Драма І. Франка “Учитель” на тлі суспільного життя Галичини кінця XIX століття
Ю. Маковська,
Аспірантка Кам ‘янець-Подільський
Ключові слова: драма, освіта, учитель, конфлікт, драматизм.
Тема вчительства не була незнаним полем для Франка. Різні сторони педагогічної діяльності відображені в його перших творах, що належать до 70-х років XIX ст. (“Мученицька бібліотека в Дрогобичі”, “Допис про Дрогобицьку гімназію”), в статтях з питань освіти, в художніх творах (“Наші народні школи і їх потреби”, “Емерик Турчинський”, “Великі діяння пана Бобжинського”, “Борис Граб”, “Отець-гуморист”) та ін.
Крім того, І. Франко підтримував безпосередні контакти із представниками галицького вчительства, листуючись із учителями-письменницями Уляною Кравченко і Климентією Попович. Так, У. Кравченко митець попросив написати спогади про учительське життя “від початку до кінця”, з “його добрими сторонами і злими”, написати їх просто, без прикрас, на основі фактів [10].
Основний недолік сучасної йому освітньо-виховної системи вбачав у тому, що молоді люди виходили із школи нездатними до праці на користь народу, слугами несправедливого ладу, народними п’явками.
“Учителем школа стоїть”, – говорив він, усвідомлюючи вирішальну роль учителя в навчанні, формуванні, розвиткові підростаючої людини. При цьому Франко усвідомлював, що успіх вчительської роботи залежить не лише від підготовки педагога, а й від умов, в яких той живе та працює.
“Основний тягар утримання вчителів було покладено на громади. Вони зобов’язалися виділяти для вчителя один морг землі, прибутки від якої враховувалися при виплаті заробітної плати. Крім того, громади повинні були платити в місцевий шкільний фонд 9-про-центний додаток до всіх прямих податків… На утримання вчителів йшли також надходження бюджету від штрафів з населення за порушення закону про загальне навчання. Заробітну плату народні вчителі одержували несвоєчасно. Гроші, які надходили від громад, потрапляли спочатку в місцеві фонди, потім – в окружний шкільний бюджет…Бідні, розорені громади Галичини часто не могли самі внести потрібну суму і зверталися за дотаціями до окружних крайових властей. А вчителі, чекаючи на вирішення справи, голодували…” [9:110].
Проживаючи в темних та холодних квартирах, вчителі псували зір, хворіли на туберкульоз та ревматизм. Для одержання пенсії вони змушені були працювати не менше 40 років (!).
Наприкінці XIX ст., після поділу шкіл на школи вищого та нижчого типу, в зв’язку із більшою оплатою педагогічних кадрів у школах першого типу (розташовані в містах) – розпочалася масова втеча вчителів із сільських місцевостей, тому сотні шкіл було закрито через відсутність педагогів. “Все більше вчителів залишають свою професію, коли вони тільки можуть добитися якого-небудь більш рентабельного і спокійнішого місця – службовця, писаря в канцелярії на будь-якій фабриці…” [10].
Франко, стежачи за боротьбою галицьких вчителів за свої права, добре знав та писав про їх політичну безправність, численні випадки необгрунтованого звільнення з роботи, поліцейський нагляд за ними, перекидання їх з місця на місце. Факти національної дискримінації вчителів українського походження. “Вчителю не треба було проявляти себе у політичному відношенні, він не міг у жодному випадку виявити почуття незадоволення – таких взагалі не терпіли на роботі, йому достатньо було проявити здоровий розум, бути самовідданим у праці, серйозно ставитися до народної освіти і, рано чи пізно, без вказання мотиву, з “службових причин” його переводили в яку-небудь віддалену, запущену місцевість, де він був змушений вимотати свої сили, втратити бажання до праці. Жодні прохання з боку суворо покараного або з боку громади, в якій він успішно працював, не допомагали, такі прохання ще більше шкодили потерпілому вчителю… Чим більше любили вчителя на місці, тим небезпечнішим здавався він нашому шкільному пашію, тим швидше треба було його усунути” [Там само].
За офіційними даними, в 1891 р. на 6230 громад у Галичині нараховувалось 3853 публічних народних школи. Фактично їх було менше, 256 із них не працювало в зв’язку із відсутністю вчителів, приміщень та ін. Отож насправді діяло 3597 шкіл. Якщо в містах налічувалось більше, ніж одна школа (у Львові – 28, у Кракові – 15), то вийде, що на 6230 громад Галичини близько 3000 зовсім не мали шкіл…” [9: 24].
