Елегія – Жанровий поділ лірики – ЛІРИЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ – РОДИ І ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ
Елегія (грец. Έλεγεία, від Ελεγοζ – пісня; утворено, як гадають, від фрігійського слова, що означало очерет, тобто від музичного інструмента, виготовленого з очерету, – сопілки, під акомпанемент якої співалися елегії) – вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії: “Тоска – элегии пароль” (І. Северянин). У ньому часто звучать скарги на життєві незгоди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя. “Елегія є немовби спокійним викладом почуттів, що постійно в нас перебувають, – писав М. Гоголь, – не тих великих і сильних, які пробуджуються у нас життєво, коли бачимо ми предмети величні, не тих, які, подібно святині, приховано існуючи в глибинах душі, спрямовують людину на великі подвиги, – а тих, більш узвичаєних, більш дружніх з повсякденним станом людини. Це сердечна історія – те ж саме, що й товариське відверте послання, в якому висловлюються самі собою злучини та внутрішні стани душі. <…> Усе в ній тихо. <…> Найчастіше одягає вбрання вона меланхолійне, найчастіше чути від неї скарги, тому що в таку мить серце звичайно прагне висловитись і буває багатослівним” [21, 379].
Елегія виникла в давні часи. Перші зразки подібних творів знаходимо в давньоєгипетській поезії (“Плач Ізіди по Озірісу”), в літературі Стародавнього Китаю (“Пісня покинутої дружини”), у творчості поетів Еллади (Архілох, Каллін, Мінерм, Солон, Калімах, Тіртей, Феогнід), Риму (Проперцій, Тібулл, Катулл, Овідій).
Грецька елегія, як гадають, генетично сходить до голосінь над померлими. Первісне вона поширюється в іонійській Малій Азії, де її спочатку співали під супровід сопілки (флейти), згодом декламували, ще пізніше – виголошували. В давній Греції VII-VI століття до нашої ери елегія і оформлюється як специфічний ліричний жанр з чіткою строфічною будовою (у формі так званого елегійного дистиха, перший рядок якого писався гекзаметром, другий – пентаметром) і з незв’язаною тематикою, тобто найрізноманітнішою тематичною спрямованістю. В елегії оспівують як суспільні ідеали, патріотизм і мужність захисників батьківщини, так і суто інтимні почуття, зокрема кохання, смуток і радість пов’язаних із ним переживань. Тематична всеохоплюваність елегії звузиться в римській літературі, де цей жанр і набуде ореолу вірша з підкреслено сумним змістом.
“У новій європейській літературі, – зазначав М. Ткачук, – елегія втратила чіткість форми, але набула окресленого змісту як вірш, пройнятий змішаним почуттям смутку й радості, або тільки смутку, журливої задумки, скорботи” [52, 143]. Майстрами елегійного жанру виявили себе П. Ронсар, Дж. Донн, Дж. Мільтон, Т. Греб, А. Шеньє, Новаліс, М. Карамзін, В. Жуковський, О. Пушкін.
Елегійні настрої характерні для поезії українських романтиків 30-40-х років XIX століття (А. Метлинський, С. Писаревський, М. Петренко, В. Забіла). Елегія посідає важливе місце в творчості Т. Шевченка (“Думи мої…”, “Чого мені тяжко…”). Народною піснею стала елегія Л. Глібова “Журба”. Досить часто трапляються елегії у творчості І. Франка (“Майові елегії”, “Розвійтеся з вітром”), Лесі Українки (“Східна мелодія”, “Мрія далека”), поезії П. Грабовського, В. Самійленка, М. Чернявського.
Елегія має свою специфіку. Не всі сумні твори слід вважати елегіями. Для справжньої елегії журба є концептуальною. Вона є результатом усвідомлення певних закономірностей дійсності, що виявляють себе в протиріччях між життям і смертю, добром і злом. Саме ці моменти свідчать про збагачення елегійного жанру в сучасній літературі. Особливо це характерно для творчості В. Сосюри, В. Поліщука, М. Бажана, М. Рильського, А. Малишка, І. Муратова, В. Стуса, І. Світличного, М. Вінграновського, Л. Костенко.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)