Дж. К. Ролінг – автор книг про маленького чарівника Гаррі Поттера – ІЗ ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ-ХХІ СТОЛІТТЯ – II семестр

Мета: ознайомити з одними з найпопулярніших дитячих фантастичних книг про Гаррі Поттера та їх авторку; розширити кругозір учнів, допомогти у визначенні ідейної та художньої цінності сучасної дитячої літератури; розвивати інтерес до читання, до висловлення самостійних суджень про твір літератури; виховувати кращі моральні якості.

Обладнання: портрет письменниці, підбірка її книжок, ілюстрації до них, кіно-матеріали.

Теорія літератури: жанри, герої, художні засоби, тема, ідея, проблеми.

ХІД УРОКУ

I. Мотивація навчальної діяльності школярів

– Знайомлячись із дитячою літературою кінця ХХ – початку ХХІ століття, ми не можемо залишити поза увагою твори шотландської письменниці Дж. К. Ролінг про Гаррі Поттера. Ці дуже цікаві книги, якими захоплюються і діти, й дорослі, уже стали бестселерами, бо видаються великими накладами. У чому ж секрет такого надзвичайного успіху цих романів-фентезі? Мабуть, у тому, що, залишаючись звичайним хлопчиком, головний герой Гаррі Поттер бореться зі злом і перемагає його. У боротьбі з Темними силами йому допомагають щирі друзі, а сам він має добре серце і вроджене неприйняття несправедливості та почуття відповідальності за долю світу людей.

II. Оголошення теми й мети уроку

III. Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1. Самостійна робота з підручником (або читання вголос) Опрацювання статті про письменницю Дж. К. Ролінг (С. 291 – за підручником Ю. І. Ковбасенка, Л. В. Ковбасенко; для інших – див. додаток).

2. Повідомлення учнів про прочитані книги, побачені кінофільми про Гаррі Поттера (можливий перегляд фрагментів фільмів, особливо першого – “Гаррі Поттер і філософський камінь” Кріса Каламбуса (США))

3. Читання уривків із першої (або інших за вибором учителя) книги Дж. К. Ролінг “Гаррі Поттер і філософський камінь”

4. Вікторина за твором

“Гаррі Поттер і філософський камінь”

1) З яких двох груп складається людство? (Із “маглів” – звичайних людей та чарівників)

2) Скільки років Гаррі? (Одинадцять)

3) Що Гаррі відомо про його батьків? (Те, що їх убив Волдеморт)

4) З ким довелося Гаррі жити після смерті батьків? (Зі своїми родичами Дурслі)

5) Як жилося Гаррі в новій родині? (Дуже погано, він жив у комірчині під сходами, доношував одяг двоюрідного брата)

6) Для чого прилетів Гегрід? (Щоб підготувати все необхідне для навчання Гаррі у Гогвортсі)

7) Де купували всі речі для школи? (На алеї Діагон)

8) Чим займається Міністерство магії? (Приховує від маглів те, що існують чаклуни.)

9) Які речі, куплені на алеї Діагон, справили на Гаррі найбільше враження? (Чарівна паличка та сова Гедвіга)

10) Коли Гаррі відчув свої надзвичайні здібності? (Коли в зоопарку “розмовляв” зі змією)

11) Що особливого було в зовнішності Гаррі Поттера? (Шрам на лобі у вигляді блискавки, який надає йому сили й захищає)

12) Яка пригода у Гогвортсі була для Гаррі найнебезпечнішою? (У потаємній кімнаті в забороненому лісі)

5. Повідомлення учня

ЗАОЧНА ЕКСКУРСІЯ В ШКОЛУ ЧАРІВНИКІВ ГОГВОРТС

До найкращої школи чарівників Гогвортс можна потрапити з лондонського вокзалу Кінгс-Крос, з платформи 9 і 3/4. Будівля школи складається з головного корпусу, чотирьох гуртожитків. У школі є Велика зала, де зачарована стеля постійно змінюється на вечірнє небо або вранішнє. У коридорах бродять привиди, біля школи є таємниче чорне озеро, заборонений ліс, у якому живуть дивні істоти. В оранжереї ростуть чарівні дерева і рослини. У школі були такі предмети: “Замовляння”, “Зілля і настоянки”, “Трансфігурація”, “Гербологія”, “Захист від темних мистецтв”. Спеціальний “сортувальний капелюх” розподіляв учнів для навчання в Слизерині та Грифіндорі.

6. Гра “Хто останній назве чарівні предмети й чарівні істоти, що діють у книзі про Гаррі Поттера”

(Яцрес – дзеркало серця, плащ-невидимка, чарівна паличка, мітла, філософський камінь; істоти – тролі, привиди, дракон, кентаври, єдинороги, пес Флафі)

7. Інтерактивна вправа “Гронування”

8. Характеристика друзів Гаррі

IV. Закріплення знань, умінь та навичок

Міні-дискусія “Чи все можна купити за золото?”. Виступи учнів, коментар учителя.

V. Підсумок уроку

– Як бачимо, визначальним у перемозі Гаррі над Темними силами стали не магія, чаклунство, а вірні друзі, бо щирі людські стосунки – це найбільше диво.

Однак Гаррі Поттер – усього лиш літературний герой. Тому не варто надмірно захоплюватися ним, перейматися його проблемами, а тим більше, наслідувати його, бо це може навіть зашкодити психічному здоров’‎ю.

VI. Домашнє завдання

Скласти листа Гаррі Поттеру або твір “Якби у мене була чарівна паличка…” (усно або письмово); підготувати повідомлення.

