ДОДАТОК МАТЕРІАЛИ ДЛЯ КОПІЮВАННЯ

До уроку 1

Читання творів

ОСІННІЙ ЛІС

В лісі тихо-тихо, золота пора:

Хто збира горіхи, хто гриби збира.

Я – листки збираю.

Загуде зима, розкладу гербарій –

І зими нема.

Ось листки із клена, з дуба і з беріз…

Впрозелень-черлений,

Впрозолот-вогненний,

Чудо-незбагненний –

Як жар-птиця! – ліс.

Завітай до мене,

Скільки хоч дивись!

О. Орач

ЯК ПОЧИНАЄТЬСЯ ОСІНЬ

(Казка)

Осінь – дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня – Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне.

Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою піднімається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь.

Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть.

Любить Осінь заходити в садки. Доторкнеться до яблуні – яблука жовтіють.

А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах.

Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце – світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки.

В. Сухомлинський

Гра “Уважні читачі”

Осінь – це онучка Діда Мороза.

В Осені коси заквітчані різнобарвними стрічками.

Любить Осінь ранками сидіти на березі річки.

Радіють Осені пташки.

Доторкнеться до яблуні – яблука падають.

А дятли сумують, зустрівшись із Осінню…

Учора холодний, похмурий день.

Високо стоїть сонце – світить і дуже гріє.

Прикмети осені

– Якщо спілий овес удруге зазеленіє – осінь буде непогожа.

– Передчасно з’являється на деревах жовте листя – на ранню осінь.

– Грім у вересні – на теплу осінь.

– Якщо багато павутиння літає на бабине літо – очікуйте ясної осені та холодної зими.

– Жовтневий грім – на безсніжну зиму.

– Павутиння стелиться по рослинах – на тепло.

– Сире літо і тепла осінь – на довгу зиму.

– У лісі багато горобини – осінь буде дощовою.

Прислів’я про осінь

– Осінь – у погоди змін вісім.

– Літо зі снопами, а осінь з пирогами.

– В осінню негоду сім погод надворі: сіє, віє, крутить, мутить, рве, зверху ллє, знизу мете.

– Холодний вересень, так ситий.

– Жовтень ні колеса, ні полоза не любить.

– Навесні дощ ростить, а восени – гноїть.

– У вересні одна ягода, і та гірка горобина.

– У листопаді зима з осінню бореться.

До уроку 2

Гра “Розшифруй слово”

ГЗТААЕ АУЛНРЖ ГНКИА

Хорове читання вірша

Все ми в книзі знайдемо.

Кращої не знаємо,

Доброї і вірної

Подруги малят!

Книгу зрозумілу,

Чесну, добру, сміливу

І дівчатка, й хлопчаки

Хочуть всі читать!

С. Михалков

Гра “Знайди слово”

До уроку 3

Хорове читання вірша

Як краплин у Дніпрі,

Як зірок угорі,

Як листя на гіллі –

Стільки книг на землі!

Є великі й малі!

Є легкі і важкі.

На полицях, в столі –

Наші друзі книжки.

О. Пархоменко

Гра “Прочитай слово”

Елеватор, навчання, цифра, (и), капелюх, ластівка, огірок, порох, емблема, двигун, інтерв’ю, ячмінь.

Робота над прислів’ям

До уроку 4

Розгадування кросворда.

Опрацювання тексту

ДЕЩО З ІСТОРІЇ КНИГИ

З давніх-давен люди прагнули знань.

Від одного покоління до іншого передавалися усні відомості про речі, котрі допомагали людям вижити: як добути вогонь, як хліб виростити, кого слід поважати, а кого ненавидіти…

Проте, як відомо, людська пам’ять – не такий уже й надійний спосіб зберігання різноманітних знань. Отож прадавні люди, аби здобуті у важкому труді знання не губилися, для зберігання і передачі їх вигадали письмо.

Зрозуміло, що ці знання на письмі треба було укласти в найзручнішу форму для зберігання, тож люди й замислились: як це зробити?

Так у прадавньому Вавілоні десь із п’ять тисяч років тому з’явилися перші книжки. Але що то були за книжки!

Сторінками були глиняні плитки. На ці плитки гострими паличками наносили знаки так званого клинопису. Літери мали вигляд клинців. Після заповнення такої “сторінки” її обпалювали на вогні. Клинописна “книга” складалася із багатьох-багатьох сторінок. Щоб перенести не те що цілу бібліотеку, а навіть одну “книжечку”, її власникові доводилося наймати носіїв!

Уяви собі: якби твої шкільні підручники були такими “книжечками”. Щоб узяти їх до школи, тобі довелося б замість ранця придбати потужну вантажівку!

Нарешті у другому столітті до нашої ери люди навчилися робити зручні і досить легкі книги з першого рослинного “паперу” – пергаменту (за назвою міста Пергам у Малій Азії, де його виготовляли).

Телячі шкури мочили, старанно вишкрібали з обох боків, набілювали у вапні, натягали на спеціальні рами і сушили. Коли шкури висихали, їх знімали, акуратно обрізували – і виходив гладенький, тонкий і дуже міцний “папір”. На ньому було легко і зручно писати, але це була дуже відповідальна справа: “папір” коштував надто дорого, і на ньому не можна було писати абияк.

Звичайно, не варто порівнювати книги на пергаменті з клинописними книгами, та все ж і вони були недоступні для багатьох людей. Адже для виготовлення однієї книги треба забити не один десяток телят!

Уявляєш, яку череду треба мати, аби зібрати бібліотечку твоїх улюблених книжок, виготовлених у такий спосіб?!

В Україні пергаментом користувалися ще порівняно недавно, чотириста років тому. На ньому тогочасні правителі складали важливі документи. Пергамент можна нині побачити в музеях, де зберігаються старовинні книги.

У ранньому середньовіччі єгиптяни навчилися виробляти аркуші для письма з болотяної тростини папірус, що сягала заввишки п’яти метрів.

Це була надзвичайно складна робота. Спершу товсту частину стебла рослини розрізали на 10-12 смужок. Смужки підсушували на сонці, замочували у воді на добу, потім витягали з води і відбивали дерев’яним молотком. Щоб смужки стали м’якими, гнучкими й прозорими, їх треба було мочити і відбивати тричі.

Ще вологі смужки складали на полотно так, щоб одна смужка трохи находила на іншу. Зверху цих смужок, тільки вже поперек, укладали ще один ряд смужок. Усе це накривали сухим полотном і клали під прес, час від часу замінюючи полотно, аж поки аркуш не робився зовсім сухим.

Цей аркуш називали папірусом. Він мав ніжний світло-бежевий колір і красиву сітчасту поверхню. Написану на папірусі книгу не складали, а згортали у сувій. Найдовший серед знайдених сувоїв папірусу має понад 40 метрів довжини.

А де й коли з’явився сучасний папір?

Той папір, який ти вживаєш, винайшов китаєць Чай Лунь ще в другому столітті нашої ери. До Європи папір потрапив значно пізніше – в одинадцятому чи дванадцятому столітті. Коли він з’явився на нашій землі, сказати важко, бо через війни й пожежі мало збереглося старовинних документів, написаних на папері. Найстарішому документу – шістсот років.

Папір сьогодні – твій великий друг. На ньому ти вчишся писати, з його допомогою довідуєшся про все на світі. На папері увічнено все те найкраще, чого досягло людство.

За А. Коваль

До уроку 5

Гра “Знайди слова”

ТПРАЗАГАДКАВАНИРОВІДГАДКАТОБЛ

Розгадування кросворда “Тварини”

Конкурс “Найкращий читець загадок”

– У південний край землі

Відлітають журавлі.

Знов лункий шкільний дзвінок

Нас покликав на урок.

Як цей місяць звати?

Прошу відгадати.

– Все у зелені довкола:

Пасовище і поле.

