Економічні зони і регіони Китаю. Регіональна політика

На земній кулі небагато країн з такими глибокими природними, історичними та соціально-економічними відмінностями між їх районами, як у Китаї. Якщо застосувати по відношенню до цієї країни загальну концепцію Центру, напівпериферією і Периферії, то її територію не так важко поділити на три великі частини. Власне кажучи, саме ця концепція фактично і знайшла відображення в офіційному виділенні в Китаї трьох економічних зон – Східної, Центральної та Західної.

Східну зону, що виконує роль Центру, утворюють дев’ять приморських провінцій і автономних районів Китаю, а також мають права провінцій три міста центрального підпорядкування – Пекін, Шанхай і Тяньцзінь. Це найбільш розвинена в соціально-економічному відношенні частина країни з великою важкою і легкою промисловістю, з інтенсивним (значною мірою все ще трудоінтенсівних) сільським господарством, з густою транспортною мережею і досить розвиненою соціальною сферою. Завдяки насамперед великій кількості морських портів це також сама включена в світогосподарські зв’язки частина Китаю. Після початку економічних реформ саме вона зазнала той бурхливий економічний підйом, який багато в чому визначив все китайське “економічне диво”. Саме тут виникли сучасні наукомісткі галузі виробництва, саме сюди поступила, та й продовжує надходити основна частина іноземних інвестицій. Економіка Східної зони стала по суті експортоорієнтованої.

В якості яскравого прикладу наведемо приморську провінцію Гуандун в Південному Китаї. Ще порівняно недавно її економічний профіль визначали традиційне сільське господарство і промисловість, яка переробляє сільськогосподарську сировину. Тільки дельта р. Сіцзян з містом Гуанчжоу, цієї регіональної столицею Південного Китаю, виділялася своєю промисловістю і широкими, переважно морськими, торговими зв’язками. Нині ж провінцію Гуандун (з населенням 83 млн чоловік!) Все частіше називають ще одним азіатським “тигром” або “драконом”. Дійсно, 20-відсоткових темпів річного приросту ВВП не знали ні інші провінції Китаю, ні інші азіатські “тигри”. Такий підйом був досягнутий значною мірою в результаті здійснення політики “відкритих дверей”. Тепер провінція Гуандун в основному спеціалізується на виробництві експортної продукції. Другий подібний приклад – район Шанхая, а третій – район Тяньцзіня з орієнтацією на електроніку, машинобудування, хімію, фармацевтику; за ліцензією концерну “Ейрбас” тут вже розпочато складання авіалайнерів А-320. Середньорічні темпи зростання економіки в цьому новому приморському районі також перевищують 20%.

Центральна зона включає в себе дев’ять провінцій і автономних районів Північно-Східного, Північного і Центрального Китаю, а також одне місто центрального підпорядкування – Чунцин. За площею вона перевершує Східну зону, але за чисельністю населення та рівнем промислового розвитку значно їй поступається. Економіка її поки набагато менш відкрита і пов’язана в основному з використанням власних людських, мінеральних і природно-кліматичних ресурсів. Наприклад, провінція Шаньсі виділяється в усьому Китаї за масштабами розвитку ухгольной промисловості (Датун), а автономний район Внутрішня Монголія – скотарством.

Західна зона також включає в себе дев’ять провінцій і автономних районів Китаю. Разом вони займають більше половини всієї його території, але за часткою в населенні і промислової продукції сильно поступаються двом іншим зонам. Загальний економічний профіль цієї зони можна визначити як аграрно-індустріальний. У всіх її частинах визначальною галуззю було і залишається сільське господарство. У промисловості переважає видобуток і переробка первинної сировини.
Саму по собі різницю у рівнях соціально-економічного розвитку трьох частин Китаю, цілком зрозумілу особливостями їх історичного розвитку, не слід розглядати як щось особливе, виняткове. Вся справа в тому, які ці відмінності, а вони дуже великі. Наприклад, за показником рівня насиченості продуктивними силами (10 тис. юанів валової вартості з розрахунку на 1 км2 площі) Східна зона співвідноситься з Центральної та Західної в пропорціях 1: 4,5 і 1: 15. Не дивно, що 60 млн найбіднішого населення в основному проживають у центральній і західній частинах країни. А розрив у душовому ВВП між найбагатшим (Шанхай) і найбіднішим (Гуйчжоу) районами Китаю – 11,5 рази. Ось чому ще наприкінці 1980-х рр.. деякі китайські вчені стали говорити про наявність в країні ніби “першого”, “другого” і “третього світів”.

