Джером Девід Селінджер – ЛІТЕРАТУРА АНГЛОМОВНИХ КРАЇН

Ось уже понад чотири десятиліття уславлений американський письменник Джером Девід Селінджер живе самітником у віддаленому штаті Нью-Гемпшир, напевно, пописуючи нові твори і сумлінно складаючи їх до шухляди. Ніхто не знає, що написав письменник (і чи взагалі що-небудь написав) після низки блискучих оповідань та знаменитої повісті “Над прірвою у житі”. Тим більш інтригуючим виявляється будь-яке повідомлення про нього, бо він покинув літературу в зеніті свої слави – визнавши мовчання найвищою формою досконалості, відповідно до заповідей своїх улюблених давньосхідних філософів.

Джером Девід Селінджер народився 1 січня 1919 року в Нью-Йорку в заможній родині американського єврея Сола Селінджера і був другою дитиною (старша сестра Доріс). Вихованням дітей займалася мати, ірландка за походженням, католичка. З батьком, торговцем м’ясними продуктами та сиром, у Джерома були прохолодні стосунки. Сол бажав, щоб у майбутньому хлопець продовжив сімейний бізнес, якого це зовсім не приваблювало. Одного разу він разом з батьком побував у Польщі на скотобійнях, після чого твердо вирішив ніколи не займатися м’ясним бізнесом. Відомо також, що після цієї поїздки він став вегетаріанцем.

Дитинство хлопця та перші шкільні роки пройшли в Нью-Йорку. На вступних іспитах до школи Мак-Берні (Манхеттен), які складав у 1932 році, заявив, що найбільше цікавився драматичним мистецтвом та тропічними рибами. Через рік його відрахували зі школи за незадовільне навчання. Селінджер намагався вчитися в трьох привілейованих коледжах, однак у жодному з них йому так і не вдалося довго протриматися. Така поведінка була зумовлена, можливо, соціальним статусом родини – в ті часи був поширений расизм проти євреїв. Те, що він був напівєвреєм, сприяло загостренню внутрішнього конфлікту хлопця та формуванню своєрідного світогляду. Найбільшим бажанням Девіда в шкільні роки було – жити окремо від батьків і стати великим письменником. Частково його мрія здійснилася під час навчання у військовій школі “Веллі-Фордж” у штаті Пенсільванія, де він залишив на згадку про себе шкільний гімн, який виконується в цьому навчальному закладі і тепер. Там, до речі, Селінджер почав писати і свої перші твори.

Беручи участь у Другій світовій війні, письменник – початківець не розлучався з друкарською машинкою. Перше оповідання “Підлітки” було опубліковане в “Сто – рі” в 1940 р. Після цього він не припиняв писати оповідання для журналів та університетських збірок. Цей період творчості молодого митця позначений пошуками власної теми, власного стилю. Оповідання цього періоду були сентиментальними та багатозначними, проте вони ніколи не перевидавалися ним.

У 1942 році майбутнього письменника забрали до армії, де він прослужив 2 роки; брав участь у Другій світовій війні в складі дванадцятого піхотного полку четвертої дивізії. На фронті було нелегко, і в 1945 році він потрапив до шпиталю з нервовим зривом. Гіркий і трагічний досвід воєнних років відіграв велику роль у формуванні його як прозаїка.

Після війни Селінджер деякий час жив у батьків на Парк-авеню в Нью-Йорку, а вечорами любив приходити у Грінвіч-вілідж послухати гучні інтелектуальні суперечки і вчені розмови, які невдовзі набридли йому. Саме тоді народився його афоризм: “Найгірший ворог письменника – інший письменник”. У цей час прозаїк писав роман “Над прірвою у житі”, над яким він працював, за його власним зізнанням, майже десять років, у тому числі й під час війни, коли навіть у армійському джипі він не розлучався з друкарською машинкою. Щоб закінчити роботу над романом, письменник найняв кімнату в одному з віддалених кварталів і усамітнився там, повністю присвятивши себе творчості.

1945 рік став роком його найбільшої творчої активності: оповідання друкувалися одне за одним. Вже 1951 року роман “Над прірвою у житі” посів перше місце в списку американських бестселерів, а до прозаїка прийшла гучна письменницька слава. Найбільшу відомість йому принесли не лише вищеназваний роман, а й повість “Вище крокви, будівничі!” та збірка “Дев’ять оповідань”. З 1965 року Селінджер нічого не надрукував, нагадуючи про себе лише участю в юридичних процесах проти надто уважних до його відлюдницького життя журналістів.

