Дозвольте народитися – ОЛЕКСАНДР ТЕСЛЕНКО

РУсуля сиділа у м’якому кріслі біля великого екрана телеінформатора, на котрому кумедні мальовані чоловічки літали, наче великі мухи, і співали пісеньку про білого слона, що махає хоботом. Ось уже сьомий день вона нудьгувала в блакитних сутінках зали відпочинку. Вже сьомий день намагалася вона уявити свою появу на світ, вже вкотре втомлювалась від безлічі можливих варіантів. Буде поважна комісія, перевірять, як вона функціонує – медичний працівник, біокібер Русуля. Потім дадуть технічний паспорт і направлення на роботу. Цікаво, на яку роботу? В лікарню чи до якогось дослідного центру? Чи все буде якось по-іншому? Як? Губилася в догадках.

Поруч з Русулею дрімав майбутній викладач фізики. Трохи далі – майбутній консультант по науці читав якусь грубезну книгу, водив пальцем по рядках, ворушив безмовно губами. Клітоцибер, біокібер широкого призначення, усміхнено дивився на екран телеінформатора. Румеч, консультант з мистецтва, сидів у куточку біля тьмяного блакитного торшера з великим фонозаписником на колінах і складав вірші. Він сидів замислено, потім уголос читав, не зважаючи на інших (ті теж не зважали на нього).

– Під якою сосною високою… – промовив задумливо і надовго замовк, щось напружено пригадуючи. – Так, все вірно. Сосна – це вічнозелене дерево… Певне, дуже красиве… Тож

Під якою сосною високою,

У якому далекому лісі

Проростуть моїх рук чагарі,

Старим коренем випнуться плечі?

І на денце якої криниці,

Край якої дороги

Силуету мого тьмяна тінь

Упаде, як прощальне фото?

Де я буду?

Ким буду я завтра?

На якому із атомів?

На якій дощовій краплині

Прилечу до якої хати?

І лише одне запитання

Несу, ніби квітку осені:

Дощі мої сліди змиють –

Що ж по мені лишиться?..

Заплющив очі і знову нерухомо, задумливо сидів, складаючи наступного вірша.

Інших біокіберів Русуля майже не знала.

Здалеку долинув басовитий голос майстра Імбрикатуса. А потім ще один, незнайомий. Імбрикатус прочинив двері і зайшов до зали, але сам, і Русуля почала думати, з ким же він ішов коридором і кому голосно щось пояснював.

– Привіт, Русуля! – Майстер сів у вільне крісло поруч, дістав сигарету з великої кишені свого засмальцьованого комбінезона, що виділяв безліч запахів.

– Ви з цеху? – запитала його Русуля сторожко і навіть злякано.

– Так. – Імбрикатус зробив різкий рух, підносячи сигарету до рота, і сколихнув те море запахів, що виділяв його комбінезон. Русуля аж поморщилась від нудотного біолаку, що вже встиг вивітритися з неї самої за ті сім днів, відколи вона зійшла з конвейєра.

– Комбінат одержав нові замовлення?

– Ні, – байдуже відказав Імбрикатус, дивлячись на кумедних мальованих чоловіків на екрані.

– Чому ж ви були в цеху?

– Яка ти цікава!

– А з ким ви щойно балакали?

– З одним лікарем… Русулю, дай мені спокій. Он дивися краще, – показав поглядом на екран телеінформатора.

– А чого він приходив? – запитала Русуля, слухняно дивлячись на екран.

Імбрикатус демонстративно змовчав.

– Ви мусите відповісти.

– Я не люблю теревенити.

– Я не знаю, що це таке.

– Це значить підтримувати розмову без певної мети, аби згаяти час, – посміхнувся майстер.

– Я на таке взагалі не здатна, – образилась Русуля. – І ви це знаєте. Як ви можете чекати від мене цих… теревенів, коли самі створили нездатною на такі дії?

– Звідки я знаю, якою тебе створили?

– А хто ж знає?

– Я тебе не конструював. Я лише майстер, я знаю…

– Ви знаєте, як обшпувати смердючим біолаком, щоб аж очі виїдав, – спалахнула Русуля. – Чого приходив той лікар?

– Замовити для роботи біокібера.

– Ви прийняли його замовлення?

– Ні.

– Чому? – скрикнула Русуля. – Я створена медичним працівником. Я прагну щонайшвидше народитися, почати усвідомлену діяльність, а ви не приймаєте замовлення у лікаря, котрому потрібні кібери…

– Йому потрібна хатня робітниця і няня майбутній дитині. – Імбрикатус дихнув на Русулю димом, і вона закашлялась.

