Думки про мистецтво у трактаті Із секретів поетичної творчості та літературно-критичних працях – Життєвий шлях і світогляд І. Франка
Мав свої погляди І. Франко і на роль і завдання літератури. Він висловив їх у багатьох працях, зокрема у статтях різних років, які також свідчать про зміни в баченні ним суспільних та естетичних функцій художнього слова. Довго замовчувана стаття “Поезія і її становисько в наших временах” фіксує переконання автора внаслідок його навчання в класичній гімназії, його релігійні погляди.
У цій статті І. Франко виступає ідеалістом: у кожній людині є свій індивідуальний світ, основа якого – “іскра Божества, котрою наділений дух людський”. “Поезія, – говорить І. Франко далі, – єсть винайдення іскри Божества в дійствительності”.
Навчаючись у Львівському університеті, І. Франко захоплювався європейськими філософськими віяннями: позитивізмом (всеохопна науковість), соціальними теоріями (соціалізмом). У таких орієнтаціях немалу роль відіграв М. Драгоманов. Свідченням змін у світогляді І. Франка стала стаття “Література, її завдання і найважніші ціхи”, яку радянські науковці подавали як програмну для всієї творчості письменника, якому тоді було всього двадцять два роки. У цій праці Франко з’ясовує власну теорію наукового реалізму. Завданням нової реалістичної літератури він вважає не лише відображення життя, а й його науковий аналіз. Література, наголошував він, “повинна при всім реалізмі в описуванні також аналізувати описувані факти, виказувати їх причини і конечні наслідки, їх повільний зріст і упадок. До такої роботи не досить вже вправного ока, котре підглядить і опише найменшу дрібницю, – тут вже треба знання і науки, щоб уміти доглянути саму суть факту, щоб уміти порядкувати і складати дрібниці в цілість не так, як кому злюбиться, а по яснім і твердім науковім методі. Така робота ціхує найкраще всю нову реальну літературну школу, втягуючу в літературу і психологію, і медицину та патологію, і педагогію, і другі науки. То та наукова підкладка і аналіз становлять іменно найбільшу вартість цієї нової літератури”.
Проголошуючи, що “література повинна бути робітницею на полі людського поступу”, І. Франко віддає данину захопленню юності. Естетичні погляди письменника-філософа з часом змінювалися. Так, коли в 1902 році молодий тоді С. Єфремов у статті “В поисках новой красотьі” критикував твори К. Гриневичевої за безідейність і безпринципність, за відсутність студіювання громадського і суспільного життя народу, І. Франко відповів молодому дослідникові у статті “Принципи і безпринципність” (1903). На той час такі вимоги до літератури І. Франко вважав примітивними і висував на перший план психологічний аналіз соціальних явищ: “:…Як факти громадського життя відбиваються в душі і свідомості одиниць, і, навпаки, як у душі тої одиниці зароджуються й виростають нові події соціальної категорії”. Згадавши тезу С. Єфремова про те, що розвинута література повинна висвітлювати суспільні рани, пояснювати їх, давати способи їх лікування, І. Франко з іронією зауважує: “Чи справді так? Цікаво, які то суспільні рани виявляє приміром гетевський “Фауст”, які способи ліків подає його “Іфігенія”, або Пушкінів “Онєгін”, або Гоголеві “Мертві душі”?… Чи “ліки”, пропоновані Достоєвським або Толстим, хоч на один момент візьме на серіо якийсь соціолог чи практичний політик?”
І. Франко доводить, що публіцистика, вивчення суспільних недоліків, рецепти з удосконалення суспільства не належать до художньої літератури: “Соціальні недогоди й болі ніхто ще не лічив по рецепту белетристів, хоч і як вони не раз позували на мудреців і пророків, . їх головна задача. стоїть в тім, щоб, як казав колись Шекспір, бути дзеркалом часу”. Різко заперечує І. Франко і теорію “утилітарної літератури” російських критиків Бєлінського, Добролюбова, Пісарєва – своїх колишніх кумирів. Це заперечення знайшло своє вираження у фундаментальній праці з естетики “Із секретів поетичної творчості” (1898). У цьому дослідженні автор торкається таких питань і сам на них відповідає: “що є літературною критикою?”, “якою вона повинна бути?”, “що становить предмет літературної критики?”, “яка різниця між літературною критикою і історією літератури?”, “які особливості поезії, чим вона спільна малярству та скульптурі?”, “які переваги поетичного слова перед іншими видами мистецтва?”, “що є метою мистецтва?”, “що повинен змальовувати митець?”, “чи краса обов’язково повинна бути предметом мистецтва?”.
У своєму трактаті І. Франко гостро критикує представників “утилітарної” школи, висловлює незгоду з думкою Добролюбова про завдання критики. Так, Добролюбов вважав, що твір мистецтва має таке саме значення, як і явище дійсного життя, отже, зауважує Франко, “артистичне оповідання буде так само цінне, як газетна новинка”. Даючи характеристику російській критиці 50-60-х років ХІХ ст., І. Франко писав, що вона була “переважно пропагандою суспільних та політичних ідей під маскою літературної критики. Як пропаганда вона мала своє велике значення; як літературна критика вона показалася далеко не на висоті своєї задачі”.
Отже, робить висновок І. Франко: “Політичні, соціальні, релігійні ідеї, властиво, не належать до літературної критики”. Завдання ж літературної критики, на його переконання, такі:
– з’ясувати питання про відношення мистецтва до дійсності;
– з’ясувати причини естетичного вдоволення читача від твору;
– установити, якими способами автор викликає у читача естетичне задоволення;
– визначити міру, силу і якість таланту письменника;
– дослідити, як твір пов’язаний із світоглядом автора
Тощо.
У трактаті І. Франко досліджує і психологію творчості, зв’язок процесу поетичної творчості з душевними хворобами, роль асоціацій у творчості та інше. До найстарших та основних питань літературної критики, вважає І. Франко, належить питання: свідомо чи несвідомо творить поет? На думку давніх поетів, поезія твориться несвідомо, вона є виявом натхнення – особливого психічного стану, певного роду божевіллям. Так вважали Гомер, Платон, Цицерон. Поети значно пізнішого часу (Гете, Шіллер, Міцкевич) признавались, що їхня поетична творчість є відмінною від звичайного людського “я”. Таке явище спостерігає І. Франко і в творчості Т. Шевченка.
Отже, автор доходить висновку, що у поетичній творчості як психологічній діяльності несвідомий елемент може відігравати важливу, або навіть головну роль. Оцінюючи зміст і композицію художнього твору як діло розуму, Франко проводить думку про переважаючу роль несвідомого у творчому процесі. На його думку, абсолютним ідеалом у поезії не може бути краса, адже поняття краси відносне: “Для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого, характеристичного ані безхарактерного. Все доступно для його творчості, все має право доступу до штуки”. Секрет артистичної краси – не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал до свого твору, а в тім, як він використає і представить їх. Тобто істинну естетику потрібно шукати не в предметі зображення, а в способах зображення, не в темі, а в майстерності, не що, а як.
Вагомим внеском у вітчизняну науку стали відомі праці І. Франка, зокрема “З останніх десятиліть ХІХ віку”, “Южнорусская литература”, “Студії над українськими народними піснями”, “Нарис історії українсько-руської літератури” та інші. Також він досліджував творчість Лесі Українки, М. Старицького, І. Котляревського, С. Руданського, Марка Вовчка, І. Карпенка-Карого, В. Самійленка, А. Свидницького, І. Вишенського, М. Шашкевича та інших. Особлива його увага була приділена творчості Т. Шевченка.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)