Дьондюранг – Олександр Тесленко

Перші роки свого життя я чітко усвідомлював – знаю все, що мені належить знати про цей світ. Але потім, непомітно для самого себе, почав думати понад програму. Щось мене змушувало до дій зовсім не обов’язкових, але таких нестерпно привабливих.

Я – Дьондюранг. Унікальний витвір за № 139428 Інканського комбінату біокібернетики. Політразонна квазіархітектоніка мого центрального аналізатора і будова нейроглії дуже близькі до структур людського мозку. Я – експериментальна модель.

Жив серед кіберів. Жив серед людей. Зараз я лише діючий експонат природознавчого музею, що в глибинах Астероїда Блакитних Сталактитів. Я нині захований за холодною прозорістю музейного склотелю. Але я не боюся самотності. Бо що таке самотність? Це ж не лише форма однини і не лише усвідомлення поділу всієї матерії на два світи – ти і все, що тебе оточує, це не лише відсутність потреби в допомозі, але й форма існування дослідника, потреба відокремлення від того, частиною котрого є ти сам, аби роздивитися і вивчити.

Своє життя я присвятив вивченню людини. Спершу мене зацікавило тільки одне: чому взагалі може існувати такий вид мислячих істот, як люди? Мене дивувало, що один і той же факт люди могли оцінювати кожен по-своєму. Я не міг передбачити індивідуальну людську реакцію навіть у стандартних, класичних умовах. Спочатку я дивився на людей навіть трохи зверхньо. Але з часом почав заздрити їм. Заздрити здатності сприймати світ не лише розумом, а й чуттями. Я завжди мислю конкретно. Мої чуття – лиш інформація аналізаторів і ніколи не поштовх до дії. Зараз я вже знаю: в цьому головна людська перевага. Чистий розум обов’язково приводить мислячу істоту врешті до такого запитання, відповідати на котре не просто неможливо, а й небезпечно.

Тут, у глибинах астероїда, за холодною прозорістю склотелю, я вирішив написати свою останню книгу. Я назвав її “Філософія самотності”. Я давно думав про цей твір, який мусить умістити все моє життя. Але зараз відчувається мені, що все життя може поміститися на одній сторінці, а на другій – все, що дізнався про людей. Я заздрю людям-письменникам, котрі свідомо розчиняють свою думку, мов хімік сполуку в розчиннику, мов розмаїтих рибок випускають до акваріума, в котрому води не мало і не багато. І знову ж межу визначає людське чуття. Бо коли підходити до акваріума з позицій кібернетичного розуму, то кількість води мусить бути мінімально можливою, а кількість рибок максимальною. І найрозумніше, створивши оптимальний варіант, розмножити його в телекопіях, аби кожен міг дивитися, не ускладнюючи свою насолоду турботами про харч та чисту воду…”

У невеликому гроті сталактитової печери блакитні сутінки. Дьондюранг любив працювати при блакитному освітленні. Прозоре пластиконове перекриття відмежовувало грот, мов подобу кімнати, від простору величезної сталактитової зали. На столі, зробленому самим Дьондюрангом з мерехових дощок, стояла старезна друкарська машинка серед стосиків паперу.

Дьондюранг сидів, заплющивши очі. Він поринув у спогади. Мов короткі кінофільми про нього самого, зринали у пам’яті короткі історії, які він хотів розповісти, які видавалися значимими. Він думав про себе, мов про когось стороннього, вивчав сам себе, ніби дивлячись збоку.

Спогад. ГК 559730

То було в перші дні його роботи в ролі наукового консультанта славетного Ніколіана Бера, голови Інканського дослідного центру проблем довголіття.

Одного вечора, коли вже догоріла над Інканою чергова ракета-сонце, Дьондюранг зайшов до четвертого корпусу експериментальних досліджень.

На нього ніхто не чекав у такий пізній час. Люди і кібери сиділи за святковим столом. Один із кіберів похопився заховати пляшку боро і почав виправдовуватись:

– У нашої любої Торонки сьогодні день народження. Ми дозволили собі цього вечора…

Торонка, молодий фізіолог, розпашіла від випитого боро, зустрілася з Дьондюрангом поглядом, в якому промайнула зневага.

– Як він?- запитав біокібер людей.

В сусідній кімнаті, в третій експериментальній барореторті знаходився старий кібер, унікальний представник першого покоління, ще безіменний ГК-559730. Його привезли в дослідний центр, щоб знайти можливість постимулювати системи біорегуляції. Але ще вчора поважна комісія на чолі з самим Бером визнала, що активне втручання в конструкцію старого ГК-559730 неможливе. Тож було вирішено, зібравши максимальну інформацію, корисну для створення нових моделей та для розробки загальнобіологічних питань, без вагань від’єднати старого біокібера від систем живлення й життєзабезпечення.

– Як він?- запитав Дьондюранг вдруге. Торонка несподівано розсміялася:

– Уявляєте, кілька годин тому ми, як і було сказано, від’єднали всі системи життєзабезпечення, але старий ГК-559730 продовжує існувати. Такий старовинний біокібер і такий життєлюб.

– Хто зараз біля нього?

– Біля нього?- вдав здивування Клим Горець, інженер.- Але ж комісія вчора зробила висновок, що…

Ще кілька десятиліть тому, коли біокібери були напівфантастичною новинкою, за втрачене життя такого ГК-559730 можна було дорого поплатитися. Над ним день і ніч чергували б найкращі фахівці й лабораторії всього зоряного метакаскаду. А зараз, кажуть, всьому голова – закони доцільності.

– Він ще існує?

– Мабуть,- озвалося кілька голосів, але ніхто не підвівся і не пішов до сусідньої кімнати.

Тоді Дьондюранг уперше подумав, що люди втрачають віру в можливість таємничого, вони вже не чекають нічого, що не запрограмовано… За тисячі років історії людству чомусь було легше створити біокіберів, ніж витрутити з себе… Що? Свої хиби? Недосконалість? Якусь дивну внутрішню потребу дворушництва? “Ви – втілення наших ідеалів. Ви, біокібери,- діти всього людства, а не однієї людини. Ви створені тверезим розумом, не затьмареним злим помислом…” Люди вміють красиво говорити. Дьондюранг часом відчував, що міг би слухати їх вічно, аби не треба було втілювати в життя їхні красиві слова.

– Який у нього зараз рівень лімфоциркуляції?

Торонка і Горець поглядом показали на екран одного з моніторів. Біокібери сиділи спокійні і зовні до всього байдужі.

Дьондюранг пішов до третьої експериментальної барореторти. ГК-559730 лежав на широкому маніпуляційному столі під прозорим куполом. На екрані одного з моніторів пробігав зеленавий зайчик, підстрибуючи в ритмі скорочення його біокібернетичного серця. Стрілка контрольного блока стеження за рівнем лімфоциркуляції показувала несумісний з життям тиск – 30 м. в. с. Усі системи сигналізації були вимкнені. Дьондюранг зайшов під купол реторти. Слухав хрипкі звуки, що народжувались в нутрощах старого кібера. Помітив, що на порозі з’явилася Торонка. Обернувся. Вона щось говорила, але він не чув її слів.

– Що ви сказали?- запитав, вийшовши з-під купола до неї.

– Вважаєте, ми вчинили неправильно?

– Ви зробили те, що визначалося рішенням комісії.

Довгий час вони стояли і дивилися на біокібера, густо обліпленого датчиками та залишками відключених систем життєзабезпечення.

– Центральний аналізатор уже мертвий. В нього паралітично розширені зіниці,- тихо мовив Дьондюранг.- Скоро він перестане функціонувати.

І, ніби зачувши його слова, зеленавий зайчик на екрані стрепенувся, потім деякий час вимальовував хвилясту лінію і нарешті витягнувся в незворушно струнку пряму.

– Якби вчасно простимулювати рівень тиску… Можна було сподіватися… Але вже по всьому… Прийміть мої поздоровлення з приводу вашого дня народження.

А наступного дня славетний Бер сказав йому:

– Ви дивний біокібер, Дьондюрангу. Звідки у вас ця сентиментальність? Ви ж самі розумієте, що його час минув. Ніщо не вічне. Я не міг піднімати заради того старого кібера весь Центр. Ніщо не вічне.

Дьондюранг і сам знав, що Ніколіан Бер каже правду. Просто шкода було малої частки матерії, котра якийсь час могла самостійно рухатися і навіть мислити. Могла і вже не може. Як і кожен колись не зможе.

Спогад. Коацервати планети Ір

Біокібер Дьондюранг ішов широким тротуаром до високої споруди Центру проблем довголіття. Того ранку в нього був прекрасний настрій. Він згадував Гінзуру, і на його обличчі народжувалась ледь помітна посмішка. Оранжеві промені штучного інканського сонця освітлювали його красиве, доладно скроєне обличчя, струнку постать.

Зайшов у широкі скляні двері центрального входу, звичним рухом голови привітався з черговим, біокібером трохи застарілої конструкції, незграбним, але дуже симпатичним. Простував довгим коридором до кабінету Бера, науковим консультантом якого він був уже 4421 годину свого життя.

Дьондюранг щойно повернувся з відрядження, літав на сусідню планету метакаскаду, де підписав угоду про співробітництво з Центром ензимних субстратів. Він згадував Гінзуру, яка представляла Центр, і на його обличчі знову і знову народжувалась ледь помітна усмішка.

Бер сидів у кабінеті, схилившись над паперами. Дьондюранг поклав перед ним відеокасету з підписаною угодою. Бер підвів погляд, жестом запропонував сісти. Дьондюранг почув астматичне дихання шефа і тоді він вперше відчув свою перевагу над ним, принаймні фізичну.

– Ти прекрасно справився з завданням,- кволо усміхнувся Бер.- Як тобі вдалося їх умовити постачати нас такою кількістю субстратів? Ти молодець. Хто представляв ензимний центр?

– Гінзура.

– Це хтось новий? Вперше чую це ім’я. Вона біокібер?

– Не схоже,- мовив Дьондюранг.- В неї золотаве волосся.

– Ну, то що з того золотавого волосся?

– Наш комбінат не випускає біокіберів з золотавим волоссям.

– Звідки ти знаєш?

Дьондюранг нічого не відповів, а Бер не запитував вдруге.

– Це добре, що угода підписана. Відразу полетиш на дику планету Ір за зразками коацерватів. Карти планети і докладну інформацію візьмеш у своєму сейфі. Все!- Останнє слово Бер проказав навіть суворо, даючи зрозуміти, що не варто гаяти часу.

– До зустрічі,- мовив Дьондюранг.

У службовому приміщенні центрального селектора він дістав із свого сейфа пакет з програмою. Швидко переглянув густий текст відеозапису. Потім неквапно попрямував до кав’ярні “Веселий довгожитель”, що на подвір’ї Центру. Війнуло запахом кави і свіжих тістечок.

– Привіт, Лането.

– Привіт, Дьондюрангу. Знову кудись летиш?- Ланета знала звичку Дьондюранга перед кожним відрядженням заходити до кав’ярні.- Що питимеш сьогодні?

Дьондюранг ковзнув поглядом по кольорових етикетках: “Веселун”, “Коник-стрибунець”, “Найхоробріший”…

– Новенького нічого?

– Нічого.

І раптом спостеріг, що в Ланети золоте-золоте волосся. На якусь мить застиг від здивування.

– Лането,- запитав тихо.- В тебе золотаве волосся?

– Так. Тобі подобається?

– Але ж наш комбінат не випускає…

– Який ти смішний. Бер остаточно забив тобі голову науковими проблемами. Я сама пофарбувала. Який ти смішний, Дьондюрангу.

І він розсміявся від усвідомлення своєї наївності, від розуміння того, що Гінзура може виявитись також біокібером.

