До проблеми теорії і класифікації літературно-критичних жанрів
На сьогодні існує мало грунтовних досліджень майстерності критиків. Немає одностайності і в розумінні генеалогії літературної критики. Але наявні статті і монографії все ж дають уявлення про стан розробки проблеми та основні напрямки її розв’язання. Можна назвати ряд статей і розділів із монографій, присвячених як загальним, так і конкретним аспектам літературно-критичних жанрів і, зокрема, аналізу їх специфіки в творчості відомих критиків. Однак найбільшої уваги заслуговують праці М. Полякова “Поэзия критической мысли” (М., 1968) і “В мире идей и образов” (М., 1983), М. Зельдовича (Уроки критической классики. Вопросы теории и методологии критики. Очерки” (Харків, 1976), Б. Єгорова “О мастерстве литературной критики. Жанры. Композиция. Стиль” (Л., 1980), Р. Гром’яка “Методологические основы литературно-художественной критики” (К., 1980), В. Баранова, А. Бочарова, Ю. Суровцева “Литературно-художественная” критика” (Л., 1982), Ю. Бурляя “Основи літературно-художньої критики” (К., 1985), особливо розділ – “Жанри літературно-художньої критики”, Р. Гром’яка “Специфіка літературної критики. Її сучасний статус” (Тернопіль, 1997).
Чи не першим у СРСР теорію форм літературної критики почав розробляти Л. П. Гроссман. У статті “Жанры литературной критики”, вміщеній у журналі “Искусство” за 1925 рік, він виділяє та аналізує 17 типів критичних виступів: 1) літературний портрет; 2) есе; 3) імпресіоністичний етюд; 4) стаття-трактат; 5) публіцистична чи агітаційна критика (стаття-інструкція); 6) критичний фейлетон; 7) літературний огляд; 8) рецензія; 9) критичне оповідання; 10) літературний лист; 11) критичний діалог; 12) пародія; 13) памфлет на письменника; 14) літературна паралель; 15) академічний відгук; 16) критична монографія; 17) стаття-глосса. Ця класифікація демонструє відсутність єдності принципів підходу до характеристики літературно-критичних жанрів. Тому Б. Єгоров вважає, що “класифікація Гроссмана в цілому заслуговує схвалення, однак, фактично, тут змішані […] щонайменше три основні класифікації жанрів: 1) за методом критика (сюди належать есе, імпресіоністичні етюди, трактати, публіцистична критика, академічні відгуки, глосси; 2) за “літературним” родом чи видом критичної діяльності (фейлетони, оповідання, листи, діалоги, пародії, памфлети); 3) за ступенем і широтою осягнення об’єктів (літературні портрети, огляди, рецензії, паралелі, монографії)” [3, 14].
У праці “Поэзия критической мысли. О мастерстве Белинского и некоторых вопросах литературной теории” М. Поляков пропонує інший принцип класифікації та групування критичних жанрів. У його основі – структурно-композиційне співвідношення у статтях літературного факту і проблематики. Автор виділяє: 1) інтерпретаційний тип (в основі виступу рух думки від літературного факту до соціальної і літературної проблеми); 2) ідеологізований тип (коли у виступі здійснюється перехід від проблемних висловлювань до літературного факту), сюди він включає перш за все огляди; 3) тип переходу від факту до факту літературні портрети, філософсько-критичні етюди, частково рецензії); 4) рефлективні або полемічні жанри, у яких літературні факти дуже обмежені, а на перший план виступає особа критика з визначеною ідеологічною позицією, а тому рух думки здійснюється від проблеми до проблеми [5, 49-62]. У цій класифікації пов’язано принципи композиції і сюжетного розвитку статті з її жанровими особливостями. Однак критична практика показує, що у чистому вигляді таких виступів майже немає. Б. Єгоров, аналізуючи стан теорії жанрів літературної критики, згадує і класифікацію І. Попова, але зазначає: “Звичайно, можливі й багато інших способів класифікації критичних жанрів, наприклад, за ступенем близькості чи ворожості ідеалам критика рецензованих об’єктів (позитивний відгук, нейтральна стаття, іронічний відгук, сатирична пародія, полеміка, памфлет і т. ін.). Є й унікальні жанри, які класифікаційно протистоять за якимись ознаками усім іншим жанрам, разом узятим: такою є, наприклад, критична підробка – пастиш – яка завдяки вигаданості об’єкта самим критиком, робить своїми антиподами всі відгуки про реально існуючі твори” [3, 16].
