До питання українського символізму

Ю. Горідько,

Доцент кафедри української філології

Київського славістичного університету

Місце символізму в історії української літератури не можна ще й на сьогодні вважати достатньо визначеним, а сам символізм – вивченим і об’єктивно оціненим.

Внаслідок історичних, суспільно-політичних, художніх причин український символізм не зміг розвинутись до своєї кульмінації і, лише набравши сил для розквіту, був зруйнований тенденцією до уніфікації, а пізніше – зведення всього до поетики так званого соціалістичного реалізму.

Однак відкритий новий спосіб організації художньої реальності, а також нові засоби виразності і в українській літературі спричинили появу поетичних шедеврів, вершинних досягнень, що належать до світового письменства.

Умовно цю художню течію у нас поділяють на пре-символізм – це творчість тих, хто був передтечею українського символізму (М. Вороний, 0. Олесь, Г. Чупринка, М. Філянський та ін.), та власне символізм, поезія тих, у кого цей естетичний феномен набув довершеного втілення (В. Кобилянський, П. Тичина, Д. Загул, Я. Савченко).

Не менш цікаві рецепції символізму і в тих, – хто сповідував інші естетичні концепції (“неокласики”, М. Семенко, Т. Осьмачка, М. Орест та ін.). Можливо, внаслідок того, що символізм генетично пов’язаний з романтизмом, а українська література значною мірою тяжіє до романтичного типу творчості, що не раз відзначали літературознавці, символізм виникав навіть там, де його не чекали або навіть ставилися до нього вороже (М. Семенко).

Як відомо, символізм виник і розквітнув у Франції. Засадничі естетичні ідеї символізму сформувалися в поезії Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме (сугестія, багатогранний, невичерпний за своєю природою символ, таємничість, містицизм, езотеризм мови, синестезія різних відчуттів, відповідності, “алхімія слова”, музичність, основана на сугестії, і та ін.). Філософсько-естетичними концептами символізму стали вчення Артура Шопенгауера (про подвійність світу і духовне обгрунтування реальностей), Анрі Бергсона, Бенедетто Кроче (теорія інтуїтивізму). А за великим рахунком у символізмі реалізується ідея Платона про існування невидимого світу за кожним проявом видимого.

Досягнення французів концепційно були підхоплені представниками цього напряму в інших літературах (насамперед австрійській, англійській, російській), але поглиблювались, розвивалися в річищі національної специфіки, що була пов’язана із особливостями ментальності, історичним, суспільно-політичним, художнім факторами.

В українську літературу модернізм увійшов, увірвався новоромантизмом Лесі Українки та Ольги Кобилянської, імпресіонізмом М. Коцюбинського, М. Яцківа, експресіонізмом В. Стефаника. Втім, перші кроки у напрямі до модернізму зробив не хто інший, як саме І. Я. Франко, автор вершинної збірки української лірики “Зів’яле листя” ( тут ми поділяємо точку зору І. Дзюби та Ю. Коваліва). Геніальний митець з надзвичайно гострим почуттям прекрасного, незважаючи на свої позитивістські уподобання, фіксуючи ірраціональність, незбагненність кохання, відчув існування далекої й недосяжної суті речей і явищ. Першим проявом модерністського напряму, напевно, можна вважати і статті І. Франка “Принципи і безпринципність” , “З останніх десятиліть XIX віку” , “Старе й нове в сучасній українській літературі” , де концептуальними є положення про людську душу (свідомість індивідуальності), через яку й розкривається навколишній світ.

А от символізм певний час ішов шляхом дещо повільного формування, хоча символістичний досвід у свою творчість вводили ще В. Стефаник (“Дорога”, “Моє слово”), М. Коцюбинський (цикл “З глибини”), А. Кримський (зб.”Пальмове гілля”), І. Франко (зб.”Зів’яле листя”). Небайдужими до символізму були О. Кобилянська, М. Черемшина, Н. Кобринська, Леся Українка.

Спочатку було поєднання народницької традиції з естетизмом, замилування красою, прагнення над усе музичності, декадентські мотиви туги, самотності, але простежувалась відсутність глибокої філософічності, космізму. Пізніше український символізм, спираючись на вже існуючі досягнення і власне коріння, стане явищем непересічним. Музичність, в основі якої невідомий французам панритм (ритм на рівні не тільки форми, а й змісту), сугестивність, символи з фольклорними елементами, національно забарвлений містицизм і, нарешті, космізм як прилучення до невідомих енергій Всесвіту. Осередком власне символістської поезії стала “Біла студія” (1918).