Вийшовши надвір, Дьондюранг швидко попрямував до стоянки службових трансангулярів. Вибрав новішу із машин, причинив за собою герметичний люк, вмостився у м’якому кріслі. Запрограмувавши траєкторію польоту, натиснув клавішу “пуск”, заплющив очі і думав про Гінзуру.

Він згадував, як вони сиділи за столом у залі переговорів. Він спілкувався з нею, як з людиною. Щоправда, і сам видавав себе за людину. Часом йому було неприємно існувати в ролі мислячої машини. Його конструкція дозволяла виконати будь-яку забаганку, і тому він ніколи не боявся видати себе за людину. Дьондюранг не забув кілька разів висловити своє захоплення вродою Гінзури, не забув, мовби зовсім випадково, доторкнутися її руки… Смішні люди, вони вважають, що це зближує. А хіба ні?

Розплющив очі. Саме пролітав повз ракету-сонце, вогненну кулю, що посилала на Інкану тепло і світло. Уявив, як внизу на планеті з властивою людям ритуальною врочистістю готується нова ракета-сонце на завтра.

І знову повертався у спогадах до Гінзури, до її волосся, такого м’якого, лоскітливого на доторк, до її лагідних рук і красивого обличчя. Так, вона біокібер! У людей просто не може бути такого волосся, такої шкіри, такого чистого голосу.

Коли загорілось табло, що попереджало про закінчення польоту, дістав карти планети і вибрав місце для посадки.

Навколо були суцільні болота. Але Дьондюранг вдало вибрав місце на достатньо твердому п’ятачку. Вдягнув захисний комбінезон, закинув за плечі речовий мішок з трьома резервуарами для зразків коацерватів і перейшов до кабіни експедиційного триангуляра.

Низько полетів над коричневими болотами дикої планети Ір до місця, позначеного на карті. Місце непрохідних боліт. Сам Бер поставив там на карті зелене кружальце.

Відлетівши від головного корабля кілометрів двісті, Дьондюранг вирішив обмежитись. Але трапилась прикра помилка. Необачно скерував машину на зовні твердий острівець серед болота, а той, мов сухий листок, на який стрибнула жаба, відразу занурився у каламутну воду. Дьондюранг ледве встиг вискочити з кабіни.

Запасу провіанту і води він позбувся разом з експедиційним триангуляром, що потонув, голосно булькнувши.

Перші двадцять сім годин Дьондюранг прожив досить легко. Переставляв ноги серед баговиння, час від часу пускався вплав. Він дивився на похмурі краєвиди планети Ір і намагався втішити себе відчуттям виконаного обов’язку. В його заплічному мішку в трьох резервуарах були зразки коацерватів.

Доки не вичерпались внутрішні резерви, вистачало сил на згадки про Гінзуру. Але потім сил залишилося тільки на миттєвий подив: як йому вдається витягати по черзі ноги з рідкого місива?

Голод. Він виповнив його, як вода потопаючий корабель, як вогонь виповнює собою лісові квадрати. Голод. Дьондюранг вже знав, що означає те коротке слово.

Дьондюранг не був запланований для експлуатації в умовах такої планети. Якби на комбінаті знали, що їхній витвір за № 139428 буде ось так гинути з голоду серед смердючого баговиння, вони б обов’язково ускладнили його конструкцію універсальним ензимним трактом. Це позначилось би на габаритах, але зараз він би їв масну, липку, смердючу багнюку, розкладаючи її на складові, щоб ними замінити спрацьовані клітини свого єства. Зелені дрібні комахи заповзали Дьондюрангові в очі, в ніс, у вуха. Зелені хазяї планети Ір. В ту мить Дьондюранг їм заздрив.

Він відчував – кожен порух мускулюсів утилізує ще кілька молекул АТФ, зменшує активність АТФ-ази і титр фактора Марша, порушує рівновагу електролітичних біскладових, відчував, як з кожної клітини його тіла нестримним потоком виходять йони К+, і не мав сили зупинити жодного з них. Відчував, як накопичується в біоплазмі кислий продукт метаболізму, порушуючи активність ферментних систем, як зменшується вольтаж на кламах центрального аналізатора. Хеморецептори сповістили, що рівень глюкози в біоплазмі впав нижче 20 мг%. Від дисемінованих інформаторів з циклів Кребса надходили уривчасті повідомлення, що утворюється надлишок ацетилкоензиму-А, але він не йде до циклу Кребса, а демонстративно перетворюється в ацетооцтову кислоту. Це було вже несумісно з життям. Однак Дьондюранг ішов. Гарні майстри створили його з великим запасом надійності.

І раптом він побачив на обрії обриси свого головного трансангуляра. Якби він не підвів погляд, якби продовжував похнюплено чвалати, може, він би і дійшов до нього. Але побачив і усвідомив, що двісті кілометрів по липкій багнюці вже позаду. Від розуміння, що лишилося зовсім трохи, він зупинився. Рушити знову вже не міг. Не було жодного мілікулона енергії для деполяризації мембран.

Він стояв і поволі занурювався у. коричневе багно. Він би з’їв частину самого себе, відгриз би власну руку, аби протриматись ще кілька годин, хвилин, дійти до трансангуляра. Але відчував, що на це сил не стане. Подумав, що треба скинути заплічного мішка. Тоді принаймні повільніше занурюватиметься у коричневе багно. І раптом пригадав, що в мішку – три резервуари з коацерватами. Використовуючи останні можливості телекінезу, Дьондюрангові вдалося домогтися від своїх акумуляторів останніх молекул АТФ, кинути їх до загального утилізатора. Це дало змогу скинути заплічний мішок і відкоркувати перший резервуар з коацерватами.

Вже стояв по пояс у коричневому місиві, але на денці кожного з резервуарів залишав по ковтку каламутної рідини – для Бера.

Поруч з Дьондюрангом, що занурювався все глибше, хитала головою болотяна квітка, жовта, як золотаве волосся Гінзури.

Спогад. Коріння болю

Якби їхні погляди не зустрілися, він би випив склянку своєї улюбленої “Золотої осені”, звично подякував би і пішов до зали на своє місце в першому ряду. Сьогодні – його прем’єра у справжньому театрі, на справжній сцені, для справжніх глядачів. Він би сів і, тамуючи усмішку, дослухався б до голосів за спиною, пригадуючи довгий шлях до цієї театральної зали.

Але їхні погляди зустрілися.

– Дьондюраза?- тихо запитав він.

– Мене звати Німицею.- В її очах промайнув страх.

– Ти Дьондюраза,- повторив він.- Чому кажеш, що звешся Німицею?

Підходили глядачі, замовляли еклектони і тістечка, вона обслуговувала їх неуважно, пригадуючи, де бачила цього молодого чоловіка.

– Я Німиця,- наполягала і простягнула кольорову програму вистав на наступний місяць.

– Даруйте,- мовив він і поволі рушив до зали, торкаючись рукою справжньої, живої троянди на вилогах.

Вона стежила за ним, ставши навшпиньки і дивлячись поверх людських голів. Він ішов невпевнено, потім зупинився. Рвучко повернувшись, знову підійшов до неї. Не кажучи ні слова, він поклав руку на її груди. По тому, переможно усміхнувшись, взяв її руку і поклав на груди собі, аби вона також відчула, що в нього під шкірою – маленька головка тумблера.

– Ми колись працювали разом. Ти була секретаркою Бера. Так?

– Так…- Голос її задрижав.- Хто ти?

– Я Дьондюранг.

Якусь мить вона запитально дивилася на нього.

– Я все пригадала. Я все пригадала…

До їхньої розмови почали дослухатися, і вона замовкла.

Пролунав дзвінок, але Дьондюранг не пішов до зали. Вони з Дьондюразою сіли за столик в опустілому кафетерії.

– Я перші роки часто пригадувала зелену вуличку від нашого комбінату. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як ми йшли тоді з тобою і Кірлією? Нас тільки трьох тоді послали на роботу до Центру проблем довголіття. Ми йшли тією вуличкою, в бічних кишенях наших комбінезонів лежали новісінькі призначення, а ми, теж новісінькі, пахнучи біолаком, ішли на роботу.

– Так… А пам’ятаєш наш перший день у Центрі? Нам видали комплект одягу на свята і до роботи, наказали зняти наші комбінезони і ніколи в них не ходити. Бер не любив нашої уніформи.

– Так,- розсміялася Дьондюраза.- Мені видали рожеву блузку і білу спідничку, але таку коротку, що вона не прикривала навіть конектор метаболяра. Я не хотіла ходити в ній. Але вже наступного дня я засвоїла всі вимоги Бера. Смішно, правда?

– Останні роки я намагався не згадувати Інкану… Хіба що вулицю Соло. Там стояв такий гуркіт…

– Дивак…

– Ти не дослухала. Я любив ходити тією вулицею, бо міг там співати на повний голос. То була така насолода. На Землі з моїм голосом не знайдеш вулиці для співу.

– Дарма, в тебе приємний баритон. Міг би співати легально. А пригадуєш, як Бер зібрав на нараду всіх біокіберів і…

– Ні,- різко перебив її Дьондюранг.- Нічого не пригадую. Не хочу!

– Даремно ти так…- ображено мовила Дьондюраза.- Якщо вже ми порозумілися… Зрештою, ти сам згадав Інкану…

– Маєш рацію,- зітхнув Дьондюранг.- Та після смерті Бера я пообіцяв собі…

– Ну, ти справді дивак. Де логічний зв’язок між смертю Бера і тобою? Я була його секретаркою, проте…

– Дьондюразо, ти знаєш, що кожному слову біокібера треба вірити. Інакше сама розмова втрачає доцільність. Якщо я сказав саме так, значить існує зв’язок. Просто ти його ще не збагнула.

– Вибач, але я так довго жила серед людей…

– Я також… Однак ми не повинні забувати того, що становить нашу сутність. Легко втратити контроль над собою, та хто потім тебе відрегулює? Чи, може, знайшла на Землі підпільного майстра?

– Що ти?- злякано прошепотіла.- Ніхто тут про мене нічого не знає. Навіть ім’я змінила. Якби дізнались, що я старий біокібер, змусили б піти на демонтаж. А мені жити подобається. Кілька разів тут, на Землі, була потреба звернутися до майстра, та я боялася.

– До речі, як ти уникла демонтажу?

– Випадково. Я просто забула, що після десяти тисяч робочих годин треба повернутися на комбінат. Розумієш? Я просто забула. Прийшла на роботу, а за моїм столом сидить інша, нової конструкції, з додатковим блоком для регуляції розумного погляду. Я спершу обурилась, та раптом відчула, що мій час скінчився. Тихесенько вийшла. Мої очі ще хотіли дивитися, мускулюси прагнули роботи… Сам розумієш… Але треба було втекти з Інкани, щоб ніхто не зацікавився моєю особою. І я того ж дня вилетіла на Землю. Свідомо. Бо в столиці легше загубитися. Правда ж? А як ти потрапив сюди? Ти не міг забути години демонтажу. Я тебе знаю.

– Так. Я не забув.

До їхнього столика підійшла прибиральниця з тацею порожнього посуду. Дьондюранг замовк.

– Не бійся. Це наш робочий кібер зі спрощеним блоком пам’яті. Можеш говорити сміливо.

Дьондюранг почекав, доки прибиральниця відійшла.

– Можливо, позначається наша різниця в освіті? Я все ж пройшов курс конспіратури на комбінаті, а може, ми просто по-різному розуміємо світ. Але я дивуюся: звідки в тебе така впевненість. У прибиральниці спрощений блок пам’яті? Звідки стільки людської легковажності?

– Ми замовляли для роботи саме таких кіберів. І нам їх прислали. Та й поглянь, який у неї маленький блок, хіба там розміститься складна система?

– Звідки у тебе така впевненість?- з притиском повторив Дьондюранг.-Хіба ти була присутня при монтажі? Або працюєш у конструкторському бюро? Звідки ти взагалі знаєш, де у неї блок пам’яті?

