До Дня Перемоги – “Мене війна веде все далі” – Літературна композиція за фронтовими поезіями Олеся Гончара

Л. Фурсова,

Учитель-методист

Дніпропетровська обл.

Мета: поглибити знання про Олеся Гончара; виховувати любов до, поезії, повагу до учасників Великої Вітчизняної війни, патріотизм, бажання вивчати літературу письменників рідного краю.

Обладнання: портрет О. Гончара у вишитому рушнику, репродукції фотографій, декорації для сценок, костюми для учасників монтажу, куточок письменника (журнальний столик, на ньому фото О. Гончара часів війни, книжки “Прапороносці” та “Фронтові поезії”), мелодії пісень воєнних років, відеокасета “Згадуючи Олеся Гончара”.

Звучить мелодія пісні “Священная война“.

Юнак 1.

Скрегоче залізом округа.

Смертю повітря хурчить.

Я знаю той ступінь напруги,

Коли вже ніщо не страшить.

Святе божевілля атаки

В тобі поглинає все.

Через яри та байраки

Незнавана сила несе.

Немає ні рідних, ні любих.

Нема ні жалю, ні тривог.

Байдужим стаєш до згуби.

Могутнім стаєш, як бог.

Дівчина 1.

Ці рядки написані 24-річним бійцем Олесем Гончаром. Таких атак було чимало у його фронтовому житті, бо йому, добровільцю студентського батальйону, довелося пройти через усі пекельні кола війни – від першого до останнього. Вогонь і перемога, оточення і два поранення, три медалі “За відвагу”, орден Слави, орден Червоної зірки…

Демонструється фото О. Гончара воєнних років.

Юнак 2.

Сніги! Не сніги, а ріллі,

Наорані смертю за мить.

І хлопець – одне вугілля –

Біля танка свого лежить.

Руку підняв до неба,

Крик занімів на вустах,

Бо жити б йому ще треба

В незайманих десь містах.

Ще б чути довкола себе

Той гомін прекрасних міст.

Бунтуючи, зняв до неба

Чорний кулак танкіст.

Юнак 3.

І руки його обгорілі

Не хочуть такого кінця!

І зуби аж сяють білі

На спаленій масці лиця!

Бо то ж недомріяна мрія.

То ж вірність його комусь –

Напис на танку біліє:

“Жди – я вернусь!”

Лине мелодія пісні “Где же вы теперь, друзья-однополчане?”

Юнак 4.

Мене війна веде все далі

Просторами чужих земель,

Де й наші птиці не літали.

Іду, мов давній менестрель.

Я вірю в пісню, як в молитву.

І смерть, здається, на війні

Щадить мене в найтяжчих битвах

За… недоспівані пісні.

Коли при спалахах заграви

Вночі, ввірвавшися у дзот,

Я дістаю із-за халяви

З піснями вольними блокнот.

І на трофейному папері

Лягає туга і печаль, –

Я наче відкриваю двері

У рідний дім, у рідну даль…

Дівчина 2.

“Олесь сидів біля міномета, обійнявши чорну його трубу правою рукою, і примруживши карі очі, замислений, тихо говорив:

Темніють доти

Чужі навпроти –

Нічого більш нема.

А там десь, дома,

Весна знайома

Зелені руки підійма.

Дівчина 3. Мінометники, надзвичайно строгі і навіть урочисті, слухали, затамувавши подих…. Олесь усе читав. Він читав і годину, й другу. А солдати слухали й дивувались, як це можна було звичайними словами виповісти те, що було у кожного на серці і про що, виявляється, могло розказать одне лиш людське серце…”

Звучить мелодія фронтової пісні “На безымянной высоте”, на її фоні дочитується вірш.

Юнак 4.

І, як сновидіння золоте,

Мені тоді сміється…

Наказ: “Вперед!” –

Я знов ховаю

Окопну лірику свою.

І в повен зріст – до того краю,

Де знову бути нам в бою.

Олесь Гончар. “Якщо лишуся живим, розповім про вас…”

Виставляє фото,,Гончар із фронтовими товаришами”.

Дівчина 4. “Про вас” – про своїх друзів, побратимів, з ким судилося Олесеві ділити важку солдатську долю. Після війни він виконав свою обіцянку: роман “Прапороносці” був написаний.

Олесь Гончар. “Думка про створення цієї книги вперше зародилася в Празі, в бурхливім травні 1945 року. Після грандіозних боїв… виникла книга, котру маєте перед собою”.

Дівчина І. Роман “Прапороносці” був відзначений Сталінською премію (після “культу особи” соромливо перейменовану в Державну премію СРСР), відзначений двічі: за “Альпи” і “Голубий Дунай” – 1947 року та за,,Злату Прагу” – 1948 року.

Дівчина 2. Українською мовою було понад 35 видань роману. Російською мовою – 45 видань. Він видавався також в Білорусії, Литві, Азербайджані, Грузії, Естонії, Латвії, Молдавії, Туркменистані, Чувашії…

Дівчина 3. Понад 50 разів трилогія “Прапороносці” виходила також мовами інших народів світу: 7 разів роман видавався в Угорщині. 5 разів у Болгарії, 3 рази – в Румунії, Польщі, Югославії, 6 разів – у Німеччині, 8 видань у Китаї, а також у Кореї, Монголії, В’єтнамі, Албанії, Англії.

