Думи мої, думи мої… – ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814-1861) – ЛІТЕРАТУРА УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ – НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
ПРИГАДАЙ
– Відомо, що поезія є програмовим вступом до першої збірки віршів Шевченка. Яка це збірка? Що ти про неї знаєш?
* * *
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози… Чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?
Не питали б люди, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нужу світом? “Нічого робить”, –
Не сказали б на сміх…
Квіти мої, діти!
Нащо вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав…
Може, найдеться дівоче Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи –
Я більше не хочу…
Одну сльозу з очей карих –
І… пан над панами!..
Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло, –
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині…
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчуками
Збирать на пораду…
Нехай душі козацькії
В Украйні витають –
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий – море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили – гори.
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,
Бо дотепні… А я… А я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну…
А слова – немає…
А за лихо… Та цур йомуі
Хто його не знає!..
А надто той, що дивиться
На людей душою
Пекло йому на сім світі,
А на тім…
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні –
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється…
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком – люди не побачуть,
То й не засміються…
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки… не засиплють
Чужим піском очі…
Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує –
Карай того, Боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас –
Де ж мені вас діти?..
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
ПОМІРКУЙ
– Чим викликані сумні думи поета?
– Знайди фольклорні засоби у вірші, що вони передають?
– Якими картинами історичного минулого надихається автор? Як вони перегукуються з іншими творами Шевченка цього періоду?
– Що автор має на увазі під словом “думи”? Склади ланцюжок синонімів.
– Який основний художній прийом використовує поет? (Слова для довідки: епіфора, анафора, порівняння, гіпербола, метафора).
ПРОАНАЛІЗУЙ
– Чому “Своїх діток нерозумних” Шевченко виправив спершу на “Інших діток нерозумних”, потім на “Моїх діток нерозумних”, як і стало вдрукованому тексті?