Доля дитини у творчості українських письменників

З. Савченко,

Кандидат філологічних наук, доцент

Суми

СВІТ ДИТИНСТВА ОЧИМА ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Кожним словом, кожним променем

Думки, кожним болем своїм живе в

Душі нашого народу людина, що ім’я їй

Леся Українка. З не такої вже й

Далекої минувшини, проте вже

Мовби крізь серпанок легендарності,

Проступає до нас образ поетеси,

Образ ніжний і чистий.

Олесь Гончар

Сьогодні в Україні немає жодної людини, котра не знала б ім’я Лесі Українки – славетної поетеси, прогресивної людини свого часу, сильної і вольової жінки. Вона ввійшла в історію як авторка численних поезій та драматичних поем, як невтомний борець за оновлення української культури. її життєвий та творчий шлях протягом багатьох десятиліть досліджують найавторитетніші літературознавці, намагаючись пояснити неймовірне поєднання сили і ніжності, мужності й замріяності. Звідки ж беруть початок ці риси письменниці? Безсумнівно, з дитинства. Адже саме в цей світанковий час, коли людина тільки-но пізнає життя, вона вбирає все те найкраще, що можуть дати родина, друзі, книги, рідний край.

Отже, давайте здійснимо мандрівку в ті далекі часи, коли робила свої перші життєві кроки маленька Лариса Петрівна Косач (Леся Українка).

Леся Українка ніколи не ходила до школи, не сиділа за партою, не відповідала біля дошки. її першими вчителями стали мати – письменниця Олена Петрівна Драгоманова (Олена Пчілка) й батько – юрист Петро Антонович Косач. У родині шанували художнє слово, рідну мову, народну пісню. Маленька Леся росла в мистецькій атмосфері – батьки часто читали вголос, декламували, переказували всілякі історії, співали, розповідали про народні звичаї, – тому вже в чотири роки вміла читати, захоплювалася “Кобзарем” Тараса Шевченка, романами Жюля Верна, Даніеля Дефо.

У Лесі було двоє братів – Михайло й Микола – і три сестри – Ольга, Оксана, Ізидора. Діти жили дружно, багато часу проводили разом. Особливо ж тісними були стосунки Лесі з братом Михайлом (малими їх навіть називали одним ім’ям – Мишелосія).

Літературними за походженням були перші ігри дітей: гралися в Жанну д’Арк, у Робінзона Крузо; наслухавшись переказів про Луцький замок, поблизу якого жили, створювали в його стінах таємне товариство; розігрували сцени з “Іліади” чи “Одіссеї” Гомера; влаштовували літературні вечори…

Дитиною Леся була надзвичайно наполегливою, до всього хотіла дійти сама. А ще виявляла величезне милосердя – намагалася захистити тваринку від небезпеки, билинку від негоди, подругу від хвороби, людей від зла.

Мрії

У дитячі любі роки,

Коли так душа бажала

Надзвичайного, дивного,

Я любила вік лицарства.

Тільки дивно, що не принци,

Таємницею укриті,

Не вродливі королівни

Розум мій очарували.

Я дивилась на малюнках

Не на гордих переможців,

Що, сперечника зваливши,

Промовляли люто: “Здайся!”

Погляд мій спускався нижче,

На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: “Убий, не здамся!”

Не здававсь мені величним

Той завзятий, пишний лицар,

Що красуню непокірну

Взяв оружною рукою.

Тільки серце чарувала

Бранки смілива відповідь:

“Ти мене убити можеш,

Але жити не примусиш!”

Роки любії, дитячі,

Як весняні води, зникли,

Але гомін вод весняних

Не забудеться повіки.

Які риси характеру найбільше цінувала в людях Леся Українка?

Проілюструйте свою відповідь рядками з вірша.

Як ви гадаєте, чи вплинули дитячі враження поетеси на написання вірша “Мрії”?

А якими мрієте бути ви? Що ви робите для того, щоб досягти бажаного?

Найкраще дитину знають, без сумніву, її батьки, брати та сестри. Тому, щоб більше дізнатися про Лесю Українку, пропонуємо вам провести уявну бесіду з родиною письменниці. Зауважимо, що відповіді на запитання ми взяли безпосередньо зі спогадів та листів окремих членів сім’ї Косачів.