“Молода Муза” (1904-1906) та “Українська хата” (1909-1914) були основними виданнями, де друкувалися пресимволісти. Поезія їхня забарвлена декадетськими мотивами невдоволення навколишнім світом, самотності, смерті. Вона пройнята справжніми почуттями і не позбавлена чарівності, але часто це є наслідування, переспіви французьких чи російських авторів або гра в естетизм. Складність буття тут ще не усвідомлюється, є лише передчуття Великої Таємниці. Невичерпний образ-символ частково підмінюється алегорією або запозичується.

Однак уже в ранньому символізмі спостерігається суто національне забарвлення цього напряму: його зв’язок із новоромантизмом та імпресіонізмом; небайдужість до ідеї національного визволення; насиченість фольклорними елементами. Такою є творчість М. Вороного, О. Олеся, Г. Чупринки, М. Філянського, “молодомузівців”, “хатян”. Пресимволісти прагнули подолати натуралізм, побутовизм, провінціалізм, вийти на загальнолюдську проблематику, на вічні мотиви. Та цього важко було досягти без оновлення поетичної мови.

Яскравими пресимволістами були українські поети, що належали до літературного угруповання “Молода муза” (1906-1909, Галичина). Найпослідовнішими серед “музаків” (так вони себе називали) були О. Луцький, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, Б. Лепкий, С. Чарнецький. Але був ще цілий ряд поетів, творчість яких нині зовсім не вивчена, але позначена пресимволістськими барвами. Серед них – П. Капельгородський, С Черкасенко, Ф. Коковський, С. Твердохліб та ін.

У своєму маніфесті (“Наше слово” , 1906) молодомузівці визначили мету: “У відрадних днях широкого суспільного та політичного життя приходимо до вас – і вказуємо в хвилях борби призабуту, може, а предсі все так тужно вижидану стежину: Добра і Краси… Від злиднів і турботних дисонансів най веде нас на сонячні левади, запашні ниви – в світ ясних, злотих зір”.1

. Серед “молодомузівців” було чимало таких, що навчалися в університетах Західної Європи. Вони вільно володіли мовами і тому в оригіналі могли знайомитися з творами західноєвропейських символістів. Великий вплив на український пресимволізм мали мистецькі зв’язки з Прагою, Варшавою, Віднем і Краковом (у Кракові перебували обидва засновники “Молодої Музи” – Б. Лепкий та О. Луцький). Не обійшлося тут без впливу “Молодої Польщі” (Станіслав Пшибишевський, Зенон Пшесмицький-Міріам, Ян Каспрович, Казімеж Пшерва-Тетмайєр та ін.), журналу молодих чеських модерністів “Модерні рев’ю”.

Осмислюючи ситуацію, П. Карманський у своїй книжці “Українська богема” писав: “Ми, молодомузівці, може, навіть тільки інстинктом, відчували, що Європа женеться вперед, тоді як ми, галичани, сидимо скам’янілі на гранітних основах традиційної побутовщини, “неньковатости” , примітивізму й сентименталізму… …Ми хотіли навчити загал читати справжню поезію, не пофальшовану манірністю й ідеологією Квітки аж до Бордуляка включно, поезію, вільну від трафаретних, барвінкових і вербових пейзажів… Ми шукали нової форми, нового вислову, намагалися витончити наші творчі засоби у формі і змісті.” Однак саме цю проблему – проблему оновлення поетичної мови – пресимволісти не розв’язали.

Чимало пресимволістів друкувалося в журналі “Українська хата” (1909-1914, Київ), серед них були М. Вороний, О. Олесь, М. Філянський, Г. Чупринка та ін. Співпрацювали з журналом і “молодомузівці”, що свідчило про подібність естетичних засад обох угруповань та загальноукраїнськість нового естетичного руху. М. Євшан, провідний критик “Української хати” , проголошує: “Нам треба більше розмаху, більше безумства, більше оп’яняючого шалу: для того, щоб остаточно скинути з себе останки крамарської творчості наших батьків, а полюбити розмах всього великого й гарного. В тому чи не єдина цінність і краса всякого ширшого руху, що йде до визволення індивідуаль-ності.”2 Під впливами “хатян” формувався найяскравіший український символіст Павло Тичина. Тут свого часу друкувалися В. Свідзинський, М. Рильський, М. Семенко та інші, що так чи інакше потрапляли в силове поле символізму.