Додаток

ДЖОАН КЕТЛІН РОЛІНГ

Народилася Джоан Кетлін Ролінг 1965 року у невеличкому шотландському містечку у звичайній родині. Навчалася, як усі, у школі, закінчила університет, вийшла заміж, а згодом, не маючи грошей і роботи, приїхала до сестри з маленькою донькою на руках… Як тут не впасти у розпач? І жінка вирішила написати історію маленького хлопчика, який жив у звичайному світі пересічних людей і нічого не знав про інший світ магів-чарівників, де він заможний і надзвичайно популярний чи не від народження. Так розпочалася перша історія про відомого нині Гаррі Поттера.

Джоан жила тоді в невеличкій квартирі в Единбурзі, столиці Шотландії. Грошей майже не було. Тож, щоб не платити за опалення, вона спускалася у кав’‎ярню, яка належала її сестрі, і писала історію маленького хлопчика зі звичайнісіньким ім’‎ям і прізвищем (пригадайте Джефа Поттера з “Пригод Тома Сойєра” Марка Твена) який зовні не скидався на могутнього чарівника, але який переміг Темні сили. Можливо, перша історія “Гаррі Поттер і філософський камінь” так ніколи і не була б завершена, якби письменниці-початківцю Шотландська рада з мистецтва не надала гроші на завершення роману. Але книгу потрібно було ще й надрукувати. Ролінг відмовляли чи не всі видавництва, куди вона зверталася, бо не вірили в успіх казки для дітей, та ще й написаної нікому невідомою безробітною. Нарешті у видавництві “Блумсбері” книгу вирішили-таки надрукувати. Видавець пожалів молоду письменницю, але порадив їй обрати якусь іншу професію, бо на дитячих книжках багато грошей не заробиш…

Але сталося диво, і з 1996 року починається тріумфальна хода книжок про Гаррі Поттера світом.

Джоан Кетлін Ролінг

ГАРРІ ПОТТЕР І ФІЛОСОФСЬКИЙ КАМІНЬ ЗНИКЛЕ СКЛО

Минуло майже десять років відтоді, коли, прокинувшись, подружжя Дурслів побачило на порозі свого племінника, але Прівіт-драйв навряд чи й змінилася. Над охайними садочками так само зійшло сонце, висвітило мідну табличку з номером чотири на дверях будинку Дурслів й проникло до вітальні, яка, здається, нітрохи не змінилася з того вечора, коли містер Дурслі дивився ті зловісні теленовини про сов. Хіба що фотографії на каміні свідчили про те, скільки насправді збігло часу. Десять років тому там стояло безліч фотографій чогось такого, що нагадувало великий рожевий надувний м’‎ячик у різнокольорових шапочках з бомбончиками, але тепер Дадлі Дурслі виріс, і на знімках можна було бачити дебелого білявого хлопчину, який їздив на своєму першому велосипеді, крутився на ярмарковій каруселі, сидів з батьком за комп’‎ютерною грою, приймав материні обійми та поцілунки. В усій вітальні ніщо не свідчило, що в будинку живе ще один хлопець.

Але Гаррі Поттер досі жив там і зараз він, власне, ще спав. Проте недовго, бо тітка Петунія вже прокинулась, і залунав її пронизливий голос.

– Ану вставай! Мерщій!

Здригнувшись, Гаррі прокинувся. Тітка знову затарабанила у двері.

– Вставай! – горлала вона.

Гаррі почув, як тітка йде на кухню, а потім звідти долинув брязкіт сковорідки, яку ставили на плиту.

Він ліг горілиць і спробував пригадати свій сон.

То був гарний сон. йому снився летючий мотоцикл. Гаррі здалося, що він бачив цей сон і раніше.

– Ти вже прокинувся? – знову підійшла до дверей тітка.

– Майже,- відповів Гаррі.

– Давай, ворушись, треба за беконом подивитися. Пильнуй, щоб не згорів,- на Дадликові іменини все має бути ідеальним.

Гаррі застогнав.

– Що ти сказав? – гаркнула за дверима тітка.

– Нічого, нічого…

День народження Дадлі – як він міг забути? Гаррі поволеньки виліз із ліжка й почав шукати шкарпетки. Знайшов їх під ліжком і, скинувши павука, натягнув на ноги. Гаррі звик до павуків, бо їх було повно в комірчині під сходами, а саме там він і спав.

Одягнувшись, пішов через коридор на кухню. Увесь стіл був завалений дарунками. Дадлі, здається, матиме, як і хотів, новий комп’‎ютер, уже не кажучи про другий телевізор та спортивний велосипед. Гаррі не розумів, навіщо Дадлі велосипед, адже його двоюрідний брат був товстунцем і не любив рухатися, хіба що, звісно, штурхав кого-небудь. Найдужче він полюбляв штурхати Гаррі, проте рідко коли наздоганяв його – Гаррі був на диво спритний.

Можливо, через те, що жив у темній комірчині, Гаррі, як на свій вік, завжди був малим і миршавим. Але він видавався ще меншим і худішим, ніж насправді, бо щоразу мусив доношувати старий одяг Дадлі, а той був десь учетверо ширший від нього. Гаррі мав худе обличчя, гострі коліна, чорне волосся і ясно-зелені очі. Він носив круглі, обмотані скотчем окуляри, бо Дадлі часто ламав їх, луплячи його по носі. Єдине, що подобалося Гаррі у власному вигляді,- тонесенький шрам на чолі у формі блискавки. Він мав його, скільки себе пам’‎ятав, і першим його запитанням до тітки Петунії було, звідки той шрам узявся.

– З автомобільної аварії, коли загинули твої батьки,- відповіла вона. – І не питай більше нічого.

