, і поет помер 17 березня 1926 року, похований у Празі.

Дараган увійшов в історію української літератури збіркою “Сагайдак” (1925). Ця назва влучно передає силу його віршів, які нагадують тугі стріли, що влучають у ціль. Водночас назва визначає тематичне коло збірки й виражає філософію боротьби й життєствердження. Поезія Дарагана живилася кількома джерелами: участю митця у визвольній боротьбі за державність України, осмисленням її історії, а з естетичного боку – модерними стилями, передусім символізмом. Певний вплив на художні шукання Дарагана мали “Сонячні кларнети” Павла Тичини, від якого поет навчився витонченої живописності, зорової ефектності й омузичення слова, що розширює свої виражальні можливості (“Спливло, занурилось, загасло… / І дня нема – пішов кудись, / І вечір на високе прягло / Смаглявим парубком схиливсь… / Здається темний явір ляхом… / Здається, так давно – давно / Курить мій віз чумацьким шляхом / Туманом, сріблом і вином”). Сила переживань підсилюється то фактами з історії України, то біблійними образами (“З літопису днів біжучих”, “В Празі”). Мотиви віршів Дарагана сягають часів Дажбога, коли навіть сама природа була насичена язичницьким духом і міфами (“Дажбог лякає білі коні”, “Слово про похід Ігорів”). У поемі “Мазепа” поет змальовує гетьмана як мудрого державника, ерудита, поліглота, мецената, мужнього патріота, що прагне здобути незалежність Україні, але трагічно гине.

Тема України є центральною темою лірики Дарагана. Про це свідчать цикли “Луна минувшини”, “Дике поле”, “Срібні сурми”, “Запоріжжя”, в яких митець творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах і наяву, в спогадах і звістках земляків. За нею він тужить, її образ плекає в серці як найдорожчий ідеал. У багатьох віршах Дарагана постає образ мужнього й загартованого у боях українця, який пишається славним минулим народу і наслідує подвиги своїх предків.

Леонід Мосендз (1897-1948) щасливо поєднав у собі таланти поета, прозаїка, критика, перекладача з англійської, німецької й французької мов і вченого-хіміка, визнаного в Європі винахідника, який одним із перших розгадав таємницю “важкої води”. Народився він 20 вересня 1897 року в місті Могилеві – Подільському (тепер Вінницької області) у родині службовця Марка Мосендза, предки якого були грецькими поселенцями в Україні. Його мати, Марія Лясковець, була донькою лісничого з Костополя, що на Рівненщині. Батьки й дід Осип мали великий вплив на формування світогляду Леоніда, про що письменник згодом напише в поемі “Волинський рік”. 1915 року юнак закінчив Вінницьку вчительську семінарію. Під час Першої світової війни перебував у царській армії, а коли лідери УНР закликали українців захищати волю Вітчизни, він пішов до війська Петлюри. У 1922 році він переїхав до Подєбрад і навчався на хіміко-технологічному факультеті Української господарської академії. Здобувши

Леонід Мосендз

Вищу освіту в 1928 році, працював асистентом кафедри хімії, а в 1931 році захистив докторську дисертацію з проблем переробки нафти. У 1945 році з Братислави Леонід Маркович виїхав до Австрії, в 1946 – до Швейцарії. Поет лікувався від сухот у санаторії, витримав кілька операцій, остання з яких виявилась фатальною. Це сталося 13 жовтня 1948 року в Швейцарії.

Творчий діапазон Леоніда Мосендза дуже широкий. Його перу належать збірки новел “Людина покірна” (1937), “Відплата” (1939), повість “Засів”, роман “Останній пророк”, гумористична збірка (спільно з Юрієм Кленом) “Дияволичні параболи” (1947), збірка поезій “Зодіак” (1941). Лейтмотив поезії Мосендза – відродження України після Першої світової війни. Глибокі почуття й переживання висловлено в скорботно-патетичній “Баладі про побратима”. Це своєрідний реквієм полеглим за незалежну Україну. Велична ідея побратимства сповнює народні пісні й думи, твори Миколи Гоголя, Тараса Шевченка і Лесі Українки. Для Мосендза побратимство – це спорідненість не лише по крові, а й по духу. Побратим – це і названий брат, і товариш по боротьбі, сподвижник, який усе своє життя берегтиме пам’ять про полеглих за ідею української державності. За жанром твір Мосендза – балада, написана секстинами. Поет органічно поєднав епічну розповідь про драматичні події і ліричні зізнання, змальовуючи велич і трагізм боротьби за свободу батьківщини. Він зобразив узагальнений образ побратима, чорнобрового й стрункого сина “золотих піль” і “білих хат”. З друзями по зброї поет проходить складними шляхами перемог та поразок і пам’яттю прийдешніх поколінь клянеться не забути полеглих за волю борців.