В особистому житті письменнику повсякчас не щастило. Його першою дружиною стала німкеня Сильвія, але сімейне життя було недовгим – він ненавидів нацистів так само сильно, як вона ненавиділа євреїв. У 1955 році Селінджер одружився вдруге з Клер Дуглас (молодша за нього на 15 років). Вони поселилися в заміському будинку письменника у Корніші, неподалік від річки Коннектикут, штат Нью-Гемпшир. Письменницька діяльність, спосіб життя митця псували відносини в родині, а тому з народженням дітей (донька Маргарет, син Метью) він покинув літературу назавжди, вважаючи, що слава йому дуже шкодила. Д. Селінджер виявився непоганим батьком, зачаровував дітей своїми оповіданнями.

Із середини 60-х років XX ст. письменник жив самітником, не показуючись на очі публіці, відмовився давати інтерв’ю і пролити світло на своє приватне життя. В інтерв’ю газеті “Нью-Йорк тайме”, яке він усе ж дав у 1974 р., так пояснив причину свого тривалого мовчання: “Не публікуєш – і на душі спокій. Мир і благодать. А опублікуєш що-небудь – і прощавай, спокій!”. Значну роль у цьому відіграло і його захоплення східними релігіями – буддизмом та індуїзмом, вплив яких позначився на останніх повістях прозаїка. І хоча письменник не публікував нових творів, інтерес до його книг, як і раніше, залишався великим.

У 1966 році після розлучення Д. Селінджер жив кілька місяців громадянським шлюбом із вісімнадцятирічною Джойс Мейнард (пізніше стала письменницею), яка в 1998 році видала книгу спогадів “Вдома у світі”, присвячену письменнику. Чи то спокусившись її фотознімком на обкладинці журналу “Нью-Йорк таймс мегезін”, чи, може, зачарований нарисом юної студентки Єйського університету в тому самому числі журналу під назвою “Життєві підсумки вісімнадцятилітньої”, Д. Селінджер написав їй листа. Листування переросло в тісну дружбу й рішення жити разом. Однак через кілька тижнів він без жодних пояснень вигнав свою приятельку геть, що, втім, не завадило їй згодом написати спогади на 350 сторінок. Потім він зустрічався певний час з різними дівчатами (зокрема з Елейн Джойс). Теперішня дружина письменника Колін, колишня гувернантка його дітей, на п’ятдесят років молодша за нього.

Зараз Д. Селінджер, як і колись, живе з дружиною та дітьми в Корніші. Більшу частину часу він проводить у своїй бібліотеці, розташованій в окремій, оточеній садом, споруді. Рідні та близькі старанно оберігають його від зазіхань журналістів і пустої цікавості сторонніх.

Однією з найпомітніших подій післявоєнної літератури Сполучених Штатів Америки стала поява в 1951 році роману “Над прірвою у житі”, головний герой якого назавжди увійшов у коло класичних персонажів світової літератури. Читачеві вже був відомий Голден Колфілд – так звали солдата, який пропав безвісти в Європі. Йому було всього дев’ятнадцять років. Відомо, що перший варіант повісті був готовий ще наприкінці 1945 року, навіть відправлений до видавництва, але потім відкликаний автором і докорінно перероблений.

Головний мотив роману – складний перехід хлопця з юності у світ дорослих, непростий процес зміни цінностей, відчай і безнадійний спротив неминучості такого переростання. Голден Колфілд у свої 16 років вже не дитина, але ще й не дорослий, він неврівноважений, конфліктний підліток, що часто здійснював необдумані вчинки, викликав до себе співчуття і симпатію. Найменший прояв людської фальші, вульгарності і підлості викликав у Голдена бурхливу, хворобливу реакцію, що свідчила про цілковиту непристосованість до реального життя, в якому він не бачив для себе ніякого покликання, крім хіба що одного: “стерегти дітей над прірвою в житі”, рятувати їх від падіння у нікчемну дорослість.

