ДИВОВИЖА – БОРИС ОЛІЙНИК

ДИВОВИЖА

Про світ увесь казати не берусь,

А все ж траплялась і мені нагода

У світі многоликім побувати,

Що гув, як вулик, у стонадцять мов,

Дивуючи одмінністю ландшафтів,

Повір’їв, рас, і рис, і кольорів.

Та з-поміж див, дивин і дивовиж –

Одне –

Ніяк збагнути не в спромозі.

І щоб сказати: надто вже замудре,

Так ні ж – простішого дарма й шукати!

…Є тип людей, чи, пак, стереотип,

Що зустрічається у кожнім краї

Клішований:

В Канаді чи у Штатах,

В Японії, на Фіджі чи в Парижі

(немовби їх з держави у державу

Везуть поперед тебе: тільки вчора,

Здається, у Нью-Йорку розвітались,

А він уже у Бельгії стрічає,

Хоч в іншім строї, а з лиця – той самий).

З ним вельми легко увійти в контакт:

Говорить мовами усього світу,

Достоту жодної не знаючи.

Одначе

Для діла – саме стільки, скільки треба.

(Для серця ж…

А до чого тут воно,

Коли про діло йдеться?)

Як правило, натурою широкий,

Без комплексу місцевих сентиментів,

Він незлобливо, зверхньо посміється

Над вашим і тутешнім пережитком,

Чи, “хай по-твоєму,- патріотизмом”.

Обніме широко,

Через моє плече

На власну позираючи лівицю

З годинником японським: чи не довго?

І тільки вже біля самого трапу,

Одвівши очі, кине мимохідь:

“Ну, як воно ведеться там у нас…

У вас, пробачте, як тепер живеться?”

І, схаменувшись, похапцем наклеїть

Зневажний сміх модерного хлопчини,

Що вчасно збувсь наїву хутірського;

“Усе ще там… про корінь гудемо?”

І, жестом міжнародним поплескавши

По рукаві, пластмасове докине:

“Ну що ж, давай… Лети в своє гніздо.

Салют усім!” – і кроком діловитим

Господаря, вважай, усього світу

Сягнисто рушить у людський загал.

І тільки на якомусь перехресті,

Упевнившись, що я його не бачу,

Він раптом опаде, немов листок,

Прибитий вітром із чужого саду.

Прижухло-сіре, в кожнім регіоні

Однакове, притерте до ландшафтів,

Розтане між відсталих автохтонів,

Що поспішають до свого гнізда.

Від них несе міцним робітнім потом,

Чужим вином, наїдками чужими,

Які для кожного із них – свої.

І, доторкнувшись їх живої плоті,

Воно зів’яне, як стара газета,

Прочитана і кинута в смітник.

…Стоїш, розгублений: чи був насправді?

Та був же, але наче… й не було.

І тільки у бензиновому смозі

Лишився присмак диму сигарети

Та в присмерку – якісь чи то дві крапки,

Чи очі.

І невловна тоскнота

Чогось реального: “Ну, як воно тепер

У нас… у вас, пробачте?”

…Літак припав до рідного бетону.

Зітхнуло серце: слава богу, вдома!

Виходжу легко із аеропорту,

А він… уже біжить назустріч радо

І, міжнародним жестом поплескавши

По рукаві,

Одною з мов планети

(здається, українською сьогодні)

Гука бадьоро:

“Ну, здоров… Салют! То як воно

Тепер у нас там… пробач, у них

Живеться?”

І вже хазяйновито закида

Твою валізу на моторну тачку,

І щось крізь награно бадьору маску

Прислужливо-лякливе прозира,

І в двох кутках, де мають бути очі,

Жовтіє туга двох листків промерзлих,

Прибитих вітром із чужого саду,

Яким немає вороття назад.

Бо де той сад – забулося давно.

…Страшніше смерті, як нема де вмерти.

Коли для всіх однаково ти свій,

Чужим для всіх лишаючись одначе.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

ДИВОВИЖА – БОРИС ОЛІЙНИК