Древньоіндійська освіта

У Стародавній Індії виховання і освіту пройшло дві стадії, відповідно дравідско-арійського і буддійському (з VI ст. До н. е.) етапам історії. Цивілізація дравидских племен, корінного населення півострова Індостан в III і II тисячоліттях до н. е., в цілому відповідала культурному рівню Дворіччя. Схожі риси мало і освіту. Школи з’явилися тут також протягом зазначеного періоду майже в кожному місті хараппской культури, що мала тісні зв’язки з Месопотамією. Найдавніші відомості про освіту містяться в водійських Упанішадах (букв. “Сидить біля ніг учителя”, VIII – VII ст. До н. Е.), Священних настановах, що включають також основні положення міфології і релігії.
Протягом II-I тисячоліть територія сучасної Індії заселялася арійськими племенами, які на базі відносин з корінним населенням створили кастовий лад. Три вищі касти склали нащадки аріїв – брахмани (жерці), кшатрії (воїни), вайш’ї (землероби, ремісники, торговці). Нижчою кастою була шудра (наймані працівники, слуги, раби). Але ще більш безправними і зневажаються були нащадки дравидов – парії.
Безумовно, кастовий лад Індії наклав абсолютно специфічний відбиток на виховання і освіту. Іншим найважливішим фактором виявилась релігія – брахманізм (індуїзм) в дравідско-арійську епоху, а потім – буддизм (аж до наших днів). На відміну від єгипетської системи освіти, ідеали виховання (у всякому разі, для вищої касти) виходили з того, що людина народжена для насиченою повноцінного життя. До такого життя готувало виховання, що вимагає поєднання розумового розвитку, ясності суджень, розважливості, духовності (насамперед здатності до самопізнання), фізичної досконалості (загартовування, володіння власним тілом), любові до природи і взагалі до прекрасного. Ідеали природосообразности, пройшовши через всю історію індійської культури, були просунуті настільки далеко, що цілком природною вважалася еротичність – до нас дійшли знаменита Кама Сутра (книга настанов в мистецтві любові) і чудові еротичні храмові скульптури, буквально шокували перших європейців (португальців), що потрапили в Індію.
Розгорнуті зразки ідеального виховання містяться в давніх переказах і епосі, зокрема про божественне і мудрого Крішни (“Бхагавата пурана”) і царевича Рамі (“Махабхарата”). Обидва були зразками людської досконалості, опанувавши різноманітними вміннями та мистецтвами, ведійської вченістю і мудрим розумінням. Виконані найвищих достоїнств, вони не хизувалися ними, були чисті душею, привітні і шанобливі у зверненні. Учнем божественного Крішни представлений – в “Бхагавадгіте” – царевич Арджуна. Навчання Арджуни відбувалося таким чином, що Крішна ставив запитання, ставив перед ним різні цілі, розширюючи їх, поглиблюючи і тим самим спонукаючи учня до самостійного пошуку істини, виробленню методів пізнання. Процес навчання порівнювався з битвою, перемоги в якому вели Арджуну до досконалості.
Учнівство вважалося не просто підготовчим, але важливим самостійним періодом у житті, і могло тривати до 12 років. Хоча формально всі вищі касти мали право на повноцінне (брахманское) освіту, на практиці купці і ремісники їм не користувалися, в силу зайнятості, а воєначальники і правителі вважали за краще тривалого і наполегливій утворенню розваги. Учні іменувалися брахмачарінамі, вчителі – гуру (шанований, гідний). Брахманське освіту носило насамперед релігійний характер, включаючи, однак, в достатньому обсязі та підсобні науки – граматику, логіку, астрономію, науку про змій і так далі. Навчання мало містичну забарвлення, знання видавалися як одкровення згори. Ефективності освіти сприяв перехід (у III ст. До н. Е.) Від ідеографічного листа до алфавітно-складовому. З урахуванням культурних традицій і кліматичних умов отримували поширення сімейні, а потім і лісові школи, де викладали гуру – відлюдники. Ці традиції існують і в сучасній Індії.
Царевичем, який вважав за краще відлюдництво, був Гаутама (Просвітлений) Будда, або Шакья-Муні, або Сіддхартха за народженням (623-544 до н. Е.). Згідно з переказами, він був у юності огороджений батьком від усіляких тривог, проводячи час у палаці в змаганнях, оточений музикою та розвагами. Випадково підглянувши тяготи життя за межами палацу, царевич покинув його і, досягнувши після довгих мандрівок просвітління, сам став гуру в лісовій школі поблизу м Бенареса. У легенді про Сиддхартхе вперше в історії культури з’являється мотив мандрів як засобу освіти, мандри насамперед у пошуках самого себе. За однією з легенд, до кінця життя Будда став поромники – на тій самій річці, яку перетнув на початку своїх мандрівок.
Буддизм у принципі відкидав кастова нерівність. Хоча він не міг скасувати кастове розшарування суспільства, але у вченні про “карму” і “дхарми” упор робився на те, що людині, що проходить ланцюг народжень і перевтілень, відплачується і за попередній, і за це життя. Для людей, рівних за народженням, головним завданням ставилося вдосконалення душі, позбавлення її від мирських пристрастей і суєти – через процес самопізнання і самовдосконалення. Вершиною на цьому шляху є стан нірвани, повної відчуженості від світу.
Виховання розглядається як допомога в розрізненні сутнісного і поверхневого, у досягненні душевної гармонії і спокою, зневазі суєтним і тлінним. У буддійської традиції величезне значення мали принципи ненасильства. Пройшовши через всю історію Індії, вони зіграли вирішальну роль у її звільненні від англійського колоніалізму в 1949 р.. Проповідниками філософії ненасильства в XX ст. були Махатма Ганді і Рабіндранат Тагор, Лев Толстой, її поділяв і розвивав Мартін Лютер Кінг. Аж ніяк не означаючи безвольного бездіяльності, філософія і педагогіка ненасильства робили упор на вмінні розкрити істину, розглянути її з усіх боків, а на основі цього – вміти переконати опонента.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

Древньоіндійська освіта