Поряд з трьома зонами в Китаї ще в кінці 1950-х рр.. стали виділяти більш дробові економічні регіони, або макрорегіону. Усього таких регіонів шість (рис. 107). З них Північно-Східний включає в себе три провінції, Північний – дві провінції і один автономний район, Східний – шість провінцій, Центрально-Південний – п’ять провінцій і один автономний район, Північно-Західний – три провінції і два автономних району і Південно-Західний – три провінції і один автономний район. За розмірами території серед шести регіонів виділяються Північно-Західний (33% площі Китаю) і Південно-Західний (24%), за чисельністю населення-Східний (30%) і Центрально-Південний (27%), за часткою в валової продукції промисловості – східний (37%), Північно-східний і Північний (по 16%), а за часткою в валової продукції сільського господарства – східний (34%) і Центрально-Південний (26%). З цих цифр випливає та ж закономірність: по населенню, промисловому і сільськогосподарському виробництву лідирують Східний регіон, який утворює свого роду кістяк, основу Східної економічної зони, і Центрально-Південний регіон, що відноситься до Центральної економічній зоні. А Південно-Західний і Північно-Західний регіони, що формують разом Західну економічну зону, особливо виділяються тільки за розмірами території.

З усього сказаного випливає, що перед регіональною політикою в Китаї стоять дуже великі і складні завдання. Одна з важливих особливостей цієї політики полягає в тому, що вона здійснюється поетапно.
Перший етап регіональної політики збігся із здійсненням економічних реформ 1980-1990-х рр.. На цьому етапі явний пріоритет був відданий Східної економічної зоні. Головними мотивами для цього послужили: вигідне економіко-географічне положення зони, наявність тут розвиненою промисловою та транспортної інфраструктури, створеного раніше досить потужного промислового потенціалу, великих резервів дешевої робочої сили, тобто всього того, що створювало сприятливі умови для залучення іноземного капіталу і розвитку наукоємних галузей. Саме завдяки здійсненню такої регіональної політики Східна зона перетворилася на свого роду локомотив, витягує всю китайську економіку на нові рубежі. І це незважаючи на те, що господарство Східної зони стало відкритим і орієнтованим значною мірою на експорт.

Проте вже в другій половині 1990-х рр.. початку позначатися деяка однобокість подібної політики. Пріоритет, що віддавався Східній зоні, привів до значного її відриву від двох інших зон. Ось чому до цього часу відноситься початок переходу до другого етапу, орієнтованому на прискорений розвиток принаймні Центральної зони, причому з використанням адміністративних, організаційних та економічних заходів. Так, було поставлено завдання переводити все енергоємні і матеріаломісткі виробництва, пов’язані з перевезеннями значної кількості вантажів, зі східних в центральні (і західні) райони країни. Це відноситься, зокрема, до електростанцій, які почали будувати переважно в Центральній зоні, – з тим щоб замість перевезення на далекі відстані вугілля чи нафти направляти на Схід електроенергію.

Нині Центральна зона розвивається в напрямку подальшого нарощування потужностей паливно-енергетичної, хімічної та деяких інших галузей важкої промисловості, а також окремих галузей сільського господарства. Як приклади можна привести провінцію Хубей, де споруджується гідроенергетичний комплекс Санься, або провінцію Сичуань, темпи економічного розвитку якої значно зросли. Можна навести і приклад м. Чунцін, віднесення якого в 1997 р. до міст центрального підпорядкування значною мірою пояснюється прагненням перетворити його в регіональну столицю Південного Заходу КНР. Із закритої Центральна зона перетворюється на все більш відкриту, також залучає іноземний капітал.

На початку XXI в. настає, мабуть, і третій етап – час розвитку найбільш відстає Західної зони. Поки перевага тут віддається сільському господарству, використанню місцевих мінерально-сировинних ресурсів, первинній переробці сировини. Мабуть, найбільш сприятливі перспективи Синьцзян-Уйгур-ського автономного району, де росте видобуток нафти і газу, розширюється освоєння водно-енергетичних ресурсів, збільшуються площі зрошення, йде освоєння цілинних земель. [50] Додаткові сприятливі можливості для розвитку цього району Західної зони створює його транспортно-географічне положення свого роду контактної території на кордоні Китаю з країнами СНД.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)

Економічні зони і регіони Китаю. Регіональна політика