ДО МЕЛЬПОМЕНИ – КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК (65-8 рр. до н. е.) – ЗОЛОТА ДОБА ДАВНЬОРИМСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ – АНТИЧНІСТЬ – Хрестоматія
Любощів ніжний співець, як свій шлях життьовий перейшов я, –
Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя.
Мила вітчизна моя – Сульмон, на джерела багатий;
Дев’ятдесят іуди миль треба від Рима пройти.
Там я на світ народивсь, а щоб добре ти рік той затямив,
Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді1.
З діда і прадіда рід наш поважний із вершників римських,
Не випадковість, не гріш в люди виводили нас.
Парость не перша в сім’ї, – коли я на світ появився2,
Був уже брат у батьків, старший від мене на рік;
Але зірниця одна привітала народження наші,
День святкувався один, тільки на два пиріжки.
Був то один із п’яти, зброєносній Мінерві відданих
Днів, коли перші бої в цирку кривавлять пісок.
В ранніх зелених літах нас виховують пильно й дбайливо:
В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав.
Брат мій від літ молодих вінець красномовства вподобав,
Форуму сварки гучні вабили серце його.
Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба,
Муза до тихих пісень кликала душу мою.
Часто мій батько мовляв: “Не за хлібне ти діло берешся,
Славний Гомер, але й він так і помер нуждарем”.
Батькове слово узяв до душі я і, Муз призабувши,
Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі, –
Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,
Що б не почав я писать, вірші складались самі.
Роки тим часом минали – нечутною перше ходою,
Вільної тоги настав день для обох юнаків,
Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий3.
Нахили серця, проте, не відмінилися в нас.
Брат мій подвоїти встиг у житті своїм десять лиш років, –
Вмер, і я мав почуття, ніби себе я втеряв.
Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну,
Членом колегії трьох4 деякий час я пробув.
Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний5,
Не до снаги бо мені був той почесний тягар:
Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,
1 43 р. до н. е., коли обидва консули не дожили до кінця своїх повноважень.
2 Поет народився на другий день п’ятиденного свята Мінерви – 20 березня.
3 Тогу дозволяється носити з 17 років як знак громадянського повноліття.
4 Поліційна установа.
5 Відмовився від магістратської кар’єри. Курія – сенат.
А честолюбство мені завжди огидне було;
Сестри до того ж донські1 шептали про творче дозвілля,
Що уявлялось і так даром найкращим мені.
Як шанував, як любив я прославлених Римом поетів2!
В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував.
Слухав я Макра старого читання – про “Птахів” поему
Та про отрутних гадюк, та про цілюще зело.
Часто Проперцій мені довіряв свою сповідь вогненну:
Щира й правдива приязнь нас сполучала обох.
Басе, славнозвісний сатирою, славний гексаметром Понтік –
Спільники любі були тих товариських зібрань,
І незрівнянний Горацій втішав нас багатством мелодій,
Пісні химерно-тонкій рідну навчивши етруну.
Тільки на образ Вергілія знав я, і смерть передчасна
Вирвала раптом з життя приязнь, Тібулле, твою.
Галле, він твій спадкоємець, його спадкоємець – Проперцій,
Я в тому колі з’явивсь вже як четвертий співець.
Як я старіших колись, так мене привітали молодші;
Хутко Талія3 моя стала відомою всім.
А виступав я з читаннями перед громадою в Римі, –
Ледве чи й раз поголить бороду вправився я.
Хист мій співецький збудила прославлена в місті Корінна4,
Так неправдивим ім’ям владарку звав я свою.
Досить тоді написав я, та все, що вважав негодящим,
Сам я – суворий співець – кидав в огонь без жалю…
Правда, тоді як я йшов на вигнання, багато спалив я
Навіть достойних пісень, в гніві на Музу свою.
Серце було в мене чуле, покірне Еротові серце;
Часто з найменших причин поломеніло воно.
Але хоч був я такий, хоч займавсь од найменшої іскри,
Та на іменні моїм плям і чуток не було.
Маю не хлопцем мене одружили; немила та жінка
Дуже недовго жила шлюбним зо мною життям.
Друга її заступила; не смію догани їй скласти,
Але недовго й вона ложе ділила моє.
