Дж. Тойнбі, М. Еліаде
У західній філософії є мислителі, які не відносяться ні до якого напрямку або філософській школі, настільки їх погляди оригінальні і індивідуальні. Таким, наприклад, був Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975), англійський історик, автор 12-томного дослідження “Розуміння історії” (“А Study of History”, 1934-1961) і ряду інших книг, у тому числі “Християнство і цивілізація “(1946),” Підхід історика до релігії “(1956). У якійсь мірі Тойнбі був близький до типології О. Шпенглера, але ця схожість тільки зовнішня, а відмінності між ідеями двох мислителів дуже великі. В цілому можна сказати, що концепція Тойнбі більш динамічна, ніж концепція Шпенглера, т. К. В основі історії, по Тойнбі, лежать не статичні прасімвол, а творчі зусилля людей. Основу ідей Тойнбі складає уявлення про розвиток автономних цивілізацій. Зіставлення локальних цивілізацій і є метод Тойнбі, за допомогою якого він намагається знайти закономірність історичного процесу.
У роботі “Розуміння історії” Тойнбі заявив про себе як про християнський мислителя. На його думку, всі події в історії співвідносяться з впливом Вищої Реальності. Історія здійснюється Творцем світу через людину і людство. Основа історії – вищий божественний закон. Людина веде діалог з Вищою реальністю, він отримує Виклик і дає творчий Відповідь. Виклик є метафізичне поняття, що означає божественне випробування людини. У реальній дійсності Виклик може проявитися як завгодно: це може бути зміна природних умов, зовнішнє завоювання, навала варварів і т. Д.
Як вважав Тойнбі, Виклик і Відповідь мають різні форми, але Відповіді зливаються по суті в один: “Довірся покликом Господа, відчувати і знаходити Його”. Рух історії, по Тойнбі, полягає в творчому пориві назустріч божественному Заклику. Якщо Виклик залишається без Відповіді, то Він повторюється, а суспільства або цивілізації, нездатні на Відповідь, зникають з історичної арени. Цивілізації переживають кілька стадій розвитку – виникнення, зростання і процес самовизначення, і потім – період надлому і розкладання, коли чільна еліта деградує. Тойнбі не згоден зі Шпенглером і його ідеєю цивілізацій, які є зумовленими до знищення організмами. На його думку, цивілізації після надлому можуть переходити до стадії другого, третього покоління.
Цивілізації, за визначенням Тойнбі, є типи людських спільнот, в яких відбувається самоідентифікація культури, а одним з її стабілізуючих принципів є релігія. Одна з описаних Тойнбі цивілізацій – православне християнське суспільство. Воно виникло в центрі еллінського світу, потім пережило зростання (експансію в різні сторони) на схід (до Кавказу), на захід (Балкани), на північ (Русь). Основою православної цивілізації, її організуючим початком є Православна Церква, яка привела до створення особливих соціальних структур, відмінних від західно-християнських. Православна Церква відноситься до типу “Вселенських Церков”, яким Тойнбі присвятив тому 7 “Розуміння історії”.
Як доводив Тойнбі, Вселенська Церква народжується в смутний час, слідом за надламом цивілізації. Її призначення – за допомогою універсального держави “запобігти краху надламаної цивілізації” [1, 527]. Християнська Церква виникла в період занепаду Римської імперії і сприймалася як ворог держави, “ракова пухлина”. Християнські святі чинили на навколишній світ значний вплив, т. К. Прагнення до святості було більш привабливим для людей, ніж будь-який вид світського соціального служіння.
Використовуючи терміни зоології, Тойнбі писав, що Церква “грає роль яйця, личинки і лялечки” [1, 530]. Церква – “лялечка” зберігає цивілізацію, перебуваючи в її лоні. Вона вбирає в себе всю “енергію”, яка залишається після розпаду цивілізації. Потім, пише Тойнбі, церква – “лялечка” опромінює енергією зав’язь нової цивілізації. Тойнбі розмірковував і шукав, а не пропонував закінчену догму або теорію. Він визнавав, що концепція церкві – “лялечки” не завжди діє в історії, найчастіше вона є характерною рисою переходу від цивілізації другого покоління до цивілізації третього покоління.
Тойнбі виділяє 4 вселенські церкви – християнство, іслам, індуїзм і буддизм махаяни, які послужили лялечками восьми різних цивілізацій в переході від цивілізацій-попередниць. Проаналізувавши особливості цього переходу, Тойнбі дійшов висновку, що “механізм церкви-лялечки є при відтворенні цивілізацій винятком, а не правилом” [1, 534]. Стало бути, необхідно шукати більш адекватне визначення для вселенських церков, і Тойнбі пропонує поняття церкви як “вищого виду суспільства”. У період надлому цивілізацій люди через страждання знаходять нове Одкровення, яке дає їм можливість стати членами нової релігії.
Тойнбі вважав духовний прогрес важливою частиною історії цивілізації. На його думку, сутністю духовного прогресу є “осяяння душ світлом вищих релігій”. Як вважав Тойнбі, “в цьому світі вся духовна реальність, а значить, і всі духовні цінності зосереджені в людях” [1, 552]. Вселенські церкви, які мають тісний зв’язок з конкретним релігійною свідомістю, – один з головних чинників впливу на розвиток цивілізацій. У пошуку Бога і Його Присутності в історії Тойнбі створив величну концепцію і став одним з найзначніших представників філософії історії XX ст.