Мчать струмочки до ріки,

Ліплять гнізда ластівки.

І в сороки новина,

Сповіщає всіх вона:

Наближається… !

– Стало біло навкруги –

Я розпушую сніги,

Наганяю холоди,

Води сковую в льоди,

В дружбі з дітьми я всіма.

Здогадались? Я – … .

– Теплий довгий-довгий день,

Повна миска черешень,

Достигає жовтий колос,

Демонструє коник голос,

І суничка дозріває.

Тож коли це все буває?

До уроку 6

Читайте, дивлячись на крапку.

Гра “Обличчям до обличчя”

Жанри – це види творів, які сформувалися протягом багатьох століть. Кожний жанр народжувався, змінювався, дорослішав.

Жанри: загадки, казки, прислів’я, оповідання, скоромовки, вірші…

Казка – розповідний або писемно-літературний твір, один із основних жанрів народної творчості про вигадані події, вигаданих осіб, іноді за участю фантастичних сил.

Гра “Збери прислів’я”

Читання казок

СОЛОМ’ЯНИЙ БИЧОК

(Українська народна казка)

Жили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні – нічого не мають; що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалася на діда:

– Зроби та зроби мені, діду, солом’яного бичка і осмоли його смолою.

– Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?

– Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід – нічого робити – взяв, зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

– Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка:

– Хто ти такий? – питає.- Скажи мені!

А бичок йому:

– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

Ведмідь каже:

– Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!

Бичок нічого,- мовчить. Ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав’яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав – затяг того бичка хтозна-куди!

От баба прокидається – аж бичка нема. “Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть він уже додому пішов”. Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться – ведмідь у бору бичка тягає. Вона до діда:

– Діду, діду! Бичок наш ведмедя привів,- іди його вбий!

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже набрала кужелю і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла під могилою, пряде кужіль і приказує:

– Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка: – Хто ти такий? – питає.- Скажи мені!

А бичок йому:

– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

– Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати, а то капосні собаки обідрали!

– Бери!

Вовк зразу до боку, хотів смоли віддерти. Драв-драв та зубами й зав’яз, що ніяк уже не віддере; що хоче назад, та ніяк. Вовтузився з тим бичком!

Прокидається баба – аж бичка уже й не видно. Вона й подумала: “Мабуть, мій бичок додому побрів”. Та й пішла. Коли дивиться – вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб укинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти. Сіла під могилою та й заснула. Аж біжить лисичка:

– Хто ти такий? – питає.- Скажи мені!

– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

– Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати; капосні хорти трохи шкури не зняли!

– Бери!

Зав’язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала – дід укинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.

От як назбиралось їх, сів дід над лядою та й давай гострити ножа. Ведмідь його й питає:

– Діду, навіщо ти ножа гостриш?

– Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі і бабі кожухи.

– Ой, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю! Я тобі багато меду принесу.

– Ну, гляди!

Взяв і випустив ведмедика. Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

– Діду, навіщо ти ножа гостриш?

– Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

– Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за це цілу отару овечок прижену.

– Ну, гляди!

І вовка випустив. Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:

– Скажи мені, будь ласка, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

– У лисички,- каже дід,- гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу зняти.

– Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі курей і гусей принесу!

– Ну, гляди!

І лисичку пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: “Нащо?”. А він і каже:

– У зайчика шкурка м’якенька, тепленька,- будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

– Ой, не ріж мене, дідусю,- я тобі стьожок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!

Пустив і його.

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж – дер-дер! – щось до діда в двері. Баба прокинулась:

– Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить,- піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов – дер-дер! – повен двір овець вовк понаганяв. А незабаром лисичка принесла курей, гусей – усякої птиці; зайчик понаносив стьожок, сережок, намиста доброго… І дід радий, і баба рада. Узяли попродали овечки, та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати, та так забагатіли!

А бичок, що не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й не розтанув.

ПЕЛЮСТКА І КВІТКА

На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли й джмелі, беруть нектар.

У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:

– Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду – що мені?

Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться,- що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.

Пішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Муравлика.

– Ти хто? – питає Муравлик.

– Я Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.

– Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.

Ходила Пелюстка, ходила до вечора й засохла. А квітка цвіте.

Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки – ніщо.

В. Сухомлинський

Складання “Асоціативного куща”

До уроку 7

Лексична робота

Фольклор – народна творчість.

Прислів’я – короткий, влучний вислів, який має повчальне значення.

Скоромовка – своєрідна мовленнєва гра гумористичного спрямування.

Загадка – невеличкий поетичний твір, в основі якого є запитання.

Приказка – коротенький влучний вислів, але без повчального змісту.

Примовка – жартівливий, римований вислів, що вставляється в розмову відповідно до ситуації або у відповідний текст.

Гра – підпорядковане сукупності правил, прийомів або засноване на певних умовах заняття, що є розвагою або розвагою та спортом водночас.

Читання колискових пісень

ОЙ НУ, ЛЮЛІ, ТРЕБА СПАТИ…

Ой ну, люлі, треба спати,

А я буду колихати.

Заколишу загойдаю,

Сама піду погуляю

До тихого та Дунаю.

Да в Дунаю розпитаю,

Ой чим дитя годувати:

Чи кашкою, чи молочком,

Чи солоденьким медочком?

Од Дунаю до криниці,

Та й нап’юся там водиці.

Там водиця холодненька,

Спи, дитиночка маленька.

А ти, коте, іди з хати,

Мале дитя буде спати.

Ой щоб спало і ходило

Да на ручки й ніжки не боліло,

На головоньку здоровіло,

А на серденько щасливіло.

ОЙ У ЛІСКУ НА ГОРІШКУ

Ой у ліску на горішку

Там хатинка новенька.

Там хатинка новенькая,

Там дитинка маленькая.

Ми дитинку будем колисати

Ой ну, люлі, треба спати

І самі будем спати.

Читання примовок

– Гадуль, гадуль, гадулька,

Десь там моя зозуленька

По полю літала,

Пір’ячко збирала.

– Не йди, не йди, дощику,

Дам тобі борщику

У глинянім горщику.

Поставлю на дуба;

Дуб повалився,

Горщик розбився,

Дощик полився.

– Ой вітре, вітроньку,

Прижени хмароньку,

Помий теплим дощиком,

Встели землю килимком.

– Бузьок – чапля, молока крапля,

І в гонець і в скопець,

А сам бузьок – молодець.

– Ластівки, ластівки,

Візьміть собі веснівки,

Нате вам камінці,

Дайте мені рум’янці.

– Журавлики-журавлі

Закрутились на ріллі.

Ваша мать під лісом

Прив’язана красним пояском.

Путь вам, дорожка!

Ви летіть від нас,

Та не забувайте нас!

Ми вас будем дожидати,

В віконечко виглядати;

Не барітеся ви ж там,

А мерщій летіть ви к нам.

Читай – запам’ятовуй!

– Тікав заєць через міст,

Довгі вуха, куций хвіст.

А ти далі не втікай,

Рахувати починай.

– В полі – маки, в небі – граки.

Завелися в річці раки.

Стали раки воду пити –

Виходи, тобі водити.

– Стоїть верба над потоком,

Похилилась трохи боком,

Похилилась до води,

Ти води!

– За горами, за лісами

Стоїть бочка з пирогами.

Раз, два, три –

То жмурити будеш ти!

– Попіл, попіл, попільниця,

А де ж наша зозулиця?

Понад морем літала,

Синім оком кивала.

А ти, киве, не кивай,

А ти з города втікай.

Джміль, оса та бджілка –

Ось і вся лічилка.

– Летів рій бджілок зі ста лічилок.

Зійшлися діти, давай лічити.

Бо кожна бджілка,

Немов лічилка:

Кого укусить –

Жмурити мусить!

Гра “Відновіть прислів’я”

Пташка красна своїм пір’ям, а…- (знанням). Зробив діло – … (сміло).