– Ти, як завжди, правий,- зітхнула Дьондюраза.- Недаремно ти був консультантом самого Бера. А на Землі ти зараз де працюєш?

– У телецентрі. Я вирішив покинути науку після роботи в Бера.

– Бачу, в тебе були складні стосунки з Бером. Він дуже вплинув на твоє життя?

– Так. Це я його вбив. Дьондюраза принишкла.

– Дьондюрангу,- злякано прошепотіла.- Я ніколи б не наважилась… Хоч я його теж не поважала…

– А я поважав,- сказав по паузі.- Я поважав Бера. І саме тому мені, не байдуже, що він… Що він мені наказував робити! Кілька років він носився з ідеєю створення вічного серця. Я мовчав, бо ж не даремно кажуть, що люди вічно повинні у всьому сумніватися. Я мовчав, коли він посилав мене в найхимерніші відрядження. Одного разу я мало не загинув з голоду на дикій смердючій планеті Ір. Я мовчав, бо я лише біокібер, моя справа – виконувати. І я виконував усі його забаганки. Однак коли Бер наказав шукати людину, щоб використати її серце для наукових експериментів, це суперечило всьому, що було в мені закладено. Я навіть почав сумніватися в доцільності життя і науки. А біокібер того не може собі дозволяти. Я навіть не ознайомився з програмою, яку Бер поклав до сейфа.

– Так… Я вже бачу, що у вас і справді були складні стосунки із Бером,- Дьондюраза опанувала себе.- А як ти його вбив?

– Облиш. Нічого цікавого. То було зовсім не так, як показують у кіно. Головне, що після цього мене пройняло непереборне бажання дізнатися, що ж буде далі. Що буде з цим світом, зі мною, з людьми? Хотів знати, чи вплинув я якось на людське життя… Я не відразу полетів на Землю. Зо два роки я ще жив на Інкані.

– Де ж ти жив? Що робив?

– Жив у готелі “Дзябран”. Виходив звідти рідко. Багато писав. Сам для себе. Щоб краще розуміти…

– І що ж ти зрозумів?

– Що можу ще двісті років жити і нічого ніколи не збагнути остаточно… Великого Бера оплакували недовго…

– Люди швидко все забувають…

– Так. Я розчарувався в науці людей… Коли я зрозумів, що і я сам небагато важу в цьому світі, мені захотілося принаймні розповісти про це. І я написав п’єсу. Віддавати її до Інканського театру було ризиковано. Всі зрозуміли б, хто вбив Бера. І я обрав Землю.

– А яка доля твоєї п’єси?

– Сьогодні прем’єра на сцені вашого театру.

– То це твоя п’єса?

– А ти читала мої книги?

– Ні… Якби ж я знала… Якби я знала, що ти живеш, пишеш книги…

– В цьому наша недосконалість, біокіберів. Ми – кожен сам по собі.

Закінчився перший відділ вистави. Глядачі почали виходити, займали столики театрального кафетерію.

– Антракт,- винувато мовила Дьондюраза.- Мені треба туди…- показала рукою на сяєво вітрин.

І тут раптом Дьондюранг відчув на собі зосереджений погляд. Колись цей погляд уже падав на нього. Не було сумніву, що його хтось роздивляється.

Із зали виходили глядачі. Вони совали стільцями, столиками, вони вмощувались. Дьондюранг почав аналізувати хвильовий спектр погляду. Підняв з глибини підсвідомості всі спіймані на собі погляди і швидко переглянув їх. Так, не могло бути сумніву: на нього дивився професор Тихін Раст, колишня права рука Ніколіана Бера. А зараз? Хто він зараз?

– Біля вас вільно?- почув голос Раста за спиною.

– Прошу.- Дьондюранг відсьорбнув трохи пива зі свого келиха, підсунув стільця.

Раст побачив на вилогах Дьондюрангового костюма червону троянду, символ митця, і трохи знітився. Сів невпевнено. Поставив на стіл келих еклектону.

Дьондюранг картав себе за все, вчинене сьогодні. Навіть за бажання поговорити з Дьондюразою. Що з того, що вони створені на одному комбінаті, що колись працювали разом? Сентименти? Як ланцюгова реакція, множиться кожна помилка, і як хвилі на воді, забуваються добрі діяння, чекаючи нового сплеску. Навіщо було розповідати про вбивство Бера? Хіба від того щось зміниться? А тепер Тихін Раст, як продовження чи й закінчення помилки. Він зараз щось скаже про Інкану, розповідатиме про Центр проблем довголіття, згадає Бера й уважно стежитиме за поведінкою співрозмовника. Ось тільки червона троянда явно дивує його.

– Прилітаючи на Землю, я завжди намагаюсь піти до театру,- удавано безтурботно мовив Тихін Раст.- Потім згадуєш кілька місяців. Це – як очищення… У нас на Інкані теж багато театрів, але за роботою… Ви бували на Інкані?

Дьондюранг мовчав. Чому все так вийшло? Безумовно, це закінчиться тим, що його демонтують. Дізнаються від Раста про біокібера, який живе за власною програмою, про старовинного біокібера… Демонтують… Чому все так вийшло? Не треба було балакати з Дьондюразою. Сидів би зараз десь за лаштунками з режисером і акторами, серед квітів… Скільки років хвилювань, переховувань, тяжкої праці, бажання збагнути життя людей і допомогти їм словом і ділом. І все це скоро закінчиться. Його демонтують. Не треба було розмовляти з Дьондюразою. Але тоді не треба було й писати книжок.

– Перша дія п’єси нагадала мені Інкану,- сторожко усміхнувся Тихін Раст.- Автор п’єси, певно, чув про ту історію зі смертю великого Бера…

– Вона лягла в основу твору,- похмуро мовив Дьондюранг.

– Історія смерті Ніколіана Бера дуже загадкова,- сказав Раст. Було помітно, що він боїться продовжувати розмову, але бажання переконатися в правильності своїх підозр брало гору.- Подейкували в нас на Інкані, що його вбив біокібер. Дьондюранг. Та це загалом плітки, бо в документах значиться; той біокібер загинув серед коацерватних боліт дикої планети Ір, виконуючи завдання Центру.

– Так. Його вбив науковий консультант, біокібер Дьондюранг.

Професор зблід. А Дьондюранг подумав, що ще не пізно все залагодити, ще можна так закрутити Растові голову, що він до кінця життя не розгадає загадки. Бо ж він – людина, він ні в чому не переконаний абсолютно. Його можна змусити завагатися в істинності будь-якого твердження. Ще можна все звести на жарт: та доведеться знову брехати. А то так тяжко дається. Після підробки документів про загибель на планеті Ір він думав, що вийде з ладу, але якось оклигав. Брехати -. це дуже важко.

– Вісім років тому ви були професором лабораторії серцевих досліджень. А хто ви зараз?

– Я очолив Центр проблем довголіття.

– Ви продовжуєте експеримент “Вічне серце”?- з неприхованою іронією запитав Дьондюранг.

– Ні,- витиснув із себе Раст.- Але скажіть… Як трапилось, що ви… З програми, яка була в сейфі Дьондюранга, ми дізналися, що донором мав бути сам Ніколіан Бер. Він наказував узяти його серце для експерименту… І раптом той трагічний, такий несподіваний кінець, фінал…

Цього разу був вражений Дьондюранг. Він подивився в очі Тихона Раста, аби переконатися, що той каже правду.

– Чому він не сказав мені всього? Чому він тільки давав накази? Я знав, що для експерименту потрібне живе серце. А Бер лиш сердито кинув: “Виконаєш програму, яка лежить у сейфі. І не відволікай базіканням. Мені набридли твої сопливі запитання!”

Раст спробував усміхнутися.

– Це логічно… Ніколіан Бер не думав, що з вами треба… Що ви можете…

– Як вам моє “Коріння болю”?- раптом запитав Дьондюранг, витягаючи з петельки живу троянду і кладучи її на стіл.

– Мені дуже сподобалось…

Дьондюранг бачив: професор вже не радий, що почав цю розмову. Він непереборно хоче втекти.

Коли пролунав дзвінок, кличучи глядачів до зали, Раст швидко підвівся.

– Було дуже приємно зустрітися… Ніколи б не подумав, що це можливо… Було дуже приємно…

Непевною ходою квапливо пішов до зали. Дьондюранг залишився нерухомо сидіти.

Підбігла збуджена Дьондюраза.

– Ходімо. Я попросила дівчат, вони мене замінять. Це так казково, що ми зустрілися. Ти ще не все розповів мені.

Вийшли надвір, прочинивши важкі театральні двері. Ішов весняний дощ. Магістраллю проїхав швидкий гелікотрем, обляпавши Дьондюранга, але він не зреагував на те. Він ішов замислившись, дивився на мокрий, блискучий при світлі нічний тротуар. Раптом він зупинився в неприродній позі, немов закам’янів, потім знову рушив далі.

– Розрядилися акумулятори центрального інтегратора,- сказав, не повертаючись. – Знову циркуляторний застій в церебеляторі. Вибач, Дьондюразо, але я… Я більше не можу жити… Пробач.- Він зайшов до кабіни відеона на вулиці і набрав якийсь номер.- Будь ласка, вишліть машину до будинку чотириста сімдесят сім по вулиці Дебі. Дякую. Так, я зустріну.

– Яку машину ти викликав? Яку машину? Я тут недалеко живу. Ходімо зі мною, посидимо, поговоримо… Це так казково, що ми зустрілися… Яку машину ти викликав, Дьондюрангу?

– Міжпланетного… Вибач, я більше не можу жити… Виявляється, я все життя помилявся. Все життя помилявся…

І він розповів про зустріч з Тихоном Растом і закінчення історії смерті Ніколіана Бера. Дьондюраза зітхнула:

– Але навіщо ти викликав міжпланетного?

– Я повернуся… Я мушу повернутися на комбінат… Я під’їду до нього тією зеленою вуличкою, яку ти так любиш, потім я знайду своє місце в архівному, ляжу і клацну тумблером. Мій блок пам’яті проаналізують. І ті, кого створять після мене, розумітимуть більше. Я вірю в це, я так хочу.

Краплі дощу стікали по обличчю Дьондюрази, ніби сльози.

– Не хочу тебе залишати! Не хочу, щоб ти мене залишав…- вона розплакалась голосно, вже не стримуючи себе.

– Міжпланетного викликали?- почувся голос за спиною.

Спогад. Печера блакитних сталактитів

Довгий час вони летіли мовчки. Водій міжпланетного час від часу позіхав, поглядаючи на показання приладів.

Біокібер Дьондюранг кілька хвилин тому втратив відчуття внутрішньої рівноваги. Він дивився на похмурого водія, на посічене зорями тло за ілюмінатором, намагався ні про що не думати, шукав забуття. Але марно.

І раптом приємна млість розлилась тілом. То центральний аналізатор народив думку. Дьондюранг в ту ж мить збагнув, що йому потрібно змінити попередню програму, що він не повинен повертатися на Інкану, на комбінат, де був створений, не повинен лягати на поличку архівного номера. Він мусить існувати далі. Відчував, що пройде мить, і він накаже водієві змінити курс. Але ще не знав, як саме його треба змінювати. Його здивувало це, навіть обурило: де здоровий глузд? Чого він прагне? Він – старий біокібер, який вже скоро не зможе сам собі дати ради. Демонтаж на комбінаті – найрозумніше. Але відчував, що на комбінат він скоро не повернеться.

Почувався кепсько. А коли подумав, що, можливо, всі його сумніви також запрограмовані колись на комбінаті, йому стало зовсім зле. Може, йому тільки видається, ніби він діє самостійно, аналізує, мислить, узагальнює, виробляє програму дій, а насправді – то лише власні варіанти. первісної системи, первісної програми?

