Елейська школа
Елейськой школою називайся давньогрецька філософська школа, вчення якої розвивалися починаючи з кінця VI ст. аж до початку другої половини V ст. до н. е. трьома великими філософами – Парменидом, Зеноном і меліси.
Два перших – Парменід і Зенон – жили в невеликому італійському місті Елея, а третій – Меліс, – був уродженець далекого від Елеі Самоса. Але так як основні вчення школи були вироблені Парменидом і Зеноном, громадянами з міста Елеі, то школа в цілому і отримала назву елейськой.
Характерним для елеатів є вчення про єдине буття – безперервному, нескінченному, однаково присутньому в кожному елементі дійсності. Вони вперше поставили питання ставлення буття і мислення.
Парменід (бл. 540-470 до н. Е.) – Головний представник елейської школи. Він вважає, що характерною рисою буття є його нерухомість і незмінність, воно не має ознаками народження і знищення.
Буття Парменід представляє у вигляді величезного суцільного кулі, нерухомо спочиває в центрі світу. Навряд чи можна сумніватися в тому, що це уявлення про світ як про буття матеріальному. З іншого боку, одне з основних положень Парменіда – твердження, що думка і предмет думки – одне і те ж. Парменід стверджує: думка – це завжди думка про предмет. Думка не може бути відділена від свого предмета, від буття. Думка – завжди буття. Навіть коли ми намагаємося мислити небуття, воно все ж в якомусь сенсі існує. Воно існує, воно має буття, принаймні в якості думки про небуття. Думка про небуття у всякому разі існує.
Але це означає, іншими словами, що ніякого небуття, в строгому сенсі цього слова, немає. Існує одне тільки буття.
Теза Парменида може здатися цілком абстрактним, умоглядним. Але це не так. Теза ця у філософії Парменіда мав цілком конкретний, а саме фізичний і космологічний сенс. Згідно Парменід, “небуття” – те ж саме, що порожнеча, порожній простір. Стало бути, коли Парменід стверджує, що небуття немає, це означає в його вустах, що в світі ніде немає порожнечі, немає нічим не заповненого простору, немає простору, відокремленого від речовини.
Тому, коли Парменід говорить: “Одне і те ж є думка і те, про що вона мислить”, – то твердження це необхідно розуміти насамперед у його фізичному і космологічної сенсі: невірно думати, говорить Парменід, ніби в природі може існувати порожнеча; світ – суцільна маса речовини, або кулясте тіло. Існує тільки буття як лише суцільно заповнене речовиною простір, і це буття сферично, має форму кулі (“сфайра” по-грецьки – куля).
З неможливості порожнечі і з досконалою суцільний заповнювання простору речовиною виходив висновок: світ єдиний, у ньому немає і не може бути ніякого безлічі окремих речей. Cуществует тільки єдність, безлічі немає. У природі немає ніяких порожніх проміжків між речами, ніяких щілин або пустот, що відокремлюють речі одну від іншої, а отже, ніяких окремих речей.
Обстоювана Парменидом картина світу мала своїм джерелом недовіру до свідчень органів чуття. Філософська поема, написана Парменидом, “Про природу”, з якої збереглося близько 160 віршів, розділена на дві частини: “шлях істини” і “шлях думки”. Шлях думки – це чуттєва видимість, спосіб пояснення світу виходячи лише із свідчень органів чуття, які сприймають мінливість речей, їх виникнення і знищення. На “шляху істини” ці властивості відкидаються, шлях істини веде нас до світу умопостигаемому. Проводячи різницю між чуттєвим і раціональним пізнанням, Парменід вважає, що розум має перевагу над почуттями. Так як свідчення органів чуття часто обманюють нас, то, отже, почуття дають недостовірні знання. До достовірної та незаперечній істині ведуть тільки розум, умогляд. Тому те, що мислиться в розумі, і є, на його думку, сущим.
Вчення Парменіда було першою філософської спробою сформулювати метафізичне розуміння природи. Якщо Геракліт – великий діалектик в античній філософії, то Парменід її перший метафізик, перший антагоніст діалектики. Основною характеристикою буття він проголошує його нерухомість, незмінність, відсутність в ньому якого б то не було генезису: народження і знищення.
Принаймні частково розвинена Парменидом метафізична характеристика буття грунтувалася на недовірі до тієї картини світу, яка доставлялася почуттями, і на переконанні в перевазі розуму над відчуттями.
Недовіра це мало відомі підстави. Спостереження показували, що почуття здатні часом нас обманювати. Однак ще не існувало експериментальних засобів, за допомогою яких можна було б внести корективи в цю картину. Залишалося тільки звернутися до умогляду. Але в області умогляду, що не контрольованого експериментом, можливі були найрізноманітніші шляхи та напрямки. Парменід і за ним його продовжувачі пішли шляхом метафізичного. Показання почуттів вони відкинули як ілюзію, як обман. Вони стали стверджувати, ніби почуття здатні породити не достовірні знання, а тільки недостовірні і хиткі “думки” (doxai) смертних. Тільки розум веде до достовірної і непорушною істини.
Згідно з ученням другий – гіпотетичної і разом з тим натурфілософською – частини, в основі всіх явищ лежить протилежність світла і темряви. Парменід говорить про існування небесних кілець або вінців, які концентрично наділяють Землю. З цих кілець одне наповнене чистим вогнем, без усякої домішки, інше наповнене темрявою. Середнє між ними кільце містить вогонь лише певною часткою. Земля, згідно цій фізики (яка, втім, викладається Парменидом лише як вірогідне припущення, без претензії на достовірність), розглядається як центральне тіло світу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)