Не питай нічого – таким було найперше правило розміреного життя родини Дурслів.

Дядько Вернон увійшов до кухні, коли Гаррі перевертав бекон.

– Зачешися! – гримнув він замість ранкового вітання.

Приблизно раз на тиждень дядько Вернон відривав очі від газети й наказував Гаррі підстригтися. Гаррі стригся, мабуть, частіше, ніж усі разом хлопці з його класу, але це не допомагало, бо його волосся однаково стирчало на всі боки.

Гаррі вже смажив яйця, коли в кухні з’‎явився Дадлі разом із матір’‎ю. Дадлі був дуже схожий на дядька Вернона. Він мав широке рожеве обличчя, коротесеньку шию, маленькі водянисті синюваті очка й густе біляве волосся, що гладенько лежало на жирній і круглій голові. Тітка Петунія часто казала, що Дадлі – викапане янголятко, а Гаррі не раз приказував, що Дадлі – порося в перуці.

Гаррі поклав на стіл тарілки з яєшнею та беконом, і це далося йому нелегко, бо на столі було обмаль місця. Дадлі тим часом порахував подарунки й одразу нахнюпився.

– Тридцять шість,- сказав він, дивлячись на батьків. – На два менше, ніж торік.

– Синку, ти ж не побачив дарунка від тітоньки Мардж, ось він, під великим пакунком від мамусі й татуся.

– Ну, добре, тридцять сім,- налився кров’‎ю Дадлі.

Гаррі відчув, що в Дадлі от-от почнеться істерика, тому швиденько наминав бекон, остерігаючись, що його братик перекине стола.

Тітка Петунія, мабуть, також відчула небезпеку, бо швиденько проказала:

– А сьогодні ми купимо тобі ще два даруночки. Що скажеш, золотце? Ще два даруночки. Гаразд?

Дадлі замислився. Ох і важкі ж думки! Зрештою поволі вимовив:

– Тож я матиму тридцять… тридцять…

– Тридцять дев’‎ять, солоденький мій! – підказала тітка Петунія.

– Ух! – важко упав на стілець Дадлі і схопив найближчий пакунок. – Гаразд.

– Малий шибеник знає собі ціну, як і його батько,- реготнув дядько Вернон, скуйовдивши синові волосся. – Молодчина, Дадлі!

Задзвонив телефон, і тітка Петунія вийшла з кухні, а Гаррі з дядьком Верноном стежили, як Дадлі розпаковував спортивний велосипед, кіноапарат, літак з дистанційним керуванням, шістнадцять нових комп’‎ютерних ігор і відеомагнітофон. Він саме здирав папір із золотого наручного годинника, коли повернулася з телефоном тітка Петунія – вже сердита і розтривожена.

– Погані новини, Верноне,- простогнала вона. – Місіс Фіг зламала ногу. Вона не зможе його взяти. – Тітка кивнула головою на Гаррі.

Дадлі нажахано роззявив рота, а в Гаррі тьохнуло серце. Щороку на день народження Дадлі батьки цілісінький день водили сина і його приятеля по розважальних парках, “макдональдсах” і кінотеатрах. А Гаррі щороку лишався з місіс Фіг, недоумкуватою старою, що жила за два квартали. Гаррі ненавидів її дім. Він до самого даху просмердівся капустою, а місіс Фіг примушувала його розглядати фотографії усіх котів, які в неї колись були.

– І що тепер? – люто подивилася на Гаррі тітка Петунія, немов він спланував такий підступ.

Гаррі розумів, що негарно радіти з приводу зламаної ноги місіс Фіг, але стриматися було важко, бо він збагнув, що тепер лише через рік знову побачить знімки Мурчика, Білосніжки, Лапоньки і Марсика.

– Можна подзвонити до Мардж,- запропонував дядько Вернон.

– Не мели дурниць, Верноне, вона цього хлопця терпіти не може.

Дурслі часто розмовляли про Гаррі так, ніби його й близько не було або ніби він був бридким слимаком і не міг розуміти їхньої мови.

– А та, як її там, твоя товаришка Івон?

– Відпочиває на Майорці,- відрубала тітка Петунія.

– Можна лишити мене тут,- з надією мовив Гаррі (він міг би нарешті дивитися по телевізору все, що захоче, а може, й погрався б Дадловим комп’‎ютером).

Тітка Петунія немов цитрину проковтнула.

– Щоб ти загидив увесь будинок? – гаркнула вона.

– Я нічого не зроблю,- сказав Гаррі, але його ніхто не слухав.

– Гадаю, ми візьмемо його до зоопарку,- протяжно мовила тітка Петунія, – …і залишимо там у машині…

– Машина ще новісінька, а ти кажеш “залишимо”?

Дадлі зайшовся голосним плачем. Власне, то був не плач, він уже кілька років по-справжньому й не плакав, але знав, що досить йому скривитися і заскиглити, як мати зробить усе, що йому заманеться.

– Не плач, любий Дадичку, мамуся не дозволить йому зіпсувати твоє свято! – залементувала вона, пригортаючи сина.

– Я… не хочу… щоб… він… ї-ї-їхав! – верещав Дадлі в паузах між удаваними риданнями. – Він завжди все пс…псує! – огидно вишкірився він на Гаррі, визираючи з-під маминих рук, і саме тоді хтось подзвонив у двері.

– О Боже, вони вже тут! – вигукнула тітка Петунія, і за мить разом зі своєю мамою з’‎явився Пірс Полкіс, найкращий приятель Дадлі. Пірс був кістлявим хлопчиком зі щурячим обличчям. Здебільшого саме він тримав ззаду за руки тих дітей, яких лупцював Дадлі. Побачивши його, Дадлі миттю урвав свій удаваний плач.