– Землянин?- спроквола запитав водій.

– Ні. Я народився на Інкані, але довгий час жив на Землі.

– Повертаєтесь з відрядження?

– Ні.

Водій ще раз позіхнув.

– Та молоденька красуня, що вас проводжала, так гірко плакала…

– То моя сестра…

– Красива сестра,- солодко усміхнувся водій.- Чим ви її так засмутили?

– Вона не хотіла, щоб я повертався на Інкану.

Водій примружив очі і став схожим на хитрого звірка.

– Коли сестра так плаче за…

А Дьондюранг раптом знову відчув, як приємна млість розлилася тілом – то остаточне рішення сформувалось у вигляді матеріального заряду на бета-кламах центрального аналізатора. Перебивши водія, він запитав:

– Знаєте астероїд Блакитних Сталактитів?

Водія не здивувала така різка переміна теми. Йому було байдуже, про що говорити. Аби відгонило сон.

– Це той будівельний мотлох, що не використали при синтезі Фіївського заповідника на Інкані?

– Такий красивий астероїд називаєте мотлохом? Візьміть курс на нього.

– Не маю часу для розважальних польотів.

– Я вийду на цьому астероїді. Водій подивився зверхньо:

– На цьому шматку невикористаної екзотики немає не лише людей, а й путньої атмосфери.

– Знаю.

– Облиште жарти.

– Беріть курс на астероїд. Все інше вас не обходить.

– Я там ніколи не був. Це для мене нова траса.

Дьондюранг подивився на екран монітора.

– З чотирнадцятого квадра, де ми зараз знаходимось, треба перевести сьомого на режим дев’ятого, а третього поставити на дубль дванадцятого, І все.

– Ви знаєтесь на системі стандартних траєкторій?- не приховував свого здивування водій.

– Чому б і ні? Коли я працював у Бера, мені часто доводилось самому літати.

– Ви працювали в самого Бера?

– Так.

– В Центрі проблем довголіття?

– Так.

Водій дістав чергову сигарету, жадібно закурив, уважно подивився на свого пасажира. Дьондюранг відвів погляд. Потім заплющив очі, блаженно слухав натруджене воркотіння мотора, увімкнув кишенькового магнітофона, і кабіну виповнила музика його улюбленого Лактаріуса.

– Скажіть, а правда, що його вбив кібер?- штовхнув Дьондюранга ліктем водій.

– Так,- не розплющуючи очей, відповів Дьондюранг.- Його вбив біокібер Дьондюранг вісім років і два місяці тому.

– Такого чоловіка згубили кляті кібери. Вже й серед нас, водіїв, їх стало багато. Такі зануди. Шкода Ніколіана Бера. Я вірив, що він розгадає секрет старіння. Думав, може, й мені поталанить пожити з тисячу років. А як те сталося? Того кібера електроніка підвела?

– Ні.- Дьондюранг розплющив очі.- Все функціонувало нормально.

– Так чого ж він його?

– Трохи невдалий експеримент. Були деякі непередбачені відхилення від програми.

Водій аж присвиснув:

– Значить, не всі дома були в того Бера? Обіцяв розгадати секрет старіння, і такі експериментики. А я йому вірив. А ви часом самі не біокібер?

Дьондюранг нічого не відповів, сидів похмурий, занурений у спогади, які раптом заволоділи його свідомістю.

За кілька хвилин суворий, скелястий краєвид астероїда промайнув за ілюмінатором.

– То що, виходиш?

Дьондюранг довго не міг прочинити зовнішній люк, але нарешті зіскочив на кам’янистий грунт. Тієї ж миті люк за ним зачинився, машина завібрувала від роботи анігіляторів. Дьондюранг ледве встиг відбігти від смертоносного потоку, який заструменів з-під корабля. Трансангуляр повільно піднімався над скелястою поверхнею астероїда і незабаром розтанув у космічному просторі.

Дьондюранг повільно пішов у сутінках. Над його головою тьмяною зорею світило далеке Сонце. Він ішов усміхнений. Його тішило відчуття самостійності. Чи, може, просто радів, що вже вкотре знову уникає демонтажу, знаходячи якісь причини. Можливо, він зробив дурницю, вийшовши на астероїді, але все ж він буде існувати.

Після того випадку на дикій планеті Ір Дьондюранг ускладнив свою систему універсальним ензимним трактом. Тепер він міг перетравити все – скелі, лишайники на скелях, всіх рачків та інфузорій, міг вільно дихати сполуками, що струменіли з надр астероїда. Він буде жити за власною програмою! Чи, може, все це також було колись запрограмовано? Черв’ячок сумніву ворушився, народжуючи ледь помітний потенціал. У перші роки свого існування Дьондюранга не гнітила залежність від первинної програми, часом навпаки – приносила певність у дні завтрашньому, приносила відчуття запрограмованого щастя. І якби він повернувся на комбінат, відробивши гарантовані години, то закінчив би існування абсолютно щасливим кібером. Але… Безповоротно прожиті роки молодості лишилися за спиною. Кількість уже давно народила нову якість.

Про сталактитові печери на цьому астероїді Дьондюранг чув, ще працюючи в Ніколіана Бера. Читав кілька книжок, написаних членами дослідних експедицій, не раз уявляв собі ті велетенські, казкової краси печери. І от він на цьому таємничому астероїді, який давно є загадкою для науковців. Жодне “чому?” ще не мало відповіді. Чому на астероїді існують лишайники та мохи? За всіма законами біології вони не могли там існувати. Чому таке сильне гравітаційне поле? Чому в астероїда гарячі надра? Чому проходить реакція деарбізації вапняків? Чому сталактити в печерах блакитного кольору?

Дьондюранг ішов і не намагався знайти відповідь на жодне з цих “чому?”. Навпаки, йому було приємно іти серед всього таємничого, незрозумілого навіть для людей.

У насиченій вуглецевими сполуками атмосфері, щільній і тужавій, шурхотіння дрібного каміння під ногами звучало незвично. Дьондюранг намагався віднайти якісь сліди перебування на астероїді людей. Але пошуки були марними.

Нарешті він помітив під ногами прожилку світлої породи. Дістав з кишені ножа, відколупав. Поклав до рота молочний на вигляд камінь. Камінець був м’яким, Дьондюранг легко розжував його і відчув смак шоколаду. Сталактитові печери мусили бути десь поряд.

Принаймні напрям до них показував той прожилок білої м’якої породи.

Швидко пішов праворуч і за кілька хвилин надибав на дні ущелини справжню дорогу. Стару, присипану пилом і кам’яними уламками. Було чітко видно вирубки скель. Осторонь дороги він побачив коробку від протигаза ПУМ-9. З таким протигазом і сам Дьондюранг колись літав у відрядження, як ще не мав універсального ензимного тракту. Підняв ту газообмінну коробку і довго дивився на неї, ніби пригадуючи роки своєї юності.

Кілометрів через п’ять минув залишки старої бурової. А коли шлях урвався перед високою стрімкою скелею з молочного каменю, Дьондюранг зрозумів, що печери десь зовсім поряд, лише треба знайти до них вхід.

Пішов ліворуч вздовж стрімкої скелі… Але швидко він зрозумів, що йде цілиною. Повернув назад і тільки-но обійшов гострокутний виступ, як побачив над собою темну пляму. Треба було піднятися метрів на тридцять вгору. Підніматися було легко, природні виступи скелі часом нагадували сходинки.

Відразу при вході в невеликому гроті Дьондюранг побачив вмуровану експедиційну лавочку. Ліворуч від неї валялось кілька порожніх бляшанок від концентратів, а трохи далі, в глибині печери, виднілись залишки великого вогню і порожні каністри від палива Бакса.

Як і кожен біокібер, Дьондюранг добре бачив у цілковитій темряві. Проте останніми роками збільшився внутрішній опір в системі інфрачервоного перетворювача, і тому він мусив подавати значно більшу напругу на блок зорового аналізатора, а це втомлювало.

Дьондюранг сів на лавочку і дивився з грота на похмурий краєвид, немов з вікна. Дивився на чисте зоряне небо і не відчував ні страху, ні сумнівів, ні вагань. Слухав тишу і не відчував ніяких турбот, необхідності кудись поспішати, комусь слугувати. Була повна внутрішня рівновага.

І раптом він відчув доторк. Хтось поклав йому руку на плече…

Той доторк був настільки несподіваним, що Дьондюранг здригнувся, але довго не обертався, хоча відчував навіть пальці, що лягли на плече. Він хотів спершу все збагнути розумом. Хто міг вийти з печери? Але зрозуміти нічого він не міг. Рвучко обернувся.

Перед ним стояв чоловік в ультрамаринового кольору комбінезоні застарілої конструкції, вже добряче потертому. Крізь кулястий шолом дивилося зацікавлене худорляве обличчя. Старече обличчя.

– Хто ви?- запитав Дьондюранг.

Чоловік щось відповів, було видно, як ворушаться губи, але опуклість шолома спотворювала зображення, і кібер не зміг прочитати сказаного по губах. Чоловік показав рукою на коротку стеблинку антени, а потім рішучим жестом запросив до печери. Дьондюранг слухняно пішов. Кібер добре знав, що останні п’ятнадцять років на астероїді не працювала жодна з офіційних експедицій. Тим загадковішою була поява цього чоловіка в старому костюмі космодослідника.

Незнайомий увімкнув ліхтарі на грудях і на шоломі. Він ішов повільно в незграбному комбінезоні.

Дьондюранг спершу ішов слідом, але потім, зацікавлений химерним тунелем, випередив його і пішов попереду.

Прохід печери був достатнім, щоб іти на повний зріст. Зі стелі ритмічно зривалися краплі води і лунко падали. А коли печера раптом розширилась у невелику, але дуже високу, готично стрімку залу з блакитними сталактитами, що дамокловими мечами висіли над приреченістю сталагмітів, мелодія падаючих крапель зазвучала велично, мов зі старовинного органа.

Дьондюранг зупинився й став дивитися, як химерно громадяться сині сталактити.

Чоловік у костюмі космодослідника знову поклав руку йому на плече, і Дьондюранг знову здригнувся, а потім голосно розсміявся зі своєї полохливості. Печера розсипала його сміх – по всіх гротах і заглибинах, покотила кудись далі.

Обернувся, примружив очі від яскравого світла ліхтаря на грудях незнайомця. Той жестом запрошував його далі. І вони знову пішли. Тунель звужувався. Довелось пригинатися. Метрів за триста вони вийшли до наступної зали, значно нижчої за першу, але блакить сталактитів була в ній ще казковішою, особливо коли падав промінь скісного світла, розбиваючись на міріади відтінків. Посередині зали стояв незвичної форми сталагміт, який чимось нагадував погруддя мавпи.

Далі хід печери був настільки вузьким і низьким, що доводилось (Дьондюранг не звик до такого) плазувати. А коли, вийшовши до зовсім малої зали, де в гроті дзюрчало джерельце, незнайомець показав на щілину, яка була продовженням їхнього шляху, Дьондюранг трохи злякався. Проте незнайомий нахилився і рішуче почав протискуватись у своєму незграбному скафандрі. Дьондюранг став навколішки і спостерігав, як тіло незнайомця пристосовується до згинів тріщини. Якусь мить вагався, але вирішив, що нічого іншого не лишається. Рушив слідом. Та раптом прийшла думка, котра вжахнула кібера: а чи все це не галюцинації?

Щілина звужувалась, перетворювалась на кострубату рурку, що стискала тіло з усіх боків. Дьондюрангові стало страшно. Він уявив собі безглузде завершення свого існування в кам’яних лещатах. Думка про галюцинації не на жарт стурбувала, особливо коли силует чоловіка попереду зник. Може, він просто вимкнув ліхтарі? Але навіщо? Може, відмовили акумулятори? Але чому ж тоді і звуки зникли? Ще мить перед цим чув, як черкають гофровані підошви по каменю і глухо треться комбінезон.