“Хатяни” дають своє визначення символізму. Андрій Товкачевський у статті “Григорій Савич Сковорода” (“Українська хата”, 1913) пише: “Звичайно ми блукаємо по світі, але душа наша лишається холодною, ми не помічаємо ні краси, ні таємничості в тих речах, які бачимо під собою і над собою. Речі видаються нам немовби замороженими і цілий світ – нерухомим, неживим, як в стереоскопі. Але бувають моменти, коли в нас мовби розвиднюється в душі. Ми з зачудуванням дивимося навколо себе – і не пізнаємо того світу, який так давно споглядали. Ми немов набуваємо нові органи зору і слуху. Нерухомі раніш мертві речі починають виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь таємні голоси, бачимо незримий, таємничий зв’язок всіх речей між собою, вбачаємо в речах присутніх чогось невидимого, невідомого і вічного. Світ набуває в наших очах незнаного перед тим значення; кожна річ, зокрема, стає символом, емблемою, видимим знаком невидомого і вічного… Символізм – це найінтимніше відчуття світу”.

Та молодим українським модерністам (пресимволістам) лише частково і далеко не всім вдалося вийти із кола соціальних та національних проблем на загальнолюдську проблематику, досягнути космізму, піднятися до вічних мотивів. Навіть під час розквіту пресимволізму поети не забували про свій обов’язок перед народом, громадська тематика була їм не чужою, що цілком зрозуміло. Нерідко все вичерпувалось грою в естетизм, наслідуванням, декадентськими умонастроями. Алегорія панувала там, де мав вражати своєю незглибимістю образ-символ.

І все ж пресимволісти чимало досягли у розробці формальних чинників української поезії, у творенні досконалої музичності. Прагнучи поєднати національну традицію з новою манерою поетичного письма, молоді автори по-іншому подивилися на вітчизняний фольклор. У фольклорних символах вони відчули таємну космічну силу, містицизм. Складність формування українського модернізму, і власне символізму зокрема, полягає у відсутності філософсько-естетичного осмислення цього явища у вітчизняній культурі. Скажімо, французи мали за приклад погляди А. Бергсона, італійці – Б. Кроче, росіяни – В. Соловйова, Д. Мережковського, щоправда, всі вони спиралися на ідеї Платона та Артура Шопенгауера. Українським же митцям випало спиратися на загальні світові ідеї, можливо, іноді без глибокого їх розуміння і проникнення. І хоча питання ще вимагає вивчення, дозволимо собі припустити, що нове філософське підгрунтя виростало разом із формуванням нової художності. Яскравим прикладом цього є символістська творчість П. Тичини, Д. Загула почасти поезія В. Кобилянського, Г. Чупринки. Є підстави думати, що український символізм – це філософсько-поетична школа, яка змогла виразити нове світосприйняття новими художніми засобами.

Сформованими символістами в українській літературі вважають В. Кобилянського, Д. Загула, Я. Савченка, П. Тичину (за нашими ж спостереженнями у цьому ряду має стояти і Г. Чупринка, якого традиційно вважають пресимволістом). Вони – чи не найпослідовніші у своїй прихильності до модернізму. Сугестія, невичерпний за своєю природою символ, синестезія різних відчуттів, відповідності, езотеризм мови, “алхімія слова” , таємничість, містицизм, музичність, заснована на сугестії, – як стильові домінанти символізму – покладені ними в основу українського символізму, поглиблювалися і розвивалися в річищі національного колориту. І при цьому кожен із поетів виробив власний індивідуальний стиль.

Тичина, синтезувавши народнопісенні та символістські художні засоби, відкривши панритм, панмузичність, стає творцем явища дивовижного, невідомого західній культурі – “сонячного” символізму, кларнетизму. Все модерністське мистецтво проходило під знаком туги, самотності, невдоволеності, занепаду. Тичинин символізм заграв несподіваним світлом, радістю, казковістю, хоча тривало це недовго: темні тіні згодом нависли над сонячним світом поета. Символізм Павла Тичини – це, безперечно, нова, якісно інша грань світового символізму. Хоча іноді поета називають й імпресіоністом, романтиком, проте його талант найяскравіше розкрився у символізмі. Тичина засвоїв і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні і наймодерніші (символістські, імпресіоністські, неоромантичні) естетичні засоби у власній оригінальній поезії.