Питанням розвитку і класифікації жанрів літературної критики приділяли увагу автори посібника “Литературно-художественная критика” Баранов В. І., Бочаров А. Г. та Суровцев Ю. І. Вони, формулюючи критерії розрізнення жанрів, нагадують, що поняття “жанр” однаковою мірою стосується як літератури, так і критики. Їх висновок підтверджує і критична практика. Однак визнаючи, що формування системи критичних жанрів підпорядковане загальним методологічним критеріям, слушно твердять: “Критерії розрізнення критичних жанрів і логіка їх систематизації випливають з природи даної творчої діяльності, а також із суспільного побутування і функціонування літературно-художньої критики” [1, 139]. На думку дослідників, “поділ критичних жанрів на групи, “блоки” здійснюється перш за все за об’єктом дослідження: твір, автор, процес. Відповідно до цього можна говорити про три опорних жанри – р е ц е н з і я, т в о р ч и й п о р т р е т, с т а т т я. Це ніби три ядра системи жанрів, навколо яких групуються всі різновиди” [1, 141]. На відміну від розглянутих вище класифікацій критичних жанрів тут маємо чітко сформульований критерій розрізнення жанрів – об’єкт дослідження, а також перелік ряду інших, не менш важливих, критеріїв. Серед них: цільове призначення критичного виступу, творче завдання, яке потрібно розв’язати у ньому, глибина дослідження аналізованого явища, а відтак і масштабність висновків та узагальнень.
Серед українських літературознавців, які досліджували проблеми теорії літературної критики, слід назвати В. Брюховецького, Р. Гром’яка, М. Зельдовича, Г. Клочека, К. Фролову та ін. Найширше питання класифікації жанрів літературної критики представлене у посібнику Ю. Бурляя “Основи літературно-художньої критики”. В основу своєї класифікації автор поклав формотворчі чинники критичного виступу: 1) предмет аналізу; 2) завдання, що розв’язується при аналізі; 3) адресат (той, на кого розрахований розгляд); 4) засоби “критичних комунікацій”; 5) обсяг критичного виступу” [2, 112]. Ю. Бурляй, відповідно до функцій критики, поділяє усі критичні виступи на дві великі групи: “велику” і “малу” критику. Причому до великої зараховує монографію та її різновиди, літературно-критичний нарис, літературно-критичний портрет, книгу-біографію, книгу-альбом про письменника, літературно-критичну статтю та її різновиди. Але детальні пояснення та ілюстрації, подані самим автором, вказують, що він має на увазі швидше праці істориків літератури, а не критиків [див.: 2, 113-137]. Деталізація жанру рецензії – чи не єдине на сьогодні грунтовне дослідження цієї проблеми – заслуговує схвалення. Однак, на нашу думку, виділення рецензії-відгуку мало обгрунтоване. Ю. Бурляй пише: “Коротка рецензія може набирати форми відгуку – лаконічно висловлених розмірковувань-гадок (виділено нами. – Н. К.) з приводу якогось видання. Опубліковані в пресі відгуки здебільшого є виразом точки зору читачів, глядачів, слухачів – масово зацікавленої широкої аудиторії і свідчать про формування громадської думки з приводу якоїсь публікації” [2, 144]. Якщо ми говорили про фахову критику, то чому “гадки”? Та і серед “масово зацікавленої широкої аудиторії” не так багато фахівців, а саме вони дають глибоку професійну оцінку художніх явищ і впливають на розвиток літературного процесу. Зрештою, фаховий критик, якщо і висловлює принагідні думки “з приводу”, то вдається до есе, тим більше, що і сам Ю. Бурляй виділяє рецензію-есе [2, 138].