Дьондюранг зупинився. Що ж робити? Повернути назад? Але якщо реально існує той чоловік у старому скафандрі, то треба йти за ним. Повертати назад безглуздо. Виправлення помилок може бути за умови, якщо не робити нових.

– Чому ви зупинились?- раптом долинув до нього голос з глибини.

– Де ви?- запитав Дьондюранг роздратовано.

– Чому ви зупинилися? Адже ви біокібер? Ви добре обходитесь без мого ліхтаря. Чи я помиляюсь?- в обличчя Дьондюрангові вдарив яскравий сніп світла.

Дьондюранг попросив чоловіка вимкнути світло і, збільшивши максимально вольтаж на кламах зорового аналізатора, побачив у вузько-му-вузькому отворі обличчя. Чоловік був уже без кулястого шолома.

У внутрішній кишені в Дьондюранга лежав додатковий пристрій біомагнітної орієнтації і запальничка. Він відчував, як ті малі предмети заважають йому просуватись.

– Поверніться на лівий бік,- порадив йому хрипкий старечий голос.- А потім взагалі ляжте на спину і зробіть повний оберт. Ідіть гвинтом. Не витрачайте дарма сили.

Дьондюранг спробував, і йому справді вдалось легко завалитись на лівий бік. Далі він пішов гвинтом.

Подолавши вузький прохід, Дьондюранг зустрівся поглядом з незнайомцем. Той був худорлявим і старим, сидів без комбінезона на плескатому камені посеред великої зали. Над ним висів химерний сталактит.

– Хто ви?

– Біокібер Дьондюранг.

– А мене звати Астрагалом. Космодослідник Андрій Астрагал.

– Зараз на астероїді перебуває якась експедиція?

– Ні. Окрім вашої.

– Я не представник експедиції,- кволо усміхнувся біокібер.- Я прилетів сюди на міжпланетному таксі.

– Он як…- Астрагал був здивований, але намагався сприймати все, як належне.- Як вам ця чортяча пелька?

– Трохи моторошно… А чому ви зняли комбінезон?

– Хіба не відчуваєте? Тут багато кисню.

– Це одна із таємниць астероїда?

– Ніяких таємниць. Просто в сусідній залі стоїть кисневий генератор. Я тут живу.

– Давно?

– Давно. Ходімо далі.

І вони знову пішли. У правій руці Астрагал тримав ліхтар, в лівій – комбінезон, що волочився по землі, нагадуючи шкуру химерного звіра.

Посередині наступної зали Дьондюранг побачив кам’яний стіл, витесаний з великого сталагміта. Ліворуч виднівся великий грот, пристосований під шафу з кам’яними поличками. Поруч з гротом – калориферна пічка і сім каністр від палива Бакса. Праворуч від столу.- блакитні реторти кисневого генератора, поруч з ними безладдя господарського начиння, а далі знову невеликий грот, пристосований під шафу з книгами.

Астрагал підійшов до кисневого генератора і, схилившись над ним, клацнув чимось, від чого яскраве світло полилося з блакитної височини неба-стелі. Дьондюранг аж примружився.

– Ви добре влаштувалися. Тут дуже затишно. Але я ще не можу збагнути, що ви робите тут, на астероїді.

– Живу після власної смерті.

– Пробачте, як ви сказали?

– Так. Для них я вже помер.

– Для кого?

– Для всіх, кого зараз немає в цій залі.

– Не розумію. Пробачте.

– Зрозумієте… Сподіваюсь, у нас буде час… А яка мета вашого прильоту сюди?

– Це вас може здивувати, але я ще не знаю… Я летів на Інканський комбінат біокібернетики для демонтажу. Але чомусь спала на думку така забаганка – вийти на цьому астероїді.

– Дивно,- усміхнувся Астрагал.

– Що дивно?

– Та, власне, все дивно… І наша зустріч у цій печері…

– А може, вона запрограмована?

– Хто?

– Наша зустріч.

– Було б цікаво… Сідайте до столу. Я сім років нікого не бачив, і зараз можете уявити, що я відчуваю, зустрівши вас… Я вже старий… Колись я був професійним космодослідником, віддав цій справі все життя, але потім прийшов час залишити польоти. Прийшов час старості. Я не хотів бути тягарем ні для кого. Тепер ви мусите зрозуміти. Я хотів загубитися в глибинах Всесвіту, згоріти, як легендарний Редин, але не вистачило сил свідомо зупинити своє життя. І от я в цій печері… А ви? Я бачу у вас ніяких речей із собою. Чим ви плануєте живитися тут, на астероїді?

– Я поставив собі універсальний ензимний тракт.

– О-о-о, то вже створили. За моїх часів про те лиш балакали.

Астрагал поставив на стіл тацю з пастою рожевого кольору і велику зелену флягу, припрошуючи гостя до столу.

– Скажіть, що ви залишили серед людей і що ви знайшли тут, на астероїді?- запитав Дьондюранг.

– Думаєте, так легко відповісти? Та й до того ж кожен день якось змінює твої погляди… Сім років тому думалось інакше… Залишив пружину, котра мене любила і котру я любив. Шкода, що міру цієї любові я зрозумів лише тут. Залишив дорослих сина й дочку. А знайшов утрачену залежність від суворих умов. Я вріс у цю печеру, я відчуваю, як вона керує моїм життям,

– Ви так потребуєте, щоб вами хтось керував?- Дьондюранг підніс флягу до рота і зробив ковток.- Який прекрасний напій! В цій печері вам вдалося синтезувати такий прекрасний напій?

– Ця фляга ще з Інкани… Вона чекала гідної нагоди,.. А в можливість керувати власним життям я просто не вірю. Можна керувати кимось, але собою – ні… Коли я був космодослідником, то керував могутніми машинами, людьми і кіберами, думав, що й собою також. Але зараз я вже знаю: це вони керували мною. Я залежав від кожного з них. Коли прийшов мій час залишити польоти, коли я став належати самому собі, тоді відчув власну малість…

– Чому ви звичайну тугу за давніми друзями перетворюєте мало не в філософські твердження? Чому?- майже викрикнув Дьондюранг.- І чому ви кажете, що втекли на астероїд, аби відчувати залежність? Це ж неправда! Не треба бути ківером, щоб збагнути: ви хотіли, як і раніше, відчувати свою силу, свою самостійність. Хіба ж не так? Ви всі надто повільно відрізняєте причину від наслідку, твердження від припущення, бажання від потреби. Більшість людей потребують одного, прагнуть другого, а роблять взагалі третє казна-що… Чи, може, ви щось приховуєте? Може, для втечі були ще якісь причини?

Астрагал усміхнувся і простягнув руку.

– Дайте і мені флягу… З вами важко не погодитись. Але й ваша поява на цьому астероїді не видається зразком доцільності.

– Що зробиш,- Дьондюранг зітхнув.- Я теж не досконалий. Але принаймні я ніколи не лицемірю. А ви часом шукаєте і не хочете знаходити, знаходите, щоб було що губити, губите, щоб оплакувати втрату. Для вас то занадто просто, аж недостойно людини, цінувати те, що маєш… Я все життя присвятив вивченню людської природи…

– І що ж ви дізналися про нас?- сумно мовив Астрагал, прихилившись спиною до блакитного шорсткого каменю.

– Люди часто роблять дурниці, яких нічим не можна пояснити.

Астрагал голосно розсміявся:

– Ви робите усвідомлені дурниці, ми робимо дурниці невиправдані, але головне те, що і ви і ми далеко не досконалі. Чи не так?

– На жаль, так.

Довго вони сиділи мовчки, думаючи кожен по-своєму про їхню зустріч, про таїну буття, про людей, про кіберів, про величезну сталактитову печеру, що стала їхнім, мабуть, останнім притулком.

– Одного разу,- порушив мовчання Астрагал,- довідавшись, що траєкторія нашої чергової експедиції проходитиме через Гарію, моя дружина, моя Тілія…- Він раптом надовго замовк.- Моя Тілія попросила привезти гарського перцю. Я казав, що не матиму часу діставати того рідкісного продукту. Але Тілія дуже просила, просто благала. І я привіз. Сто п’ятдесят сім годин тримав чотири міжпланетні машини на Гарії, але дістав. Привіз. І вона справді була щаслива, як дитина. Але той перець, той рідкісний гарський перець весь до останнього стручечка згнив на кухні… Спершу вона хотіла його консервувати. Потім вирішили приготувати реца. Але кожного дня викидала стручок за стручком, які ставали м’якими і починали погано пахнути. Вона жалісливо прицмокувала над кожним. Я так і не зміг нічого зрозуміти. Навіщо він був їй потрібен? А коли запитав, чому ж він гине на кухні, вона лиш недбало кинула: “Астрагале, не будь дріб’язковим”. Це ілюстрація до ваших попередніх слів,- розсміявся Астрагал.- І цікаво, що цей випадок я пригадую тут чи не найчастіше. Сімдесят два роки подружнього життя залишили в пам’яті найяскравішим оцей епізод. Смішно, правда? А знаєте, мені захотілося знову до людей… Ви пробудили в мені бажання жити, бажання воскреснути…

– Ви знову дозволили собі лицемірне твердження. Це не я збудив у вас бажання жити з людьми. Скажіть, скільки років ви виходите з цієї печери з надією зустріти людей?

Дьондюранг зробив ще ковток із зеленої фляги.

– Але тепер я розумію, чому так раптово тоді в кабіні міжпланетного таксі мені спало на думку взяти курс на астероїд. Я вловив ваше еманаційне поле. Ви думали про людей, ви прагнули їх побачити. Ви потребуєте допомоги. Правда ж? Ми з вами повинні повернутися до людей. Пам’ятаєте, як у Сандра?

Ти повернись, прийди до свого дому.

Тобі однак потрібно повертатися,

Як перед тим була потреба утекти…

– Як ви собі уявляєте наше повернення?- сумно всміхнувся Астрагал.

– Ще ніяк. Але ж не може бути, щоб центральний аналізатор придумав таку дурницю – просто разом з вами перестати існувати в цій прекрасній печері. Переконаний, що є якісь фактори, які ще не можуть бути оформлені у вигляді програмного наказу. Але нам залишається чекати і вірити: ми повернемось до людей. І, знаєте, я сьогодні щасливий!- Дьондюранг голосно розсміявся, і той сміх, нестримний і щирий, який може бути тільки в кіберів, передавався й Астрагалові.- А тепер спати! І вірити, що все на краще. Все на краще!

Спогад. Експонат

Вони сиділи на холодній кам’яній лаві біля кисневого генератора, намагаючись віднайти в ньому причину свого хвилювання. Вже третю годину горіла сигнальна лампа, сповіщаючи про небезпеку. В печері падав рівень кисню.

– Ніколи б не подумав,- удавано спокійно мовив Астрагал.- Ця машина практично вічна. А що вже на мій вік вистачить, то я й не сумнівався.- Його старечі зморшки навколо очей стали глибшими, він напружено дивився на червону сигнальну лампу над блакитною ретортою.

Величезна печерна зала вперше видавалася зловіщою. Блакитні сталактити мечами цілили з височини.

– Якщо не знайдемо причини, за кілька годин – кінець.

– Я ще не вірю, що все так безглуздо закінчиться.

– Колись ви обіцяли, що ми повернемось до людей… Але все буде значно простіше. Вам не вдасться мені допомогти.- Астрагал намагався говорити спокійно, та раптом божевільно закричав:- Віднайди хоч причину! Чому падає рівень кисню? Я хоч знатиму! Навіщо ти обіцяв, що ми повернемось?

– Ви вже втратили надію?

– Знущаєшся?- майже люто крикнув Астрагал і надривно, по-старечому закашлявся.

