Дитячий фольклор у контексті зимової календарної обрядовості українців

Н. Сивачук,

Кандидат педагогічних наук

Умань

Автор порушує питання світоглядного уявлення українців про участь дітей у зимовому обрядодійстві; визначаються провідні мотиви колядоспівів, щедрівок, посівальних пісень. Участь дітей у зимовому обрядодіистві розглядається як своєрідна школа спілкування, де діти вчаться розуміти себе у світі і світ у собі.

The author deals with the problem of the Ukrainians’ world outlook on the children’s participation in winter ritual activities, identifies the main themes of Christmas chorales, New Year’s day chorales and “sowing songs”. The children’s participation in winter rituals is considered as a specific school of communication, when children learn to realize themselves in the world and the world in themselves.

Світоглядне уявлення українців про участь дітей у зимовому обрядодійстві

У зимовому обрядодійстві брали участь усі члени сільської громади, проте особлива місія належала молоді, а надто дітям. Як свідчать етнографічні, етнопедагогічні, фольклористичні дослідження, в час Святої Вечері ніхто не мав права кудись іти, щось позичати, ходити до сусідів, але діти (10-15 років) у цей час “в обов’язковому порядку носили “Вечерю” дідуньові, бабуні та хрещеним батькам. Звичайно, коли близько, а коли далеко, то це робилося на перший день Різдва разом з батьками. Зараз по Вечері мати споряджає дітей з “Вечерею”. Кладе в миску паляницю чи книша, а в деяких місцевостях три калачі, трошки куті, вареників та інших страв, зав’язує в хустку й діти “несуть Вечерю”. Прийшовши до хати, а їх завжди ждали в ту пору, казали: “Будьте здорові з Святим Різдвом! Тато й мама просять на Святу Вечерю, й я прошу”. Миску з “Вечерею” ставили на стіл, потім підходили до дідуня та бабуні чи хрещених батьків і цілували руку, а ті їх (дітей) у голову, казали дітям: “Дякуємо татові, мамі і тобі, сину, чи онучку (вам, дітоньки). Хай Господь дасть вам усім здоров’я, а померлим панування на небі!”

Після цього роздягали дітей, саджали за стіл і приймали Святою Вечерею. По цій вечері обдаровували дітей дрібними грішми, яблуками, горіхами, насінням та цукерками (останнім, звичайно, уже в наші часи).

По цьому бабуня розв’язувала хустку, міняла свою “Вечерю”, зав’язувала знову й виряджала дітей додому чи до хрещених батьків.

Декому здається, що це звичайна ввічливість. Насправді це дуже стародавній звичай часів родового (кланового) побуту й мав у давнину неабияке значення.

“Нести Вечерю” – це значить шанувати старійшину (найстаршого в роді), ділити надію, долю, добро, багатство зі старшим роду, а разом – це нести вечерю й для “Діда Лада” – духа, найстаршого опікуна не родини, а роду” [10, 36].

Кордоцентризм є основною рисою дитячих колядок. Різдвяне благоговіння дорослих перед Богом, людьми та природою передається дітям, адже всі чекають народження Богодитяти, тому у великій пошані діти-колядники, вони сприймаються по-особливому на рівні ангеликів. Старовинний колядковий мотив переправи через міст, маски учасників дійства є ознакою того світу, світу мертвих, які в колі ритуальних обрядодійств, у вербальній магії українців бачаться сильнішими від живих.

Особливо пошановувалися малі хлопчики, які ще до схід сонця ходили з віршами-віншівками по селу і вітали зі святом близьких родичів та сусідів:

Я, маленький хлопчик,

Ізліз на стовпчик,

У дудочку граю,

Христа забавляю [5, 157].

Таку віншівку виконували найменші діти, старші мали інший текст, оскільки їм негоже було обмежуватися подібним репертуаром.

Праукраїнці вірили: якщо в цей день першим переступить поріг хлопчик, то вестиметься в господарстві увесь рік, якщо ж до хати увійде (“всунеться”) дівчина чи жінка, – господу чекає якась біда.