Якова Савченка називають поетом одного “ізму” . Він перебував під впливом західного і російського символізму. Іноді запозичені чужі образи перетворювались у нього на кліше. Однак українська дійсність, яка просвічувала крізь темряву і зловісні вогні, крізь містичний жах, фаталізм, що пронизують його поезію, стверджувала оригінальність творчості поета.

Дмитро Загул – один із видатних представників української школи символістів. Та твори його недостатньо досліджені, як, власне, і Якова Савченка. Спочатку символізм Загула – оптимістичний, жагучий у своїх прагненнях ідеалу краси, але згодом замість світлих надій запанує тяжке розчарування.

Драматична ситуація, що склалася на початку 30-х років, призвела до повного знищення будь-яких модерністських тенденцій в українській літературі. Імперативно запроваджено “метод соціалістичного реалізму”. На жаль, Загул, Савченко, Тичина стають послідовними провідниками так званої пролетарської культури (Кобилянський у молодому віці помер від черевного тифу).

Одна з цікавих особливостей українського символізму полягає в тому, що він не тільки заангажований національною ідеєю, але й у деяких випадках має революційне забарвлення (європейський символізм – здебільшого далекий від суспільних і політичних проблем). Так званий червоний символізм бачимо в поезії Василя Чумака, Василя Еллана-Блакитного, прозі Гната Михайличенка. Засвоївши елементи поетичної культури символізму, поєднавши їх з окремими елементами акмеїзму, експресіонізму, епресіонізму та вітчизняними літературними традиціями, вони творили як власне символістські за тематикою та стилістикою художні тексти, так і соціально-революційні за тематикою, хоч символістські за стилістикою. Індивідуалізм як основна ознака символізму (і модернізму загалом) був підмінений тут “гармонійним поєднанням індивідууму і колективу”3. Усі три автори займалися активною революційною діяльністю, свято вірили в ідеали революції. Г. Михайличенко і В. Еллан-Блакитний були засновниками української комуністичної партії (боротьбистів). В. Чумак працював разом з боротьбистами. Друкувалися в журналі “Мистецтво” .

В. Чумак і В. Еллан-Блакитний як поети пройшли шлях від власне символізму до “червоного” символізму. В їхніх ранніх віршах, часто символістських шедеврах, дуже відчутні мотиви світової скорботи, вселенської самотності, смерті, остаточної непізнаваності світу, таємничості і неоднозначності буття. Ці вірші зазвичай елегійні, музичні, з аристократично витонченими образами-символами {“білі-білі душі нарцисів” , “білий жаль вечора” , “прозоро-мармурова весна”, “конвалії”, “невідомий, оповитий серпанком утоми”, “царство снів”, “мрії-самоцвіти” тощо), зважковловими асоціаціями.

Зовсім іншими постають “червоно”-символістські твори. Змінюється тематика, стає виключно революційною, – і з’являється напружений ритм, нова музичність, нові (революційні) символи – “червонізорі”, “червоний терор”, “комуна”, “жах”, “караючий гнів”, “море ненависті”, “вогонь”, “іскри”, “пітьма” тощо.

Творчий шлях усіх трьох авторів був дуже коротким. В. Чумака і Г. Михайличенка в листопаді 1919 року розстріляли в Києві денікінці. Від тяжкої недуги серця помер у 1925 році В. Еллан-Блакитний. Вони так і не встигли розчаруватися у своїх романтичних революційних ідеях.

Символістські елементи зустрічаються в поезії авторів, що сповідували інші художньо-естетичні принципи.

Скажімо, сам М. Зеров визнавав, що впливи символістів і символізму досить помітні у “неокласиків” . Щоправда, він зазначав, що в поетичній манері “неокласиків” “злилися в одній поточині і відгомони символічної техніки, і навіяння акмеїстичної манери” , а зумовлене це умовами українського літературного життя (М. Зеров. Українське письменство. – К.: Основи,2003).

Одним із формуючих елементів для неокласиків, згадував М. Зеров у своїй статті “Наші літературознавці і полемісти” (1926), було “пильне читання символістів російських, причому поруч В. Брюсова, В. Іванова і О. Блока впливав і найтонший з поетів символізму – І. Анненський. Його “Книги отражений”, як і “Символизм” А. Белого, тривалий час визначали уподобання і власну методу “неокласиків”.