Діти в Селінджера – “розумні діти”, без сумніву, далекоглядніші, ніж їхні матері і батьки. Якщо їм і судилося вирости, вони все життя продовжували пошуки втраченого раю дитячої чистоти, абсолютної моральності, що призвело письменника до відмови від творчості на довгі десятки років.

До 1965 р. письменник, крім роману “Над прірвою у житі”, видав 30 новел (частину з яких він відібрав для опублікованої у 1953 р. книги “Дев’ять оповідань”), повісті: “Вище крокви, будівничі!” (1955), “Сімор: Інтродукція” (1959), “Френні” (1961), “Зуї” (1961), “Гепворт 16, 1924” (1965). У критичній літературі ці повісті зазвичай називали циклом про Глассів. Селінджер йшов до нього поступово. Підвищений інтерес письменника до проблем сім’ї, родинних зв’язків був виразно помітним уже в ранніх оповіданнях, де на передньому плані перебували дві родини – Гледволи і Колфілди (“Брати Баріоні”, “Юнак у Франції” та ін.). В оповіданні “Я божевільний” (1945) автор зосередив увагу на юному Голдені Колфілді. Саме він з плином часу став центральним персонажем найвідомішого твору письменника – роману “Над прірвою у житі”.

Д. Селінджер зарекомендував себе як справжній майстер деталі, яка займала в нього дуже важливе місце. Його цікавили певний жест, вираз обличчя, голос. Він досліджував найменший порух людської душі. Стиль видатного прозаїка, попри свою простоту, цілком оригінальний, і всі спроби дослідників віднайти для нього якісь літературні паралелі виявилися марними.

Кращі новели Селінджера увійшли до збірки “Дев’ять оповідань”. Назва твору мотивована принципами давньоіндійської поетики: кожному оповіданню відповідало одне з дев’яти почуттів, що, відповідно, викликало одну з дев’яти реакцій у читача. Перше почуття – це кохання, що мало викликати еротичний настрій у читача.

“Найкращий день для рибки – бананки” (1948) – це оповідання, з якого автор почав збірку. На першому плані тут висвітлено конфлікт героя і реальності, але вже на вищому рівні, духовному, ніж у Голдена Колфілда. Вперше виникла тема сім’ї Глассів. Гласси – велика та дружна родина, спільнота дуже чутливих, тонко організованих людей. За своєю природою вони – художники, одвіку приречені незатишно почуватися в прагматичному американському суспільстві. Лес і Бессі Гласси – актори, батьки сімох дітей: Сімора, Обадії, Беатріс, близнюків Вокера та Вотга, Зекері і Френсіс. Усі вони з 1927 р. упродовж 18 років по черзі виступали в програмі “Кмітливі хлоп’ята”, заробляючи таким чином гроші на своє навчання.

Сімор Гласс – ідеал, недосяжна мрія Селінджера. Він своєрідний наставник і вчитель своїх молодших братів і сестер у їхніх духовних пошуках. Герой прирік себе на загибель роздвоєністю власного існування. Своїм багатим духовним світом і світоглядною позицією він був чужим для оточуючого світу, уникав його і прагнув зблизитися з ним, у якомусь сенсі навіть злитися в єдине ціле.

В оповіданні описано останній день життя Сімора, який не міг далі витримувати нестерпного духовного напруження – жити з коханою, але зовсім чужою йому людиною, його дружиною Мюріел, котра уособлювала той світ, з яким намагався, але не зміг злитися Сімор. Його одруження з Мюріел було спробою єднання із суспільством. Воно стало провалом, останньою краплею. Мюріел схожа на місток між ним і ворожим йому світом, який в оповіданні передусім презентували її батьки. Проте вона ближча саме до них, а не до Сімора.

Його депресію частково розвіювала маленька дівчинка Сибілла. Її плавання в океані на гумовому матраці мало глибоке символічне значення, тут помітна паралель з повістю “Над прірвою у житі”, з мрією Голдена ловити дітей у полі жита. Автор майстерно передав відчуття беззахисності людини у велетенському світі. Океан – суспільство, а рибки-бананки – рядові люди, що не здатні були на духовне життя, бо сповнені лицемірства, гонитви за доларом.