За півгодини Гаррі, не вірячи своєму щастю, вже сидів разом з Пірсом і Дадлі на задньому сидінні машини Дурслі, вперше в житті їдучи до зоопарку. Тітка й дядько так і не придумали, куди його подіти, але перед від’‎їздом дядько Вернон відвів Гаррі набік.

– Попереджаю,- сказав він, наблизивши впритул до Гаррі своє широке бурякове обличчя,- попереджаю тебе, хлопче, відразу: викинеш якогось коника – сидітимеш у коморі аж до Різдва.

– Повірте, я не збираюся нічого викидати,- пообіцяв Гаррі.

Але дядько Вернон йому не повірив. Гаррі ніхто не вірив. Річ

У тім, що довкола Гаррі часто коїлося щось дивне, але Дурслів годі було переконати, що він до цього не причетний.

Одного разу тітка Петунія, якій набридло, що Гаррі завжди повертається з перукарні таким, ніби не був там зроду, взяла на кухні ножиці й так обчикрижила його, що він став майже лисий, проте не чіпала чубчика, щоб “приховати той жахливий шрам”. Дадлі дурнувато насміхався з Гаррі, який не спав цілісіньку ніч, уявляючи, як він завтра прийде до школи, де вже й так глузували з його обвислого одягу і обмотаних окулярів. Але вранці виявилось, що його волосся точнісінько таке, як до того, коли його зістригла тітка Петунія. За це Гаррі мусив цілий тиждень просидіти в комірчині, хоча й намагався пояснити, що він не може пояснити, як воно відросло так швидко.

Іншого разу тітка Петунія силкувалася надягти на нього огидний старий Дадлів джемпер (бурий з жовтогарячими бомбончиками). Що ревніше натягувала вона йому на голову джемпера, то меншим він ставав, поки, зрештою, вкоротився так, що наліз би хіба на ляльку, та аж ніяк не на Гаррі. Тітка Петунія вирішила, що джемпер, мабуть, зсівя під час прання, тож, на щастя, не покарала Гаррі.

А ще Гаррі мав великі неприємності, коли його знайшли на даху шкільної кухні. Дадлі зі своєю зграєю, як завжди, переслідував Гаррі, який раптом опинився верхи на димарі, здивований не менше від решти хлопців. Подружжя Дурслів отримали гнівного листа від директриси, що писала, мовляв, Гаррі видирається на шкільні будівлі. Але (як кричав дядькові Гаррі, замкнений у комірчині) він лише стрибнув, аби заховатися за великі сміттєві бачки коло кухонних дверей. Гаррі думав, ніби під час стрибка його підхопив вітер.

Але сьогодні все мало бути гаразд. Нехай навіть поруч є Дадлі й Пірс, це однак краще, ніж просидіти цілий день у школі, в комірчині чи у просмердженій капустою вітальні місіс Фіг.

Дорогою дядько Вернон скаржився тітці Петунії. Він мав звичай на все нарікати, а його улюбленими темами були робітники, Гаррі, місцевий уряд, Гаррі, банк і знову Гаррі. Цього ранку дядько нарікав на мотоциклістів:

– Гасають, як божевільні! Пацани, хулігани! – буркнув він, коли їх обігнав мотоцикл.

– А мені снився мотоцикл! – згадав раптом Гаррі. – Він літав.

Дядько Вернон мало не наїхав на передню машину. Він обернувся і загорлав на Гаррі, а його обличчя перетворилося на великий буряк із вусами:

– МОТОЦИКЛИ НЕ ЛІТАЮТЬ!

Дадлі й Пірс захихотіли.

– Знаю,- знітився Гаррі. – Це був тільки сон. Краще б він нічого не казав. Дурслі не любили, коли Гаррі запитував про щось, але ще дужче їх дратували його балачки про те, що було не таким, як треба, і байдуже, чи йому наснилося що-небудь, чи він переказував мультфільм: адже тоді їм здавалося, ніби він набирається небезпечних ідей.

Тієї суботи світило яскраве сонце, і зоопарк був заповнений людьми. Біля входу для Дадлі й Пірса купили по великому шоколадному морозиву, а коли усміхнена жіночка у віконечку запитала Гаррі (перед тим, як його відтягли від фургончика), що він бажає, йому купили дешевого лимонного льодяника. Також непогано, думав Гаррі, посмоктуючи його, поки вони розглядали горилу, що чухала собі потилицю й дуже скидалася на Дадлі, хоча й не була білявою.

Давно вже Гаррі не мав такого чудового ранку. Він старався триматися трохи осторонь від Дурслів, щоб Дадлі й Пірс, яким звірята вже почали набридати, не взялися до своєї улюбленої розваги – штурхати його. Пообідали вони всі в ресторанчику на території зоопарку, а коли в Дадлі почалася істерика, бо йому здалося, ніби в його склянці замало морозива, дядько Вернон купив йому ще одну порцію, а Гаррі дозволили доїсти першу.

Пізніше Гаррі згадував, що треба було зразу передбачити: таке щастя довго не триває.

Пообідавши, вони пішли до павільйону з плазунами. Там було тьмяно й прохолодно, а вздовж стін тягнулися освітлені вітрини. За склом на камінних брилах і шматках дерев повзали й рачкували різноманітні ящірки та змії. Дадлі й Пірс хотіли подивитися на величезних отруйних кобр і товстезних пітонів, здатних задушити людину. Дадлі швидко знайшов найбільшу зміюку. Вона могла б двічі обкрутитися довкола машини дядька Вернона й розчавити її, мов сірникову коробку, але нині, здається, не мала такого войовничого настрою. Змія, власне, міцно спала.