Маленька праця… (за велике безділля).

Краще синиця в жмені, ніж журавель в… .

… камінь точить.

Без праці нема життя і… .

В кожного солов’я… своя.

До уроку 8

Розгадайте ребус.

Словничок уроку

Оригінальний – створений самостійно; незвичайний, своєрідний.

Конкретний – визначений, певний; який існує реально.

Сюжети – система подій у літературному творі, через які письменник розкриває характери персонажів і весь зміст твору.

Мотиви – підстава, привід для певної дії, вчинку; причина.

Біографія – опис чийого-небудь життя і діяльності; життєпис.

Традиція – досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки і т. ін.,

Що склалися історично й передаються з покоління в покоління. Робота за таблицею

Читання казки

СПІВАЮЧЕ СЛОНЕНЯТКО

У міському зоопарку підростало слоненя. Звали його Енріко. І любив цей слоник… співати. Так-так, саме співати! А співав Енріко дуже гарно, бо ж умів сам собі підспівувати хоботом. Особливо добре вдавалися слоникові арії з опер. Енріко вивчив їх завдяки одному доглядачеві зоопарку, котрий зранку й до ночі слухав опери з платівок на старенькому програвачі.

А ще була в співаючого слоника подружка – канарейка Каррі. Каррі жила в директора оперного театру, отож добре зналася на співі.

– Енріко,- говорила вона слоникові,- твій талант мусить відшукати свій шлях! Гайда до директора театру! Він повинен послухати, як чудово ти співаєш.

Та слоник завагався:

– Що ти говориш, Каррі! Директор і бачити не побажає якогось там слоника, котрий навіть у консерваторії не навчався, а вже щоб слухати…

– Твоя правда, Енріко,- погодилася канарейка,- мій господар слухає тільки співаків свого театру, а ще радіоприймач. Та він навіть до зоопарку не ходить! Усе ж я обов’язково щось вигадаю. І настане час, коли ти йому таки заспіваєш. Через годину Каррі повернулася радісна й щебетлива.

– Енріко! Я маю план! – повідомила вона ще здаля – У вихідний день ти підеш зі мною і станеш під вікном нашого будинку. Я висмикну з розетки вилку радіоприймача. А коли директор забажає послухати радіо й поверне звукову ручку – ти заспіваєш.

Так ми зможемо дізнатися, чи сподобався йому твій спів. Якщо ні – директор поспішить вимкнути радіо. Так вони й вчинили. У неділю зранку слоник стояв під вікном, завішеним шторою, і чекав. Нарешті директор прокинувся. Приготувавши, як завжди, каву, він “увімкнув” радіо. Енріко заспівав. Слоник виконував свою улюблену арію з опери “Кармен”. Він співав як ніколи добре, тому що дуже старався.

Директор миттю зіскочив зі свого крісла – і чашка з кавою перекинулася на килим. Та, незважаючи ні на що, він побіг до приймача. Каррі, яка сиділа на воринці, так і завмерла, гадаючи, що ж буде. Її господар простягнув руку і “увімкнув голосніше”. Довелося Енріко співати на повний голос.

А коли слоник замовк, директор вигукнув:

– Чому не оголошують ім’я цього чудового співака? Я хочу знати, хто це так талановито співає!

А Каррі вже тут як тут – вона відхилила штору, за якою, ніяково посміхаючись, стояв слоник.

– Знайомтеся: це Енріко – співак, якого Ви щойно із задоволенням слухали,- повідомила канарка.

– Дуже приємно,- відповів директор.- Хоча я вперше бачу співаюче слоненя. Тож, коли Ваша ласка, поспівайте для мене ще.

– З великою радістю! – вигукнув Енріко й заходився співати.

Цілісінький день прогостював слоник у директора театру й Каррі.

Вони пили запашний чай, розмовляли про музику. І директор час від часу просив Енріко поспівати. А ввечері господар лагідно взяв слоника за вухо й сказав:

– Любий Енріко! Я дуже хочу, щоб ти співав у моєму театрі. Звичайно, доведеться зміцнити підлогу на сцені й трішечки розширити двері. Але то вже дрібниці.

Енріко погодився, не вагаючись. Адже це була його найпотаємніша мрія – співати в оперному театрі зі справжнісіньким оркестром.

Тепер у кожному музичному магазині можна купити платівки з голосом Енріко. А у своєму зоопарку слоненя роздає малятам квитки до театру, щоб діти також любили оперну музику.

Гра “Уважні читачі”

– У міському цирку підростало слоненя.

– І любив цей слоник… читати.

– А ще була в співаючого слоника подружка – сорока Каррі.

– Каррі жила в актора оперного театру.

– Директор весь час просив Енріко пограти з ним в шахи.

– У своєму зоопарку слоненя роздає малятам цукерки.

Опорні схеми

О. Комова

МОЯ УЛЮБЛЕНА КАЗКА

– Мені дуже подобається…

– Її написав…

– Головні герої казки…

– У ній розповідається…

– Казка вчить…

ГЕРОЙ ПРОЧИТАНОЇ КНИЖКИ

– Ім’я героя.

– Назва твору.

– Зовнішність.

– Учинки.

– Стосунки з іншими героями.

– Моє ставлення.

До уроку 9

Прочитайте та відгадайте загадки.

– Хоча сам не біжить,

А стояти не велить.

– У нас зимою білим цвітом

Сад розцвів, неначе літом.

– Ой, зима все посріблила,

Світ весь ковдрою накрила.

З неба вже летять пушинки,

Всім відомо – це…

Гра “На гірку – з гірки”

Розгадайте ребус.

Читання віршів

Як тільки сутінь настає

І ліхтарі мигають,

Він фіолетовим стає І таємничо сяє.

Він ще недавно голубів –

Застиг у сонній мрії.

Ось небокрай почервонів –

І він вже рожевіє.

ЗИМОВИЙ РАНОК

Якось вранці на поріг

Випав білий-білий сніг.

Біла стала вся земля,

Річка, луг, ліси й поля.

Засвистіла завірюха,

Морозець щипа за вуха.

Діти кажуть: “Все дарма!

Це ж чудово!

Це ж зима!”.

Г. Шевчук

УСІ ДЕРЕВА В ІНЕЇ

Усі дерева в інеї –

У білому, у синьому.

Ростуть димки над хатами

Стовпцями волохатими.

Гілки похитує вітерець,

Снігур сніжок покльовує,

А Морозенко-пустунець

Нам вікна розмальовує.

А. Камінчук

Читання оповідання

ПТАШИНА ЇДАЛЬНЯ

Сніг ішов цілу ніч. А на ранок засяяло сонце, заіскрилися сніжинки на деревах, кущах, парканах і просто під ногами. Тарасик дивився на все те диво й не міг намилуватися.

А в лісі, мама казала, зараз пташкам нелегко,- то Маринка у своїх м’якеньких чобітках підійшла нечутно.- Не добути пташкам корму. І Озивайкові одному не впоратися…- Зателефонуємо Петькові, може, порадить щось,- запропонував хлопчик, і вони, взявшись за руки, пішли до дитсадка.

Ось і настав час допомогти лісовим мешканцям,- сказав, вислухавши дітей, Петько.- Візьмемо годівнички, корм – і до роботи!

…Озивайко зустрів їх на галявині. У теплому кожушку, весь засніжений, розпашів од швидкої ходи.

– А ви вчасно! – тільки й мовив. Став розподіляти годівнички: – Оці ви тут почепите, а ці я сам у найдальші куточки лісу віднесу.

Закипіла робота. Тарасик узявся прилаштовувати до сучка годівничку, а вона ніяк не хотіла висіти рівно: вітер кидав її з боку в бік.

– Не годиться вона, Тарасику, для такої погоди,- сказав Озивайко.- Бери краще ось цю, з дашком.