Назва збірки “Зодіак” символізує космічну ідею безмежності часу й простору, глибинного зв’язку всього сущого на Землі зі Всесвітом. Подібні мотиви знаходимо в поезіях “У космічному оркестрі”Павла Тичини, “Зодіак” Миколи Зерова. Мосендз іде далі й створює міфологічний образ Праматері Роду з космічного океану, яка ллє “вже мого роду вічне море”. Поет одним із перших відчув космічність свого народу й нації. Це було модерне світовідчуття людини XX століття (вінок сонетів “Юнацька весна”). “Вінок” структурно й тематично об’єднує 15 сонетів, з яких останній, що називається “магістраль”, будується з перших рядків усіх попередніх, є ідейно концептуальним і формально завершальним твором усього циклу. Мало хто з українських поетів у цій рафінованій формі досягав вершин майстерності. Мосендзу вдалося: чітка побудова сонетних строф у нього підпорядковується драматургії розвитку думок і почуттів, логіці розвитку ліричного сюжету, що втілює ідею непереможності людського духу в пізнанні буття. Філософська ідея циклу оптимістична: “Там, де відвага з вірою ідуть – там перешкод немає і не буде”.

Мосендз творив “наукову” поезію, в її образну тканину включав філософські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи естетичне поле лірики. Цим шляхом у 60-і роки йшли Іван Драч, Микола Вінграновський та їхні послідовники.

Олег Ольжич (1907-1944) – талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог. Народився 8 липня 1907 року в Житомирі у родині поета Олександра Олеся. До 16 років Олег Кандиба жив в Україні. Його батько був повпредом УНР у Будапешті, через що з приходом більшовиків в Україну змушений був емігрувати. Олег разом з матір’ю в 1923 році переїхали до батька в Берлін, згодом родина оселилась поблизу Праги. 1924 року майбутній поет вступив до Карлового університету на археологічне відділення. В 1930 році Ольжич одержав диплом доктора археологічних наук. Його запросили працювати до Українського вільного університету, Чеського національного музею, згодом – до Гарвардського університету. Під час Другої світової війни поет був керівником відділів ОУН на Правобережній Україні. В 1941 році він приїхав до Києва, де організовував підпільні групи, рух опору фашистам. У травні 1944 року Олег Ольжич дістався Львова, де гестапівці арештували його й вивезли до концтабору Заксенхаузен. В’язня жорстоко катували, однак він залишився незламним борцем за свободу свого народу, заявивши ворогам: “Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!” Фашисти розстріляли його 9 червня 1944 року.

Збірками “Рінь” (1935), “Вежі” (1940), “Підзамчя” (1946) Ольжич увійшов у літературу як поет раціональної лірики, яка заперечувала сентиментально-сльозливе оспівування життя та образ пасивної, безвольної людини. За спогадами сучасників, Олег гартував свою волю і вважав, що саме сильна духом, цілеспрямована особистість потрібна майбутній відродженій Україні. Це й визначило характер його естетичних шукань, “енергійну дикцію” його творів, їхній інтелектуальний та емоційний рівні. У поезії “Захочеш – і будеш…” поет оспівував вольову людину, вірив у її внутрішні необмежені можливості: “В людині, затям, / Лежить невідгадана сила. / Зрослась небезпека з відважним життям, / Як з тілом смертельника крила”. Експресивність досягається метафорами, антитезами, ритмікою п’ятистопного ямба, точними римами. Спираючись на класичні форми, митець вибудовує карбовану фразу, створює яскравий образ вояка за свободу.

Метафорична назва збірки “Вежі” символізує вершини Духовності, до яких прагне його герой, сповнений дії і рішучості захищати Вітчизну. По-новому трактує митець поняття героїчного, що поєднує в собі і хоробрість, і відвагу серця, а головне –

Олег Ольжич

Сильний заряд духовності, яка веде борців до оновлення світу. Найвиразніше поет змальовує героїчні характери у поемах “Городок 1932” та “Незнаному Воякові”, присвячених підпільній боротьбі українських патріотів за права рідного народу в Польщі.