Ю. Лавріненко вказує на захоплення символізмом Максима Рильського: “Рильський дебютував у неоромантичному стилі Олеся. Другим його щаблем був символізм, який захоплював його у творах Бодлера, Рембо, Малларме, Верлена, а також Блока і Анненського. Від романтизму і символізму та від української народної пісні взяв Рильський увагу до музикальної основи поезії.4

А Ю. Шерех слушно наполягає, що “…поезія Михайла Драй-Хмари – це типова поезія символіста і притому видатного символіста, що має право на своє окреме місце поруч інших помітних представників нашого символізму”6. І обгрунтовує це на матеріалі зб. “Проростень”.

Серед символістських ознак він називає:

– слова з хитким значенням;

– символістичні основи поетового світосприйняття, який вбачає призначення поезії в “тому, щоб збуджувати в душі читача ірраціональні і настроєві луни… далекої й недосяжної суті речей і явищ”;

– ірраціональні образи;

– панування суб’єктивного в поезії, вона живе

Збудженням знаків невидимого й душевного в видимому й зовнішньому”;

– “кількаплановість більшості поезій Драй-Хмари”, одночасне існування, переплетення, набігання різних смислових планів;

– “настроєві акварелі”;

– у поетовому світі зникають грані снів і дійсності;

– за наявним поет відчуває щось дальше й вище, але незбагненне, непідвладне розуму, мінливе в своїй безконечній багатозначності;

– синкретичні образи – звук через колір, внутрішнє через зовнішнє тощо

– непослідовний і в зовнішньому оформленні своїх поезій (“Правда, більшість його поезій закута в чіткі силабо-тонічні розміри і в правильні, переважно чотирирядкові строфи”), але поет робить спроби писати такими типовими для російського символізму “дольниками” і навіть верлібром.

Щоправда, критик стверджує, що “…хибно було б цілком відкидати елементи неокласицизму в поезіях М. Драй-Хмари.” Однак у пізніших поезіях, після 1922 p., “елементи неокласичні занепадають, а символістичні цілком запановують” .

Вважається, що й український футуризм зародився в надрах символізму. Адже дехто з футиристів починав свою творчість із символізму або перебував під сильним його впливом. Метр українського футуризму М. Семенко створив навіть два поетичні цикли, які інакше, як символістські, не визначиш, – “В садах безрозних” та “Гімни св. Терезі” (1918), крім того, пресимволістськими тенденціями позначені вірші його першої збірки “Prelude”, надрукованої “Української хатою” в 1913 році.

Багатозначний символістський образ часто стає основою в поетичних віршах модерністської творчості Тодося Осьмачки. Як відомо, модернізм Ось-мачки бере початок із найглибших основ української поетичної традиції. Його стилеві також притаманні експресіоністська напруга, метафора як смислотворчий фактор, тяжіння до конкретики. Та неподоланним залишається символістське поривання до космосу, Всесвіту, злиття з Універсумом.

В дусі поглибленого символізму досить часто розмірковує на теми життя, його складнощів і прихованих “солодких” таємниць, про власну причетність до вічного буття Володимир Свідзинський. Просвітленість, філософська сумовитість, космізм його віршів є ознакою того ж таки символізму, хоч рамки цього значного напряму замалі для Свідзинського.

Нового невичерпного філософського змісту набувають фольклорні символи в поезії Богдана-Ігоря Антонича. В його світі існує “зовнішня” і “друга” дійсність. І біологізм як поетична концепція Антонича, з її утвердженням єдності усього, що існує у світі, і космосу, також близька символізму (згадаймо P. M. Рільке).

Михайло Орест, як запізнілий “неокласик”, також має свою власну символістську систему. Можливо, це не класичний символізм, він ближчий до так званого пізнього символізму в дусі Стефана Георге та Райнера Марії Рільке (між іншим, М. Орест добре знався на західному символізмі – він перекладав Бодлера, Верлена, Мореаса, Метерлінка, Д’Аннунціо, Георге, Рільке), і неокласична естетична стихія превалює у стилі поета, але Орест “таїну чує святу” і прагне передати її людям. Усвідомити вічну, трансцендентну сутність світу допомогло йому ще юнацьке захоплення східною філософією, буддизмом. Крім того, Орестові близька ідеалістична філософія в тлумаченні теоретика російських символістів Володимира Соловйова (“І невпійманне таїнство буття Було навколо мене і в мені” ). Хоча символізм і не є визначальним для його поетичної творчості, трансцендентність, езотеричність мови, невичерпність об-разу, що переростає у символ, з’являється майже завжди, коли йдеться про природу, особливо про ліс. Він зображує “ліс як божественну, одухотворену субстанцію. Ліс – це свобода, дух, вічність. Це – навіть любов. Це – звичайно, найбільший, найвеличніший храм.” 6 Так завдяки символістським засобам Оресту вдається прорив крізь реальну земну природу у Вічність.

