Драма – Жанри драматичного роду – ДРАМАТИЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ – РОДИ І ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ

Драма (грец. Ξραμα – дія) – це п’єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. Героями творів, написаних у цьому жанрі, є переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Витоки драми можна помітити в драматургії античності (“Іон” Евріпіда). Як самостійний жанр драма виникла лише у другій половині XVIII століття.

Першими теоретиками драми стали Д. Дідро, Л.-С. Мерсьє та Г. Е. Лессінг, які в наукових розробках обгрунтували специфіку й значення цього жанру для розвитку літератури й театру. Вони ж стали й першими практиками, що взялися втілити в житія теоретичні постулати, давши світові так звану міщанську драму (Д. Дідро – “Позашлюбний син”, “Батько родини”; Л.-С. Мерсьє – “Дезертир”, “Незаможний”, “Візок оптовика”; Г. Е. Лессінг – “Міс Сара Сампсон”, “Емілія Галотті”). В основу цих творів було покладено міщанську родинну трагедію, що збуджувало цікавість у глядачів, подавало переваги моралі звичайної людини над можновладцями. Проте на рубежі XVIII-XIX століть міщанська драма в західноєвропейській літературі переживає кризові явища, в ній починає переважати дидактичне начало, герої замикаються у своєму тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, що дає підстави говорити про зародження нового жанру – мелодрами.

У літературі XIX століття домінує реалістична драма. Спершу вона з’явилася в Росії (Пушкін, Островський, Толстой, Чехов), а потім на зламі століть у творчості західноєвропейських драматургів (Ібсен, Гауптман, Стріндберг). В зарубіжній літературі XX століття поряд з реалістичною драмою (Роллан, Прістлі, О’Кейсі, Чапек, Міллер), важливу роль відіграє так звана інтелектуальна драма, пов’язана з філософськими доктринами екзистенціалізму (Сартр, Ануй).

В українській літературі драма з’являється на початку XIX століття (“Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Бьгг Малороссии в первую половину XVIII столетия” Т. М. (криптонім розкрити не вдалося. – О. Г.), “Чари” К. Тополі, “Чорноморський побит” Я. Кухаренка, “Купала на Івана” С. Писаревського. У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого – враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII століття. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак помітними були й кроки в напрямку до реалістичного відображення дійсності, як це мало місце в цілому в європейській драмі. Для наступних пошуків у цьому жанрі велике значення мало вміння письменників через обставини родинного плану порушувати важливі суспільні й соціальні проблеми своєї доби, передати той оптимізм, який через глибинні процеси, що відбувалися в національній свідомості, успадковувався з покоління в покоління (“Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Лимерівна” Панаса Мирного). Наприкінці XIX століття спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з’являються твори з життя інтелігенції, жителів міста, порушуються проблеми взаємин села і міста (“Не судилось” М. Старицького, “Доки сонце зійде…” М. Кропивницького, “Житейське море” І. Карпенка-Карого, “Украдене щастя” І. Франка, “Нахмарило” Б. Грінченка).

На рубежі XIX-XX століть переважає соціально – психологічна драма. Потім як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку XX століття виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних політичних умовах (“Кассандра” Лесі Українки). Саме у творчості Лесі Українки “чи не вперше в українській драматургії набуває свого апогею психологічна, так звана неоромантична драма, з високоінтелектуальними характерами, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, змальовуючи досить складні й витончені інтелігентські переживання (подібно до п’єс Ібсена, Чехова, Гауптмана)” [47, 14].

Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи дати розв’язку суспільно-політичним проблемам засобами психологічної драми (“Молода кров”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”). Шукаючи нові моральні норми, В. Винниченко проголошує принцип – “чесність з собою”, своєрідну програму цілісної людини, яка перебуває в гармонійному стані між тим, що вона робить, і тим, що думає та відчуває (“Дисгармонія”, “Великий Молох”, “Щаблі життя”).

Найвидатнішим представником українського Ренесансу в драмі став М. Куліш (“Зона”, “Патетична соната”, “Вічний бунт”, “Маклена Граса”). Плідними результатами відзначається розвиток цього жанру в повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, О. Коломійця, Ю. Щербака, Л. Хоролець.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Драма – Жанри драматичного роду – ДРАМАТИЧНИЙ РІД ЛІТЕРАТУРИ – РОДИ І ЖАНРИ ЛІТЕРАТУРИ