Довершеністю відзначається остання збірка Олега Ольжича”Підзамчя”, в якій мистецькою глибиною він наближається до київських неокласиків. Ольжич творив поезію високої культури, прагнучи піднести українську лірику на новий щабель. Він збагатив її конденсацією вольових мотивів, інтелектуальним струменем, воскресив героїзм і героїчну етику українця.

Олена Теліга (1907-1942) – поетеса й революціонерка, яскрава особистість, вольова, енергійна і вродлива жінка, яка своє життя присвятила боротьбі за незалежну Україну. Народилася 21 липня 1907 року в Петербурзі, де її батько Іван Шовгенів працював професором політехнічного інституту. Під час революції батьки повернулися до Києва і брали активну участь у творенні Української держави. Зазнаючи переслідувань від більшовиків, у 1923 році разом з мамою Олена емігрувала до Чехо-Словаччини. У Празі закінчила педагогічний інститут, познайомилась із поетами “Празької школи”. Вийшовши заміж за донського козака, бандуриста, старшину війська УНР Михайла Телігу, переїхала до Варшави, де вчителювала в українській школі, інколи заробляла як манекенниця. З 1932 року вірші Олени Теліги з’являлися в журналі “Вісник”. З початком Другої світової війни поетеса очолила літературно-мистецьке товариство “Зарево” у Кракові. Коли фашисти окупували Україну, Олена Теліга у вересні 1941 року прибула до Рівного, а з жовтня уже діяла в Києві. За жорстоких умов окупаційного режиму організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку письменників України, редагувала український журнал ” Літаври”. Її як українську патріотку і голову СПУ 9 лютого 1942 року гестапівці арештували, а 21 лютого цього ж року разом з іншими борцями розстріляли у Бабиному Яру.

Тільки посмертно вийшли збірки Теліги “Душа на сторожі” (1946), “Прапори духа” (1947), “Полум’яні межі” (1977). В Україні в 1991 році побачив світ “Збірник” її поезій та статей, а в 1999 – збірка “О краю мій”. 2006 року в Києві опубліковано “Вибрані твори”, куди увійшли її вірші й статті. Художній доробок Олени Теліги невеликий, але мистецьки довершений. Поетеса ретельно шліфувала кожне слово, щоб найтонше відтворити світ

Олена Теліга

Почуттів ліричної героїні. Теліга належить до найвизначніших українських поетес, що сформували образ нової людини, борця за незалежну Україну. Поетеса проголосила героїзм як найвищу чесноту, орієнтир життя й творчості.

Поезія “Пломінний день” пройнята вітаїстичною концепцією життя як діяння. Голос ліричної героїні схвильований: “День прозорий мерехтить, мов пломінь, / І душа моя горить сьогодні. / Хочу жити, аж життя не зломить, / Рватись вгору чи летіть в безодню”. Яскраво-червоний колір полум’я символізує глибокі почуття ліричного персонажа. Асоціативний ланцюг образів розвивається і поглиблюється, особливо коли слово-полум’я чує натовп, але в умовах зневіри найгострішим словом є Україна. Пасивності, закостенілості, “байдужо-непривітній землі” поетеса протиставляє активну позицію гуманіста, який усвідомлює, що у битві за людяність потрібно утверджувати шляхетне, сміливе і добре начала. Коли героїня ставить на вівтар свободи свої інтереси, завзяття, віру, полум’яне слово, її душа “грає і рушає на шляхи великі”. Вона вірить, що слово-клич “зірветься у високість / І, мов прапор, в сонці затріпоче”. Для досягнення художньої виразності авторка вживає алегоричні й метонімічні образи. Заклики порівнюються з соколом, що гуртує споріднені душі борців. У цій атмосфері лірична героїня готова встати на бій зі злом.

Спрагою активної дії пройнятий вірш “Сучасникам”, який вражає щирістю почуттів та афористичним мисленням: “Не треба слів! Хай буде тільки діло! / Його роби – спокійний і суворий”. За жанром це – поезія-звертання, медитація, яка має свого адресата – сучасників і себе самого. Поетеса формулює лаконічні заклики, піднесені інтонації. Композиційно твір побудований як діалог ліричних суб’єктів. Героїня прагне гармонії почуттів і думок, що уявляється жінкою як “святий союз”, коли “душа і тіло, щастя з гострим болем” ідуть у парі. Її стоїцизм і життєлюбство вражають:”Мій біль бринить, зате коли сміюся, / То сміх мій рветься джерелом на волю!” Ніжність душі і суворість часу визначають етико-героїчну позицію ліричної героїні, яка усвідомлює своє покликання:”Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив, / Та там, де треба, – я тверда й сувора”. Жити в ім’я Вітчизни – життєве кредо Олени Теліги.