У статті “Про соціалізм” Франко писав: “…Тепер усі мають право ходити до школи й учитися, але чи всі мають змогу?” [11: 12].
Та що із того, коли навчання в той час – непевна справа: “Відомо, що в старий час і освіта насаджувалась насильно. Вона тягла за собою нові тяготи, відривала робочі руки, супроводилась різними штрафами і поборами. Все це породжувало ворожість до школи ідо вчителів, тим більше, що деякі з них відривались від народу…” [3:.190-191].
“Земля наших хліборобів надзвичайно подріблена, – писав І. Франко в брошурі “Катехізис економічного соціалізму” (1878), – вона неспроможна навіть прохар чувати протягом року сім’ю і, вганяючи її в борги, дуже швидко робиться власністю лихварів, банків або ба гачів, а коли й може прогодувати сяк-так сільську сім’ю. То все-таки не дає їй жодного способу посилати дітей до шкіл, розвивати їх, як треба” [11: 16].
Селянським дітям в Австро-Угорщині була доступна здебільшого лише початкова освіта, що давала мінімум знань – тут вчили читати, писати, основ арифметики, але й у цих школах вбачали небезпеку, дивились на них як на розсадник “крамоли”, керуючись принципом “від вченого хлопа добра не жди”.
Закономірно, що в своєму драматичному творі Франко не оминув постаті вчителя.
Літературознавці (А. Ю. Войтюк, О. І. Білецький, М. І. Походзіло, М. Возняк, М. Ф. Нечиталюкта інші, поодинокі розвідки знаходимо у З. Мороза та В. Смаль.), що займалися дослідженням драми “Учитель”, не звертали достатньої уваги на соціально-економічний фон сучасного Франкові суспільства, зокрема на становище освіти та науки, адже саме від усвідомлення цих факторів можна зрозуміти конфлікт п’єси, драматизм становища вчителя на той час, актуальність порушеної проблеми. Опис життя вчителів допомагатиме у жанровому визначенні твору, тому мета нашого дослідження – систематизація фактів про стан освіти Галичини наприкінці XIX століття, на основі чого – встановлення злободенності драми “Учитель”.
Вперше п’єса була опублікована під назвою “Кого зненавидять боги…” – початок латинської приказки, що має закінчення “того зроблять вчителем”. Актуальна як на той час назва: чи можна уявити собі більш тернистий за вчительський шлях?
Так, П. Й. Колеснику належать слова: “Дуже актуальною темою в умовах Галичини 90-х років була тема народної школи, якій присвячено комедію “Учитель” [5].
Законом 1868 року передбачався перехід шкіл з підлеглості церковним властям до світських шкільних органів. Для керівництва початковими, середніми і професійними школами була створена Крайова Шкільна Рада, пізніше – повітові та місцеві шкільні ради, а членами останніх у Галичині призначалися представники української інтелігенції, польської буржуазії та поміщики [1]. Отож зрозуміло, хто у драмі І. Франка був посередником між селянами та їх грошима, призначеними на будівництво школи; кому було вигідно, аби остання не працювала: “…В матеріальному відношенні школи ледве животіли. Позбавлені урядової допомоги, вони лягали додатковим тягарем на плечі і так вже переобтяженого непосильними податками народу. В цьому, безперечно, крився хитрий та підступний задум – панівна верхівка намагалася зробити школу – а отже і освіту взагалі – ненависною для народу” [8: 26]. Так, один селянин наприкінці драми, коли школа для них перетвориться із ворога на друга, скаже Ткачеві: “Адже і у нас уже більше двадцяти літ школа. Зразу нас били та мучили, щоб ми школу закладали. Добре. Ми заложили. Тоді нас обдерли до сорочки на будову. Добре, ми збудували. Тоді показалося раптом, що для нашої школи нема вчителя й вона три роки стояла пуста. А врешті надали і вчителя, той жив у нас п’ятнадцять літ і нічого не вчив. Сам орендареві вислугувався, на людей скарги писав, а прийшлося що до чого, як бувало пан інспектор на візитацію приїде, то з сусіднього села хлопців позичав…”, на що Ткач: “…Але ж не школа вас обдерла. Школа для вашого добра заведена. Щоб ви межи людьми люди були.” Війт: “А хіба й без неї ми пси? Пси не пси, а темні. Хто не хоче, то вас ошукає, отуманить, одурить”.Війт продовжує: “…ось ви такі вчені та просвічені, а гинете з голоду в селі і мусите чекати нашої ласки, темних бойків! Ну, трібуйте і одуріть нас. Га?”, а Ткач на те: “…мій обов’язок учити…” [12: 69].