– На кого Леся була схожою вродою та характером?

Відповідає сестра Ольга Косач. Зо всіх нас шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею. Щодо вроди, то й по батькових фото з молодих літ видко, і з розповідей матері, тіток і дядька виходило, що у Лесі такі самі риси обличчя, барва очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, така ж постать, така сама тендітність. Вдачею ж вони обоє однаково були лагідні та добрі безмежно, однаково обоє були здатні страшенно скипіти, коли їх дійняти чимсь особливо для них дошкульним. Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди: для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу собі уявити тої людини, тої справи, взагалі тої сили, що могла б примусити, батька чи Лесю однаково, зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити таке для власної вигоди, чи користі, чи безпечності, то про те не може бути й мови, – таке це щось зовсім не до уявлення в поєднанні з ними. Обоє мали напрочуд гарну пам’ять…

Обоє вони, і батько, й Леся, були однаково делікатні у відносинах з людьми, намагаючись нікого собою не затруднити, не клопотати, не намагати. Терплячи самі біль, чи жаль, чи горе, намагалися не журити чи не мучити інших тими своїми почуваннями і тлумили їх у собі з якоюсь нелюдською силою.

Була в батька й Лесі ще одна спільна, надзвичайно цінна риса: вони на диво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини, і завжди поводились так, щоб не ображати, не принижувати тої гідності. Я не пам’ятаю випадку, щоб батько чи Леся повелися з кимсь грубо, брутально; не пам’ятаю й єдиного разу, щоб батько когось з нас, дітей, налаяв, чи насварив, чи щоб щось наказав зробити. Він завжди радив, просив, намагаючись і найменшому довести, чому так слід, а так не слід робити, намагався переконати, а не примусити. Так само чинила й Леся…

Своєю здатністю до мов Леся вдалася в нашу матір.

– А як сталося, що в дворянській сім’ї, та ще й за часів заборони української мови, виховувалася справжня патріотка національної культури, чиїм літературним псевдонімом стало гучне ім’я Леся Українка?

Відповідає мати Олена Пчілка. Повинна я сказати, що хоч українських книжок для дітей майже не було, але все ж не так і мало було в сім’ї, де хотіли мати їх: це тим більш, що тоді у нас не розрізняли ще дитячої і недитячої книжки. Діти з великою охотою читали Кулішеві твори, оповідання Марка Вовчка. “Пана Твардовського” Гулака-Артемовського знали напам’ять. Великим вкладом до лектури дітей були Андерсенові казки в перекладі Старицького і сербські пісні в його ж перекладі, що дуже полюбляла Леся.

До шкіл діти нікуди не їздили. Мені тоді здавалось, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові. Це був даремний страх, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не руйнує. До цього страху за українську мову дітей приходиться і те, що я, живучи ще у Звягелі, в такому простенькому місті, що скидалося навіть на село, приїхавши з-за кордону, возила дітей з першою весною “на дачу”, щоб вони не одвикали од мови.

… В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки – і з певністю можу сказать, що мені се удалося.

…Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я; може б, стали… але хутній, що ні… Власне, я “наважила” і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалу пізнавали її якнайбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому.

Свій перший вірш “Надія” Лариса Косач написала в дев’ять років. Коли ж дівчинці виповнилося тринадцять, у неї вже назбиралося декілька віршів, і мати, порадившись із дочкою, вирішує опублікувати в журналі поезію “Конвалія”, дібравши Лесі псевдонім Українка. Відтоді й пішли по всьому світі прекрасні твори, підписані водночас гордим і ніжним ім’ям – ім’ям жінки, яка ніколи не корилася долі, долала численні перешкоди, подаючи приклад незламності й незалежності.

Пошукове завдання. Ознайомтесь із життєвим і творчим шляхом Лесі Українки за шкільним підручником та додатковою літературою. Вдумливо прочитайте запропонований вірш. Дайте відповідь на запитання: що спільного можна помітити між маленькою героїнею поезії і славетною українською письменницею?

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

“Що, болить?” – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

Дитяча проза Бориса Гринченка

Борис Дмитрович Грінченко ввійшов в історію української літератури як один із перших письменників, котрі писали про дітей і для дітей. Будучи талановитим педагогом, він усім серцем прагнув виховати покоління справжніх патріотів своєї батьківщини, людей чесних, всебічно розвинених, культурно сформованих, які б вільно оволодівали знаннями, незалежно від соціального статусу чи матеріального становища. Задля досягнення своєї мети письменник ладен був долати будь-які перешкоди, а їх життя ставило немало, починаючи з дитячих років.