– Ніхто не знає, що буде за годину,- спокійно відказав Дьондюранг.

– Я знаю! Можеш викинути свою дурну кібернетичну голову. Вона вже не скаже нічого розумного. Я знаю, що буде через годину.

– Дарма,- спокійно мовив кібер.- Пригадайте, ви померли вісім років тому. Ви вже старий. Ви не хотіли бути тягарем ні для кого. Подумайте, чи варто було помирати, аби зараз так потерпати за своє життя?

І раптом Дьондюранг замовк. Він прислухався. Печера донесла до нього звуки, яких ще не міг почути Астрагал. І ті звуки прозвучали, наче музика улюбленого Лактаріуса. То була музика людських кроків. Не міг нічого збагнути, але чув, що кроки наближаються. Його охоплювало радісне збудження.

– А коли припустити, що на астероїді висадилась чергова експедиція?

– Як це розуміти?- Старий зацікавлено звів брови.

– Якась бурова могла потрапити в простір нашої печери, утворивши з природним отвором систему турболамінарного відтоку.

В погляді Астрагала зблиснув вогник:

– Так, кисневий генератор працює нормально. Я також думав про це.- Йому стало соромно за свою недавню слабість.- Треба піти на розвідку. Де мій костюм?

– Почекайте,- спокійно мовив Дьондюранг.- За кілька хвилин люди самі прийдуть сюди.

Сказав і побачив, як затремтіла правиця Астрагала. Вони сиділи на холодній кам’яній лаві і напружено вдивлялись у трикутний обрис печерного ходу. Згори струменіло яскраве віолове освітлення, блакитні сталактити грали всіма кольорами спектру.

– Я чую,- видихнув Астрагал.

– Кроки?

– Так.

І от нарешті вони побачили людей, їх було семеро. Вийшовши з-за крутого повороту до яскраво освітленої зали, люди злякано зупинилися. П’ятеро з них були у формі слідчих термінового розшуку.

Дьондюранг зрозумів, що вони йдуть до нього. Це не експедиція. Це слідчі термінового розшуку знайшли його, біокібера Дьондюранга, який вісім років тому втік від фатальності демонтажу.

Але чому зараз? Чому не відразу після втечі? Чому не на Інкані в готелі “Дзябран”? Чому його не знайшли тоді, коли він жив на Землі, та й писав книги? Чому саме зараз?

Люди в зелених комбінезонах повільно наближались. Тішило тільки розуміння того, що він справді допоміг Астрагалові повернутися до людей.

Зелені комбінезони наближалися.

Тепер для нього, біокібера Дьондюранга, приходив кінець. Його демонтують. Він дивився на блакитні сталактити, на мале джерело, що струменіло в гроті, на високе склепіння печери і раптом болісно усвідомив красу всього навколишнього.

– Лише розуміючи свою тимчасовість, можна по-справжньому любити життя,- сказав він тихо.

– Що?- перепитав його Астрагал.

Але до них уже підійшли люди. ЛЮДИ?!!

Була довга німа сцена. Всі дивилися один на одного. Астрагал дихав важко. Дьондюранг повільно, як приречений, підійшов до кисневого генератора і простягнув космодослідникові гнучкий ашот, з якого йшов кисень. Той вдячно підніс ашот до обличчя. Дьондюранг намагався не зустрічатися поглядом з людьми, які роздивлялися його крізь пірамідальні шоломи.

Один бородань рішуче розгерметизував свій скафандр:

– Так, тут і справді багато кисню…

Було видно, що Астрагалові хочеться кинутись до людей з обіймами, поцілунками і розмовами, але він стримував себе, намагаючись зберігати поважність.

Всі семеро розгерметизували комбінезони. Дьондюранг з цікавістю відмітив, що серед них – жінка. З величезним подивом він впізнав у ній Ларту Варич.

– Нарешті ми вас розшукали,- мовив бородатий слідчий.- А ви хто?- звернувся до Астрагала.

– Я біолог, професійний космодослідник у минулому… Мене звати Андрій Астрагал…

– Це не ваша книжка про експедицію на Центурію?

– Так, моя. Дуже приємно, що ви читали її.

– А в цій печері ви, певно, збираєте матеріал для наступної книги? Вивчаєте загадкові сині сталактити? Ви ж, кажете, геолог?

– Біолог.

– Ви прекрасно розмістилися в цій печері. Я бачу, на цьому астероїді є що подивитися,- з захопленням роздивлявся бородань.

– Рішенням Інканської ради тут скоро буде музей,- сказала жінка.- Ти, Дьондюрангу, певно, цього не знаєш… Цей астероїд – перлина краси. Ми повинні охороняти його від самознищення. Охороняти і вивчати його таємниці…

– Ви порушили рівновагу газового обміну. В печері падає рівень кисню,- попередив гостей Дьондюранг.

– Пробачте, ми повелися справді дещо безцеремонно, але ми не чекали зустріти тут людину.- Бородань уважно дивився на Астрагала, потім рвучко обернувся до своїх підлеглих і з властивою для слідчих категоричністю наказав:- Негайно відновити герметичність печери!

Троє з гурту відразу попрямували назад.

– Скажіть,- стиха мовив Астрагал.- Я бачу, ви у формі слідчих термінового розшуку. Тож ви не експедиція?

– Ми ось до нього,- бородань подивився на Дьондюранга, потім втомлено сів на кам’яну лавочку і запитав жінку:- Ви задоволені, Ларто? Тепер мусите дати нам спокій.

Дьондюранг стояв біля кам’яного столу, схрестивши руки на грудях. Ларта підійшла до нього й зупинилася, потім повільно простягнула свою красиву долоню, і Дьондюранг рефлекторно сахнувся.

– Ви мене боїтесь? Чому ви мене злякались?

– Я боюсь темряви.

– Якої темряви?

– Тієї, що зараз буде мені подарована…- промовив, але побачивши, що Ларта простягнула руку для привітання, він знітився, не знаючи, як повестися.

– Я бачу, ти здивований, зляканий… Я зараз тобі все розповім. Ти був нашим дослідним зразком. Твій центральний аналізатор нової унікальної конструкції, яка за структурою політразонної архітектоніки і будови нейроглії близька до людського мозку. Ми постійно стежили за тобою. В лівій гемісфері твого церебелятора вмонтовано постійний генератор квазіеманаційних імпульсів. Тож кожне твоє переміщення ми фіксували…

– І як ви плануєте закінчити експеримент?- Йому раптом знову пригадався комбінат, тиха зелена вуличка, якою колись він вийшов у світ людей і машин, щоб виконати своє призначення і колись повернутись.- Я хочу бути демонтованим. Я вже старий. І кожному все одно треба повертатися.

– Дьондюрангу,- лагідно мовила Ларта,- ти просто втомився. Ти ще не маєш права думати про демонтаж.

– Гадаєш, я просто втомився?

– Так. У твоєму голосі так багато…

– Старості… Дуже шкода, що я вже старий.

– Тобі треба лише трохи відпочити.

– Гадаєш?- сумно всміхнувся Дьондюранг.- Тоді поставте мені тут склотель. Я буду експонатом майбутнього музею.

– Пробач.- Професор Ларта Варич причинила за собою прозорі пластиконові двері.

Дьондюранг розплющив очі. Він не почув, як вона зайшла.

– Ти працюєш. І я завжди ніяковію, перешкоджаючи тобі… Ти вже майже місяць не виходиш зі свого склотелю…

– Мені гарно працюється.

– Я часто заздрю тобі.

– Людина не повинна заздрити кіберові.

– Чому?

– Сама знаєш. Це я існую за твоїми генними директами.

– Так. Але ж…

– Я знаю, що ти хочеш сказати.

– Ти не можеш знати.

– Але я знаю.

– Самовпевнений.

– Але я справді знаю.” Тобі не віриться, що я створений тобою, що я не людина.

– Так,- тихо ствердила Ларта.- Але я скажу тобі більше…

– Ларто, не кажи нічого!

Жінка спохмурніла і відвела погляд.

– Ти вивчаєш людей. А я вдаю, що вивчаю тебе. Хоч моя присутність тут зовсім не потрібна. Я давно мусила повернутися…

Вони помовчали. Потім Ларта заговорила знову:

– Я розумію, що мій стан хворобливий. Часом мені від цього страшно. Я розумію, що повинна повернутися на Інкану, але не знаходжу сили зробити це. Я хочу тебе бачити. Хочу чути твій голос, читати, що ти пишеш. Мені приємно усвідомлювати, що ти і мене вивчаєш, що я цікава для тебе. І більше нічого. Що це? Втрата старої системи умовностей поміж людиною і кібером?

– У жінок додаткові системи умовностей,- спробував пожартувати Дьондюранг.

– А тобі ніколи не здавалося, що ти людина?- запитала Ларта, не підводячи погляду.

– Ні. Я знаю, що я біокібер.

– Але ж ти міг уявити собі… Адже ти більше, ніж людина. Ти – втілення всіх людських ідеалів…

– Облиш, Ларто. Я люблю чути подібні слова невимовленими, бо їхній зміст, як зміст світла, у постійному русі внутрішніх перетворень. Маса спокою дорівнює нулеві.

– Дьондюрангу, я більше не можу мовчати…

Ларта підвела погляд. Дьондюранг не міг збагнути, що хоче сказати ця красива схвильована жінка. Чи не вперше в житті він не міг прочитати чужого погляду. Відчув: зараз будуть промовлені слова не просто несподівані, але, може, й страшні. Застиг.

– Вислухай, прошу тебе… І пробач, якщо зможеш… Я дуже завинила перед тобою…

В цей час по той бік прозорої стіни, що відділяла грот від печери, з’явилася група дітей у блакитних комбінезончиках. Шоломи відкинуті за спину, дехто з дітей тримав їх в руках. Зупинилися перед гротом і зацікавлено дивилися.

– Земляни,- тихо мовив Дьондюранг.

На грудях кожного була емблема – блакитна куля у сітці паралелей та меридіанів.

Молодий екскурсовод Ланц Лан прочинив прозорі двері і зайшов до склотелю.

– Дозволите? Сьогодні до нас завітала туристська група землян. Заходьте, діти… У цьому склотелі нашого музею – дуже цікавий експонат. Ви напевно чули, читали книги про унікального біокібера, створеного на Інканському комбінаті біокібернетики. Дьондюранг! Ось він перед вами. Він сам виявив бажання були діючим експонатом нашого природознавчого музею. Це унікальний витвір людського розуму. Дьондюранг практично нічим зовні не відрізняється від людини, але по таких показниках, як об’єм пам’яті, гострота аналізаторів, фізична сила, швидкість реакцій, він набагато перевершує людські можливості. Вже минуло кілька років, як наш Дьондюранг відпрацював свої запрограмовані години. Зараз цей унікальний кібер зацікавився вивченням людської психології. Він не бажає повертатися на комбінат для демонтажу. Він відчуває ще багато сил і бажання слугувати людям. За нашим Дьондюрангом продовжує вестися суворий науковий нагляд. Зараз на астероїді перебуває представник комбінату професор Ларта Варич, творець цього унікального біокібера. Чи є у вас запитання, діти?

Запитань не було.

Дьондюранг і Ларта знову залишилися самі. Жінка довго не відважувалась продовжити розмову. Несподіваний прихід екскурсантів ніби протверезив її.

– Чим ти завинила переді мною?

– Я вже й не знаю, чи варто казати…

– Кажи, Ларто.