Яка самовідданість, любов до своєї справи, віра в народ повинна була палати в серці людини, що присвячувала своє життя вчителюванню на селі за таких нестерпних умов. Надзвичайно мужні та віддані своїй професії, стійкі, були вони справжньою окрасою української демократичної інтелігенції. До їх благородної праці – виснажливої, проте необхідної – Франко ставився із великою повагою.
У Омеляна Ткача одна ціль – сіяти розумне та вічне, на вівтар освіти він поклав своє здоров’я, сили, спокій. Життя учителя – приклад непоказного героїзму, постійного протистояння із місцевим керівництвом.
Для Ткача це село уже восьме за його недовгий педагогічний шлях. Не жага подорожей, не потяг до зміни місць верховодить ним, а розпорядження начальства гонить його із села в село. Не до снаги керівництву серйозне ставлення Омеляна до своєї роботи, намагання “просвітити народ”, він – не їхня людина, що за певну винагороду стримає свою ініціативу та не заважатиме їм працювати за відпрацьованою схемою. Так, про попередника Ткача у драмі сказано: “робив собі в полі та в городі, воли та свині годував, писарством займався, а дітей наших до книжки не конопадив”, – згадує війт. Коли в село приїжджали із перевіркою, екс-учитель брав дещо підготовлених дітей із сусіднього села і проводив заняття при інспекторові. Коли Омелян отримав звістку про переведення в іще глухіше село,
Вольф підсумував: ” А можна було без того всього обійтись і жити собі спокійно. Ви самі того не хотіли, на себе самого і нарікайте!..” [12: 118]. От який ідеал учителя!
Драматизм конфлікту Ткача та місцевої влади підсилюється серйозною хворобою учителя, який увосьме піднімає занедбану школу, бореться із опором війта, шинкаря, недовірою селян.
Так, наприклад, і шинкар (такий собі сільський глитай) не залишився осторонь. Відразу ж він хоче втягнути у рабство, “підрізати крила” про всяк випадок. Він хоче, аби Омелян підписався як поручитель на грошовому документі (варто відзначити неабияку силу переконання Вольфа, який твердить, що лише така шанована людина викликає у нього довіру). І це при тому, що учитель щойно приїхав і його ще ніхто не знає. Звичайно, це й насторожило Ткача, нахабство і цинізм Зільберглянца довели його до нестями.
Шинкар та війт об’єднують свої зусилля і йдуть у відкритий наступ на вчителя. Жодна дитина не з’являється на шкільному подвір’ї зранку, натомість приходить зграя підпоєних шинкарем парубків, що трощать шкільне майно, знущаються над вчителем. Лише вистріл Омеляна із револьвера повертає їх до розуму. Небажання селян пускати дітей до школи підсилено чутками про те, що Омелян та Юлія живуть “на віру”.
Переважна більшість учених або вказують на невиразність любовної сцени Юлії та Хоростіля, або вважають її слабким чи то зайвим місцем у драмі (В. Щурат, Ю. Кобелецький). Ми погоджуємося із думкою сучасного вченого М. К. Наєнко в тому, що вона – “…лише відлуння основного, соціально-національного конфлікту твору” [6: 81], адже метою Франка, на нашу думку, було переконати сучасного йому читача, глядача у тому, що без радикальних заходів, через просвітницьку роботу, можна знищити темноту селянства. Ще В. Катранов наприкінці XIX століття відзначив, що постійною темою переважної більшості малоруських драм була і є любов, проте постійна її новизна не дає права драматургам вимагати загальної уваги, не може їх виправдати [2: 9-Ю]. Хоча життя сповнене любові, існують й інші високі інтереси, а розкриття однієї й тієї ж теми, постійний акцент на ній, на наше переконання, знижує читацькі та глядацькі симпатії, а літературні й театральні критики, що мислять стереотипно, раптом знаходять, що бракує любовних відносин, “схема не та, що у всіх”, ставлять авторові в догану недорозвиненість цієї сюжетної лінії. Соціальний конфлікт у драмі – основний, інтимні стосунки, змальовані наче несміло, допомагають розкрити образ Юлії – відданої сестри, що готова покласти своє життя за справу освіти.