Неоромантизм визначає стильову палітру творів Теліги, зумовлює її естетичну концепцію людини. На переконання поетеси, рідний край від неволі може врятувати новий тип українця, який вміє жити й творити для своєї нації.

Поетеса зверталася до жанру поезії-мініатюри, медитації, вірша-звертання, оди. Цікавою є поезія-метафора “Радість”, що передає настрої очікування, зустрічі з хлопчиною – “безжурним вітроганом ” . Цей образ символізує незвичний світ радості, що витісняє буденщину й утверджує духовну цілісність душі героїні. Суміжне римування, п’ятистопний хорей, дієслівні форми передають рух, зміну, захоплення красою, що існує в світі.

Світ поезій Олени Теліги можна поділити на кілька тематичних полів. Передусім це – життєрадісне поле, адже домінантою духовності поетеси були оптимістичні настрої: “Повір: незнане щось у невідому пору / Тебе зустріне радісним – живи!”

Тематичне поле неспокою охоплює і громадянську, й інтимну лірику. Активна життєва позиція – ідеал поетеси. Навіть в інтимній “Вечірній пісні” лірична героїня Олени Теліги, прощаючись із коханим, споряджаючи його в похід, говорить йому напутні слова: “Тобі ж подарую зброю: / Цілунок гострий, як ніж, / Щоб мав ти в залізнім свисті / Для крику і мовчань – / Уста рішучі, як вистріл, / Тверді, як лезо меча”.

Таким же цілісним окреслюється у ліриці поетеси тематичне поле вибору. Безкомпромісна позиція зумовлює життя героїні, ідеал, пошук гармонії, мету до майбутнього і невблаганну смерть у боротьбі, яку вона сміливо приймає як борець. Через те Дмитро Донцов назвав Телігу “поеткою вогненних меж”.

Олекса Стефанович ( 1899-1970) – один із поетів “Празької школи”, який найбільше цінував самодостатність мистецтва. Народився 5 жовтня 1899 року в селі Милятин (тепер Рівненської області) в родині православного священика. 1919 року закінчив Волинську духовну семінарію в Житомирі. 1922 року Стефанович емігрував до Чехо-Словаччини, де й закінчив філософський факультет Празького Карлового університету (1928), водночас студіював філологічні науки в Українському вільному університеті. 1932 року захистив докторську дисертацію, але не мав постійної роботи і жив скрутно. В 1944 році Стефанович залишив Прагу, виїхавши до Німеччини. 1949 року поет оселився у США, у місті Буффало. Жив самотньо, дуже тужив за Україною. “Мій Хрест – мій тягар, моя дорога”, – говорив митець собі, перебуваючи в забутті й самовідчуженні. Помер 4 січня 1970 року в будинку для літніх людей.

Друкуватися Олекса Стефанович почав з 1923 року в емігрантських журналах “Нова Україна”, “Веселка”, “Український студент”, а згодом – у львівському “Літературно-науковому віснику”. В Празі поет видав збірки “Поезії” (1927), “Стефанос І” (1938). Стефанович був надзвичайно скромною і вимогливою

Олекса Стефанович

До себе людиною, а тому наступні збірки “Стефанос II”, “Кінецьсвітнє” і “Фрагменти” увійшли тільки у “Зібрані твори” (1975), що їх після смерті поета видав у Торонто поет Богдан Бойчук. Сучасники митця згадують, що він дуже ретельно шліфував свої поезії. Як талановитого митця, його приваблювали досконала версифікація, мелодика рядків, витонченість і змістова вагомість образів. Він був тонким майстром ритмомелодики, вишуканих рим, зокрема й внутрішніх, доводячи до віртуозності асонансне й алітераційне звучання поезії: “В сріблі місяця лебеді срібні. / Срібні лебеді в срібній воді” (“От високо став місяць у небі”).