Тарасик швидко прив’язав годівничку до стовбура молоденького дубка. Підійшла Маринка й насипала на столик під дашком зерна та соняшникового насіння.

Петько дістав із торбинки шматочок сала.

– Для синиць? – зрадів Тарасик.- Давай я його прикріплю он до того сучка! Невдовзі всі годівнички були понавішувані.

Діти стали під сосною й почали чекати на пташок. А ті чомусь не летіли.

– Невже померзли? – бідкалася Маринка. “Стук-стук!” – пролунало над головою.

– Дятел! – здогадався хтось.

– Якщо дятел живий, то й інші пташки прилетять! – сказав Петько. Озивайко на те всміхнувся, а тоді розстібнув свого кожушка, й звідти сипонули зграйки синичок, снігурів, чижів. Навіть кілька сойок. Птахи закружляли над його головою, а помітивши годівнички з кормом, полетіли до них.

– Навіщо ти, Озивайку, всіх пташок під кожушок сховав? – насупився Тарасик.- Їм там, напевне, тісно було…

– Хоч не пишно, та затишно! – весело промовив Озивайко.- Дрібні пташки без корму довго не живуть – замерзають. А під кожушком їм було тепло, ось і протрималися до вашого приходу. Ви ще можете поспостерігати за пташками, а я подамся далі, бо й іншим лісовим мешканцям потрібна допомога. І не забувайте – пташкам щодня треба корм підкладати!..

Озивайко всміхнувся привітно й розтанув у сніжно-білому мареві.

А. Давидов

До уроку 10

Акровірш

У всіх людей одна святиня:

Куди не глянь, де не спитай,-

Рідніша їм своя пустиня,

Аніж земний в чужині рай.

Їм красить все їх рідний край.

Нема без кореня рослини,

А нас, людей, без Батьківщини.

М. Чернявський

Гра “Не перерви ланцюжок”

Більшість українських легенд присвячено рослинам, що мають особливу символіку: калині, тополі, дубу, соняшнику, волошці, житу, пшениці, вербі, лілеї, мальві, барвінку, та іншим.

Ці рослини стали справжніми символами українського народу, легенди про них пронизані особливою поетикою.

Незбагненна краса довколишнього світу завжди бентежила людей. Тому серед легенд кожного народу знайдеться чимало легенд про природу й природне оточення.

Роль рослин у житті сільськогосподарського народу – особлива. Від врожаю залежить добробут, а подеколи – й виживання роду. Тому в розмаїтті українських легенд так багато саме легенд, присвячених рослинам.

Рослини, як вважалося, мали рухому душу. Якщо рубати зачароване дерево – воно закричить людським голосом. Люди вірили, що у дерева є душа на зразок людської, вірили, що дерева у минулому могли бути людьми, і тому їх не можна кривдити, а якщо вже конче треба зрубати – слід попрохати пробачення.

Читання легенд

ПЛАКУЧА ВЕРБА

У матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та от напали на рідну землю вороги. Прийшов до матерів старший:

– Благословіть, мамо, за свій край боротися.

Стиснулося в мами серця, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити. А коли попросив благословення найменший, не витримала:

– Не пущу! – скрикнула.- Один ти у мене залишився!

– А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?

Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина. А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала.

Поверталися їх друзі, схиляли перед матір’ю голови, приносили їй невтішні звістки: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мама над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти.

Отак на світі з’явилася плакуча верба.

ЛЕГЕНДА ПРО ХАРКІВ

Нам доля легенду дарує

Про Харків і назву його.

По Дикому Полю гарцює

Козацький отаман Харко.

Той гомін козацької слави

І герць пам’ятає Сумська.

Як краяли небо заграви,

Мов шабля Івана Сірка.

У Лопані, баяли люди,

Ловились великі лини.

А тихою річкою Лопані

Ходили козацькі човни.

І містом ходив стоголосим

В задумі, як тиха вода,

Великий і мудрий філософ

Григорій Сковорода.

Легенда в минуле заводить,

Прадавнє минуле святе.

А сонце над Харковом сходить,

По Харкову свято іде.

М. Возіянов

До уроку 11

Читання й обговорення творів

ОБРУЧ

Біжить хлопчик, білий чубчик, мов курча,

Підганяє паличкою обруча.

За ним сонце, наче мати,- навздогін:

Щоб не впав, бува, та не побився він!

По долині, по стежині, біля круч

Біжить сонце, білий чубчик та й обруч.

І нема, немає в світі далини,

Де спинилися б невтомні бігуни.

Ах, обруч! Куди, куди він так жене

По стежині через поле весняне?

Я питаюсь, бо ж то я – оте хлоп’я,

А те сонце – то матусенька моя.

Д. Павличко

ДЯДЬКО ДОЩ

Дядько Дощ стоїть над лісом,

Неба велетень сяга.

Він сміється, мов залізом

Дудонить: – Га-га! Га-га!

Одягнувся, мов на свята,

Запорозький в нього шик:

Тучі шапка сивувата,

Блискавки червоний шлик.

Довжелезні срібні вуса

Люто вітер розвіва.

І тремтить пшениця руса,

І втіка за горб трава!

Д. Павличко

РОЗМОВА

– Де ти, киценько, була?

– Я була аж край села.

– Що ти, кицю, там робила?

– Хвостом жито молотила.

– А може, то був овес?

– Ні, овес молотив пес.

– Що за працю ти дістала?

– А дістала кусень сала.

– Де те сало, покажи ж?!

– А те сало з’їла миш.

– Де та миш, моя кицютко?

– В нірочку забігла хутко.

– Де та нірочка?

– В траві,

У шовковій мураві.

– Де ж та мурава шовкова?

– Випасла ряба корова.

– Де корова та ряба?

– В стайні коло жолоба.

– Де та стайня, кицю мила?

– Блискавка її спалила.

– Де та блискавка лиха?

– В тучах доню колиха.

– А куди поділись тучі?

– Порвав вітер на онучі.

– А де ж він, скажи мені?

– В димарі співа пісні.

– Де ж димар?

– Там, де на хаті

Хвилі диму волохаті.

– А куди подівся дим?

– Не дивилась я за ним.

– А чому ж ти не гляділа?

– Бо на хаті не сиділа.

Д. Павличко

Тестування

1. Хто є головним героєм вірша “Обруч”?

А) Школяр;

Б) маленький автор;

В) немовля.

2. З ким Д. Павличко порівнює дощ у вірші “Дядько Дощ”?

А) З козаком;

Б) з солдатом;

В) з хліборобом.

3. З ким відбувається розмова у вірші “Розмова”?

А) З цуценям;

Б) з горобчиком;

В) з кицею.

4. Дмитро Павличко – це:

А) поет, композитор, письменник;

Б) перекладач, поет, посол;

В) архітектор, художник, поет.

До уроку 12

Картка

Поезія – (грец. “творчість”, “роблю”, “творю”) – художньо-образна словесна творчість, в якій мова використовується з естетичною чи знаково-символічною метою.

Це можливість висловити свої почуття і переживання та донести їх до інших.

Читання творів Т. Г. Шевченка

ОЙ СТРІЧЕЧКА ДО СТРІЧЕЧКИ…

Ой стрічечка до стрічечки,

Мережаю три ніченьки,

Мережаю, вишиваю,

У неділю погуляю.

Ой плахотка-червчаточка,

Дивуйтеся, дівчаточка,

Дивуйтеся, парубки,

Запорозькі козаки.

Ой дивуйтесь, лицяйтеся,

А з іншими вінчайтеся,

Подавані рушники…

Отаке-то, козаки!

Т. Шевченко

СОНЦЕ ЗАХОДИТЬ, ГОРИ ЧОРНІЮТЬ…

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся… і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря.

Ой зоре! зоре! – і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

Т. Шевченко

Відчуйте настрій твору!