Біографічна довідка.

Народився Борис Грінченко 9 грудня 1863-го року на Харківщині. Йому пощастило з’явитися на світ у родині, яка більш за все цінувала не дворянське походження чи сімейний прибуток, а книги. Тому й малий Борис ледь не побожно ставився до друкованого слова. Велика батьківська бібліотека була його першим університетом, пробудила потяг до знань, а пізніше й до власної творчості. Уже в ранньому дитинстві Грінченко пробує писати вірші російською мовою, “видає” сімейний рукописний журнал російською та українською мовами (його читачами були три сестри та молодший брат), згодом, під впливом поезії Тараса Шевченка, пише вірші по-українськи. З 1874 року Грінченко навчається в Харківській реальній школі, що давала основи різних наук та по закінченні право вступати до вищого інженерного закладу. Але склалося по-іншому. Захопившись романтикою революційної боротьби, юнак потрапляє до в’язниці за зв’язок із підпільною організацією. Наслідки були досить сумними – виключення з п’ятого класу реальної школи, підірване здоров’я та роки злигоднів і важкої праці в подальші роки. І хоча Борис Грінченко вже більше в жодному учбовому закладі не навчався, однак це не завадило йому стати надзвичайно освіченою людиною, авторитетним науковцем, видатним педагогом та відомим письменником.

Доля дитини, її думки й почуття, її маленькі радості чи велике горе не залишали байдужим Б. Грінченка, зримо поставали зі сторінок численних оповідань. Написані твори письменник відразу ж використовував у педагогічній діяльності – читав учням, аби виховати в них кращі моральні якості. Особливо Б. Грінченка хвилювало питання відбору матеріалу для дитячої прози. І як письменник, і як педагог, і як батько (бо мав доньку Настю) він був переконаний, що від маленького читача не варто приховувати темні сторони життя – важливіше виховувати співчуття до людських страждань. Саме в такому ключі було написане оповідання “Батько та дочка”.

Практичне завдання. Дайте відповіді на запитання, використовуючи наведені уривки з твору.

“Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадує той час, як вона там із матір’ю жила. Тільки це давно-давно було. Вона ледве пригадує молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригадує, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неї, а дбайливі руки вкривали її тепліше і тихий материн голос казав:

– Спи, моя голубко! Спи, моє серденько! Багато з того, що тоді було, позабувалося – адже їй тільки чотири роки було, як мати вмерла, – але цей чарівний образ ніколи не зникав з душі бідної дівчини-сироти”.

“її батька звали Максимом.

…У їх була тільки хатка та дворища клапоть, а землю хліборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була, вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла…, то тоді господарство зовсім занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господині. Максим не схотів женитися вдруге; він оддав Марусю в сім’ю до своєї сестри, а сам позабивав вікна та двері у батьковій хаті та й подався заробляти на шахти”.

“У тітки Маруся вижила чотири роки. Важко їй там було жити!

Вона завсігди була як чужа, як приймачка у цій сім’ї. Там було вже четверо дітей та двоє старих – то Маруся була аж сьомою. Усім треба було надати їсти, всіх треба було одягти. Тітка з дядьком з усієї сили працювали, годуючи сім’ю, – тож не дивно, що вони часом натякали Марусі, що вона не “своя”.

… Воно і свої діти тітка не дуже милувала, та все ж то були свої: хоч і покартає, та й пожалує потім. А Маруся була “не своя”, хоч і родичка. Тим вона чула від тітки здебільшого саме бурчання та гримання і мало, дуже мало коли зазнавала жалування”.

“Відразу йому згадалось: а що, якби й справді послухатися Марусі та й узяти її жити до себе? Тільки не в казарму, а в землянку.

… Весела була Маруся без краю. Байдуже їй було, що ця хата така обідрана: вона здавалась їй чудово гарною, бо ж вона в їй порядкувала й хазяйнувала, як хотіла. Вона, як здолала своїми малими руками, вимазала хату, а комин помалювала червоними та синіми кривульками, що були такі, як квітки, і квітками, що були такі, як кривульки, і те малювання не то їй, а й Максимові навіть здавалося чудовим”.