У художньому світі Стефановича важливу роль відведено образам давньої української історії та міфології. Цікаву інтерпретацію дав поет “Плачу Ярославни”, де змальовано величний у своїй трагічності образ Ярославни: “Чуєш? Зозулею хоче злетіти, / Хоче у далеч кудись… / Чув те квиління жіноче, що вітер, / 3 мурів здійнявшись, доніс. / Я б, – каже, – в зелень його перенесла, / В зелень з кривавих калюж! / Дайте мені ви для синяви весла! / О, не даєте… Чому ж?..”. Звертається митець і до доби козаччини, оспівуючи Петра Дорошенка й Богдана Хмельницького як державотворчих мужів (“Дорошенко”, “Богдана стрічають”). їх святий заповіт про незалежну Україну взяли герої Базару й Крут.

Поезія “Крути” (1933) – одна із перлин лірики Стефановича, співзвучна “Пам’яті тридцяти” Павла Тичини. Митець драматичними фарбами змальовує бій, карбує динамічні образи й напружені картини. Українські патріоти мужньо витримують шалені атаки ворога, але немає патронів, сили нерівні: “Як захлиналися співами ви, / Так захлинулися кров’ю”. Героїзуючи подвиг молоді, поет вірить, що кров пролито недаремно, пам’ять трагедії під Крутами буде бити на сполох, будити совість кожного українця. Головна ідея твору – віра у перемогу ідеалів, за які боролися юні патріоти: “Сходять нам ваші невгасні сонця, /Дзвонять серця ваші вічні, / Ваші квітневі, травневі серця, / Криком кривавим – воскресни!”

Образ Весни, символ національної революції, коли Україна здобула незалежність, – це Тичинин образ, але у Стефановича він символізує тяжку долю Вітчизни у XX столітті. У сонеті “Багряна піраміда” поет змальовує закривавлену, “і/ пурпурі від ран” Україну, образ якої постає і в поезіях “До Базару”, “До Бродів”, “Вічна слава”. Свідком трагічної української історії виступає золотоверхий Київ у однойменній поезії.

Оксана Лятуринська

Оксана Лятуринська (1902-1970) – талановита поетеса, скульптор, художник, перекладач. Народилася 1 лютого 1902 року на хуторі біля містечка Вишнівець (тепер Кременецького району Тернопільської області) у родині військового офіцера. Навчалася в Кременецькій українській гімназії, дивуючи вчителів багатогранною обдарованістю. В 1919 році померла Оксанина мати, залишивши її під опікою деспотичного батька. Не витримавши нестерпного життя, Оксана взимку втекла з дому до Німеччини, а 1924 року нелегально приїхала до Чехо-Словаччини, де навчалася на філософському факультеті Карлового університету та в Українській студії пластичного мистецтва в Празі. Уже на початку 30-х років вона утвердилася як художниця й скульптор. Її скульптури відзначаються синтезом монументальних форм з модерними композиціями, мистецьку вагу мають погруддя Тарасові Шевченку, портрети видатних українців. Лятуринська працювала в мистецтві кераміки, створила низку чудових писанок. Водночас друкувала вірші в журналах “Вісник”, “Пробоєм”, увійшла в коло поетів “Празької школи”. Збірки “Гусли” (1938), “Княжа емаль” (1941) побачили світу Празі, збірка “Веселка” (1956) – у США. Її перу належать книга новел “Материнка” (1946), збірка віршів для дітей “Бедрик” (1956). Померла Лятуринська 13 червня 1970 року в Міннеаполісі (США). Своїм вчителем поетеса вважала Павла Тичину, від якого навчилася милозвучності вірша, уміння спиратися на народну символіку.

Як митець Лятуринська розвивалася в річищі символізму, її вірші відзначаються високою культурою мислення й почуттів. Найчастіше поетеса зверталася до ліричних мініатюр. Ємно, виразно, експресивно передається світ почуттів ліричної героїні: “Темніє тінями божниця, / І темно дивляться Святі. / Скорботно-виснажені лиця, / Як пергаментові листи. / Щось не велить душі молиться, / Прибігти під святий покров. / І мариться: мов сліз криниця, мов Божі муки й Божа кров”. Коли героїня стоїть перед суворо-скорботними ликами святих, вона бачить Україну в образі грізної Діви з мечем, уявляє її Богинею, якій приносять вічні жертви, Дівою-сфінксом, перед якою вона падає, благаючи волі рідній землі. Лірична героїня – дочка поневоленої нації, тому, сягаючи зором у сиву давнину, бачить вольові натури, які захищають свободу. Тема бойового лицарства звучить у багатьох поезіях авторки (“Не соколи вилітали”, “Не знаєш гасла – боронись!”). Український лицар з мініатюри “І зрине кінь у височінь” сприймає смерть на полі брані як почесний підсумок свого життя. Коли воїн з’явиться у бойовому спорядженні перед святим Юрієм, і той запитає: “Що мав над життя дорожче? / Що на землі досяг?”, то лицар гордо скаже: “Я воїн був, Побідоносче, / доніс свій золот-стяг”. За цей подвиг він перебуватиме серед лицарів неба.