І це далеко не повний перелік авторів, творчість яких позначена відчуттям Великої Таємниці.

1 Світ. -1906. -№1. – С 3

2 “Українська хата” ,1913, С.42-43

3 Історія української літератури XX століття. Книга перша. – К.:Либідь, 1998.-С.73

4 Ю. Лавріненко. Лірика і ліричний епос Максима Рильського. Українське слово Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. – К.: Рось, 1994. С.98-99.

5 Ю. Шерех. Поезія Михайла Драй-Хмари. Українське слово.- T. 1.- 499-506.

Література

1. Історія української літератури XX століття / За ред. чл.-кор. НАН України В. Г. Дончика. Книга перша. – К.: Либідь, 1998.

2. Тельнюк С Молодий я, молодий. Поетичний світ Павла Тичини 1906-1925. – К., 1990.

3. КлочєкГ. “Душа моя, сонце намріяне…” Поетика “Сонячних кларнетів П. Г. Тичини. – К.,1986.

4. В. Державин “Поезія Миколи Зерова та український класицизм” // Українське слово. – К., 1994,- т.1 – С.522.

5. Ю. Шерех “Поезія М. Драй-Хмари” //Українське слово. – К., 1994. – т.1.-С.499.

6. М. Орест “Заповіти Ю. Клена” // Українське слово. – К.,1994.-T.1. – C.597.

7. Ю. Лавріненко “Лірика і ліричний епос Максима Рильського” //Українське слово. – К.,1995. – т.2. – С 91.

8. Наше слово //Світ-1906. – №1.-С. З.

9. Євшан М. Українська хата, 1913, С.42-43.

Додаток

В. Кобилянський

ТАК СМУТНО ПРЕКРАСНІ

Так смутно прекрасні осінні дні,

Як з шелестом листя пожовкле спадає,

Нечутно той шелест за літом ридає,

Що вснуло в сосновій труні –

Так смутно прекрасні осінні дні…

Краса переходу – найвища краса!

Прекрасне те листя, що впало під ноги, –

Як трупом засохлим покриє дороги,

Ясніші стають небеса.

Краса переходу – найвища краса…

СРІБЛО-СІРИЙ СНІГ СУВОРИЙ

Срібло-сірий сніг суворий

Срібло-сивий сипле сум

На блискучі білі болі,

Білі блиски білих дум.

Зимним сяєвом залитий,

Задрімав зимою зруб,

Там дрімають білі думи,

Де в задумі дужий дуб.

Жовтий жах жадібним зором,

Задивився на буття,

Жне без жалю, жне без жовчі

Жмут журливого життя.

В’є в верхів’ях вільний вітер

Вічним велетням вінок –

На німій небесній ниві

Вовна порваних думок.

СИПЛЕ, СТЕЛЕ САД САМОТНІЙ…

Сипле, стеле сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг, –

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх.

Серед саду смерть сміється,

Сад осінній смуток снить, –

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено шумить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, –

Срібно стеляться сніжинки –

Спить самотній сад.

Д. Загул

Велика мить! Таємна мить!

Тобі, як богові, молюся;

Перед тобою я схилюся,

Як тільки подих твій злетить.

Люблю твій образ, той незримий

Ні для думок, ні для ідей;

Кохаю голос невловимий,

Такий нечутний для людей.

Хотів би я тобою бути,

І стати іскрою, як ти, –

І метеором промайнути,

І в вічність миттю перейти.

ЧОТКИ ЧАСУ

Нечутно падають чотки часу,

Як вічність молиться,

Приймає жертовну красу,

Як часточку од богомольця.

За нас невтомно молиться час

В небеснім притворі.

Вічність пропустить колись і нас

За обрії зоряні.

Чекаю на чатах початку дня,

Тепла і сонця.

Я знаю: вродить моя цілина,

Стодоли наповняться.