Поклін тобі, Тарасе,

Великий наш земляче,

Для тебе вірно б’ється

Те серденько дитяче.

Ти кажеш рідний нарід

І рідний край любити,

Для нього працювати,

Для нього кажеш жити.

До уроку 13

Читання казок

ЗАЄЦЬ ТА ЇЖАК

Казка ця на вигадку схожа, але вона правдива,- мій дід, від якого я чув, кожного разу, як тільки з почуттям і вдумливо її розповідав, говорив мені: “Правда є в ній, синку, а то навіщо б її розповідали?”.

Подія була ось яка.

Сталося це одного недільного ранку, в час жнив, саме коли гречка зацвітає. Сонце на небі зійшло яскраве, ранковий вітер дув по скошеній стерні, жайворонки співали над полями, бджоли гуділи на гречці; люди йшли у святковому одягу, і всі істоти земні раділи, і так само їжак.

А стояв їжак біля своїх дверей, склавши руки, дихав ранковим повітрям і наспівував про себе веселу пісеньку – не гарну і не погану, а яку їжаки співають звичайно теплого недільного ранку. І ось коли він тихо наспівував про себе цю пісеньку, спало йому на думку, що він може, поки його дружина купає й одягає дітей, прогулятись трохи полем та подивитись, як росте бруква. А бруква росла зовсім близько біля його дому, і він завжди їв її разом зі своєю родиною, тому і дивився він на неї, як на свою. От замкнув їжак за собою двері і попростував у поле.

Відійшовши недалеко від дому, він хотів пробратися через терник, що ріс коло поля, майже біля того місця, де росла і бруква, і раптом помітив він зайця, який вийшов у тій же справі – подивитись на свою капусту. Побачив їжак зайця і побажав йому доброго ранку. А заєць був пан немовби знатний і вже дуже гордовитий. Він нічого не відповів на їжакове привітання і сказав йому, скрививши презирливу гримасу:

– Чого це так рано отут полем бігаєш ти?

– Гуляю,- говорить їжак.

– Гуляєш? – засміявся заєць.- Мені здається, що ти міг би використати свої ноги для якоїсь кориснішої справи.

Ця відповідь дуже розсердила їжака: він міг би все стерпіти, але про свої ноги він не дозволяв нічого говорити,- надто вже криві були вони в нього.

– Ти, очевидно, уявляєш,- сказав їжак зайцю,- що своїми ногами ти можеш краще справитися.

– Я думаю,- відповів заєць.

– Це треба ще перевірити,- сказав їжак.- Я готовий битись об заклад, що коли ми з тобою побіжимо наввипередки, я перший прибіжу.

– Та це просто смішно,- ти, із своїми кривими ногами? – сказав заєць.- Ну що ж, коли в тебе таке велике бажання, я, будь ласка, згоден. А на що ми будемо сперечатися?

– На один золотий луїдор,- говорить їжак.

– Добре! – відповів заєць.- Ну, тоді вже давай почнемо зараз.

– Ні, навіщо нам так поспішати, я не погоджуюся,- каже їжак,- адже я ще нічого не їв і не пив. Спершу піду додому і трохи поснідаю, а через півгодини повернусь на це саме місце.

Заєць дав згоду, і їжак пішов додому. Дорогою їжак подумав про себе: “Заєць надіється на свої довгі ноги, але я його перехитрю. Хоч він і знатний пан, та дурний, він напевне програє”.

Прийшов їжак додому і каже своїй дружині:

– Дружино, швидше одягайся, доведеться тобі йти разом зі мною на поле.

– А що таке сталося? – питає дружина.

– Та ось вдарили ми з зайцем у заклад на один золотий луїдор: хочу бігти з ним наввипередки, і ти мусиш бути при цьому.

– Ах, чоловіче мій! – стала кричати на нього дружина.- Та ти що, здурів справді? Та чи в своєму ти розумі? Як можеш ти бігти з зайцем наввипередки?

– Та ти вже, дружино, краще помовчи,- говорить їй їжак,- це справа моя. У чоловічі діла ти не втручайся. Іди одягнися, і підемо разом зі мною.

Що тут було їй робити? Хочеш не хочеш, а довелося їй іти слідом за чоловіком.

Ідуть вони вдвох дорогою в поле, і каже їжак дружині:

– А тепер уважно послухай, що я тобі скажу. Бачиш, он тим великим полем ми і побіжимо з зайцем наввипередки. Заєць буде бігти по одній борозні, а я по другій, а бігти ми почнемо з гори. А твоє діло – тільки стояти тут, унизу, на борозні. Коли заєць побіжить своєю борозною, ти і крикнеш йому назустріч: “А я вже тут!”.

З тим і дістались вони на поле. Показав їжак дружині місце, де їй треба стояти, а сам відправився вище. Коли він прийшов, заєць був уже на місці.

– Давай, чи що, починати? – говорить заєць.

– Гаразд,- відповідає їжак,- почнемо.

І став кожний на свою борозну. Почав заєць лічити: “Ну, раз, два, три” – і, як вихор, помчав униз полем. А їжак пробіг приблизно кроків зо три, забрався потім у борозну, і сів собі там спокійнісінько.

Добіг заєць до кінця поля, а їжачиха і кричить йому назустріч:

– А я вже тут!

Заєць зупинився і був чимало здивований: він подумав, що це кричить, звичайно, сам їжак – а відомо, що їжачиха має такий само вигляд, як і їжак. Та заєць подумав: “Тут щось негаразд” і крикнув:

– Давай побіжимо ще раз назад!

І кинувся він вихором, прищуливши вуха, борозною, а їжачиха залишилася спокійнісінько на своєму місці. Добіг заєць до кінця поля, а їжак кричить йому назустріч:

– А я вже тут!

Розізлився заєць і крикнув:

– Давай бігти ще раз назад!

– Як хочеш,- відповів їжак, мені все одно, скільки тобі буде завгодно.

Так бігав заєць ще сімдесят три рази, а їжак усе приходив першим. Кожного разу, коли заєць прибігав на край поля, їжак або їжачиха говорили:

– А я вже тут!

Але на сімдесят четвертий раз заєць не добіг до кінця: упав на передні ноги й не міг рушити далі.

Узяв їжак виграний ним золотий луїдор, викликав свою дружину з борозни, і вони пішли разом додому, обоє цілком задоволені.

От як воно вийшло, що простий польовий їжак обігнав зайця, і з того часу вже жоден заєць не наважувався більше бігати з їжаками наввипередки.

Брати Грімм

ПАНІ МЕТЕЛИЦЯ

Було в однієї вдови дві дочки: одна була вродлива й працьовита, а друга дочка – ледача. Але мати більше любила ледачу, бо вона була її рідна дочка, а тій іншій доводилося виконувати всяку роботу і бути в домі золушкою.

Бідна дівчина мусила щодня сидіти на вулиці біля колодязя і прясти пряжу, та так багато, що від роботи в неї кров виступала на пальцях.

І от сталося одного разу, що все веретено залилося кров’ю. Тоді дівчина нахилилася до колодязя, щоб обмити веретено, але воно висковзнуло в неї з рук і впало у воду. Вона заплакала, побігла до мачухи й розповіла їй про своє горе.

Стала мачуха її сильно лаяти і була такою жорстокою, що сказала:

– Якщо ти веретено впустила, то зумій його і назад дістати.

Повернулася дівчина до колодязя і не знала, що їй тепер і робити; стрибнула вона з переляку в колодязь, щоб дістати веретено. Дівчина втратила свідомість, але коли вона знову опам’яталася, то побачила, що перебуває на чудовій луці, і світить над нею сонце, і ростуть на луці тисячі різних квітів. Вона пішла луками далі й прийшла до печі, і було в ній повно-повнісінько хліба, який кричав:

– Ах, витягни мене, витягни, а не то я згорю,- я давно вже спікся!

Тоді вона підійшла й витягла лопатою всі хлібини одна за одною.