Поетичний образ рідного краю – наскрізна тема творчості Лятуринської. Вірш “Волинські майоліки” просякнутий щемливою тугою за отчою землею, голос якої промовляє через тисячі років древлянським духом, неповторною красою, звуком гусел, пишною веселкою.

Юрій Липа (1900-1944) – талановитий поет і прозаїк, політолог, публіцист, медик. Свою невгамовну енергію, творчі здібності він спрямував у єдине річище – служити Україні. Це був син відомого українського письменника Івана Липи. Народився Юрій 5 травня 1900 року в Одесі. Від батька успадкував любов до рідної мови й мистецтва. У період визвольних змагань 1917-1921 років Юрій Липа був козаком збройного куреня морської піхоти, згодом – заступником командира Одеської січі. Після поразки УНР опинився в еміграції, закінчив медичний факультет Познанського університету (1929), працював асистентом на медичній кафедрі Варшавського університету. Організував мистецьке об’єднання “Сонцесвіт”. У роки Другої світової війни Юрій Іванович мешкав у селі Буки біля Яворова, був лікарем. 18 серпня 1944 року поет загинув.

Творчий діапазон митця дуже широкий. Юрію Липі належать збірка новел “Нотатник” (1936), історичний роман про події з доби Хмельниччини “Козаки в Московії” (1934), низка публіцистичних праць, есе, досліджень історії України.

Юрій Липа оприлюднив три збірки поезій “Світлість” (1925), “Суворість” (1931), “Вірую” (1938). У його поезії масштабно окреслюється образ України. На думку митця, у змаганнях за волю й державність українці повинні йти своїм шляхом, а не сподіватися на допомогу західних чи східних сусідів, адже вони мають великі потенційні можливості “переплавити руду на метал” й посісти гідне місце в геополітичному просторі (“Знак цей рунічний”). Поет звертається до героїчних моментів в українській історії, зокрема до битв 1649 року під Лоєвом і Києвом, коли литовський князь Ян Радзивілл вжахнувся від небаченої енергії українців. У медитаціях, баладах Липи відсутні настрої розгубленості. Відбулася переоцінка минулого батьківщини, бачення шляхів, які можуть відродити Україну. Це зумовило окличні інтонації поета, який відчуває себе в облозі: “Ім’я сучасного – ми, / Ім’я будучини – чин, / Хто спиниться – той служить тьмі, / Хто в поході – звитяжець він, / Він

Юрій Липа

Підлетить, як орел, / Він зіллє все, / Що з глибоких джерел / День нам несе” (“Щоденний бій”).

Юрій Липа прагне пробудити національну самосвідомість читачів, тому його поезії полемічні, пересипані несподіваними зіставленнями, асоціаціями. Негативні явища розпачу, безвольності в душі українця після поразки УНР він назвав “пораженством”, яке вважав небезпечнішим, ніж перемога напасників. Митець закликає плекати душу людини, що є умовою захисту й збереження держави.

У художньому світі лірики Липи органічно поєдналися образи доби Володимира Мономаха, барокова пластика часів Івана Мазепи, а стиль його, за словами Євгена Маланюка, характеризується ясністю вислову, доцільністю образу й динамічною ощадністю речення. Така лірика нагадує графіку.

Поети “Празької школи” доповнили й піднесли українську літературу на високий щабель розвитку, адже зверталися до тем, ідей та образів, у радянській Україні заборонених. Тематичні обрії їхніх творів широкі, охоплюють античні й середньовічні мотиви, котрі перегукуються із болючими проблемами XX століття. Біблійні сюжети відтінюються образами сучасників, борців за волю України. Національна проблематика, гуманістичний пафос і вольове напруження творів “пражан” служили ідейною зброєю в боротьбі за суверенну Україну.



(2 votes, average: 2.50 out of 5)