Дадлі притиснувся носом до скла й роздивлявся її лискучі брунатні кільця.

– Нехай вона ворухнеться! – заскиглив він до батька.

Дядько Вернон постукав по склу, але змія навіть не здригнулася.

– Ще раз! – вимагав Дадлі.

Дядько Вернон щосили загрюкав кісточками пальців, та змія й далі дрімала.

– Мені нудно,- застогнав Дадлі і відійшов набік.

Гаррі наблизився до вітрини й уважно подивився на змію. Він би не здивувався, якби вона й сама померла з нудьги, бо ж не мала жодного товариства, окрім дурнуватих людей, що цілісінький день тарабанили по склу, не даючи їй спокою. Це ще гірше, ніж мати замість спальні комірчину, де єдиним відвідувачем була тітка Петунія, що грюкала щоранку в двері: принаймні він міг ходити по всьому будинку.

Раптом змія розплющила свої очі-намистинки. Поволі, дуже поволі вона підвела голову, поки її очі опинилися нарівні з очима Гаррі.

Змія підморгнула.

Гаррі прикипів до неї очима, а тоді миттю озирнувся, щоб побачити, чи ніхто не стежить. Нікого. Він знову глянув на змію і теж підморгнув.

Змія хитнула головою на дядька Вернона й Дадлі, потім звела очі до стелі, мовби промовляючи: “І отак завжди”.

– Розумію,- пробурмотів Гаррі крізь скло, хоча й не мав певності, що змія його чує. – Це, мабуть, справді дратує.

Змія енергійно закивала головою.

– До речі, ти звідки? – поцікавився Гаррі. Змія вдарила хвостом у маленьку табличку за склом. Гаррі придивився до неї.

“Боа-констриктор, Бразилія”

– А там гарно?

Боа-констриктор ще раз ударила хвостом у табличку і Гаррі прочитав далі:

“Цей екземпляр народився в зоопарку”.

– О, все ясно! То ти ніколи й не була в Бразилії?

Змія похитала головою, і тут вони обоє аж підскочили, бо за плечима Гаррі почувся несамовитий крик:

– ДАДЛІ! МІСТЕРЕ ДУРСЛІ! ІДІТЬ ГЛЯНЬТЕ НА ЦЮ ЗМІЮКУ! ВИ НЕ ПОВІРИТЕ, ЩО ВОНА ВИРОБЛЯЄ!

Дадлі чимдуж підбіг до скла, перевалюючись з боку на бік.

– Геть звідси! – штурхонув він Гаррі під ребра.

З несподіванки Гаррі заточився і впав просто на бетонну долівку. Далі все сталося так швидко, що ніхто й не помітив, як це, власне, сталося: ось Дадлі й Пірс притуляються до скла, а ось вони з жахливим вереском відсахуються назад.

Гаррі подивився, і йому перехопило подих: переднє скло вітрини з боа-констриктором кудись зникло, і довжелезна змія швидко розмотувала кільця, сповзаючи на підлогу; відвідувачі з лементом бігли до виходу.

Гаррі міг би присягтися, що, коли повз нього просковзнула змія, він почув, як низький шиплячий голос проказав: “Бразиліє, я йду!.. Ссспассибі, аміго”.

Наглядач тераріуму був шокований.

– А де скло? – повторював він. – Куди поділося скло?

Директор зоопарку власноруч заварив для тітки Петунії чашку

Міцного солодкого чаю, раз по раз перепрошуючи її. Пірс і Дадлі могли лише белькотати. Гаррі бачив, що змія нічого не заподіяла їм, хіба що, проминаючи, грайливо зачепила їхні п’‎яти, та коли всі знову сиділи в машині дядька Вернона, Дадлі вже розповідав, як змія мало не відкусила йому ногу, а Пірс запевняв, ніби вона намагалася задушити його. Але найгіршим, принаймні для Гаррі, було те, що, трохи оговтавшись, Пірс заявив:

– А Гаррі розмовляв з нею! Правда, Гаррі?

Дядько Вернон зачекав, коли Пірс піде додому, а тоді напустився на Гаррі. Розлютившись, він насилу міг говорити. Гаркнувши: “Геть… у комору… посидиш… без їжі!” – дядько гепнувся в крісло, а тітка Петунія мусила бігти по пляшку бренді.

Згодом Гаррі лежав у своїй темній комірчині, шкодуючи, що не має годинника. Він не знав, котра зараз година і чи сплять уже Дурслі. Поки вони не заснуть, він не наважувався крадькома прослизнути на кухню по їжу.

Гаррі жив у родині Дурслів майже десять років – десять жалюгідних років, відколи він пам’‎ятав себе, відколи осиротів ще немовлям після загибелі батьків в автомобільній аварії. Він не міг пригадати, як сидів у тій машині, коли загинули батьки. Іноді, напружуючи пам’‎ять упродовж довгих годин у комірчині, він бачив дивне видіння: сліпучий спалах зеленого світла й пекучий біль на чолі. це, мабуть, і була аварія, хоча він не розумів, звідки те світло. Гаррі зовсім не пам’‎ятав своїх батьків. Тітка з дядьком ніколи про них не говорили, а запитувати, звичайно, йому забороняли. В будинку не було жодних їхніх фотографій…

АЛЕЯ ДІАГОН

Гегрід знову витяг рожеву парасольку, двічі вдарив нею по борту, і човен помчав до берега.

– А чому тільки божевільний може піти грабувати “Грінготс”? – поцікавився Гаррі.

