Джон Апдайк – ЛІТЕРАТУРА АНГЛОМОВНИХ КРАЇН
Народився в сім’ї вчителя, нідерландського емігранта, його матір за походженням була німкенею. Після закінчення школи в рідному містечку студіював англійську літературу в Гарвардському університеті, який закінчив у 1954 році.
За рік до цього одружився з Мері Ентвістл Пеннігтон, з якою прожив 14 років і мав четверо дітей (другий шлюб – у 1977 році з Мартою Раглз Бернард). У 1954 році з успіхом склав випускні іспити на річних курсах живопису в Оксфордській школі мистецтв (Англія), проте свою давню мрію стати художником у компанії Волта Дфіснея так і не здійснив.
Дж. Апдайк належав до того повоєнного покоління письменників США, яке прийшло в літературу з університетськими дипломами і грунтовною гуманітарно-філологічною підготовкою, чим різнилося від знаменитих старших колег (Е. Хемінгуея, У. Фолкнера, Д. Стейнбека, Р. Райта та ін.), можливо, не настільки ерудованих, але з багатшим життєвим досвідом. Англійському романісту властива була висока літературна техніка, стильове багатство, пильна увага до психології героїв творів, зображення життя інтелігенції. Дебютував він нарисами, віршами, фельєтонами в журналі “Нью-Йоркер” (1955-1957) і поетичною збіркою “Дерев’яна курка”. Як прозаїк привернув до себе увагу романом “Ярмарок у притулку” (1990, дія в якому відбувалася в притулку для людей похилого віку. Його мешканці бунтували проти свого директора, заклопотаного соціальними дослідженнями.
“Біжи, Кролику” (1960). Цим романом письменник заявив про себе як оригінальний майстер. Головний герой твору – “пересічний” американець, 26-річний Гаррі Енгстром на прізвисько Кролик, – дещо інфантильний, позбавлений внутрішнього стрижня, в минулому талановитий баскетболіст, а нині зайнятий мало почесною діяльністю – рекламою кухонних речей. Він мав родину: трирічого сина і дружину Дженіс, яка очікувала народження ще однієї дитини. Герой був підсвідомо незадоволений своїм побутом, тому інколи втікав, залишаючи сім’ю. Він мав коханку Рут, яка теж мала народити дитину від нього. Під час чергової “втечі” Кролика його новонароджена дівчинка загинула, захлинувшись у ванні з вини Дженіс, яка заохотилася до спиртного. У фіналі “бунт” героя закінчився поверненням його в сімейне лоно.
Роман “Біжи, Кролику” – це історія молодої людини, яка так і не змогла знайти свого місця в складному вирі життя. Він був не такий, як усі. Життя не задовольняло його своєю буденністю, сірістю та одноманітністю. Воно нагадувало стереотипну побудову способу існування “маленької людини”: змужніння, одруження, налагодження сімейного побуту, народження дитини, сімейні непорозуміння, замкнене коло “робота – дім – робота” тощо. Гаррі Кролик не любив тих людей, які “спрямовують хід подій. Йому до вподоби, щоб усе йшло мимовільно, само собою”. Він сам особисто не в змозі був дати ради своєму життю, оскільки став іграшкою в руках долі, випадку. Поведінка Кролика не піддавалася жодному логічному осмисленню. Йому хотілося втекти, не знаючи куди, любити, не знаючи кого, опікуватися, не знаючи ким. Він міг би стати кимось, однак не був упевнений, що знав, ким саме. Герой шукав справедливості, був правдолюбом, проте своїм вчинкам (не завжди справедливим) зазвичай знаходив неадекватне виправдання і пояснення. Свою першу втечу від вагітної дружини і трирічного сина пояснював небажанням терпіти неохайність та пияцтво Дженіс, відсутністю почуттів до неї та сина.