“Вище крокви, будівничі!”. У цій повісті характер Сімора і його духовна сутність набули виразності і багатовимірності. Сюжет повісті склали перипетії одруження Сімора та Мюріел. Композиція збалансована протиставленням витонченого духовного світу героя, позбавленого корисливості та егоїзму, і раціонально-банального табору нареченої, в якому всі завжди мали тверду, усталену думку з будь-якого приводу. У кожного був свій водій і психоаналітик. До будь-якого незвичного судження тут ставилися з упередженою ворожістю. Селінджер запевнив, що Сімор – поет від Бога, і хоча знайомство безпосередньо відбулося лише з одним його дитячим віршем – жартом про Кітса, не було сумніву у глибині та силі таланту молодого поета, оскільки непідробний ліричний струмінь пронизав його щоденникові записи, цей струмінь пройшов і через спогади про нього братів та сестер. Для Глассів Сімор був утіленням усього найкращого в людині, – духовної краси, розуму, терпимості й чистоти помислів.

“Сімор: Вступ”. У повісті Д. Селінджер вустами Бадді подав фізичний і духовний портрет Сімора як людини, обдарованої саме цими властивостями. Наділений тонким поетичним світоглядом, герой надзвичайно гостро відчував обмеженість, цинізм і ворожість рідних дружини. У творі наведена притча Сімора про Христа, у якій йшлося про те, що Ісус також жив у найжалюгіднішому світі людей. Герой усвідомлював необхідність прощати чужі вади, миритися з обмеженістю людей, але, як людина тонкого інтелектуального складу, осягнення реалій життя він переживав особливо болісно. Молодша сестра Сімора Френні, героїня однойменної повісті, у багатьох рисах повторила долю брата: надзвичайно одухотворена і вразлива, вона вступила у чужий їй світ, втілений в образі прилизаного гарвардського студента Лейна Кутелла. Френні даремно намагалася відкрити йому очі на нікчемність і марність навколишнього життя.

“Зуї” стала продовженням повісті “Френні”. Події, описані в творі, відбулися через дві доби після зустрічі Френні та Лейна. Розмові Зуї та Френні передував лист брата Бадді, який після смерті Сімора став духовним опікуном молодших. Головна думка листа – людина сама визначає свій життєвий шлях, але, визначивши його, повинна робити свою справу самовіддано і чесно, а головне – любити її. Любов до ближнього як єдино можливий спосіб існування – наскрізний мотив творчості Селінджера. Тільки любов здатна протистояти пеклу. До цієї любові як до морального ідеалу свідомо або підсвідомо і тягнулися герої повістей та оповідань письменника.

“Гепворт 16, 1924” – остання повість збірки. У центрі твору – семирічний Сімор. Перебуваючи в дитячому таборі, він написав листа, в якому висловив думку, що помре невдовзі після досягнення ним тридцятирічного віку. З плином часу виявилося, що малий герой передбачив власну долю. Селінджер вустами хлопця висловив свої уявлення про ідеальну людину. Автор вірив у силу та можливості людини і вважав, що вона, йдучи шляхом “природності та простоти”, пізнаючи світ не раціонально, не частинами, а безпосередньо, органічно і цілісно, здатна духовно переродитися. Такого самого листа міг написати і десятирічний герой оповідання “Тедді”. Тедді – розумний, йому невластиві людська злість, заздрість і корисливість. На його глибоке переконання, врятувати людство могло тільки єднання людей, перемога над егоїзмом і бездуховністю.

Цикл про Глассів – важлива частина творчості Д. Селінджера, який намагався запропонувати свій ідеал і концепцію гармонійної людини, спираючись на духовну спадщину ранніх християнських філософів і богословів, на досвід філософської літератури Стародавнього Сходу.

Проза письменника являла собою ліричний щоденник з детальною фіксацією монологів, наявністю відступів, автокоментарів і зайвої на перший погляд деталізації. Спілкування автора з читачем набуло безпосереднього, довірливого, інтимного характеру. Видатний американський романіст і досі залишається одним із найпопулярніших письменників, його книги постійно перевидаються величезними тиражами.

Особливості “короткого” роману Д. Селінджера:

– стиль – невимушений;

– поетика – точний штрих, що у контексті оповіді набуває символічного значення;

– увага до деталі;

– використання розмовної мови тінейджерів;

– форма оповіді – монологічна;

– співвідношення авторського “я” і головного героя;

– інтонація сповідальна.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Джером Девід Селінджер – ЛІТЕРАТУРА АНГЛОМОВНИХ КРАЇН