– Заклинання… замовляння,- пояснив Гегрід, розгортаючи газету. – Кажуть, сейфи там охороняють дракони. А ще треба знайти дорогу: “Грінготс” лежить під Льондоном на глибині сотень миль. Глибше, ніж метро. Можна си вмерти з голоду, намагаючись звідти вийти, навіть як пощастить щось украсти.

Гаррі сидів, міркуючи над цими словами, а Гегрід переглядав газету “Щоденний віщун”. Гаррі навчився від дядька Вернона, що, коли хтось гортає газету, краще його не чіпати, але втриматись було годі, ще ніколи в житті він не мав так багато запитань.

– О, маєш! Міністерство магії, як завжди, все наплутало,- пробурмотів Гегрід, перегортаючи сторінку.

– А що, існує Міністерство магії? – не зміг не запитати Гаррі.

– А запевно,- відказав Гегрід. – Вони, звичайно, хотіли, щоб міністром був Дамблдор, але він си ніколи не покине Гогвортсу, тож посаду дістав старий Корнеліус Фадж. Телепень, якого світ не видів! Щоранку посилає Дамблдорові сов і прохає поради.

– А що робить Міністерство магії?

– Ну, передусім намагається приховати від маглів, що в країні й досі є відьми та чаклуни.

– Навіщо?

– Навіщо? Таж тоді, Гаррі, всім закортить вирішити свої проблеми чарами. Ні, нехай си нам дадуть спокій.

Тієї миті човен легенько торкнувся берега.

Гегрід склав газету, і вони кам’‎яними східцями вийшли на вулицю. Поки вони прямували містечком до вокзалу, на Гегріда задивлялися всі перехожі. І Гаррі, в принципі, їх розумів. Адже Ге – грід не тільки був удвічі за них вищий, а й чіплявся до звичайнісіньких речей, як-от лічильників на паркувальних майданчиках, вигукуючи:

– Диви, Гаррі? Чого тілько ті магли не вигадают, га?

– Гегріде,- насилу переводячи подих, мовив Гаррі, що намагався не відставати,- то ви казали, що в “Грінготсі” є дракони?

– Та ніби так кажуть,- відповів Гегрід. – От би мені дракончика!

– Дракончика?

– Я змалку про нього мрію… О, вже прийшли.

Вони опинилися на вокзалі. Поїзд до Лондона вирушав за п’‎ять хвилин. Гегрід, нічого не тямлячи в тих, за його словами, “маглівських” грошах, дав Гаррі кілька банкнот, щоб той купив квитки.

Люди в поїзді ще більше витріщалися на них. Гегрід сів на два місця зразу й почав плести шпицями щось подібне до жовтого циркового шатра.

– Не загубив листа, Гаррі? – запитав він, рахуючи петлі.

Гаррі витяг з кишені конверт.

– Файно,- кивнув Гегрід. – Там є список усіх причандалів. Гаррі розгорнув ще один аркуш, якого не помітив уночі, і прочитав:

ГОГВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАР І ЧАКЛУНСТВА

Форма:

Учням першого року навчання необхідно мати:

1. Три комплекти звичайних робочих мантій (чорних).

2. Один звичайний повсякденний гостроверхий капелюх (чорний).

3. Одну пару захисних рукавиць (з драконячої шкіри або подібного до неї матеріалу).

4. Одну зимову мантію (чорну, зі срібними застібками).

Зверніть, будь ласка, увагу: увесь учнівський одяг повинен мати бірки з іменами.

Підручники:

Всі учні повинні мати по одному примірнику таких книжок:

“Стандартна книга заклинань” (1-й курс) Міранди Гошоук.

“Історія магії” Батільди Бегшот.

“Магічна теорія” Адальберта Вофлінга.

“Початковий курс трансфігурації” Емеріка Свіча.

“Тисяча магічних трав і грибів” Філіди Спор.

“Магічні зілля й настійки” Арсеніуса Джигера.

“Чарівні звірі і де їх знайти” Ньюта Скамандера.

“Темні сили – посібник для самозахисту” Квентіна Тримбла.

Інші знаряддя:

1 чарівна паличка.

1 казанок (олов’‎яний, стандартного розміру 2).

1 комплект скляних або кришталевих піал.

1 телескоп.

1 комплект мідних терезів.

Учні можуть також взяти з собою сову, АБО кота, АБО жабу.

НАГАДУЄМО БАТЬКАМ: ПЕРШОКЛАСНИКАМ НЕ ДОЗВОЛЕНО МАТИ ВЛАСНУ МІТЛУ

– Невже це все можна купити в Лондоні? – здивувався вголос Гаррі.

– Якщо знаєш де,- відповів Гегрід.

Гаррі ще ніколи не був у Лондоні. Хоча Гегрід, здавалося, знав, куди він прямує, та він, мабуть, ніколи не діставався туди звичайним способом. Він застряг у турнікеті метро й голосно обурювався, що сидіння замалі, а поїзди надто повільні.

– Не розумію, як ті магли дають собі раду без чарів,- нарікав він, видираючись нагору поламаним ескалатором, що вів на галасливу вулицю з крамничками.

Гегрід був такий величезний, що йому легко вдавалося протискатися крізь юрбу, а Гаррі мусив лише не відставати. Вони минали книгарні й музичні крамниці, ресторани й кінотеатри, але ніде й знаку не було, що тут можуть продавати чарівні палички. То була звичайнісінька вулиця з юрмами звичайнісіньких перехожих. Невже десь тут глибоко під землею лежать купи чаклунського золота? Невже справді існують крамниці, де торгують підручниками заклинань і мітлами? А може, це все просто грандіозний жарт, який задумали Дурслі? Якби Гаррі не знав, що в Дурслів абсолютно відсутнє почуття гумору, він так і гадав би, але, хоча все, про що досі розповідав йому Гегрід, видавалося неймовірним, Гаррі чомусь йому вірив.