Звучить пісня “Темная ночь”.

Юнак І.

Здрастуй, мій сонячний краю,

Ти снишся мені і тут.

Серцем щодня я літаю

До тебе, за бистрий Прут.

Як пишуть листи солдати,

Тужливо стає мені.

Кому ж мені написати.

Якій догукнути рідні?

Юнак 2.

Той – мамі, а той – дружині,

Той – сестрам, а той – братам.

А я напишу – Україні!

Сонцю її і степам.

Сивим, як згадки, могилам.

Що тонуть в імлі голубій,

Шляхам, окутаним пилом,

Якими пішли ми в бій.

Юнак 3.

Бачу далекі вершини

В тумани повитих Карпат.

Може, моя то Вкраїна

Біліє черідкою хат?

Слово, в бою огрубіле,

У тому краю забрини.

Де вишні в убранні білім

Мене виглядають з війни.

Дівчина 1. Перечитавши свої фронтові поезії і досить скромно їх оцінюючи, автор, однак, вважає, що ці давні, подеколи, може, й кострубаті рядки – як не дивно – зберегли й через десятки літ свою первісну емоційну наснагу, внутрішню щирість, отже, й мають право на зустріч із читачем.

Дівчина 2. “Поетичний пунктир походу” – так було колись названо твори цього фронтового циклу, і, здається, й сьогодні з таким визначенням можна погодитись. Людина, як відомо, перебувала на фронті в умовах виняткових, вкрай суворих, обставини складалися так, що навіть натурам з художніми нахилами дуже рідко випадала можливість для творчою самовияву. А душа ж прагнула виповісти свої почуття, відгукнутись на довколишнє, хоча б нашвидкуруч зафіксувати – для себе, для друзів – своє пережите.

Юнак 1. Ось так це й народжувалось. Якісь згустки юнацьких вражень тут знайде читач, замальовки інтимних настроїв, тих чи тих душевних станів одного з учасників походу.

“Конспекти почуттів” – ще й роман мовилось про ці віршовані мініатюри. Той, хто знає роман “Прапороносці”, певне, помітить, що “Фронтові поезії” автора часом уже несли в собі зародки, ембріони тих образів, які згодом дістали свій розвиток у трилогії. Мріялось тоді авторові, що ця книжка в нього буде першою, а вийшла вона друком – через сорок ліг.

Отже, ще один голос звідти, з далекого…

Олесь Гончар. Ті, за чиїми плечима фронти, безмірні далечі визвольного походу, сподіваюсь, знайдуть у цих юнацьких довірливих записах щось близьке своєму серцю, а можливо, чимось доторкнуться ті рядки й душі тих, кому випала інша доля, хто виростав і формувався уже по цей бік золотого екватора Перемоги…

Лине мелодія пісні “Синий платочек”.

Юнак 2.

Без краю топкі болота,

Без краю пагубні озерця.

Перед очима встала та,

Що лицар звав би: дама серця.

Не у сталевім сяйві лат.

Як рицарі століть далеких,

Іде із лайкою солдат,

Розхристаний, на небезпеки.

І тільки вірність в серці чистім,

Як давні рицарі, несем

В непроходимості багнисті

По трасах, мощених вогнем.

Брянський. …І найвища, по-моєму, краса, це краса вірності. І хай би довелось мені ще бути на фронті двадцять, тридцять років… Бути ще сім раз пораненим… Посивіти, постаріти, а я все залишався б їй вірним.

Сагайда (підсідаючи до казанка). Знову краса вірності. Ти віриш у казку, Юрко! Затявся отак і віриш, а коли розібратися, то ти вже забув, яка вона й була насправді… Подумати: третій рік ні листа, ні фотографії!

Брянський (задумливо). Так, третій рік, Вона теж училась зі мною на фізматі. (До Черниша). Уяви собі, Женю, – три роки ми з нею сиділи поруч, на одній лаві. Ми вже так знали одне одного, що навіть думки одне одного вгадували безпомилково. Власне, у нас було не дві. а одна думка, поділена на двох. Я міг би кожен її погляд перекласти на мову і записати з точністю до єдиного слова. У нас не було мого і твого. У нас було тільки наше. І ми знали, що так буде все життя… Через місяць після початку війни мене вже поранило. Я лікувався в госпіталі під Смоленськом, і Шура тоді мені написала. Але незабаром німці захопили Мінськ. Нас повезли глибше на схід. А вона? Вона… Нічого не знаю. Пам’ятаю тільки її останні слова: “Коли тебе не буде, Юрасю, я ні з ким не зможу… До самої смерті буду сама!”

Сагайда. І ти віриш?

