Експресіонізм – Модернізм. Літературні напрями модернізму – ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ – ЛІТЕРАТУРНИЙ РОЗВИТОК
Експресіонізм (франц. Expressionіsme, від Expression – вираження, виразність) – напрям у літературі та мистецтві, що розвивається з 1905 по 1920-ті роки й досягає найбільшого розквіту в Німеччині та Австрії. До виникнення експресіонізму приводять художні експерименти молодих дрезденських архітекторів, які об’єдналися в 1905 році в групу під назвою “Міст”. 1911 року створюється ще одне мистецьке угруповання в Мюнхені (“Синій вершник”). У той же час починають виходити експресіоністські журнали: “Дія” (1911 – 1933 рр.) та “Буря” (1910-1932 рр.). Засновник “Бурі” X. Вальден був першим, хто вжив термін “експресіонізм” у 1911 році. Найвизначнішими теоретиками напряму були Курт Пінтус і Казимір Едшмід. Обличчя експресіоністської драми визначали Г. Кайзер, Е. Толлер, В. Газенклевер, Л. Рубінер. До найяскравіших поетів напряму належать Г. Гейм, Г. Тракль, Й. Бехер, Г. Бенн, Е. Ласкер-Шюлер, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків експресіонізму – ранній А. Дьоблін, К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк і близькі до напряму Ф. Кафка й молодий Г. Гессе. Схожі до експресіонізму тенденції проявляються тоді ж і у творчості Л. Андрєєва.
Термін “експресіонізм” був покликаний визначити сутність мистецтва, що є за своїми цілями та засобами протилежним імпресіонізму й натуралізму: мистецтво не зображає дійсність, а Виражає її сутність. Митець, на думку експресіоністів, не повинен копіювати дійсність, вірогідно відтворювати її. Як зазначав Е. Толлер, “експресіонізм хотів більшого, ніж фотографія… Реальність має бути пронизаною світлом ідеї”. Автор у творах цього напряму насамперед прагне виразити власне ставлення до того, що він зображає, ставлення глибоко особистісне, емоційне, суб’єктивне, пристрасне. Як наголошував К. Едшмід, “весь простір митця-експресіоніста стає видінням. У нього не погляд – у нього бачення. Він не описує – він співпереживає. Він не відображує – він зображає. Він не бере – він шукає” [45, 305]. Експресіоністи сприймають світ нервово й трагічно, вони користуються засобами підвищеної виразності. “Все надмірне й перенапружене на його (експресіонізму. – Є. В.) малюнках, – зазначає Л. Венгеров, – не мова, а вигук, не репліка, а крик, не почуття, а афект” [11, 238-239]. Недарма Й. Бехер вважав найхарактернішим для експресіонізму образом “напружений, відкритий в екстазі рот”.
“Світ перед нами. Було б безглуздям повторювати його, – пише К. Едшмід. – Захопити його… в його найсправжнішій суті й відтворити – ось найвагоміше завдання мистецтва”. Проте пізнати дійсність – означає для експресіоністів “подолати” її за рахунок визволення емоційної енергії “суб’єкта”. “Експресіонізм, – влучно зауважив Томас Манн, – глибоко зневажає дійсність і відмовляється від зобов’язань перед дійсністю”. А звідси – риси експресіоністської поетики: свідома деформація картин дійсності, оперта на принцип суб’єктивної інтерпретації, тяжіння до абстрактного узагальнення, загостреної емоційності, гротеску, фантастики. Митець-експресіоніст піднімається над історією, над реальним буденним світом, звертається до універсального, вічного, космічного. “Явища, які виражає експресіонізм, ніколи не складають зображення певного теперішнього”, – зізнається експресіоніст М. Крелл. Мить для експресіонізму знецінюється, він шукає вічного, як зазначає Оскар Вальцель. “Він відриває людину від її повсякденної обстановки. Він звільнює її від суспільних зв’язків, від сім’ї, обов’язків, моральності. Людина має бути лише людиною…” [63, 17].