– Ось тута,- сказав, зупиняючись, Гегрід. – “Дірявий Казан”. Популярне місце.

То був маленький і задрипаний шинок. Якби Гегрід не показав його, Гаррі взагалі б нічого не помітив. Люди, кваплячись, не звертали на нього уваги. їхні погляди прилипали до вітрин великої книгарні з одного боку та музичної крамниці – з другого, а “Дірявий Казан” для них ніби не існував. Власне, Гаррі мав таке дивне відчуття, мовби тільки вони з Гегрідом можуть його бачити. Перш ніж він сказав про це Гегрідові, той завів його досередини.

Там, як для популярного місця, було надто темно й убого. Кілька старших жінок сиділи в куточку, цмулячи з келишків херес. Одна з них курила довгу люльку. Чоловічок у циліндрі розмовляв із старим барменом, що був зовсім лисий і скидався на липкий горіх. Коли вони увійшли, розмови вщухли. Гегріда, здається, знали всі – вони вітали й усміхалися йому, а бармен потягнувся за чаркою, запитавши:

– Як завжди, Гегріде?

– Не можу, Томе, я ж у справах Гогвортсу,- відповів Гегрід, ляснувши Гаррі по плечу своєю велетенською рукою, аж той присів.

– О Господи! – вигукнув бармен, позираючи на Гаррі. – Це… Невже це?!.

У “Дірявому Казані” раптом усе завмерло і стихло.

– Боже мій милий! – прошепотів старий бармен. – Гаррі Поттер… Яка честь!

Він вибіг з-за шинквасу, підступив до Гаррі й зі слізьми на очах узяв його за руку.

– Вітаю вас із поверненням, пане Поттере, щиро вітаю!

Гаррі не знав, що й казати. Геть усі дивилися на нього. Стара жінка смоктала люльку, не помічаючи, що та згасла. Гегрід аж сяяв.

Нараз зарипіли стільці, а наступної миті Гаррі вже ручкався з усіма присутніми в “Дірявому Казані”.

– Доріс Крокфорд. Пане Поттере, я просто не вірю, що нарешті побачила вас.

– Я так пишаюся, пане Поттере, так пишаюся!

– Завжди мріяла потиснути вам руку… Я така зворушена!

– Я в захваті, пане Поттере, тут слів замало. Моє ім’‎я Дігл, Дідалус Дігл.

– А я вас уже бачив! – вигукнув Гаррі, а в Дідалуса Дігла від хвилювання аж упав з голови циліндр. – Ви якось мені вклонилися в крамниці.

– Він пам’‎ятає! – закричав Дідалус Дігл, озираючи всіх довкола. – Ви чули? Він пам’‎ятає мене!

Гаррі знову і знову тиснув руки. Доріс Крокфорд підійшла вже вдруге.

Підступив дуже нервовий і блідий молодик. Одне око в нього сіпалося.

– Професор Квірел! – відрекомендував його Гегрід. – Гаррі, професор Квірел буде в Гогвортсі одним із твоїх учителів.

– П-п-поттере,- затинаючись, вимовив професор Квірел і вхопив Гаррі за руку,- немає с-слів, як п-п-приємно з тобою з-з-зустрітися.

-А яких ви навчаєте чар, професоре Квіреле?

– З-з-захисту від т-т-темних м-мистецтв,- пробурмотів неохоче професор Квірел, ніби волів і не згадувати про те. – Т-тобі, м-мабуть, це й не п-п-потрібне, П-п-поттере, га? – він нервово реготнув. – Ти, н-напевне, зби-би-раєшся до школи? Я й с-сам хочу п-п-придбати нову к-книжку про в-вампірів. (Професора, здається, злякала сама думка про тих створінь.)

Проте решта відвідувачів не дали професорові Квірелу одноосібно спілкуватися з Гаррі. Минуло ще з десять хвилин, поки він спекався їх усіх, а Гегрід нарешті перекричав загальний гамір:

– Мусимо си вже рухати. Багато закупив. Ходім, Гаррі.

Доріс Крокфорд востаннє потисла Гаррі руку, і Гегрід вивів його попри шинквас на невеличке, обгороджене муром подвір’‎я, де не було нічого, окрім сміттєвого бачка та бур’‎янів.

– Хіба я не казав тобі? – усміхнувся Гегрід до Гарррі. – Я ж казав, що ти знаменитий. Навіть професор Квірел затремтів, побачивши тебе; до речі, він си завше отак трясе.

– Завжди такий нервовий?

– О, так. Бідолаха. Блискучий розум. І все було файно, поки він штудіював самі книжки, а відтак він раптом узяв на рік відпустку, щоб набути безпосереднього досвіду… Кажуть, він стрівси у Чорному лісі з вампірами, а тоді мав прикру пригоду з якоюсь відьмою,- і відтоді геть змінивси. Він си боїть учнів, свого предмета… Еге, а де ж моя парасолька?

Вампіри? Відьми? У Гаррі запаморочилася голова.

Тим часом Гегрід рахував цеглини в мурі над сміттєвим бачком:

– Три вгору, дві впоперек,- бурмотів він. – Ось, відступи-но, Гаррі. – І тричі вдарив у мур кінчиком парасольки.