Пішла далі і прийшла до дерева, і було на ньому повно-повнісінько яблук, і сказало їй дерево:

– Ах, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!

Вона почала трусити дерево, і посипалися, наче дощ, яблука на землю, і трусила яблуню доти, поки не залишилося на ній жодного яблука. Склала дівчина яблука на купу і пішла далі.

Нарешті прийшла вона до маленької хатинки, з якої виглядала у віконце старуха, і були у тої такі великі зуби, що стало дівчині страшно, і вона хотіла було втекти.

Але старуха крикнула їй услід:

– Мила дитинко, ти чого боїшся? Залишайся в мене. Якщо ти будеш як слід виконувати в домівці всяку роботу, тобі буде добре. Тільки дивися стели якнайкраще мою постіль і старанно збивай перину, щоб пір’я злітало вгору, і почне тоді в усьому світі йти сніг, бо я – пані Метелиця.

Оскільки старуха повелася з нею ласкаво, то на серці в дівчини стало легше, і вона погодилася залишитися і вступити до пані Метелиці на службу. Вона старалася в усьому догоджати старій і кожного разу так сильно збивала перину, що пір’я злітало навкруги, ніби сніжинки, і тому дівчині жилося добре, і вона ніколи не чула від старої поганого слова, а вареного й смаженого щодня було вволю.

Так прожила вона деякий час у пані Метелиці, та раптом засумувала і спочатку сама не знала, чого їй не вистачає; але, нарешті, зрозуміла, що тужить по рідній домівці, і хоч їй було тут у тисячу разів краще, ніж там, усе-таки вона рвалася додому. Кінець кінцем дівчина сказала ста – русі:

– Я знудьгувалася за рідною домівкою; як би тут унизу під землею не було добре, але далі залишатися не можу, мені хочеться повернутися нагору – до своїх.

Пані Метелиця сказала:

– Мені подобається, що тебе тягне додому, і тому що ти мені вірно служила, то я хочу сама тебе провести нагору.- Вона взяла її за руку і привела до великих воріт.

Піднялися ті ворота, і коли дівчина опинилася під ними, раптом пішов сильний золотий дощ, і все золото залишилося на ній, так що вона повністю була вкрита золотом.

– Це тобі за те, що ти так старанно працювала,- сказала пані Метелиця і повернула їй також і веретено, що впало в колодязь. Ось закрилися за нею ворота, і опинилася дівчина знову вгорі, на землі, і зовсім недалеко від дому своєї мачухи. І тільки вона зайшла в двір, заспівав півень, що якраз сидів на колодязі:

– Ку-ку-рі-ку-у!

Наша дівчина золота тут як ту-ут!

І ввійшла вона прямо в дім до мачухи; і тому що була вона вся золотом укрита, її прийняли і мачуха і зведена сестра ласкаво.

Розповіла дівчина все, що з нею трапилось. Як почула мачуха про те, як досягла вона такого великого багатства, захотілося їй здобути такого ж щастя і для своєї потворної, ледачої дочки.

І вона посадила її біля колодязя прясти пряжу; а щоб веретено було в неї теж у крові, дівчина поколола собі пальці, сунувши руку в густий терник, потім кинула веретено в колодязь, а сама вона стрибнула слідом за ним.

Потрапила вона, як і її сестра, на чудові луки і пішла тією ж стежинкою далі. Підійшла до печі, а хліб знову як закричить:

– Ах, витягни мене, витягни, а то я згорю,- я давно вже спікся!

Але ледарка на це відповіла:

– Та що мені за охота бруднитися! – і пішла далі.

Підійшла вона незабаром до яблуні, і заговорила яблуня:

– Ах, обтруси мене, обтруси, мої яблука давно вже достигли!

Відповіла ледарка яблуні:

– Ще чого захотіла, адже якесь яблуко може мені впасти на голову! – і рушила далі.

Коли підійшла до домівки пані Метелиці, не було в неї ніякого страху,- адже вона чула про її великі зуби,- і відразу ж найнялася до неї робітницею. Першого дня вона була старанна і слухалася пані Метелиці, коли та їй що доручала,- вона все думала про золото, яке їй подарують. Але наступного дня стала вона трохи лінуватися, а на третій і того більше, а потім і зовсім не захотіла вставати рано-вранці. Уже не стелила пані Метелиці постіль як слід і не збивала їй перини так, щоб пір’я злітало вгору. Це, нарешті, пані Метелиці набридло, і вона відмовила їй у роботі. Ледарка дуже з цього зраділа, думаючи, що вже тепер і посиплеться золотий дощ.

Пані Метелиця повела її теж до воріт, але коли вона стояла під ними, то замість золота перекинувся на неї повний казан смоли.

– Це тобі нагорода за твою роботу,- сказала пані Метелиця і замкнула за нею ворота.

Повернулася ледащиця додому вся в смолі, і як побачив її півень, що сидів на колодязі, так і заспівав:

– Ку-ку-рі-ку-у!

Наша дівчина-бруднуля тут як ту-ут!

А смола на ній так на все життя й залишилася, і не змити її було до самої смерті.

Брати Грімм

Гра “Будь уважним!” (за казкою “ПаніМетелиця”)

О Нарешті дійшла до невеличкої хатини.

О Це тобі за те, що ти у всьому старанна була,- сказала стара і віддала їй також і починок, що впав у колодязь.

О Пробула дівчина певний час у старої та й засумувала.

О І прийшла ледащиця додому, вся вкрита смолою.

О Коли опритомніла, то побачила, що лежить на чудовій луці.

О Пішла ледарка до криниці.

До уроку 14

Акровірш

Коли її відкриваємо,

Нове й цікаве знаємо.

Ймення різне може мати.

Гортаємо її сторінки,

Адже читаємо їх залюбки.

Читання казки

ПРЯНИЧНА ХАТИНКА

Давно колись у старій убогій хатині на узліссі жили брат і сестра, Жан і Марі. Батько їхній був дроворубом, і вони з ранку до ночі працювали, допомагаючи йому. Дуже часто вони поверталися з лісу такі втомлені, що не мали навіть сил повечеряти. Утім, нерідко вечері в них зовсім не було, і тоді вся сім’я лягала спати голодною.

Єдиними ласощами дітей були ягоди. По неділях Жан і Марі брали кошички й вирушали по ягоди до лісу.

Якось діти, збираючи гриби та ягоди, дуже захопились і не помітили, як настав вечір. Наче за одну мить, сонце зникло за темними хмарами, а гілля дерев зловісно зашуміло. Марі та Жан налякано озирнулися довкола. Ліс здавався їм зовсім незнайомим.

– Мені страшно,- прошепотів Жан.

– Мені теж,- відповіла Марі.- Схоже, ми заблукали.

Величезні дерева були схожі на велетнів, а в хащі блимали вогники – чиїсь лихі, хижі очі.

– Я боюсь,- повторив Жан.

Зробилося зовсім темно. Марі обійняла брата, і, тремтячи від холоду, діти пригорнулись одне до одного. Десь ухкала сова, а здалеку долинало виття голодного вовка.

Діти, прислухаючись до зловісних голосів, усю ніч так і не склепили повік. Нарешті блиснуло сонце, і поступово ліс перестав бути похмурим та страшним. Жан і Марі підвелися й пішли шукати дорогу додому.

Вони йшли незнайомими місцями. Навколо росли величезні гриби та ягоди, набагато більші від тих, що вони зазвичай збирали. Усе було якимось незвичайним і дивним.

Нарешті Жан і Марі вийшли на галявину, посеред якої стояла хатинка. Дах її був зроблений із шоколадних пряників, стіни – з рожевого марципана, а паркан – із великих мигдалевих горіхів. Навколо неї був сад, у якому росли різнокольорові цукерки, а на маленьких деревцях висіли родзинки. Жан не повірив своїм очам.