Брянський. Вірю. Вірю, бо знаю, що це не може бути інакше. Це не самовпевненість. Звичайно, вона може зустріти красивішого за мене, розумнішого і ще мало чого… Але я глибоко переконаний, що… серця… саме такою серця не зустріне. Бо немає на світі двох абсолютно однакових сердець. А Шура любила саме таке, як моє… Тисячами різних граней світиться кожне людське серце. І от тільки в нас, між нами, ці тисячі граней усі, то останньої, світилися… однаково, вірніше – гармонійно, співзвучно. Я теж після неї бачив багатьох дівчат, навіть красивіших за неї, навіть справжніх красунь, але жодна з них не була схожа на неї, не могла зрівнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в світі, ні, я не ідеаліст. Але саме таку, а не інакшу, не гіршу і не кращу, я тільки й можу любити, і для мене в цьому розумінні вона найкраща в світі. Тому я так вірю і собі, і їй… І я радий, що вродився таким… єдинолюбцем – чи є таке слово? Як нема, хай буде, – бо це саме єдинолюбство робить мене багатим і сильним. Я відчуваю себе завжди багатим і сильним. От чому я й говорю, що найвища краса – це краса вірності. Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями.

Сагайда. Все це ти вимріяв собі по окопах, друже. Хай навіть була вона такою, але звідки ти знаєш, якою вона стала тепер? Три роки, три таких роки! Все летіло шкереберть, все на очах мінялося, і тільки твоя любов ні? Ха-ха… Грані, гармонія сердець… Бачив я, чим кінчалися ці гармонії!

Брянський. Ти маєш на увазі себе?

Сагайда. Хоч би й себе… а інші? А сам ти зараз хіба той, що був? Ти продовжуєш її любиш просто… з своєї рицарської впертості. Дама серця! Вічна! Незмінна! Ех, друже, друже… Ти й сам не помічаєш, що любиш уже не так її, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодість. Хай чудову, але все-таки – казку!

Брянський. Хай навіть так. Хай навіть казка. Але ця казка світитиме мені все життя.

Черниш. Отже, виходить, ти ідеаліст?

Брянський. В цьому – можливо.

Сагайда. А якщо і вона тебе ще кохає, – то теж лише уявного, теж казку. Фантазує дівчина, обточуючи нам міни десь на Уралі чи за Уралом… Яким тебе задумає, таким ти їй і приснишся. А насправді? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до війни і яким саме й кохала. Ну хай ти, як інші, романів по госпіталях не крутив, прапор свого кохання тримай високо, але… що не кажи, Юрію, а ти теж загрубів на фронті, осолдафонився… Невже станеш заперечувати?

Брянський. Можливо, до певної міри. Володько, ти маєш рацію. Може, в серці нема тої вразливості, тої ніжності, що була… Скільки нових звичок, скільки грубих, жорстоких пристрастей пустили в ньому коріння… Багато що зійшло з кров’ю, згоріло в серці за ці роки… А може, і не згоріло? Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим?

Черниш. Я певен,- що якби матері побачили, якими стають їхні сини на війні, вони не впізнали б нас… Вони й не уявляють собі, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцію встигає вона пройти… Повністю цього не збагнути нікому, хто сам не був тут, а знає війну тільки з фільмів та розповідей, хай навіть найправдивіших… Щоб це збагнути, треба – пережити.

Демонструється відеоуривок із спогадів про Олеся Гончара; по його закінченні звучить мелодія пісні “Десятый наш десантный батальон”.

Юнак 3.

Опалений полум’ям бою,

В диму покоптілий гіркім,

Городись, піхотинцю, собою,

Солдатським званням своїм.

Гордися, що в бурю й негоду

Женеш ти прокляту орду,

Що спиш у тяжких походах

Кілька хвилин на ходу.

Дівчина 3.

Що біль поразок і горе

Найперше на себе поймав.

Гордись, що в найтяжчу пору

Надію у серці мав.

Що й чорту було б не під силу, –

Усе ти витримать зміг.

Ти пекла пройшов горнило

І все-таки – переміг!

Звучить пісня ” День Победы”.

Дівчина 2. Рота за ротою проходить полк по празькому бруку. Ряди вже заповнено, вже по них й видно, чого коштували полкові плацдарм і долина Червоних Маків, Альпи і тисяча інших боїв. Проходить він, затамувавши в собі нехитні свої присяги і мрії.

Дівчина 3. Рядовий і звичайний, схожий на силу-силенну полків, що проходять тут у цей день.

Юнак 1. Монолітною зімкнутою колоною, при розгорнутім прапорі, обличчям до сонця…

Юнак 2. Випробуваний всім.

Юнак 3. Готовий до всього.

Юнак 1.

Я завтра їду в Україну,

Яку покинув так давно.

Цілую, ставши на коліна,

Своє полкове знамено.

Юнак 2.

Дивлюсь на нього я востаннє

У нез’ясованій журбі.

Всю кров мою, мої скитания

Воно зібрало у собі.

Олесь Гончар.

Прощай, мій стяг, і не тьмарися:

На багрянім твоїм крилі

У дзвоні, в зойках пронеслися

Моїх поривів кораблі.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

До Дня Перемоги – “Мене війна веде все далі” – Літературна композиція за фронтовими поезіями Олеся Гончара