Цеглина, по якій він стукав, задрижала, тоді прогнулася, посередині з’‎явився маленький отвір, що ставав дедалі ширшим. Ще мить – і перед ними виник прохід у формі арки, достатньо високий навіть для Гегріда; далі тягнулася брукована вуличка, звиваючись і зникаючи десь удалині.

– Ласкаво просимо на алею Діагон,- сказав Гегрід й усміхнувся, помітивши, як збентежився Гаррі.

Вони увійшли в арку, а коли Гаррі швиденько озирнувся, то побачив, як арковий прохід миттю зменшився і щез, і там знову постав суцільний мур.

Сонце яскраво виблискувало на цілій горі казанів біля найближчої крамниці. На рекламному плакаті над ними виднів напис: “Казани – Всіх Розмірів – Мідні, Латунні, Олов’‎яні, Срібні – Самомішалки – Розкладні”.

– О, тобі теж потрібний казан,- мовив Гегрід,- але спершу треба взяти гроші.

Гаррі волів би мати ще з восьмеро очей. Ідучи вулицею, він крутив головою, намагаючись побачити все зразу: крамнички, виставлені біля них товари, покупців. Огрядна жіночка похитувала головою біля аптеки, примовляючи: “Сімнадцять серпиків за унцію драконячої печінки!.. Та вони здуріли…”

З темної крамнички під вивіскою “Совиний Торговельний Центр Айлопс – Сичі, Сипухи, Сірі, Бурі й Білі Полярні” долинало низьке приглушене ухкання. Кілька хлопчаків десь такого віку, як Гаррі, вперлися носами у вітрину з мітлами. “Диви! – почув Гаррі чиїсь слова,- “Німбус-2000″ – нова й найшвидша”. Далі були крамниці з мантіями, магазини, де продавали телескопи й чудернацькі срібні інструменти, яких Гаррі ніколи й не бачив, вітрини, заставлені діжками кажанячої селезінки та вугрячих очей, хиткими стосами книжок із замовляннями, гусячими перами й сувоями пергаменту, пляшечками із зіллям, місячними глобусами…

– “Грінготс”,- повідомив Гегрід, коли вони підійшли до білосніжної будівлі, що височіла над усіма крамничками. Біля її блискучих мідних дверей у багряно-золотому мундирі стояв…

– Атож, гоблін,- тихенько мовив Гегрід, підіймаючись разом з Гаррі до дверей білими кам’‎яними сходами.

Гоблін був майже на голову нижчий від Гаррі. Він мав смагляве кмітливе обличчя, гостру борідку і, як помітив Гаррі, довжелезні пальці та ступні.

Коли вони заходили, він уклонився. Тепер вони опинилися перед другими дверима, цього разу срібними, на яких було викарбувано:

Заходь, чужинцю, та – вважай:

Гріху жадоби не сприяй.

Хто візьме незароблене,

Тому відплатять гобліни.

Бо як шукатимеш у нас

Багатств, яких ти не припас,

Тоді, злочинцю, не забудь,

Що не лише скарби є тут.

– Як я й мовив: тілько божевільний міг би тут наважитися на грабунок,- сказав Гегрід.

Двійко гоблінів, уклонившись, провели їх через срібні двері, і вони опинилися у просторій мармуровій залі. Близько сотні гоблінів сиділи на високих стільчиках за довгою стійкою, щось пишучи в товстелезних гросбухах, зважуючи на латунних терезах монети, розглядаючи через лінзи коштовне каміння. Годі було полічити двері, що виходили із зали, і біля кожних дверей теж стояли гобліни, впускаючи та випускаючи відвідувачів.

Гегрід з Гаррі підійшли до стійки.

– Добрий ранок! – звернувся Гегрід до вільного гобліна. – Ми прийшли, аби взяти троха грошиків із сейфу містера Гаррі Поттера.

– Сер, а ключ від нього у вас є?

– Десь тут мав бути,- відказав Гегрід і почав вивалювати на стійку все зі своїх кишень, розкидавши по конторській книзі гобліна цілу пригорщу запліснявілих галет.

Гоблін гидливо скривився.

Гаррі приглядався, як праворуч інший гоблін зважував купку рубінів – величезних, немов розжарені вуглини.

– Осьдечки він,- гукнув нарешті Гегрід, діставши маленького золотого ключика.

Гоблін пильно придивився.

– Начебто все гаразд.

– Я ще маю листа від професора Дамблдора,- поважно мовив Гегрід, надимаючи груди. – Це про Відомо-Що в сейфі сімсот тринадцять.

Гоблін уважно перечитав листа.

– Дуже добре,- сказав він, повертаючи його Гегрідові,- зараз вас відведуть до обох сейфів. Грипхуче!

Грипхуком виявився ще один гоблін. Тільки-но Гегрід позапихав назад до кишень свої галети, вони з Гаррі рушили вслід за Грипхуком до дверей, що виходили з зали.

– Що це за Відомо-Що в сімсот тринадцятому сейфі? – поцікавився Гаррі.

– Не можу тобі сказати,- загадково мовив Гегрід. – То великий секрет. Це пов’‎язане з Гогвортсом. Дамблдор довіряє мені. Я би втратив свою посаду, якби си розповів тобі.

Грипхук відчинив перед ними двері, і Гаррі, який сподівався побачити ще більше мармуру, був здивований. Вони опинилися у вузькому кам’‎яному коридорі, освітленому сяйвом смолоскипів. Коридор круто збігав униз, а на долівці видніли невеличкі рейки. Грипхук свиснув – і знизу до них приторохкотів рейками візочок. Усі сіли на нього – Гегрід ледве вмостився – і поїхали…

Дж. Ролінг

(1 votes, average: 5.00 out of 5)