Крім філософії історії можна згадати й споріднений напрям – філософію міфу. Істориком релігії, які зробили великий внесок у вивчення міфу, був Мірча Еліаде (1907-1986). Він закінчив Бухарестський університет, в 1928-1931 рр. жив в Індії, де підготував дисертацію про йогу. Після повернення з Індії в 1931-1940 рр. викладав у Бухарестському університеті, в 1940-1945 рр. працював дипломатом, потім викладав у Сорбонні (1945-1956) і Чиказькому університеті (1957-1986). Еліаде – автор величезної кількості книг на різних мовах світу (тільки французькою мовою опубліковано більше 30 книг Еліаде).
М. Еліаде – видатний історик релігії. В автобіографії він згадував, як в юнацькі роки захопився працями Дж. Фрезера, завдяки якому відкрив для себе світ примітивних релігій і фольклору. Підхід Еліаде до релігії в цілому зводиться до тези – релігія “не обов’язково передбачає віру в Бога, богів або духів, але означає досвід священного”. “Священне” характеризує буття всіх людей (як віруючих, так і невіруючих), але для одних воно виражається на свідомому рівні, для інших – на несвідомому. Відмова від релігії в XX ст. з погляду Еліаде – це нове “гріхопадіння” людини, втрата свідомої релігійного життя. Там, де релігійність пішла в безодні несвідомого, закінчується історія релігії і відкривається поле дослідження для філософів. Так Еліаде веде дослідницький пошук у двох напрямках – історія релігії і філософія релігії. У філософії релігії Еліаде цікавить, насамперед, релігійність, спочатку і природно притаманна людині, пов’язана з міфом і культурою.
У книзі “Міф про вічне повернення” (1949) Еліаде розглянув два типи світогляду – архаїчний, або традиційний (циклічний), і сучасний західний (історіцісткій). Архаїчний людина бачила реальність і сенс тільки в тих предметах і діях, які причетні до сакрального міфологічного буття. У первісному суспільстві абсолютним об’єктом є “архетип”. Коли архаїчний людина містично осягає священне і його прояви, то відмінність між суб’єктом і об’єктом зникає.
Культура, по Еліаде, пов’язана з універсалами (культурними архетипами). В архаїчному світогляді та культурі Еліаде виділив кілька класів символів: 1) символи відповідності всього сущого “небесному архетипу”, 2) символи “центру світу” (світове древо, “пуп Землі” і т. Д.), 3) символи повторення в ” центрі світу “(космологічні міфи).
Символи повторення пов’язані з різними ритуалами, функція яких полягає в усуненні конкретно-історичного часу через заміну його “сакральним часом”. Для Еліаде таким чином існують історичні та позаісторичні народи та епохи. “Рай архетипів” характерний для внеісторічеськую народів. Іудаїзм і християнство, пройняті історизмом, розімкнули циклічний час і прирекли людини на постійний гніт історії.
З погляду філософії міфу тлумачить Еліаде і християнство. На його думку, в християнській літургії, як і в інших релігійних ритуалах, змикається сакральне і конкретно-історичний час, небесний і земний світи. Якщо частина християн виявилися захоплені історизмом, то інша частина з’єднала космізм язичництва з християнським монотеїзмом в своєрідне “космічне християнство”. Християнство, вважав Еліаде, має відношення до “живого міфу” традиційних суспільств.
Християни створили на противагу язичницької міфології свою сакральну міфологію, в якій центром релігійного життя є драма Ісуса Христа. На думку Еліаде, життя і вчення Христа є “архетипом”, вищим зразком, відповідно до якого будуються релігійні ритуали для набуття порятунку. Еліаде вважав, що християнство зберегло міфологічну традицію. Для нього, чим більше в християнстві міфологічних елементів архаїчного суспільства, тим краще. Еліаде писав, підкреслюючи значення літургійного часу: “Релігійний досвід християнина грунтується на наслідуванні Христу як зразком, на літургійному повторенні життя, смерті, воскресіння Господа і на одночасності житті християнина, і того часу, який починається з народження у Віфлеємі і тимчасово завершується Вознесінням” [ 3, 160]. Однак християнство внутрішньо суперечливе, т. К. Сприйняло ідею лінійної історії. Поступово виник варіант “космічного християнства”, в якому христологічна містерія стала розумітися як доля всього Космосу. “Вся природа зітхає в очікуванні Воскресіння” – ось основний мотив як великодній літургії, так і релігійного фольклору східного християнства. Боротьба з історизмом і ідеал космічної релігії – основні ідеї Еліаде, які він привніс у філософію релігії.
При всіх відмінностях можна вказати одну загальну характерну рису в концепціях Тойнбі та Еліаде – вони подолали западноцентрізм і побачили світ, у тому числі світ релігії, у всій складності і різноманітті. Тойнбі та Еліаде шукали відповіді на безліч складних питань і знаходили їх не в раціональних теоріях і догмах, а в роздумах, повністю відкритих до загадок історії та буття.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)