– А-а-а… То в нього приватне замовлення, – розчаровано мовила. – А наш комбінат служниць не випускає. Правда ж?

– Так. Я порадив йому звернутися до нас в архівний цех, там зможе підібрати собі ще путнього кібера, який був у вжитку. Все? Питань немає?

– Коли я дочекаюся народження?

– Звідки я знаю? Загалом комбінат забезпечив попит. Хіба якась технічна революція чи просто непередбачене замовлення.

– Для чого ж мене створили? Щоб я сиділа у цьому мороці біля екрана? Щоб я страждала? І Аманіту теж, – показала поглядом в глиб зали відпочинку, де біля колони дрімала така ж, як і вона, біокібер, медичний працівник. – Аби ми сиділи і чекали? Армілярію відправили в цех демонтажу відразу з цієї зали відпочинку! Вона тут просиділа десять років!

– Русулю, ми не винні, що за ті роки не прийшло жодного замовлення на кіберів такого вузького профілю, якою була Армілярія… Звідки ти взагалі знаєш про цю історію?

– Біокібери подейкують… – Русуля розхвилювалась. – До того ж в мені її блок корекції лімфодинаміки і ліва гемісфера центрального аналізатора… Тому кожна її думка… Все, що вона казала і лише думала, – зараз у мені. Тож я добре знаю, як ви з нею повелися.

– Ох, ця вже мені пам’ять поколінь, – зітхнув майстер. – Від вас нічого не приховаєш. – А подумки продовжив, що немає нічого доброго у використанні старих блоків пам’яті, більше клопотів. – Що ти хочеш від мене?

– Ще не знаю. Але ви можете щось зробити, аби мені не випала трагічна доля Армілярії… – відповіла і раптом попросила: – Віддайте мене цьому лікареві. Буду йому бавити дитину. Мені дуже тяжко тут, у вашій залі відпочинку. Дозвольте народитися!

Імбрикатус подивився здивовано, проте швидко підвівся і, не кажучи ні слова, підійшов до відеону в ближньому кутку зали.

– Алло! Архівний?

На екрані з’явилося сухорляве обличчя непевного віку і невизначеної статі.

– До вас приходив лікар вибрати старого кібера в служниці?

– Так, він і зараз у нас. Перебирає.

– Покличте його.

Майстер заступив екран відеону, і Русуля не побачила обличчя того лікаря, але почула голос, який їй сподобався.

– Слухаю вас.

– З вами виявила бажання працювати Русуля. Вона медичний працівник. Сподіваюсь, ви порозумієтесь.

– Пропонуєте кібера, котрий ще не функціонував? Чим зобов’язаний?

– Пусте. Дякуйте самій Русулі.

– Де і коли ми з нею зустрінемось?

– За півгодини біля центрального входу.

Імбрикатус повільно відійшов від відеону і спокійно повів Русулю в сектор технічного контролю, де формально її перевірили, бо ж ніхто не сумнівався, що новісінький сучасний кібер гуманітарного профілю впорається з такою спрощеною програмою, як хатнє господарювання.

Коли вона вийшла надвір, відразу впізнала з-поміж кількох чоловіків на тротуарі під деревами ЙОГО, свого визволителя, котрому завдячувала цією хвилиною своєї появи у яскравий, розмаїтий світ людей і машин на штучній планеті Інкана. Вона усміхнено, трохи злякано дивилася на НЬОГО і простувала по коротко стриженій траві.

– Ви чекаєте Русулю? – запитала, підійшовши.

– Так.

– Добрий день, – ледь помітно вклонилася. – Русуля – це я.

– Мене звати Вересом. Я – лікар. Скоро у нас з Рутою має народитися дитина. Ми чекаємо на вашу допомогу, Русулю.

– Так, я знаю, майстер мені все розповів. Ці дерева звуться акації? – запитала раптом.

– Так, – усміхнувся Верес. – Акації.

– Два місяці тому вони цвіли, правда? Таким запашним білим цвітом, як білим гроном, правда?

– Правда.

Русуля щасливо усміхалася, утверджуючись в правильності знань, закладених в її блоках синтез-аналізатора.

– А оті плескаті машини називаються гелікомобілями?

– Так. І ось та жовта машина серед них – моя. На ній ми поїдемо додому.

– О, це фантастично прекрасно. Я ще ніколи не їздила на гелікомобілі.

Верес розсміявся.

– А де працює ваша дружина? – запитала Русуля, трохи незграбно зачиняючи за собою дверцята.

– Вона хімік. Працює на комбінаті дитячого харчування… Тож проблем з харчуванням малого… чи малої не повинно бути.

– Нам довго їхати?

– А ти б хотіла довго?