Я. Савченко

Ранок – Стремліннє. Південь – Роспука.

Вечір – Вміраннє.

Зустрічі Мертвих. Вічна розлука. Смертне співаннє.

Жданнє покою. Сум. Безнадійність. Туга жорстока.

Регіт безжальний, злобний, яхидний Білого Ока.

Східці таємні. Тиша. Мовчазність в круглій Печері.

Підеш у вічність сонно-безгласний. Замкнуться Двері.

Підеш од Сонця. Там не досягне Соняшна Влада.

Будеш дивитись вічно на себе в Чорні Свічада.

У ТЕМНОГО, ВІЧНОГО…

У Темного, Вічного ім’я нема…

Він спить непробудно, замкнувши Чертоги.

В Чертогах мовчазність страшна і німа.

У Темного, Вічного правди нема…

Проноситься Вічність безшумно, беззвучно.

Не зрушиться Тиша бездонно-німа.

І мертво в Чертогах, і мертво, і скучно.

І в Темного, Вічного Злоби нема…

Віки за віками минають, минають…

І ночі, і ночі, і ночі, і тьма…

.. Дракони вартують… Дракони дрімають…

* * *

Я тихий між ними, як привид, як тінь.

У деннім полоні прохожу кудись.

І маривом марю блакитних пустинь,

Де був я спочатку, де буду колись.

Над денним огніє страшний Огнепал.

Я денне зневажив – і тишу люблю.

Умер я красиво від Сонцевих жал –

І в деннім полоні красиво я сплю.

Я тону в незмірній глибинності снів.

Очей я не звожу нікому в мольбі.

І сонний прохожу крізь полум’я днів,

І сняться, і бачу стежки голубі.

Я мертвий між ними. Я привид. Я тінь.

Я тихий, я тихий. Я в казці чиїсь.

Хтось кличе, хтось манить з блакитних пустинь, –

Іду я, іду я… і буду колись…

СОНЦЕ ПІД ГОЛОВИ

Підпалимо небо – і кинемо душі в повітря!

В степах розгнуздаєм сліпого коня.

…Клекоче огонь нам – навіки повірте!

Співає земля.

Виходимо босі – і коси ми точим,

– Журба наша, гнів – огневий стрілольот.

… Ще й досі нам сниться, як вигнили очі

На твані болот…

Ще й досі ми бачимо: юрби на площах,

Розтерзані діти в залізних вікнах.

А вечір кривавий їх кров’ю полоще,

Хрипить на тілах…

Тепер нам великим – не плакать погребно:

В серцях наших теплих – ворота вікам.

Сьогодні ми вкриємось зоряним небом,

А сонце під голови нам

П. Тичина

Я СТОЮ НА КРУЧІ…

Я стою на кручі –

За рікою дзвони:

Жду твоїх вітрил я –

Тінь там тоне, тінь там десь.

Випливають хмари –

Сум росте, мов колос:

Хмари хмарять хвилі –

Сумно, сам я, світлий сон…

Вірю яснозорно –

За рікою дзвони:

Сню волосожарно –

Тінь там тоне, тінь там десь.

Припливеш, приплинеш –

Сум росте, мов колос:

З піснею про сонце! –

Сумно, сам я, світлий сон…

В. Чумак

Цвітом яблунь засніжена стежка.

…Білі-білі душі нарцисів…

На межі тиховійних узліссів

Перетнеться мережка.

Гомін буде. Розійдеться тихий.

… Білі-білі душі нарцисів…

На межі тиховійних узліссів засотаються сміхи.

ОБНІЖОК

Вранці – роси. Марити. Мовчати.

Колос. Шум. Волошки. Знов волошки. Материнка.

Конюшина. Смутку трошки.

Вранці – роси. Марити. Мовчати.

Люблю. Лелію. Обів’ю

Її – прозоро-мармурову,

Свою весну таку вирову в жагучі вінця переллю –

Весну свою;

І дзвінко з вінців будем пить

Отруту спрагло-пелюстками,

І будем п’яні, а за мить впадем осінніми листками

– за мить – любить.

КОНВАЛІЇ

Плачете? – плачте:

Свічка розтане на вшпиленнях башти –

Свічка розтане –

Смерть.

Келих востаннє пінявий вщерть.

Завтра: світанок

Вирине – легінь – вітати коханок,

Легінь – вітати

Смерть?..

Келих востаннє

Пінявий вщерть.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

До питання українського символізму