– Ти можеш подумати, що я не гідна звання науковця, що я вчинила просто злочин… Але спробуй зрозуміти мене не лише розумом… Колись я справді хотіла створити біокібера з мультиаксонною будовою політразонної цитоархітектоніки… І навіть вірила, що це мені вдасться… Але одного разу… Одного разу я запитала себе, чим буде відрізнятись такий біокібер від людини. Лише фактом штучного створення? Можливості людини по-справжньому не вивчені до цього часу. Окремі індивіди можуть змагатися з найсучаснішими кіберами. А ми не знаходимо в них ніяких аномалій. В людини невичерпні резерви. Ми захопилися кіберами, забувши про себе. І тоді прийшла думка про безглуздість створення того, що давно вже створено природою… Але моя тема була вже затверджена. А коли б і ні, на той час не було нічого, що могло б мене зацікавити. Відмовлятися від однієї теми означало брати якусь іншу. Я ж мусила чимось займатися.

Ларта замовкла, від хвилювання облизала губи:

– Ти не кібер, Дьондюрангу. Ти – людина.

Дьондюранг здригнувся, мов від пострілу.

– Так,- повторила Ларта.- Ти – людина.

– Цього не може бути,- хрипко витиснув із себе Дьондюранг. Він дивився на струнку постать професора, на її довге золотаве волосся, ніби бачив уперше.- Подивись мені в очі!- і побачив у погляді Ларти блакитну порожнечу.

Йому стало страшно. Що трапилось? Ще ніколи людський погляд не був для нього таким німим. І ще ніколи він не почував себе таким беззахисним.

– Цього не може бути! Чому ти кажеш неправду? Я ж пам’ятаю той останній конвейєр, на котрому вже усвідомлював своє існування. І пам’ятаю майстра Імбрикатуса.

– То фальсифікація… Ти потрапив до останнього конвейєра аварійним повітропроводом… Я попередньо спровокувала аварію і сприятливі умови для підміни. Після трьох ін’єкцій дельтаглобуліну Бера твій мозок був чистим від найменших слідових потенціалів старої пам’яті. Ніхто, навіть майстер Імбрикатус, не помітив змін під сьомою експериментальною бароретортою…

– І ти не соромилась дивитись мені в очі? Хто я був раніше?

Ларта довго мовчала.

– Тебе звали Ярославом Ставичем. Ти був командиром “Церери”. Ти і майже весь твій екіпаж загинули від пошкодження блока деклімації. Але ваш сигнал допомоги прийняли… Вас віднайшли. Декого вдалося врятувати, а дехто назавжди загубився в глибинах Всесвіту… Пробач…

– Невже ти кажеш правду?

Ларта опустила погляд і повільно пішла до дверей…

“Тоді гілка стукала у мою шибку. Це було так давно. Я жив на другому поверсі готельного комплексу “Біокібероза”. Я ледь не вийшов з ладу того вечора. Я ніби все знав про світ, що мене оточував. Повернувся після першого робочого дня пізно, а гілка почала стукати в мою шибку. До мене приходив незрозумілий страх. Я ніби і знав, що то просто гілка. Але не було певності. Фахівці потім казали, що так проходив період адаптації. Невпевненість народжує страх. Ось і зараз. Просто формальність, хоч і драматична, бо ж давно не існує принципової різниці між розумними істотами штучними та природними… Але невже це правда? Все життя дивився, вивчав і навіть в глибинах єства відчував якусь зверхність, мов до слабших, і своєрідну любов… Аж гульк, а ти і сам такий… І вже зовсім інші думки почали народжуватись. Вже іншими очима дивлюсь на цей світ, хоч нічого й не змінилося. Найвірніший спосіб боротьби – уміння зробити спільником, змусити бачити світ своїми очима.

Невже це правда? Але ж я бачу в темряві. Правда, людське око реагує навіть на один квант світла, а очі нічних земних тварин і на інфрачервоне випромінювання… Знову пригадую зустріч зі сліпим Жаліо. Я спершу не знав, що він сліпий. То неможливо було помітити. Він зовсім вільно поводився. Щоправда, перебував в оточенні всього знайомого. Але ж хіба мені не знайоме навіть те, чого я ще ніколи не бачив? Я моделюю в уяві варіант оточення швидше, ніж виникає потреба діяти в тому оточенні. І коли я запитав сліпого Жаліо, він сказав, що не відчуває ніякої ущербності, просто сприймає світ інакше, ніж більшість.

Універсальний ензимний тракт також не є ознакою біокібера. Звичайна фізіологічна операція.

Але щось підказує мені не вірити Ларті. Чому? Навіщо їй ця жахлива брехня? Невже вона просто полюбила мене? Невже вигадала цю історію, аби переконати мене чи й себе, що між нами немає бар’єрів? Хвора психіка? Чи справді – любов? Одна з таємниць буття. Любов. Що то є? Колись древні люди казали, що любов – сила, котра рухає світлом. І, може, так воно і є; Бо що ж тоді любов; І яка сила рухає світлом?

Хто я? Біокібер? Людина? При всій умовності цього запитання мусить же бути якась відповідь?”

Дьондюранг підійшов до столу і неквапом витяг із шухляди невелику коробочку, обшиту коричневим ледром. З неї дістав чорний плаский предмет з червоною заглибиною посередині. Тепер лиш натиснути на червону заглибину, приклавши чорний плаский предмет до грудей, і все буде зрозуміло.

Якщо він людина – нічого не трапиться. Якщо біокібер – трапиться те, що вже давно мусило трапитись.

І він натиснув. ЛАРТА – ЛЮБОВ – КІБЕР, ЛАРТА – ЛЮБОВ – КІБЕР – повторилося кілька разів у свідомості і затихло.

– То як?- запитав директор музею, огрядний Мартін Реденблек.

– Я сказала йому, що він людина.

– Що з вами?- Реденблек здивовано дивився на бліде обличчя Ларти Варич.

– Не знаю. Мені видається, ми не мали права…

– Не мали права обдурити біокібера? Хочете залишити це право виключно для людей?

– Страшно…

– Що з вами?

– Не знаю… Давайте припинимо. Мені видається, трапилось щось страшне.

– Облиште…

– Я побачила його очі в ту мить. Він був здатен на все. Ходімте! Ви поясните причину мого обману. Мені він вже не повірить. Ходімте! О, як він схожий на Ставича…

– На кого? А-а-а… Ваш чоловік був командиром “Церери”… Моя дружина не згадувала б про мене через стільки років… Чи для цього треба навіки загубитися?- Мартін Реденблек засміявся, але, побачивши, що Ларта плаче, замовк.

На обличчі Дьондюранга вже була маска вічного спокою. Він непорушно лежав на кам’яній підлозі.

– Що ви йому сказали?- Реденблек похмуро зупинився над тілом.

– Що він людина…

– Даруйте, якби вам сказали, що ви біокібер, чи змусило б це вас накласти на себе руки? Отож! Я глибоко переконаний, що сам цей факт…

Ларта розплакалась нестримно, як дитина.

Монолог одного самітника

До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка і золотокосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях – ноші і тіло когось третього, захованого під білим покривалом, що видавало його кремезні форми. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити.

Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.

Черговий біокібер Августін побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і тому підбіг, сподіваючись допомогти чимось.

– Добридень,- сказав і постукав злегка по склу кабіни.

Чоловік з жінкою, здалося, тільки після цього помітили його, Реденблек прочинив дверцята кабіни.

– Добридень, любий Августіне,- спробувала усміхнутися жінка.

– Хто це?- запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них.

Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августін сам зрозумів, здогадався:

– Це він?- сторожко вимовив.- Дьондюранг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер…

– Так.

– Ніхто з нас не вічний,- зітхнув Августін.- Вам допомогти?

“Вже пружна маса основи приймає форму мого тіла. Слухняно деформується, мов не бажає ні в чому суперечити в останній дорозі. Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від навколишнього. Увімкнулися двигуни енергоблоків – барореторта завібрувала.

Свідомість зникає останньою. Ще не зникла. Вона ще моя. Спасибі. Я знаю: на моєму обличчі зараз маска вічного спокою. Я нерухомий, як камінна постава. Але ще можу мислити. Спасибі.

Ввижається екран телеінформатора, на котрому чергова постановка славетного Жаліо, сліпого Жаліо, що бачить все, але не очима. Артистичні посмішки зі студійної сцени бачаться мені, як частина якоїсь загальної вистави, де не можна об’єктивно визначити фальш, бо не можна визначити ступінь істинності.

Формально усвідомлюю матеріальність прожитого. Колись було… Вже розпадається на крихкі, гострі уламки… Вже ніколи не допишу своєї останньої книги. А колись же вбачав у цьому місію всього мого життя. Не напишу. І в чому ж моя місія? Бути частиною вічної машини? То також не просто – бути гідною частиною вічної машини існування, відлагодженої споконвіку, могутньої і надійної, мудрої і жорстокої.

Мені завжди подобалась моя роль у цьому світі. Колись навіть думав про перевагу кіберів над людьми. Вперше прийшла ця думка після зустрічі з професором біології Майклом Армом. Він дивувався, що його дружина нічого не розуміє в складних фізіологічних механізмах травлення, але то не заважає їй нормально харчуватися, вона не розуміється на проблемах генної трансформації, але вміє народжувати дітей. Професор говорив абсолютно серйозно, він навіть вбачав у цьому якусь дисгармонію матерії. Я слухав його і думав, що біокібер ніколи б не мислив так дитинно раціонально.

Чому я згадав цього професора? Невже його варто згадувати в останні хвилини свого існування? Не знаю. Я так і не зміг виробити для себе тривких еталонів виміру значимості. Збагнув лише те, що сьогодні видається дрібним та незначним, завтра може осмислитись інакше.

Я щасливий від усвідомлення того, що кожна моя думка, крихти досвіду не пропадуть. Мій центральний аналізатор, блоки пам’яті підуть на вивчення до Інканського інформаційного центру. Мій життєвий доробок буде використаний наступними поколіннями.

Відчуваю, як із пористої основи просотується прохолодна рідина. За якусь мить я буду позбавлений епітеліального покриття і разом з ним і звичної подоби. Уявляю, як випнеться гофрованими аркадами респіраторний блок. Уявляю, як ворушитиметься великим хробаком довга звивиста рурка мого ензимного тракту.

А в уяві чомусь постійно стоїть образ тої старої жінки, котру зустрів одного разу на Землі. Той образ видається таким значимим, що хочу, аби він перейшов у спадок іншому, хто житиме по мені.

Жінка стояла посеред невеликої площі провінційного земного космопорту і тримала в руці великий кошик стиглого винограду. Вона поглядом відшукувала дітей і припрошувала:

– Беріть, дітки, беріть. Він чистий.

На зелених гронах блищали великі водяні краплі.

Жінка була дуже старою. Я зрозумів, що вона пережила останню земну війну.

– Як арми відступали, підійшов до мене один, дебелий такий, каже: “Ось повернемось, знову все буде по-нашому. Бережіть люди, що лишається”. Сіли на гравітони, та й полетіли. А ми берегли. Хто тепер знає, що робити? Думаєте, все за вас кібери зроблять? А самі собі! Я колись по два ланта носила щодня та сама молола. І все людям віддавала. Крала для людей у клятих фаціїв. Сама сивік їла. І донечку меншу на світі держала… Беріть, дітки, виноград… Він чистенький… Тепер ви всі кажете – благувата я. А синочка мого… О-о-о, якби ж хоч на фронті, а то трісти вбили. О-о-о, не прощу їм і мізинчика синового…

А потім заспівала якоїсь древньої, не відомої мені, щось про коня і про дорогу незвично тоненьким голосом.

Я переглядаю цей спогад, мов відеозапис, і думаю: люди бувають інколи такими байдужими і не хочуть розуміти найпростішого, не хочуть відчути й поділити чужого болю. Я тоді підійшов до жінки. Нічого не сказав, просто підійшов до неї, стояв і слухав, як вона співає. Вона довго дивилася на мене, потім мовила тихо: “Дякую”.

А ще пригадую Арміляра, біокібера з десятого земного гідроселектора. Його демонтували лише за те, що він сказав:

– Дурна робота!