Крім того, Ю. Кобелецький вважав, що ліквідована темнота селянських мас “приводить до ще більшої їх експлуатації” [4:14]. Цікава теза проте, що не варто залучатися до суспільного поступу, терпіти рабство, почуватися лялькою в чиїхось руках. Це, певно, прояв українського менталітету: “Як буде, так буде.” Конфлікти, що траплятимуться частіше між освіченими селянами та їх лихварями, не привід зупинитися на півдорозі та боятися розірвати свої пута. Справа визволення – не миттєва. Така специфіка драматичного твору, що про майбутнє героїв читач чи то глядач має додуматися сам, автор лише певно мірою розв’язує конфлікт, не сповіщаючи нас про далеке майбутнє учасників вистави. Кілька сіл, в яких працював Ткач, уже є могутньою потенційною силою, яка може повстати проти неправди, а діти та правнуки учнів Омеляна (якщо останнім це не вдасться зробити), напевне продовжать справу батьків, дідів.
Якщо дотримуватися цієї логіки, то Ткач не програв. Він продовжуватиме давно розпочату справу просвіти, поки йому вистачить здоров’я. Мабуть, таки Зільберглянц зробив йому послугу (!), не затримуючи його на одному місці, допомігши далі й далі сіяти зерна знань, адже важливо розбудити в пригніченої, зневіреної у собі людини почуття гідності. Найефективнішим засобом, інструментом дотику до душі була і є освіта.
Можливо, Ткач і ще сам цього не розуміє, тому поки що М. Наєнко його називає натуралістом, а не романтиком або неоромантиком, бо “…втриматись на цих позиціях йому не дає усвідомлена поразка в боротьбі з шахрайством орендаря Вольфа”.
“Великий талант, як дорогоцінний камінь, іскриться з усіх боків всіма своїми гранями. Про це красномовно свідчить різноманітна творча спадщина Івана Яковича Франка. Все, чого торкалось його невтомне перо, позначено глибиною думки, художніми шуканнями” [3:155].
“…однак навіть якби. Іван Франко був автором тільки однієї п’єси “Украдене щастя”, – переконаний Й. М. Кисельов, – то й тоді б він увійшов в історію української класичної драматургії як один з її видатних митців, сміливих прокладачів нових шляхів у театральному мистецтві” [Там само].
Та найбільшою заслугою Ткача ми вважаємо силу його особистого прикладу. Попри усі суперечки із сільськими павуками, неприйняття його селянами, він силою своєї волі продовжує роботу. Доречним вважаємо навести репліку немолодого селянина Товкача: “Бігме, я хоч старий, як чую, коли мої малі читають та розповідають, що їх у школі вчили, то й мене самого охота зносить на старість за книжку сісти”, на що йому Ткач: “…Ось чекайте, тепер мої перші школярі вже виходять з класів, то ми по вакаціях заведемо з ними недільну школу. То там будуть й старші приходити і вчитися” [12;107]. От вона – жага знань Попри неабияку зайнятість сільською роботою та поважний вік, чоловік прагне знати, хто він є, що існує за межами його села і т. ін. Та найяскравішим прикладом перемоги учителя, свідченням його педагогічної майстерності є сцена із хлопцями, які на початку п’єси, будучи нетверезими, вчинили погром та побили Ткача. Порівняймо:
“…1 парубок. Ми тут до школи прийшли.
Омелян. А так, тут школа.
2 парубок (показує дрючок) Ось мій оловець.
3 парубок (показує луб). Ось мій папір.
4 парубок (показує дошку). Ось моя книжка.
Омелян (стає перед ними). А се що знов таке? На
Пад? Розбій? Чи жарт собі з мене робите?
Парубки. Нас тати до школи прислали.
Омелян. Ідіть і скажіть своїм татам, най собі з таких жарти строять, як вони самі, а не з мене.
1 парубок. Скажіть їм те самі, а ми до школи прийшли. Вчіть нас!