Третя й остання діждала зо мною поважного віку,
Та й на заслання мене випало їй виряджать.
1 Музи (Аоніди).
2 3 перелічених поетів ми знаємо тільки твори Горація, Вергілія, Проперпія, Тібулла.
3 Талія (грец. ваХаха – квітуча) – в елліністичному каноні муз – представниця комедії, яку зображували в постаті дівчини у легкому вбранні із скіпетром або пастушою палицею в правій руці, з плющовим вінком на голові. Поет починав свою діяльність, очевидно, з драматичних творів.
4 Корінна (Kopiwa, VI ст. до н. е.) – давньогрецька лірична поетеса.
Мав і дочку я єдину, і внуків од неї діждався,
Двох вона мала дітей, але і шлюб не один.
От уже шлях свій промірявши, батько помер мій спокійно,
Дев’ять десятків прожив він на своєму віку.
Гірко я плакав за ним, так оплакував сина свого б він.
Матері скоро своїй шану останню я склав.
Щастя їм випало, що мого горя вони не діждали,
Що мого вислання день їх в домовині застав.
Щастя й моє, що недоля мене не при них перестріла.
Не довелося старим гірко за мною тужить.
Та як від мертвих не тільки ім’я на землі зостається,
І від високих кострів тінь одлітає легка,
І як про горе моє прилине до вас поголоска,
І понад Стіксом мутним будуть судити мене, –
Знайте, кохані, тоді, що причина мойого вигнання –
Вчинок незважений мій, а не злочинство яке.
Мертвим належне віддав я; для тебе, читачу сердечний,
Знову продовжую я повість скорботну свою.
Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,
В кучері чорні мої позапліталася скрізь,
І переможний їздець на моєму віку олімпійський
Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком, –
Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи,
Де чорноморський бурун в західні б’є береги.
Кари моєї причина і так аж занадто відома,
Але про власну біду свідчить не вільно мені.
Зрада супутників, прикрості слуг – що я згадувать маю?
Лихо те тяжче було, аніж вигнання само.
Тільки ж дух мій не стих, не скорився лихій я негоді,
Скупчив всі сили свої – перетерпіти біду.
Бід же на мене звалилося стільки на суші й на морі,
Скільки зірок золотих в небі високім горить.
Давнє дозвілля, солодке життя довелося забути
І в непривичній руці зброю належну піднять.
Берег сарматський, суміжний із племенем гетів стрілецьким,
Зрештою нас привітав після набридлих блукань.
Зброя дзвенить тут довкола, та я, щоб недолю забути,
Насамоnні свою пісню складаю сумну.
І хоч нікого нема, хто б її привітав благодушно,
Але скорочує день, час забирає вона.
Дяка, о Музо, тобі, що живу я, страждання я зношу.
І що це трудне життя не підломило мене.
Ти-бо потіху даєш, ти приходиш до мене, як ліки,
І заспокоюєш ти серпе турботне моє.
Ежен Делакруа. Овідій у скіфів
Вождь і супутник єси: пориваєш мене від Дунаю,
На Геліконі мені місце почесне даєш;
Ти – це не часто буває – мені за життя ще з’єднала
Славу й потужне ім’я, шану посмертну співців.
Заздрість, що все сьогочасне принижує завжди і ганить,
В пащі неситій моїх не поглинула пісень.
І хоча наша доба породила великих поетів,
Але прихильні були людські й до мене уста.
І хоч на думку мою є багацько співців поважніших,
Поруч із ними й мене ставить ласкавий читач.
Передчування ж співецьке говорить мені – та чи правда? –
Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм.
Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з’єднали, –
Дякую красно тобі, любий читальнику мій.
Переклад з латини Миколи Зерова
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Що вам відомо про життя славетного римського поета Овідія?
2. Чим був спричинений гнів Октавіана Августа на поета? Як імператор помстився непоштивому підданцю? Як історія розставила все на свої місця?
3. Прочитайте елегію “Життя поета” зі збірки “Сумні елегії”. Про що в ній ідеться?
4. Опишіть життя Овідія на засланні. Якими художніми засобами поет створює сумну картину вигнання?
5. Як Овідій оцінює свою роль у римській літературі? Чи не помилився поет?
(2 votes, average: 5.00 out of 5)