“У Максима була одна мрія. Він був безземельний, і йому здавалося, що нема більшого щастя над те, коли чоловік має клапоть свого поля.

… – Ой і гарно ж було б, господи! – скрикує Маруся, й оченята в неї блищать.

… Тими мріями та розмовами кращало життя Максимові та Марусі, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батькові, й дочці доводилось багато й важко робити.

…Отож, поробивши так ще два роки, Максим зібрав стільки грошей, що міг би вже собі клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. …Як прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловіка зорати та засіяти йому ниву. А сам зостався поки на шахті, бо трапилася така робота, що дуже добре заробити можна було”.

“І Маруся думала собі про те, як вони переїздитимуть звідси та якого це клопоту буде. Та дарма – якось воно буде, а як улаштуються – от тоді добре! У своїй хаті! Своя хата дуже більша за цю землянку та така весела! А коло хати Маруся квіток-квіток понасаджує, – от як у її матері було – це так кажуть, бо вона сама не пам’ята цього. Татко каже, що він ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро – свій садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червоніють – вже ж і гарно!”

“Галька спинилась і вздріла Марусю.

– Ой, Марусю, сестричко!.. Ой, що ж там зробилося – шахту залило! – ледве поспішилась казати дівчина, бо дух їй від швидкого бігу забивало.

… Маруся мовчала. Вона ніяк не могла зрозуміти, звідки взялася вода заливати шахту, коли скрізь було сухо. Та вона не довго про це думала. Інша думка вразила її: у тій шахті робив її батько, – то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, і вона трохи не впала”.

“Вона була певна, що її татко живий. Він, певно, обрятувавсь у якийсь закапелок, – такий, що й вода туди не досягне, – там він сидить і дожидається, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть аж через п’ять день. Чи вже ж цьому правда? Та дже ж у татка нема чого їсти, – він умре з голоду, коли п’ять день просидить у шахті, не ївши.

Ой боже ж мій! Що їй зробити, щоб пособити, щоб швидше обрятувати татка, не дати йому вмерти з голоду? Бідолашна Маруся морочила собі голову і з тугою безнадійною впевнялася, що пособити вона нічим не може, що навіть якби життя своє віддала, то й тоді не могла б і на один ступінь посунути наперед діло.

… її татко в шахті, його залила вода, він умирає з голоду! Невимовна, безнадійна, страшна туга обхопила дівчину. Вона почала ридати, але ридання те подібне було більш до несамовитого крику, ніж до ридання”.

“На ніч вона не пішла додому, – сподівалася, що вночі, може, виберуть воду. Вона лягла долі біля того каменя, зібгавшись, як клубочок. Якийсь жалісливий шахтар укрив сердешну своєю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусячися з холоду, то підводилась і дивилася, як біля шахти робили люди, чудно осяяні червоним світлом од машин, од ламп.

… Вранці вона знову сіла на каменюку. Сівши, почула, що їй погано якось. Вона встала. Ледве встала,

– відразу здалося їй, що люди коло шахти, вагончики, шахтова будівля здалека – все це враз якось захиталося, рушило й попливло перед нею. Вона хотіла зрозуміти, що це таке, і ту ж мить упала додолу непритомна”.

“Проминула вже, мабуть, година. Без краю довгою здалася вона всім, а найбільше Марусі! Звістки з шахти не було ніякої.

Врешті мотуз, проведений з шахти до дзвоника, заворушивсь, і дзвоник дзеленькнув. Всі стрепенулися.

– Тягни!

Барабан пішов спершу тихо, а далі все швидше й швидше. Маруся ледве дихала… Хвилина… дві… три

– і ось, ось цебер!…

В цебрі стояв штегер з одним робітником і піддержував обрятованого чоловіка.

Але це був не Марусин татко. …Проминуло ще півгодини – знову дзеленькнув дзвоник і закрутився барабан. Маруся знову вся випросталась – готова в цю мить до життя й до смерті.

Ось знову цебер – і в йому був не її татко. …”Господи! – молилася вона думкою. – Адже ти добрий! Верни татка! А ні – то візьми мене до його!”