Типовим почуттям героя стало почуття страху. Його він переживав протягом усього твору. Страх втілюв переживання Кролика з приводу своїх вчинків, їхньої оцінки його батьками, батьками його дружини, оточенням. Саме страх перед почуттям вини та відповідальності – це те, що змусило його втікати, бігти в невизначеному напрямі. Він ігнорував слова працівника бензоколонки, здивованого поведінкою молодого чоловіка: “Єдиний спосіб кудись приїхати – це спершу визначитися, куди прямуєш”. Його втеча була позбавлена конкретної мети і чітких намірів. Він не вважав за потрібне нікому нічого пояснювати. Кролику до вподоби спонтанні рішення, ним керувало прагнення обрати між “правильним” (тобто таким, що задовольняло всіх і було тягарем для нього) і “гарним” (тим, що до вподоби йому було).
Історія Кролика була продовжена Апдайком у наступних романах. Таким чином, з-під його пера вийшла тетралогія. У романі “Повернення Кролика” (1971) герой зображений через десять років. Він “споважнів”, очолив фірму з продажу автомобілів, засвоїв конформістські погляди. Щоправда, його сімейне життя не владналося: комівояжер Чарлі Ставрос завів роман з Дженіс, яка порвала, проте не остаточно, з Кроликом. У романі простежувалася бурхлива атмосфера 60-х років XX ст., позначена злетом радикального руху і протестом проти в’єтнамської війни. Енгстром навіть здав кров двом “некомформістам” – хіпі Джіллу та негритянському екстремістові Скутеру, що принесло йому лише одні неприємності.
У третьому томі трилогії “Кролик розбагатів” (1981) дія відбувалася вже в 70- х роках XX ст. Разом з Дженіс Кролик отримав частку спадку свого покійного тестя, посів міцне становище в суспільстві, перетворився на самозакоханого Беббіта, міцно вписаного в діловий “істеблішмент”. Значне місце в романі було приділене стосункам героя з Рут; при цьому з’ясувалося, що її дочка не від Кролика. Виникли нелегкі проблеми із сином Нельсоном, студентом, оскільки його дівчина сподівалася народити від нього дитину. Роман засвідчив зростання майстерності Дж. Апдайка і був відзначений Пулітцерівською премією як найкращий роман року.
У четвертому романі “Кролик на спочинку” (1990) дія відбувалася вже в рейга – нівській Америці. Для Кролика багатство стало єдиною справжньою метою життя. Коли під час гри в баскетбол з ним трапився інфаркт і він помер, головним героєм роману став його син.
“Кентавр” (1963) – найвідоміший роман Дж. Апдайка, удостоєний Національної книжкової премії.
Дія в ньому охопила лише декілька днів січня 1947 року, події відбувалися в місті Олінджер, що в штаті Пенсильванія. Розповідь велася від імені Пітера Колдуелла, художника, який згадував свого батька Джорджа Колдуелла, вчителя біології, людину добру, вразливу, невдаху в житті. Складна, оригінальна композиція роману надала можливість робити екскурси як у минуле, так і в майбутнє. Своєрідність книги полягала в тому, що реально-побутовий план химерно співіснував з міфологічним. Продовжуючи традиції Дж. Джойса, автора “Улісса”, а також тенденції до “міфологізація” в сучасній літературі (Г. Г. Маркес, М. Фріш), Дж. Апдайк поклав в основу твору античний міф про шляхетного кентавра (напівлюдину – напівконя) Хірона, який, будучи пораненим отруєною стрілою, страждаючи від невиліковної рани, пожертвував подарованим йому безсмертям на користь Прометея. При цьому герої та ситуації міфу прозоро співвідносяться з персонажами, що діють у навмисне заземлених, реальних обставинах повоєнної Америки. Учителі, учні, мешканці Олінджера постали мовби і в буденному, і в легендарно-міфологічному вимірах. Так, сам учитель Колдуелл уподібнився Хірону; Віра, вчителька фізкультури, його симпатія, – Афродіті; “док” Еплтон – Аполлону, директор школи Зіммерман – Зевсу; містечко Олінджер викликало асоціації з Олімпом. Така двоплановість роману, його несподівана форма спричинили жваві дискусії. Висловлювалася думка, що структура роману недостатньо органічна, дещо штучна. Дж. Апдайк так пояснював свій задум: “Я хотів, щоб реалістичне відображення і міфи, взасмопроникаючи, доповнювали одне одного і дійсність створювала б якусь оболонку міфу”. Очевидно, що таким прийомом письменник хотів підкреслити “споконвічність” морально-етичних проблем, порушених у романі, незмінність властивостей людської природи, протиборство в ній розумного і чуттєвого начал, добра та зла, “неба” та “пекла”. Водночас Дж. Апдайк виявив художню гнучкість, він змінив манеру, форму оповіді. Наприклад, черговий після “Кентавра” твір – повість “Ферма” (1965) була написана в традиційній манері. Тут тонко фіксувалися складні психологічні нюанси стосунків поміж героєм, його другою дружиною та матір’ю героя.