Створюючи жанрову класифікацію, необхідно враховувати не лише формально-змістові ознаки того чи іншого жанру, але і взаємозв’язок усіх, за М. Г. Зельдовичем, “параметрів критичної статті”, традиції, газетний чи журнальний контекст, історичні умови побутування професійної літературної критики. Особливу увагу слід звертати на виявлення специфіки одного жанру в порівнянні з іншим, на чому наголошує Г. Поспєлов: “Вивчення лише окремих жанрів, без спроби створити їх систему…, не може привести до позитивного результату. Без співставлення одних жанрів з іншими важко з’ясувати своєрідність кожного з них” [6, 154].
Аналіз історичного розвитку української літературної критики XIX-ХХ ст. яскраво демонструє різну активність конкретних жанрів і їх вплив на літературний процес. Якщо на початку XIX ст. були популярні такі жанрові форми, як промови, відкриті листи, роздуми, то вже ближче до середини століття переважають оглядові та проблемні статті. У другій половині XIX ст. спостерігається активізація монографічних рецензій, літературно-критичних нарисів і монографічних статей. Початок ХХ ст. характеризується широким використанням (подеколи домінуванням) малих жанрових форм, переважно есеїстичних. Домінуюча роль якогось одного жанру є симптоматичною, що свідчить про певні тенденції розвитку критики. Система жанрів відображає особливості соціального і культурного стану суспільства, статусу і ролі критики у ньому. У системі жанри взаємопов’язані, бо в них спільна соціальна й естетична тематика, функції, принципи, аналіз літературного процесу, способи виявлення особистісного начала, але кожен з них виконує своє завдання. Потреби суспільства іноді вимагають взаємопроникнення жанрів, що в свою чергу формує нові варіанти жанрових моделей, які дозволяють доволі гнучко й оперативно реагувати на нові явища соціального, ідеологічного і літературного життя. Власне аналіз таких жанрових систем дозволяє з’ясувати не тільки специфіку критичних жанрів, але може сприяти обгрунтуванню критеріїв періодизації історії літературної критики і класифікації її напрямів і течій.
Зміст і структура критичних жанрів визначається перш за все широким діапазоном діалогу критики і літератури. Аналізуючи літературний процес, критик, залежно від поставленої мети, розглядає літературний твір як мистецьке явище, намагається вплинути на літературний процес з позицій тієї групи, соціальні й естетичні ідеали якої він представляє. При цьому він спирається на образний зміст літератури як на предмет аналізу й оцінки, що в свою чергу впливає на зміст і структуру критичного судження, на систему аргументацій, композицію і стиль виступу критика.
Функціонування критики – складний процес. Його складники постійно і безперервно змінюються та взаємодіють один з одним: задум і мета критика визначають жанр, до якого він звертається, а в самому жанрі активізуються або знову створюються найбільш доцільні в кожному конкретному випадку компоненти, зв’язки, структури, здатні виявити творчі ідеї критики з максимальним результатом. М. Зельдович пропонує [4] враховувати такі компоненти критичного виступу:
– автор (образ автора) – читач (адресат);
– інформація – аналіз – узагальнення – оцінка, їх тип і характер;
– своєрідність, ступінь розгорнутості, роль і місце аргументації;
– співвідношення логічного й емоційного компонентів, тип їх стильового втілення;
– теорія (загальноестетична, власне теорія критики), її характер і структурно-композиційне втілення;
– художньо-образний аспект – публіцистичність, їх характер і структурно-композиційне співвідношення;
– сутність і тип структури критичної праці (композиція відкрита, замкнена, завершена та ін.);
– заголовок – епіграф – початок – кінець праці;
– “чуже слово” і його змістово-композиційна роль у структурі праці.
Названі компоненти, як і програмність критики, яка впливає на всю систему жанроутворюючих факторів, дослідник пропонує покласти в основу такої досить умовної системи.
До першої групи включаємо жанри, які спеціально не орієнтовані на програмність, але об’єктивно володіють нею і у змісті, і у типі аналізу, системі критеріїв і оцінок, і, нарешті, у певному типі структурної організації критичної праці. Такі жанри складають переважну більшість, але є, на думку вченого, маргінальними хоч і необхідними і до певної міри впливовими. Діапазон достатній – від анотації до рецензії, а в рідкісних випадках і до статті.