А тим часом цебер давно вже пішов наниз. І як почулося “підіймай!” – Маруся притисла свої худі рученята до грудей з усієї сили і, широко розкривши очі, втупила їх у чорну глибоку шахтову яму.

Повагом піднявся цебер.

Двоє шахтарів держали того, хто там стояв, і це був – Максим.

Ледве ступив він на землю, ту ж мить Марусині руки Обхопили його. Припадаючи до його, вона скрикнула:

– Татку! любий! живий!..

І змучена дівчина впала непритомна до ніг батька.”

1. Чому героїню оповідання “Батько та дочка” автор називає сиротою?

2. Серед запропонованих уривків знайдіть ті, в яких розповідається про радісні або сумні моменти з життя дівчинки Марусі. Що змушувало героїню сумувати, а що дарувало хвилини щастя?

3. Про що мріяли Маруся та її батько? Чому зі своєю мрією пов’язували краще життя?

4. Що завадило Максимові й Марусі здійснити мрію вчасно?

5. Знайдіть уривок, у якому йдеться про страшну для Марусі звістку – аварію на шахті. Які думки та почуття оволоділи дівчинкою?

6. Як поводилася Маруся під час рятувальних робіт? Що найбільше хвилювало дівчинку? Чому, на вашу думку, вона не втрачала надії на повернення батька?

7. Чи судилося надіям Марусі справдитися?

8. Прочитайте уривок, у якому йдеться про порятунок шахтарів. Як у цей час поводилася Маруся? Які почуття переповнювали героїню? Чи вдалося авторові передати ці почуття?

9. Як ви гадаєте, чому Маруся, побачивши татка живим, знепритомніла?

10. Які риси характеру героїні оповідання “Батько та дочка” вам сподобалися? Чому вчить дітей цей образ?

11. Як, на вашу думку, складеться подальше життя маленької Марусі? Чи заслуговує ця дівчинка щасливої долі?

Дуже часто в нашому житті трапляється так, що поведінка людини, її вчинки залежать від обставин. Ми маємо вибирати: як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації? Оповідання Б. Грінченка допоможуть вам уникнути помилок, навчать бути розважливими, справедливими, чесними з собою і з іншими.

Пошукове завдання. Прочитайте оповідання “Украла”. Дайте відповіді на запитання.

1. Що змусило маленьку Олександру вчинити крадіжку? Як ви оцінюєте вчинок дівчинки?

2. Чи правильно повелися школярі, дізнавшись про крадіжку?

3. Як зреагував на цю ситуацію вчитель? Чому він не покарав Олександру?

4. Чому діти змінили своє ставлення до Олександри після розмови з учителем?

5. Чи зрозуміла дівчинка свою помилку?

6. Які висновки ви зробили, прочитавши оповідання Б. Грінченка?

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО ПРО ДІТЕЙ І ДЛЯ ДІТЕЙ

Творчість Володимира Винниченка – яскраве й неповторне явище української літератури початку XX століття. Його оповідання, повісті, романи, п’єси були популярними на початку мистецької кар’єри письменника, широко відомі вони й зараз, хоча тривалий час вітчизняні читачі не мали можливості з ними ознайомитися з причин політичного характеру. Справа в тому, що В. Винниченко з самого початку не сприйняв нових соціалістичних перетворень, пов’язаних із жовтневим переворотом 1917 року. Виходець із селянської сім’ї, він розумів нестерпність становища трудового люду, однак революцію оцінював гостро негативно, більше того, боровся з більшовизмом, очоливши спочатку Центральну раду, а потім Директорію – уряд Української народної республіки (УНР).

У 1919 році В. Винниченко емігрує за кордон. Починаючи з цього часу, його політичні погляди досить часто змінюються, а згодом він і зовсім відходить від політики, щоб зайнятися виключно мистецькою та науковою діяльністю – написанням художніх творів, малярством, студіюванням літератури з філософії, етики, естетики тощо. На жаль, в Україні ім’я письменника вже опинилося під забороною. Пройшло чимало часу, перш ніж В. Винниченко повернувся до своїх читачів. Сьогодні ми з величезним задоволенням читаємо його оригінальні твори, осягаємо світ щирих у своїх почуттях героїв, серед яких немало й дітей.