Омелян. Геть відси! Виносіться!..
Парубки. Овва! То ви такий учитель?
Омелян. Юлечко, іди геть відси. І я піду і замкну школу. Я їм покажу, як зо мною жартувати.
Парубки (заступають йому дорогу). Ні, ми вас не пустимо. Мусите нас учити! Хіба ми не дітваки?
Парубки шарпаються з ним, один хопив за полу сурдут і роздер. Омелян, розлючений, виймає револьвер…” [12: 97] таті ж парубки пізніше:
“… Омелян. Слава навіки! А се що, пане начальнику?
Війт (з люлькою в зубах). Говоріть: що? Наперлася хлопчівня: позвольте та й позвольте, пане начальнику, на громадській толоці смерічок нарубати та на нинішній агзамент школу обм. аїтиі Ну, та я смерічок не бороню. (До парубків). Ну, хлопці! Маєте маїти, то звивайтеся швидко!
Парубки. Ми зараз, пане начальнику! Тілько чи пан навчитель позволять?
Омелян. Та що вже з вами маю робити? Маїть!
Парубки, діти і старші носять з воза смерічки і втикають їх у землю попід школу, обтикають ганок, вікна і т. д.
1 парубок (в заклопотанні підступає до Омеляна). Пане навчителю!
Омелян. А що тобі, Максиме?
1 парубок. У нас от, у парубоцтва, є до вас іще од
На просьба..
Омелян. А то яка?
2 парубок. Та… Ми маємо маленький довжок.
Омелян. Довжок? У кого?
1 парубок. Ба, та у вас.
Омелян. У мене? Не тямлю, щоб я що у вас зичив.
1 парубок. А борони боже! То не такий довжок. Ми
У вас… І не то щоб позичили. А знаєте, тогді, коли ми вам у школі таку субернацію зробили… Ви були такі добрі, що-сте за нами просили. А ми… тямите, шарпаючися з вами, сурдут вам розде’рли.
Омелян. Нічого сього не тямлю.
1 парубок. Та…, може, ви й тямите, але ваш сурдут тямить. (Бере за полу.) Адіть, ось іще видно, де був роздертий, латка є.
Омелян (зворушений). Ну…ну, то чого ж вам ще треба!
1 парубок. Та знаєте… тота латка у нас як гріх на сумлінні.. То ви… не прогнівайтеся, пане навчителю.
Бігме, що ми не хочемо вас образити! (Біжить до воза і приносить звиток). Ось вам нове убрання!
1 парубок. Пане навчителю! Не робіть нам того! Прийміть від нас той дарунок. Ми вас полюбили, як рідного тата…
Парубки і діти (обступають).
Війт. Пане навчителю! І я до них прилучаюся. Най то буде наша відплата за ті прикрості, яких ви у нас зазнали.
Омелян (обнімає їх). Браття мої! Діти! І най же мені тепер хто скаже, що наш нарід невдячний! Що не варто для нього працювати і навіть життя своє для його добра віддати!..” [Там само: 108-109].
Любов парубків до Омеляна, що проросла із зневаги – результат титанічної праці, свідчення неабиякої педагогічної майстерності. Ось що просвіта зробила із ними – проклала дорогу до знань та виробила власний погляд на речі. Тепер хлопчаки розуміють, хто чого вартий. У 1-й наведеній сцені, де Ткач розганяє легенів вистрілом, захоплює подих. Та психологічно це виправдано. Якби Омелян показав свою слабкість, інтуїтивно молоді люди й потім підкорялися б сильному Вольфові. Вражає педагогічний такт учителя. Він наче не помітив, що парубки розірвали йому сурдут. Останні наведені слова Омеляна свідчать про його віру в свій народ. На початку драми він, наприклад, говорив сестрі: “…Вже я бачу, що тут нам такий горіх на зуби дали. Що треба добрих вилиць. Щоб його розкусити…” [Там само: 66].
“Вчитель, – підкреслював Франко, – не має права на власні бажання, характер, переконання, він не має права займатися політикою і відсахнутися від неї, якщо вона відповідає планам правлячої кліки” [Там само]. А щоб у школах затримувався добрий вчитель, “треба також поставити його в такі умови, щоб він міг щось добре зробити..”, і не тільки матеріальні, але й моральні та юридичні умови, щоб ані громада сама, ані інспектор сам не мали права звільнити або перевести на роботу в інше місце [13:113].