– Так, хочу подивитися на це місто, воно зветься Дзябран, хочу багато чого побачити… Як приємно пахнуть ваші сигарети… Це запах конвалій?

– Так.

– Вас турбує серце?

– Ні.

– Чому ж тоді ви курите ці сигарети з конвалійними алкалоїдами?

– Так просто. Люблю цей запах.

– Бачите, я і про дію конвалійних сигарет знаю, – задоволена сама собою, мовила Русуля.

– Казали, ти медичний працівник, тож мусиш знати.

Русуля розсміялася:

– Останнім часом нашу конструкцію ускладнили новим мультипроектором домінанти, але пристрій виявився тендітним, часто емболізується, що зовні проявляється інформаційним провалом саме фахових, домінантних знань. Розумієте?

– Розумію.

– Але в мені ще все працює, як і належить. Все бачу, все розумію, все можу описати, відчуваю навколишнє усіма рецепторами, знаю своє місце в цьому світі, ніщо мене не лякає і не виводить з себе, з рівноваги, я відчуваю внутрішню гармонію. Це називається щастям. Правда?

Верес прочинив віконце і викинув недопалок.

– Подивись ліворуч, ми їдемо повз Центр проблем довголіття. Я тут працюю.

– О, ви працюєте у великого Бера. Нам на комбінаті про нього багато розповідали. Який ви щасливий! Ви працюєте в славетного Бера.

– А ти створена на комбінаті, який очолює не менш славетний Сфагнум! – в тон Русулі продовжив Верес. – Яка ти щаслива!

– Хочете сказати, що добре там, де нас немає? Але хіба можна порівнювати нашого Сфагнума з великим Бером?

– Котрого ти не бачила.

– Але я про нього все знаю…

– Не сперечайся, Русулю. Ось поживеш разом з нами…

– Ви хочете сказати, що закладена нам інформація вже застаріла? Люди живуть не так, як нам казали?

– Ваш Сфагнум великий вже тим, що створив таке чудо, як ти, Русулю.

– Ну, що ви, яке ж я чудо, – здивовано оглянула себе Русуля. – Все за генеральним затвердженим проектом… А що ви робите у великого Бера?

– Вивчаю тонкі механізми старіння людського серця. Така собі досить вузька тема…

– Людського серця… – зачаровано, з благоговінням у голосі повторила Русуля, а Верес посміхнувся і не став продовжувати далі.

Він дивився на її світле волосся, яке красиво спадало на груди, і не вірив, що поряд з ним не людина, а кібер. Такий красивий біокібер.

– Ви так спокійно говорите про свою роботу… – Верес спіймав у її погляді докір. – А я навіть розхвилювалася. Вивчаєте людське серце…

– Ми вже приїхали. – Верес різко загальмував і раптом побачив машину “швидкої допомоги” біля будинку, де він жив, і побачив, як до тої машини заходить його Рута і двоє в білих халатах. Не встиг зупинитися поряд, як “швидка” подалася геть. Верес знову запустив двигун на повну потужність і лиш прошепотів:

– Чому сьогодні? Адже ще зо два тижні?

Напружено вдивлявся в контури медичної машини, що майже летіла широкою магістраллю. Потім вона круто звернула ліворуч. Верес теж повернув кермо ліворуч, але на магістральному селекторі загорілось червоне, примушуючи зупинитись.

– Ви знаєте, куди вони поїхали?

– Так, знаю. Але чому сьогодні? Що ж трапилось?

– А чому б і не сьогодні? – розсміялась Русуля.

– Ах, Русулю, тобі смішно. Але ми з Рутою дуже добре пам’ятаємо той день… Ми знаємо, що сьогодні трохи зарано…

На подвір’ї було тихо, з неба світила яскрава ракета-сонце, віяв легкий вітерець, розносячи аромат квітів, що росли на клумбах. Повільно прогулювались у сквері поодинокі хворі.

Під прозорим куполом приймального покою, мов під шапинкою великого прозорого гриба, сиділа жінка чи біокібер у білім халаті.

– Пробачте… Щойно до вас…

– Чому ви хвилюєтесь? Ваша дружина зараз народжує.

– Так, я розумію. Але… я сам лікар. То, може…

– То, може, ви народите замість неї? Ваша присутність абсолютно зайва. Чекайте. Скоро повезете своє дитя додому. Ви ще пригадуватимете свою безклопітну юність.

Верес картав себе за те, що не був поряд з Рутою в такий відповідальний момент.

– А ви розкажіть мені, – тихо мовила Русуля. – І час збіжить для нас набагато швидше.

– Що тобі розказати?

– Про той день, який ви з Рутою так добре пам’ятаєте, – ніяково посміхнулася.