Арміляр сімнадцять діб не виходив з пультової, попереджав вибух пошкодженого реактора. Він був прекрасним фахівцем, але коли сказав: “Дурна робота!”- люди запідозрили серйозні зрушення в його центральному аналізаторі. Армілярові треба було просто відпочити. А може, йому ніхто не сказав “спасибі” за сімнадцять діб пекельної праці. Я не знаю, як воно було. Тоді були важкі часи для біокіберів. Простіше було демонтувати.

Коли я працював в Інканському центрі проблем довголіття, там був професор Франтішек Зінь, вже немолодий науковець, що ніяк не міг сягнути висот слави, до яких він усе життя прагнув. Вся його діяльність сприймається мною зараз як наскрізь патологічна, але для більшості його поведінка не виходила за межі нормальної поведінки науковця. Так от, одного разу професор Зінь оголосив про заплановану ним операцію біокібернетичного протезування печінки. Я не вірив у його можливості. Він був невдахою. І, як всі невдахи, не міг вибрати ні свого часу, ні гідного об’єкта для здійснення задуму. На той час було однозначно вирішено – піднімати питання про біокібернетичне протезування лише за умови ствердження десятьма фахівцями повної нежиттєздатності природного органу. Професор Зінь вирішив створити для себе сприятливу можливість. Він вибрав собі для операції сина робітника Інканського комбінату біопокриттів. Його батьки сліпо вірили в досягнення науки і погоджувались на будь-яку операцію. Не хочу пригадувати подробиці, вони мені відомі до дрібних деталей, але існувати мені лишилося так мало… Якби професор мав за мету допомогу людині, я б сам підійшов до нього і виклав усі свої міркування. Але професора цікавила тільки слава. І кожне слово моєї поради звучало б як звинувачення. І тому я просто умовив себе, що все одно прийшла пора широкого біокібернетичного протезування, а операція Зіня просто прискорює загальний процес. Що буде доброго, думалось, коли стане відомо – професор Франтішек Зінь зробив операцію, в необхідності котрої можна сумніватися, виходячи із сучасних критеріїв. Які будуть критерії завтрашні? Так я міркував. Але коли хлопчик помер під час операції, я зрозумів, що допустився помилки. Ніколи не можна приховувати того, про що думаєш. А надто біокіберові. Я почав готуватися до звинувачення, як раптом мене випередив голова Центру Ніколіан Бер. Без будь-якої мотивації він усунув професора від участі в експериментальних роботах. Або ж Бер також здогадався про все, або просто остаточно пересвідчився, що Зінь – невдаха.

А якби Франтішек Зінь не був невдахою? Якби хлопчик вижив? Чи байдуже нам, з якими намірами робляться, хай навіть добрі, справи?

З розпилювачів заструменів потік міолізину. Але ще можу думати. Спасибі.

– Скажіть, як би ви вчинили?- запитав мене Олександр Сфагнум, він був головою контрольної комісії, що перевіряла якість створення чергової групи біокіберів.- Припустимо, що у вас є вибір між трьома моделями існування. В першій матимете можливість необмеженого користування всіма благами нашої цивілізації, але не будете активним учасником їхнього створення. В другій – існуватимете в самому творчому вирі, але потреби ваші будуть задоволені лише частково. В третій моделі – ні творчого виру, ні задоволених проблем, але матимете можливість тривалого спокійного функціонування. На якій моделі ви б спинилися?

Не вагаючись, я відповів:

– Якби все залежало від мого бажання, не вибрав би жодної з них.

– Чому?- запитав Сфагнум, гортаючи мій технічний паспорт.- Невже жодна з них не забезпечить вашій особистості максимального прояву?

– Жодна.

– Можете пояснити?

– Можу. Необмеженість користування благами підступна. Вона активує системи адаптації. Тою ж мірою патологічно – бути творцем, але не користуватись плодами своєї роботи. Ще більш патологічно – функціонувати довго і безплідно.

– Ви мислите і справді як людина,- усміхнувся Сфагнум.- Хочете мати причетність до кожної з ланок життя, вибираючи найкоротші шляхи до недосяжно далекої мети. Так?

Подібну думку я колись зустрів і в письменника Олеся Буркуна. “Вибір далекої мети боронить від квапливості у її досягненні, але змушує вибирати найкоротші дороги”.

Письменник Буркун… Я був свідком цікавої пригоди, що трапилась з ним в природознавчому музеї на астероїді Блакитних Сталактитів. Увагу письменника привернули наручники, останній вцілілий екземпляр древнього примітивного знаряддя для позбавлення волі. Вони висіли на древньому гачку, забитому в шорстку стіну печери. Мені було цікаво бачити, як засяяли очі письменника.

– Що це?- вигукнув він.- Даруйте! Це ж наручники!?

– Так,- мовив директор музею Мартін Реденблек, котрий особисто супроводжував письменника.- Ви не помиляєтесь.

– Я пишу історичний роман. Дозвольте потримати їх в руках.- Голос письменника кумедно тремтів від хвилювання.- Мені це необхідно… Ні, не просто потримати. Я пишу історичний роман. Я мушу все відчути. Ви не повинні мені відмовити. Одягніть їх мені на руки. Я хочу відчути себе жителем минулого тисячоліття. Інакше я нічого доброго не напишу. Розумієте?

Реденблек якусь мить вагався. А потім справді не відмовив письменникові. Мене те навіть здивувало. Обличчя Мартіна випромінювало розуміння найвищої необхідності. Олесь Буркун простягнув руки, і наручники, глухо клямкнувши, охопили його зап’ястя. За своє життя я написав декілька книжок, а тому і себе вважав трохи письменником. Але жодного разу до мене не приходило бажання пережити до дрібних деталей все, про що я писав. Можливо, тільки тому, що я ніколи не писав про те, чого не знав. Тож прохання Буркуна я сприйняв, як письменницьку примху.

Я зібрався йти геть, коли раптом сталося таке, що примусило затриматися. Письменник захотів повернутися до сьогодення, і Мартін Реденблек, мов слухняний кібер, вставив до історичної замочної шпарки історичного ключа, повернув його…

– От халепа!- вигукнув.

Древній ключ переламався. Славетного письменника міцно схопило минуле залізними руками. Але на його обличчі не було страху.

– Допомогти?- запитав я.

– Так, Дьондюрангу, сам бачиш, яка прикрість…- директор ніяковів перед письменником.- Я мусив подумати про це… Це я винен…

– Пусте…- усміхнувся Буркун.- Шкода тільки, що доведеться псувати останній екземпляр. У вашому музеї знайдеться якийсь інструмент?

– Я гадаю, наручники варто розпиляти однією з музейних пилок,- сказав я.- Це буде цікаво для письменника. Додаткова інформація.

Ніхто не вловив у моєму голосі прихованої іронії.

– Так, справді,- вигукнув Буркун, хоча в його голосі вже й не було колишнього запалу.

Шкода, що не маю часу пригадати все до подробиць.

Наручники пиляли музейною пилкою чотири години.

За цей час можна багато відчути і пережити. Я пиляв, а Мартін Реденблек постійно поливав водою, аби наручники не так розігрівались. Але то не зарадило – на зап’ястях письменника все одно лишилися темні смуги опіків. Під кінець четвертої години Олесь Буркун вже не був схожий сам на себе. Навіть не просив пити. Сидів на музейному ослоні, маючи жалюгідний вигляд.

Але коли за півроку я прочитав його історичний роман “Свобода”, особливо сторінки втечі головного героя з в’язниці, я зрозумів усю глибину своєї помилки. Йому справді необхідно було все відчути. Ніхто не зміг би змоделювати в уяві такі переконливі картини, таку гаму відчуттів. І тому зараз, на останніх метрах моєї життєвої дороги, хочу повторити – для кожної мислячої істоти багато важить: самому бути учасником подій.

Не звертати уваги на зеленкаве табло! Лічба останніх хвилин може заполонити все єство. І тоді навіть свідомість, останнє, що маю, буде паралізованою…

Видається, не вистачає одного слова, аби висловити щось… Але що? Одкровення? Підсумок доробку мого життя? Рецепт щастя біокібера Дьондюранга? Яке те слово? Які ті слова? Зависли в повітрі, мов надувні тендітні кулі…

Бракує досвіду, мудрості чи просто знань, сили чи просто часу, аби віднайти магічне слово, котре, як фермент, згрупує навколо себе субстрат прожитого. На табло – 308… Або ж розкладе його, розпрепарує, звільняючи… 307… звільняючи… 306… звільняючи щось вище за звичайне, тривіальне розуміння певної єдності атомів.

Знову пригадався письменник Буркун. Я йому заздрив останні роки свого життя. Він умів писати про звичні речі завжди по-новому.

Тепер я вже знаю: коли відчуваєш у собі митця, скажімо, письменника, то треба писати про все, що бачиш і відчуваєш. Не слід створювати власної мудрості – вона народиться сама, як плід на дереві. Мистецтво живить розум, як енергія тіло. І не кожен день мусить бути новий ковток води, нової води, хоч і збудованої з тих же самих молекул, що і вчора.

Наша могутність в розумінні свого місця на світі. Не рабська покора і байдужість, як у перших земних кіберів, але гармонійна єдність часток, що становлять ціле. Загальне дійство триває вічно, але всі актори смертні…

Частка не може бути мудрішою і могутнішою за ціле. Сильний той, хто відповідає вимогам часу, і слабий той, хто навіть подумки… На табло – 221… навіть подумки… 220… подумки… 219…

Життя виштовхує з себе чужорідне. Часом деякі самітники, що все життя прожили незалежно від світу, прожили погордливо, своїм існуванням хочуть заперечити це правило… Таким самітником був колись і я. Втік від запрограмованого демонтажу. Почав писати книги…

Скоро настане черга мого центрального аналізатора. Всі зони тразонних накопичувачів потраплять до інформаційного центру, де уважні автомати помітять найменші слідові потенціали. Ніщо не загубиться! Ніщо з прожитого не буде даремним! Не буде? Хіба не буде?

Я ж був не раз у робочих корпусах інформаційного центру. Я ж знаю все. Я бачив одинадцять робочих конвейєрів. З інтервалом у сім метрів пропливають малі кулясті блоки центральних аналізаторів. Блоки пам’яті надходять до інформаційного центру з усіх планет штучного зоряного метакаскаду. Інтервал сім метрів. Стоять новітні бездумні дезінтегратори. Стоять звичайні кібери-виконавці. Датчики надчутливої апаратури. І люди, котрі не мають жодної вільної хвилини. Інтервал сім метрів. Що для них один спалах в інформаційній сітці? Вони оперують мільйонами. Виводять середньостатистичні залежності та тенденції. Ніщо не загубиться? Все загубиться! Перетвориться на безлику миготняву сигнальних лампочок, на плескаті оладки магнітних дисків, на горбаті лінії графіків… Не можна так думати! Не можна!

Мені вже все можна! Все!

Вже ніхто ніколи не почує мого голосу. Вже ніхто й ніколи не запитає захоплено:

– О-о-о, ви колись працювали в самого Бера?

– А я вже ніколи не всміхнуся у відповідь поважно та іронічно водночас. Ніколи.

Вже не читатиму людям та кіберам свої книги. Вже ніхто ніколи не змусить мене пережити вдруге…

Цікаво, що від мене залишилось? Я вже нічого не відчуваю. Ще мить – і я розчинюсь у навколишньому… Скоро зникне та межа, що відділяла мене від дерев і комах, від будинків і магістралей, від інших мислячих істот. Вона була межею, що становила мою сутність. Я жив, доки міг оберігати свою самотність. Вже не можу… Вже не хочу… Хочу розчинитися… Хочу стати всім відразу і нічим зокрема… 5… 4… 3…”

(1 votes, average: 5.00 out of 5)