Головного героя драми поставлено у вищезгадані умови (тобто, за критеріями І. Франка, він добрий), прислужився громаді, проте, хоч вона й не планувала його звільняти, сильнішим за цілу громаду виявився Вольф-павук (відповідно, через нього й інспектор). В цьому й драматизм ситуації, проте Ткач не здається, не звільняється, не умирає (як трапляється у драмах), а несе своє слово далі, тому ми вважаємо, що він прислужиться не одній громаді і не вбачаємо у драмі трагедійних елементів.
“Драматург у певному розумінні архітектор, будівельник, він відбирає кожне слово, кожну репліку, наче фундамент або колони […], щоб міцно трималась розрахована на століття будівля. Ремарка, репліка в п’єсі – це уже в чомусь і біографія героя. Розв’язка конфлікту – таке, що вибухнуло трагічно або комедійно, але абсолютно змінене життя людини” [7].
“У драматурга ліберального напряму п’єса, безперечно, і закінчувалася б перемогою Омеляна. Та рево-люціонер-демократ Іван Франко добре знав, що в умовах капіталістичного ладу годі й говорити про торжество світла над темрявою” [8: ЗО].
Виховання всебічно розвинутого покоління, переконаний І. Франко, можливе завдяки боротьбі з реаль-
Ними життєвими труднощами, де очі дітей не повинні бути закриті на протилежні аргументи та докази. Сцена із парубками – яскраве тому свідчення.
Отож зв’язок навчання з працею, якісна освіта, позбавлена стереотипів, використання досвіду попередніх поколінь, всебічний розвиток мислення дітей – завдання, варті справжнього вчителя, на думку І. Франка. Герой Франка, виконавши ці завдання, пішов їх виконувати в інше місце, де ця потреба є ще загальнішою…
Підсумуємо словами Й. М. Кисельова: “…в драматургії Франка звертає на себе увагу одна деталь – досконале знання письменником професіональних подробиць життя героїв” [3: 194].
Література
1. Ідеї національного виховання в західноукраїнській педагогіці XIX ст. // Історія педагогіки / За ред проф. М. В. Левківського, докт. пед. наук О. А. Дубасенюк. – Житомир: ЖДПУ, 1999. – С.230.
2. Катранов В. О малоруськой драмь. – Одеса, 1899. – С.9-10.
3. КисельовЙ. М. Драматургія І. Франка//Слово про великого Каменяра. – К., 1956. – ТІ.
4. Кобелецький Ю. Драматичні твори І. Франка // Іван Франко. Драматичні твори. – К.: Мистецтво, 1941. – С.14.
5. Колесник П. Й. Іван Франко. Літературний портрет. – К.: Дніпро, 1964. – С.158.
6. Наєнко М. К. Драматургія: фройдівська психоаналітика, романтично-барокові візи як вияви творчого модернізму // Іван франко: тяжіння до модернізму. – К.: Академвидав, 2006. – С.81.
7. Признание в любви // И. Вишневская. Действующие лица. Заметки о путях драматургии. – М.: Совет. писатель, 1989.-С10
8. Сахновський-Панкєєв. Іван Франко і театр (Матеріали до лекцій). – К., 1956. – С. ЗО.
9. Смаль В. З. Педагогічні ідеї І. Франка. – К.: Радянська школа, 1966.
10. Франко І. Великі діяння пана Бобринського // Die Seit -1901. -№356.
11. Франко І. Зібр. тв. у 50 т. – Т.19. – С.16.
12. Франко І. Драматичні твори. // Зібр. тв. у 50 т. – Т.24. – С.66.
13. Франко І. Наші народні школи та їх потреби // Зібр. тв. у 50 т. – Т.46.,кн.2. – С.113.
Анотація
У статті відображено стан освіти Галичини кінця XIX століття як фону для створення І. Франком драми “Вчитель”. Автором доведена злободенність порушеної драматургом проблеми.
Аннотация
В статье отображено состояние образования Галичины конца XIX столетия как фона для создания И. Франком драмы “Учитель”. Автором доказана злободневность затронутой драматургом проблему.
Summary
This article shows the being education in Halichyna of the end’s of XIX century as abackside for creating drama “Vchitel” by Franko. There is said about actuality taking here problem of poem writer.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)