– А-а-а, ось ти про що!

Підійшли до клумби з червоними локсами. Сіли на лавочку.

– Ми з Рутою познайомилися давно, кілька років тому, на концерті старовинних інструментів. Нас доля посадила в залі поруч. І ми… Нам обом… Ми відразу зрозуміли…

– Що особливості ваших характерів, – продовжила Русуля, не дочекавшись, доки Верес віднайде потрібне слово, – доповнюють одна одну, є конгруентними, що повинно бути фактором спрощення стосунків із зовнішнім середовищем. І ще ви відчували сильну взаємодію ваших еманаційних полів. Одне слово, ви закохалися. Правда?

– Правда, – усміхнувся Верес. – Але ми обоє на той час вважали, що кохання – це хвороба, котрої хоч можна і не боятись, але краще уникнути профілактично.

– Ой, нам на комбінаті не казали такого про кохання… Чому ви так?.. – глянула знову з докором. – Але пробачте, я розумію, що це мене не обходить… Ну, а про той же день?

– Про той день? Ми з Рутою полетіли на Веріану, курортну планету нашого метакаскаду… І от…

Раптом з якогось вікна лікарні долинув приглушений дитячий плач.

– Це ваш хлопчик, – сказала упевнено Русуля.

– Звідки знаєш?

– Я чую. То ваш хлопчик. І я заздрю йому. Це так прекрасно – бути щойно народженим. З вікна знову долинув дитячий плач.

– То справді мій? Ти не помиляєшся, Русулю?

– Я не помиляюся. У вас хлопчик. Стандартний. З об’ємом легень за голосовим спектром близько п’ятисот. З індексом Сорка сім, що відповідає масі три тисячі двісті. Чуєте? Не хвилюйтесь. Я ж не лише служниця. Моїм аналізаторам ще можна довіряти.

Але Верес мусив сам побачити і почути свою Руту і свого сина. І тоді він заспокоїться, тоді повірить, що все гаразд.

Над широкими скляними дверима засвітилося табло з блакитних літер: “Вітаємо з новонародженим!” Зупинилися під тим привітанням і дочекалися, доки приємний, з трохи металевим відтінком голос десь згори промовив:

– Лікаря Вереса вітаємо з народженням сина. Вага три двісті. Зріст п’ятдесят. Дружина Рута почуває себе добре. Урочиста зустріч молодої мами з сином за десять хвилин.

А потім пролунала увертюра славетного Лактаріуса до “Святкової симфонії № 2341”.

– От бачите, все, як я й казала, – мовила Русуля.

А Верес схвильовано ходив біля широких скляних дверей.

– Як несподівано вийшло. З батьками не поговорив, вони б прилетіли. І з друзів нікого… Лиш ми з тобою, Русулю. Але Рута буде щаслива, що я знайшов тебе. Я думаю, ви сподобаєтесь одна одній. – Він підійшов до біокібера і погладив долонею її світле довге волосся. – Рута в мене гарна, ось побачиш. До широких скляних дверей від вхідної брами поспішав гурт людей. Троє жінок і двоє чоловіків.

– У вашої ордер на котру годину?

– Моя народжувала без ордера.

Хтось невдоволено побурчав про людську психологію, про прагнення обійти встановлену чергу. Але раптом всі притихли, бо розчинилися широкі двері.

Русуля обернулася і очам своїм не повірила. Вона побачила Аманіту.

Минуло кілька годин, як вона залишила її в блакитних сутінках зали відпочинку. І от Аманіта стоїть перед нею, вправно і красиво тримає немовля в блакитному конверті: Поруч з нею усміхнена жінка. Рута.

Русуля була страшенно здивована, але, як і годиться, підійшла спершу до Рути, злегка вклонилася:

– Добрий день. Прийміть мої щирі вітання. Я – біокібер Русуля.

Потім взяла в Аманіти дитину.

– Аманіто, як ти тут опинилась?

– Десь за півгодини по тому, як ти пішла в служниці, приїхав представник цієї клініки з терміновим замовленням. У них несподівано вийшов з ладу помічник акушера. Підвели АТФ-генератори. Його привезли на комбінат, а мене взяли взамін. Це десь за півгодини, як ти пішла в служниці. – В голосі Аманіти відчувалася деяка зверхність.

Але Русуля не образилась.

– Я ні за чим не шкодую, Аманіто. Нам випало щастя народитися. І я щаслива тим, що народилася і живу.

Верес підійшов до Рути і поцілував її. Русуля тримала на руках немовля, маленького хлопчика, котрий ще нічого не знав про світ, у який прийшов, але вже радів своїй появі. Хлопчик усміхався.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)