– Прянична хатинка! – радісно вигукнув він.

– Садочок із цукерок! – вигукнула й Марі.

Голодні діти кинулися до чудесної хатинки. Жан одразу відламав від даху шматок пряника й узявся їсти. Марі стала ласувати то марципановими цеглинками, то мигдалем із паркану й родзинками з дерев.

– Який смачний дах! – радів Жан.

– Скуштуй шматочок паркану, Жане,- запропонувала йому Марі.

Коли діти наїлися, їм захотілося пити. Посеред садочка бив водограй, у якому, переливаючись усіма кольорами, жебоніла вода. Жан відсьорбнув із водограю і здивовано вигукнув:

– Та це ж лимонад!

Діти в захваті пили лимонад, аж раптом із-за рогу хатинки з’явилася згорблена бабуся. У руці вона тримала палицю, а на носі в неї були дуже товсті окуляри.

– Смачна хатинка, чи не так, діточки? – спитала вона.

– Ми загубилися в лісі… ми так зголодніли… – промовила Марі.

Але бабуся зовсім не розсердилась.

– Не бійтеся, діти. Заходьте в дім, і отримаєте дещо смачніше.

Однак щойно двері хатинки зачинилися за дітьми, бабуся з доброї та

Привітної перетворилася на лиху відьму.

– От ви й піймалися! – прохрипіла вона, трясучи своєю палицею.- Хіба це гарно – їсти чужу хату? Ви мені заплатите за це!

Діти затремтіли від страху і притислись одне до одного.

– Ви все розкажете нашим батькам? – злякано спитала Марі.

Відьма голосно розреготалася.

– Ні, точно не це! Я дуже люблю дітей. Дуже!

І не встигли діти оком змигнути, як відьма схопила Жана, штовхнула його в темну комірчину й замкнула за ним важкі дубові двері.

– Марі! – кричав бідолашний хлопчик.- Мені страшно!

– Сиди тихо! – прикрикнула відьма.- Ти їв мою хату, а тепер я з’їм тебе! Проте спершу трохи відгодую – ти надто худенький.

Жан і Марі голосно заплакали. Зараз вони ладні були віддати всі пряники та марципани на світі за те, щоб знов опинитися в рідній убогій хатині. Але батьки були далеко, й ніхто не міг прийти до них на допомогу.

Лиха відьма підійшла до комірчини.

– Просунь-но палець у щілину! – наказала вона Жанові.

Хлопчик слухняно просунув у щілину пальчик. Відьма помацала його й невдоволено сказала:

– Самі кістки. Нічого, за тиждень ти в мене будеш товстеньким-товстеньким.

І відьма почала відгодовувати Жана. Щодня вона готувала йому щось смачне, приносила купу марципанів, шоколаду, меду й родзинок, а ввечері наказувала просовувати в щілину пальчик і обмацувала його.

– Мій золотий,- казала вона,- ти гладшаєш на очах!

І справді, Жан швидко гладшав. Марі не знала, що робити, але одного разу придумала.

– Жане, наступного разу покажи їй ось це,- сказала вона і просунула в комірчину тоненьку паличку.

Увечері відьма, як звичайно, звеліла Жанові:

– Покажи пальчик, мій солоденький.

Жан просунув у щілину паличку, що дала йому сестра. Стара помацала її й відскочила як ушкварена:

– Що таке? Знову самі кістки! Хіба я для того годую тебе, щоб ти був худий, наче тріска?!

Наступного дня, коли Жан знову просунув у щілину паличку, відьма не на жарт розлютилася.

– Не вірю! Не може бути, щоб ти був такий худий! Покажи-но ще раз палець.

Жан знову просунув у щілину паличку, але стара раптом смикнула її з усієї сили. Паличка лишилась у неї в руці.

– Це палиця?! – крикнула вона розлючено.- Ах ти, шахраю!

Вона відчинила комірчину й витягла звідти переляканого Жана, що розтовстів і зробився, як діжка.

– Бачу, мій любий,- зловтішалася стара,- що з тебе вийде чудова печеня!

Діти заціпеніли від жаху. А відьма затопила піч, посадовила Жана на велику дерев’яну лопату, на якій зазвичай кладуть у піч хліб, і спробувала запхнути у вогонь. Але хлопчик так погладшав, що не пролазив у пічку, хоч як відьма старалася.

– Ану, злазь! – наказала стара.- Лягай-но на лопату.

– Та я не знаю, як лягти,- заскиглив Жан.

– От дурень! – буркнула відьма.- Відійди! Я тобі покажу!

І вона лягла на лопату. Марі тільки цього й треба було. У ту ж мить вона схопила лопату і запхала відьму просто в піч. Потім швидко зачинила залізні дверцята і, схопивши брата за руку, крикнула:

– Тікаймо мерщій!

Діти вибігли з пряничної хатинки й щодуху помчали геть від неї.

Не розбираючи дороги, вони довго бігли лісом і сповільнили крок лише тоді, коли на небі з’явилися перші зірки.

Раптом вони помітили вдалині слабкий мерехтливий вогник.

– Марі, це наш дім! – радісно гукнув задиханий Жан.

І справді, це був їхній старий, убогий, перекошений будиночок. На порозі стояли їхні мати й батько і з тривогою та надією вдивлялися в темряву.

Як же вони зраділи, побачивши дітей, що бігли до них!

А про лиху відьму, що жила в глухому лісі, ніхто більше ніколи не чув.

Шарль Перро

Гра “Будь уважним!”

О Голодні діти кинулися до чудесної хатинки.

О Давно колись у старій убогій хатині на узліссі жили брат і сестра, Жан і Марі.

О Діти вибігли з пряничної хатинки й щодуху помчали геть від неї.

О А про лиху відьму, що жила в глухому лісі, ніхто більше ніколи не чув.

О Єдиними ласощами дітей були ягоди.

О Якось діти, збираючи гриби та ягоди, дуже захопились і не помітили, як настав вечір.

О І відьма почала відгодовувати Жана.

О Однак щойно двері хатинки зачинилися за дітьми, бабуся з доброї та привітної перетворилася на лиху відьму.

До уроку 15

Читання віршів

А Весна іде, як фея,

В чарах шуму і пісень,

Біла, біла, як лілея,

В квітах яблунь і вишень.

Скрізь блукає, все вітає,

Йде і сіє срібний цвіт,

Обсипає білий світ.

Стане, гляне сонцю в очі

І спочить від щастя хоче.

* * *

Синьоока, світлолиця

Мчить краса Весна-дівиця.

Вся вона, як та царівна –

Пишна, гречна і чарівна.

Мов та річечка ступає,

Всіх, всіх, всіх з теплом вітає.

Олександр Олесь

ВЕСНА-ВЕСНЯНОЧКА

Весно, весно, весняночко,

Прийди до нас, паняночко.

Убери землю в квіточки.

Тебе прохають діточки.

Весно, весно, весняночко,

Прийди до нас, паняночко.

Ущедри квіти росами,

Струмочками стоголосими.

Весно, весно, весняночко,

Прийди до нас, паняночко.

Прилинь з пташками різними.

І з їх піснями ніжними.

Гра “Віднови речення”

Б. р. з. нь, кв. т. нь, тр. в. нь – в. сн. н. м. с. ц. .

До уроку 16

Розгадування кросворда “Природа”

Букво-гра

Читання віршів

НЕ БУДЬ КОЗОЮ

Іде коза,

Стоїть лоза,

Густа, рясна, зелена.

“Яка краса! –

Кричить коза.-

Це вся лоза для мене!”.

І у кози Аж дві сльози

На радощах повисли.

Тріщить лоза,

Гризе коза

І всю красу погризла.

І ти, мала,

Що в сад пішла

Ранковою порою,

Не рви квіток,

Не псуй гілок,

Не будь, мала, козою.