Сам світ для більшості письменників-експресіоністів є ворожим для людини, яка стала свідком драматичних подій і тяжких потрясінь початку XX століття. Цей світ технічного прогресу, що перебуває, на думку експресіоністів, напередодні апокаліптичної катастрофи, є хаотичним, дисгармонійним, абсурдним, і людина приречена на страждання в ньому. Звідси – проникливий біль за людину, за її відчуженість від суспільства та інших людей, прагнення повернутися до первісних людських почуттів дружби й кохання, мрія про всесвітнє братерство людей. “Світ починається з людини”, – цей вираз Ф. Верфеля стає одним з філософських і художніх принципів експресіонізму. Співчуття до “розірваної” людини, проникнення в її суперечливий внутрішній світ є одним із здобутків напряму. “Ось вона стоїть перед нами, – говорить про людину експресіонізму К. Едшмід, – абсолютно первісна, вся просякнута хвилями своєї крові, і пориви її серця настільки очевидні, що здається – це серце намальоване в неї на грудях” [45, 307]. А назва збірки новел Леонгарда Франка “Людина є доброю”, що з’явилася під час першої світової війни, стає своєрідним лейтмотивом багатьох експресіоністських творів.
Теоретичні положення експресіонізму різноманітно та яскраво проявляються в художній практиці напряму, всіх літературних жанрах. “В їхніх творах, – зазначає Б. Сучков, – виникали або картини екзотичного життя, далекого від звичайного повсякдення, як у Едшміда, або зіткані з таємниць і загадок, пронизані містицизмом кабалістичні легенди, як у Мейрінка, або виповнений трагізмом опис вилученого з реального потоку існування ординарного людського життя, як у Андрєєва і Газенклевера, або це був цілий світ – неправдоподібний, ламаний, що дихає жахом, відчаєм та безнадійністю, як у Кафки” [63, 19]. Великого емоційного напруження набуває експресіоністська драма – “драма крику”, в якій діють умовні абстрактні персонажі (Чоловік, Жінка, Народ, Городянин). “Кожен повинен пізнати себе в усіх”, – пояснює експресіоністське тяжіння до загального Бехер. Герої п’єс Толлера, Кайзера, Газенклевера часто-густо зверталися безпосередньо до глядача, а самі п’єси перетворюються на філософський трактат, публіцистичну статтю або пристрасний авторський монолог. До речі, до експресіоністської драматургії неодноразово звертався Лесь Курбас. Микола Бажан згадував, що зазнав впливу експресіонізму саме через п’єси “Березоля” – п’єси Толлера, Кайзера, прозу Верфеля. У прозі експресіонізму панує ліричне або гротескове, фантастичне начало. Ознаками експресіоністської лірики стають напруженість виражальних засобів, “нанизування” образів, впровадження нових версифікаційних і синтаксичних форм. На початку 20-х років стилістику експресіонізму запозичує й кінематограф (“Кабінет доктора Калігарі”, екранізація драми Кайзера “З ранку до півночі” та ін.).
У середині 1920-х років, по завершенню одних соціальних потрясінь і напередодні інших, експресіонізм як самостійна течія (яка, до речі, саме тепер набуває широкого визнання) припиняє своє існування “через суперечки між експресіоністськими уявленнями про те, як має бути змінена реальність, та самою соціальною дійсністю” [32, 82]. Проте вплив експресіонізму на світову літературу XX сторіччя важко переоцінити. Найпомітнішими є традиції експресіонізму в драматургії Бертольта Брехта, Петера Вайса, Юджина О’Ніла, у прозі Гюнтера Грасса, у творчості Макса Фріша, Фрідріха Дюрренматта й інших провідних письменників світу. Експресіоністична образність притаманна також низці творів української літератури (“Червоний роман” А. Головка, “Вальдшнепи” М. Хвильового, “Сонячна машина” В. Винниченка, “Маклена Траса” М. Куліша).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)