Дитинство самого В. Винниченка, за його висловом, минало “в тому чудесному краї, повнім для мене загадок, страшно, болюче, солодко поетичнім, сповитім вінком пісень”(йдеться про с Великий Кут на Херсонщині). Він, як і кожний хлопчак-розбишака, “їздив” верхи на скрині в Київ, боявся темряви й домовика, плів брилі з соломи, мріяв про голубник, грався з товаришами у “пувички”, гилку, свинку, скраклі, шукав серед бузкового цвіту “трійки” й “п’ятірки”, а взимку спускався лідяком на площі і, незважаючи на бідність, в якій доводилося жити, почувався щасливим. Свої дитячі враження письменник часто переносив на папір, наповнюючи такі оповідання правдивими й виразними картинами з життя дітлахів, котрі вміють не лише пустувати, а й співчувати, допомагати один одному й дорослим, гостро переживати особисті трагедії та щиро радіти за інших.

Щоб краще зрозуміти “дитячий світ” В. Винниченка, пропонуємо вам ознайомитися з оповіданням “Федько-халамидник”.

Практичне завдання. Уважно прочитайте оповідання “Федько-халамидник”. Доповніть характеристику героїв, знайшовши продовження фраз у тексті твору.

– “Наче біс який сидів у хлопцеві!…”

– “Битися з ним і не пробуй…”

– “Це була дитина ніжна, делікатна, смирна…”

– “Він не плаче, не проситься, не обіщає, що більше не буде…”

– “…йому страшенно кортіло розпитатись, як там, на річці, крига йде. Але він терпіть не міг…”

– “…теж хотілось заверещати, і побігти, і навіть фицнути так само ногою, як зробив Стьопка. Але він того не міг зробити…”

– “…і знов на березі всі притихли, слідкуючи за одчаяним хлопцем. Ніхто вже не кричав порад, ніхто не лаявся, тільки…”

– “В руки стало якось дуже холодно, ноги ослабли і сковзнули по льоду. Хотілось упасти на лід, притулитись до нього всім тілом і кричати, кликати на поміч. Але…”

– “І раптом вхопив зубами за шворку, набрав повен рот, міцно стиснув зуби й мотнув головою…”

– “…той великими, повними страху и тоски очима дивився прямо на нього…”

– “Мама йому строго наказала не виходити до вуличних хлопців.

А йому було цікаво подивитись…”

Кого з героїв оповідання зображено в кожному з уривків?

Серед запропонованих рис характеру Федька і Толі знайдіть ті, які не відповідають вдачі героїв:

Толя

Слабкість

Нечесність

Хоробрість

Зверхність

Товариськість

Зніженість

Чуйність

Федько

Сміливість

Допитливість

Задерикуватість

Зніженість

Чесність

Боягузтво

Кмітливість

Поясніть поведінку Федька під час і після врятування Толі. Чи був він таким, як завжди? У чому відступив від своїх правил? Що змусило хлопчика так повестися?

Що керувало Толею на березі річки? Як ви оцінюєте його поведінку? Які риси характеру виявив хлопчик у цій ситуації?

Фінал оповідання “Федько-халамидник” надзвичайно трагічний. Він змушує замислитися над справжніми життєвими цінностями, спонукає уважніше придивитися до себе й до своїх товаришів, вчить не поспішати оцінювати людей лише за їхньою зовнішністю, а спробувати зрозуміти, чим людина керується в своєму житті, що цінує найбільше, чи зможе у скрутну хвилину не зрадити, допомогти, підтримати.

Прочитайте запропонований уривок. Подумайте і поясніть, чому всі діти сумували з приводу смерті розбишаки Федька, і лише врятований ним Толя поставився до цього байдуже?

“А через три дні він лежав мертвий. Разів зо два він приходив до пам’яті, питав, чи били Толю, щось бурмотів і знов падав непритомний. А в непритомності когось просив, комусь грозився і все чогось допитувався у Толі.

Батько й мати не одходили від його постелі, трусились і мовчки боролись з смертю. Але смерть поборола.

На четвертий день Федька ховали. На кладовище йшли всі хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид.

А Толя тихенько виглядав із вікна. Мама йому строго наказала не виходити до вуличних хлопців.

А йому було цікаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника.

Коли Федькова труна сховалась за рогом вулиці й не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі й побіг гратися з чижиком.

Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.”

(1 votes, average: 5.00 out of 5)