Іронічне ставлення до емансипації проглядало зі сторінок роману “Іствікські відьми” (1984), де йшлося про трьох сучасних “відьом”- розлучених жінок із провінційного містечка, які потрапили в історію з “чортом”, столичним холостяком Ван Горном.
Продовженням цієї проблематики став епістолярний роман “S” (1988), стилізований під жіночі листи, в якому заможна жінка втікла від чоловіка і вступила в релігійну секту. Натомість головний герой іншого роману “Коли розквітають лілії” (1998)- пастор Кліренс Вілмот, захопившися дарвінізмом і фрейдизмом, втратив віру в Бога і зрікся сану.
Своєрідним анти “Гамлетом” став роман Дж. Апдайка “Гертруда і Клавдій” (2000) – “передісторія шекспірівського Гамлета, в якій розповідь велася від третьої особи, тобто нібито від традиційного автора – деміурга, але насправді то була історія жінки, майбутньої матері Гамлета і дружини Клавдія – братовбивці, написана саме з її, жіночої, точки зору”.
Апдайк – художник плідний і нерівний. Інколи він віддавав данину шаблонам “масової” белетристики, мусуючи мотиви сексу (роман “Місяць відпустки”, 1975). Значно цнотливіше розкривалася інтимна тема в романі “Давай одружимося” (1976). Перу Апдайка належали також дилогії [“Беч: книга” (1970), “Повернення Беча” (1982), “Беч у бухті” (1999)], герой якої – письменник, який мандрував США і Східною Європою. У цьому збірному образі містилися сатиричні натяки на деяких літературних сучасників. Апдайк плідно працював і як новеліст [збірки “Ті самі двері” (1959), “Голубине пір’я” (1962), “Музеї та жінки” (1972), “Проблеми” (1979), “У пошуках свого обличчя” (2002)]. Його віршам було притаманне жартівливо – іронічне звучання. Письменику належали також численні есе, рецензії, літературно – критичні статті. Вже за життя Дж. Апдайк сприймався як постать класична, а його твори ставали предметом уваги не лише журнальних рецензентів, а й університетської “академічної” критики. У своїх найкращих книгах він виступив як своєрідний побутописець звичаїв і психології середнього класу, “споживацького суспільства”, чудовий стиліст, котрий володів усіма фарбами мовної палітри, де можна було натрапити і на легку іронію, і на гумор, а інколи – на сатиричне згущення фарб.
Українською мовою окремі твори Апдайка переклали О. Сенюк, Ю. Райський, Ф. Соломатін, Ю. Попсуєнко.
Особливості творчого методу Д. Апдайка:
– багатство стилю;
– увага до психології героїв творів;
– об’єкт зображення – життя інтелігенції, добре знайомого йому “середнього класу”;
– протест проти системи цінностей, яка сформувалась у суспільстві 60-х років XX ст.;
– вірність реалістичній манері оповіді, незважаючи на бурхливий розвиток постмодерністських ідей;
– висвітлення одвічної проблеми взаємовідносин представників декількох поколінь;
– герої – “маленькі” люди;
– простір романів – повсякденне життя, відмежоване від несамовитого столичного ритму.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)