Платон Воронько

ЗЛАМАНА ГІЛКА

Зламав Івасик гілку ясеневу

І кинуть геть, коли награвся нею.

Веселий він побіг собі додому.

Вона ж лежить на гнилищі рудому.

В самотині зітхає гілка тяжко:

Уже на ній не сяде більше пташка.

Вже вітерець її не захитає,

“Хитати ще?” – її не запитає.

В її прожити не бродити соку,

Не гріти мрію ніжну і високу!

Івась у ліжку спить спокійно, тихо.

Невже не знає він, що скоїв лихо?

Г. Малик

Опрацювання статті

Ми прийшли на цю землю, щоб жити, працювати, розвиватися, творити. Але ніколи не забуваймо про те, що кожен із нас і всі ми разом узяті – невід’ємна частинка матінки – природи. Без неї ми ніщо, бо обійтися ніхто з нас не може ані без води, ані без повітря, ані без Сонця, ані без її щедрих дарів, якими вона нас годує.

І не можемо ми протистояти її силі, особливо коли вирують природні стихії. Можливо саме тоді людина і відчуває свою слабкість і нестримну силу природи.

Та світ навколо нас такий чарівний, таких квітучий і радісний, що людині тільки б захоплюватись ним та берегти цю чудову і неповторну красу. Та життя нас заставляє замислитись, бо не все так добре, як би хотілося.

Людська діяльність багато знищує природних ресурсів, нищить бездумно свою Землю. І може настати незабаром такий час, коли природа стане проти людей, щоб людство задумалось, що наша Земля жива, що вона вимагає до себе кращого ставлення і накаже людей. То щоб цього не сталося, треба вже сьогодні задуматись над своєю діяльністю і навчитися жити на планеті в гармонії з природою, не тільки споглядати її красу і користуватись її благами, але й дбати про її цілісність і непорушність. Відчувати її потреби, прислухатись про що співає Земля.

Гра “Збери прислів’я”

До уроку 17

Гра “Віднови слова”

Л_т_ кр_сн_ з_стр_ч_йм_

Читання віршів

ПАХНЕ ЛІТО

На дзвінкій галяві теплим літом

Заквітчалась липка першим цвітом,

І сама страшенно здивувалась:

“Та невже ж таке зі мною сталось?”.

Зашуміли трави над землею,

Здивувались також разом з нею.

Забриніли дзвоники ласкаві:

“Ой же дух солодкий на галяві!

Пелюстки у нас лілові й білі,

Та чомусь ми пахнути не в силі…”.

Жовтим оком дивиться ромашка:

“Від такого цвіту дихать важко!”.

І радіють бджоли-міхоноші:

“А для нас ці квітоньки – хороші!”.

Повна липка радості і суму:

“Через що,- зітхає,- скільки шуму?”.

І ховає гілочки розквітлі,

Миті в зливах, скупані у світлі.

В лісі меду теплого налито.

Пахне цвіт на липці.

Пахне літо!

М. Пригара

ЛІТО

Ось і Літечко прийшло,

Різні барви принесло.

Стало Літо малювати,

Стало землю прикрашати

Взяло фарбу золоту,

Потяглось у висоту,

Аж до сонечка дістало,

Промінців домалювало.

А блакитним Літу треба

Підфарбовувати небо.

Поки небо фарбувало,

Трохи фарби в річку впало –

Посинішала водичка,

І гарніша стала річка.

Сонце посміхається,

Промінцями грається.

Вишні сонечку радіють

Та ростуть і червоніють.

Гарно всюди, квітнуть квіти

І стають засмаглі діти.

Повно клопоту в птахів –

Доглядають малюків.

Підростають пташенята –

Треба добре годувати.

І усі звірині мами

Мають клопіт з малюками:

Їх годують, доглядають,

Усьому, що слід, навчають.

Пуголовок лап не мав,

Він батьків своїх не знав.

Плавав, лапки відростив,

Потім хвостик загубив,

Його вигляд геть змінився –

В жабку він перетворився.

Чекає жабка комара –

Жабці снідати пора.

Он на крилах барви грають –

То метелики літають.

Вони п’ють з квіток нектар –

Для метеликів це дар.

А от їх сини і дочки

Увесь час гризуть листочки,

Бо ті діточки маленькі –

Це гусениці товстенькі.

А Літо працює, клопоче,

Спинитись нітрохи не хоче,

Бо врожай, це кожен знає,

Без турботи не буває.

Літо довго працювало –

Поки Осінь не настала.

Т. Роса

Читання оповідань

ДЕ ДУБИ, ТАМ І ГРИБИ

На краю села, між ріденьких хащаків глоду й тернини, а ще буйних, у зріст коня полинів, pic дуб.

Скільки дубові років, не знав ніхто. Казали тільки, що він з’явився на білий світ у давню давнину, коли ще й села не було. Стовбур у дуба був шкарубкий і грубий, десь у три обіймища. А гілля густе й кучеряве.

У літню спеку дуб давав людям прохолоду. Ховав від зливи. А ще родив жолуді. Жолуді були великі-превеликі. З Денисків кулак. Восени лісники назбирували їх два повних лантухи й вирощували для розсади манюні дубочки – шкілку.

Якось Дениско з дідусем везли в городню бригаду бочкою воду. Коли бачать: на дубі гусінь. І стільки її, тої гусені, аж кишить!

– А добра б тобі не було! – цвьохнув батогом дідусь.- Об’їсть усе листя й спасибі не скаже. А воно ж, як ото мовиться, де дуби, там і гриби.- Дідусь зупинив Гніздка, обійшов довкіл дуба, скрушно

Похитав головою: – Здавалось би, Дениску, он який велет! Стеменне цар-дерево. А миршава кузька може його занапастити. Значить, тут наша підмога потрібна. Гайда-но, зробимо так: поки я завезу воду, ти проскоч додому та принеси заступа й ряднину…

Через півгодини Дениско з дідусем були вже за річкою. А там посадка. А в посадці – повно рудої мурашви.

Вони облюбували невеличкий, ще молодий мурашник. З ycix боків обережно обкопали його. I весь мурашиний рід разом із муравлинням опинився у відрі.

Мурахам це ой як не сподобалось! Вони занервували, заметушилися. Чимало їх устигло чкурнути навтьоки. Але дідусь із Дениском щільно обв’язали відро рядниною i без клопотів переселили мурашник під дуба.

Щоб ніхто не заподіяв мурахам ніякої кривди – ні дятел, що любить поласувати мурашиними подушечками, ні дикі веприки, що їдять геть усе без розбору, дідусь напнув над мурашником невеличкого, із залізної сітки намета.

Дениско теж не бив байдиків. Він приніс із посадки кілька відер соснових голок. Тепер мурахи мали з чого розбудовувати собі хату.

По якімось там часі вони зовсім призвичаїлись. Полізли на дуба в розвідку, шукаючи поживи. А там – гусінь. От мурахи нею і поласували.

А. Григорук

МАЛЕНЬКИЙ СКРИПАЛЬ

Як гарно та весело літом у полі! Цілий день чути музику: там живе веселий музика – Коник-Стрибунець. Він на зріст не більший за дитячий мізинчик, має прехороший зелений жупан, три пари довгих ніг і жваві очиці. Маленька ямочка землі – його хатинка; навкруги квіточки привітно кланяються йому.

На чому ж він грає? Може, хто подумає, що він співає ротом? Так, як пташеня! Ні, се не так. Коник-Стрибунець німий. Але зате він уміє грати своїми крильцями. Так само, як гарний скрипаль грає на скрипці.

Маленький скрипаль прокидається ранесенько вранці, вип’є свіжої роси, з’їсть кінчик молоденької травиці, обчистить, розворушить свої ніжки. Ось уже й красне сонечко зійшло! Коник-Стрибунець починає свою музику і цвірчить з ранку до вечора.

М. Кривинюк



(2 votes, average: 3.00 out of 5)