Другу групу складають жанри, які є перш за все аналітично програмними, відзначаються розгорнутою аргументацією, різноманітністю внутрішніх співвідношень компонентів і явною, хоч і не акцентованою нормативністю. Сюди включаємо рецензію, монографічну статтю, особливо такий її різновид, як стаття-дослідження, оскільки саме цьому жанрові властивий величезний творчий потенціал і структурно виражена цілеспрямована турбота про перспективи розвитку літератури.
До третьої групи відносимо ті жанри, які спеціально найважливішим своїм завданням вважають програмування літератури і критики, нерідко використовуючи для цього активну взаємодію матеріалів художніх і власне критичних. Це, насамперед, маніфести, програмні декларації (аж до теоретичних праць), проблемні статті, огляди.
І хоч межі трьох названих груп досить умовні, вони все ж відбивають реальні особливості і програмності, і жанрових потенціалів літературно-критичних виступів.
Однак не зайвим буде нагадування про те, що мова не йде про догматичну нормативність критичних жанрів. Сам тип структурної організації критичного виступу, набір і співвідношення творчих компонентів у ньому – це ті варіації, які практично демонструє критик у межах програмності. Саме тому М. Зельдович наголошує: “Критичний жанр… обирається, чи краще сказати, створюється залежно від суті програмної установки, від визнаних найбільш доцільними, тобто насамперед своєчасними і доказовими, способу і форми програмності. Це означає також, що в самій структурі жанру актуалізуються ті його компоненти, структурні взаємодії, що найбільшою мірою відповідають і програмному аспекту задуму в межах загальної цільової настанови автора (усяке “роз’єднання” цих аспектів буде штучним, суперечитиме єдності різноманітних устремлінь творчої практики). У свою чергу, критерієм оцінки компонентів і їхньої взаємодії є те, що саме переважно, яким способом, з яким ступенем аналітичності і теоретичних узагальнень, з якою силою емоційно-логічної “заразливості” (програмність же звернена і до читацької аудиторії!) можуть бути втілені в даному жанрі програмні устремління критика” [4, 15]. Отже, якщо у творчості, скажімо, М. Рудницького домінує літературно-критичне есе, то якраз тому, що цей жанр максимально відповідає тим завданням, які завдяки знанням, переконанням, досвіду, світогляду, таланту стали для критика визначальними. Крім того, слід пам’ятати і про те, що структура твору, його багатогранність, соціальна конкретність, аналітичне дослідження зображуваної дійсності, стильова своєрідність здатні активно впливати на критика, породжувати непередбачені його світоглядом і теоретичними постулатами спостереження і висновки, спонукати критика вийти за рамки усталеного, проникнути в такі ідейні та структурні тонкощі, котрі критиком були теоретично не усвідомлені, не стали предметом його роздумів і узагальнень. Тобто критик щоразу “створює” жанр власного виступу. І в цьому виявляється його дискурсивність.
Література
1. Баранов В., Бочаров А. Г., Суровцев Ю. И. Литературно-художественная критика. – М.: Высшая школа, 1982. – 207 с.
2. Бурляй Ю. Жанри літературно-художньої критики // Основи літературно-художньої критики. – К.: Вища школа, 1985. – С. 107-162.
3. Егоров Б. О мастерстве литературной критики. Жанры. Композиция. Стиль. – Л.: Сов. писатель, 1980. – 320 с.
4. Зельдович М. Программность критики и критические жанры. К поста-новке проблемы // Русская литературная критика: история и теория: Межву-зовский научный сборник. – Саратов: Изд-во Сар-го ун-та, 1988. – С. 88-97.
5. Поляков М. Поэзия критической мысли. О мастерстве Белинского и некоторых вопросах литературной теории. – М.: Сов. писатель, 1968.
6. Поспелов Г. Проблемы исторического развития литературы. – М.: Просвещение, 1972. – 271 с.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)