Доля – Ліричні роздуми поета – Тарас Шевченко (1814-1861) – Література українського романтизму – Нова українська література
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
– Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
1858
Аналізуємо художній твір
1. Де й коли поет написав вірш “Доля”?
2. Яким є жанр цього твору?
3. З якими поезіями “Доля” поєднана в цикл?
4. Про що згадує ліричний герой поезії?
5. Як він ставиться до своєї долі?
6. Як ви розумієте останні рядки поезії?
7. Пригадайте твори зарубіжної літератури, у яких розкривається тема долі поета.
МРІЯ ПРО ЩАСТЯ
Заслання, а потім роки самотнього життя в російській столиці забрали в Шевченка багато фізичних і душевних сил, однак не позбавили його життєвого оптимізму. Поет продовжував мріяти про особисте щастя. Ці мрії відобразились у ліричному творі “Росли, укупочці зросли…” (1860).
Для поета, який засуджував зло і звеличував красу материнства, ідеалом особистого життя була родина, заснована на взаємній любові й повазі. Ліричний герой твору вірить у можливість ідеального шлюбу навіть у недосконалому світі, бо двоє щирих людей завжди здатні створити свій затишний куточок добра й любові, захистити його від усіх загроз і зберегти у випробуваннях.
Автор захоплюється тими простими людьми, які попри все зберігають душевну чистоту, любов і вірність у подружньому житті. Своє визнання їхньої духовної величі він передає у формі стилізованого молитовного прохання: “Подай же й нам, всещедрий Боже! / Отак цвісти, отак рости, / Так одружитися і йти, / Не сварячись в тяжкій дорозі, / На той світ тихо перейти”. У цих словах прочитується ще й сум ліричного героя, якому болить його самотність. Він теж мріє про щастя і не втрачає віри в можливе здійснення ідеалу.
У своїй особистісній ліриці Т. Шевченко постає максимально відвертим. Він захоплюється красою простих і чесних людей, ідеалізує подружнє життя й родинний затишок, щиро й нелукаво веде діалог із долею. При цьому його проникливе слово не лише по-мистецькому довершене, воно по-справжньому правдиве й людяне.