Вважається, що всі побажання, які висловить дитина у колядці, обов’язково збудуться, бо “їх вустами глаголить істина”. Колись надавалося великого значення грунтовній підготовці дитини до колядування та щедрування, оскільки старші дуже прискіпливо ставилися до того, як дитина виконує колядку, який її спів, манера виконання, чи адекватний провідний мотив твору до віку виконавця. Винагорода за спів чекала на старанного виконавця, адже висока природня естетика співу в українського народу висувала вимоги і до вокальних даних колядників. На своєрідності ставлення наших пращурів до винагороди за спів варто зупинитись окремо. Колись їй надавали значної ваги, вона була не милостинею, не платнею, а особливою пожертвою Богові, його посланцям за виконання хвальної пісні. Л. Л. Залізняк стверджує, що в давнину саме так розцінювали гроші, що їх давали кобзарям за спів містичних гімнів. У наших пращурів “існував культ слова, яке вони наділяли фізичною силою. Сила вождя і його війська прямо залежала від кількості священних гімнів, складених і прочитаних поетом-жерцем” [8, 137]. Відповідно до цього міра статку в обійсті, рівень добробуту, врожаю, здоров’я членів родини безпосередньо залежать від кількості та якості хвальних пісень-колядок чи щедрівок на адресу господаря та його сім’ї.

Провідні мотиви дитячих колядок

Участь дітей у зимовій обрядовості робила ці свята ще більш урочистими та світлими. З поезії дорослих прийшли у дитячий фольклор основні теми та мотиви колядок і щедрівок, проте дитячі пісні вирізняються своєю специфікою, своєрідною манерою виконання.

Колядка – це різновидність календарно-обрядового обхідного пісенного фольклору, який супроводжував святковий обряд колядування.

О. О. Потебня вважав, що колядки в добу язичництва були приурочені до весняного новоріччя, в них часто згадуються сівба, оранка тощо. Під впливом християнського календаря час виконання колядок наближено до зимового повороту сонця на літо, відколи день починається збільшуватися. Ця пора у багатьох сусідніх народів відзначалася як свято народження сонця і мала назву одного ж кореня з українською – “календа”. Тому одна з поширених версій пояснення назви колядка така: вона запозичена українцями у римлян або греків [12, 364]. Так, Ф. Колесса вважав, що ця назва походить від римської назви Calendae, М. Грушевський пов’язував її генезу з грецьким “колянта”, а О. Знойко зазначав, що слово “коляда” пов’язано з іменем язичницького божества Коляди.

У дитячому репертуарі є багато колядок релігійно-біблійного змісту.

Бог предвічний народився,

Прийшов десь із небес,

Щоб спасти люд увесь,

І утішився.

Особливою любов’ю, благоговінням перед новонародженим Богодитям пронизана колядка “Нова радість стала”:

Нова радість стала, що на небі хвала,

Звізда ясна над вертепом увесь світ осіяла.

Де Христос родився. З Діви воплотився,

Як чоловік пеленами убого повився.

До основного тут органічно вплітається мотив незнищенної любові до України-неньки.

Зазвичай діти починали співати з дозволу хазяїв. Ставали коло “застільного вікна” й питали: “Кому колядувати?”

Коли в хаті були діти, то господарі відповідали:

– Іванкові, Марійці!

Називали справжнє ім’я своїх дітей. Тоді гуртом гукали:

– Добривечір!

Ой у полі край дороги

Там Іванко оре поле…

Ой дай, Боже!

Оре поле, засіває,

Своїх волів поганяє…

Ой дай, Боже!

Своїх волів поганяє

Та й ласкаво промовляє:

Ой дай, Боже!

Сонце гріє, пригріває,

Вітер віє, повіває…

Ой дай, Боже!

А Іванкова пшениця

Спіє, спіє, поспіває…

Ой дай, Боже… (10, 44]

Як бачимо, колядка славить одну з найістотніших чеснот українця – любов до праці на землі, та й найзаповітніша мрія кожної чесної селянської родини – бачити своїх дітей справжніми хазяями, господарями своєї землі, хлібодарами. Саме любов до землі рятує нашу націю від загибелі. Земля зранена війнами, понівечена Чорнобилем, з останніх сил тримає нас, своїх люблячих дітей, не дає впасти в чорну безодню зневіри та голоду.

Землеробські мотиви звучать у багатьох інших колядках, де постає образ вола, кози (козельчика) як символів землеробської праці та родючості, наприклад:

Коляда, коляда,

Дай, дядьку, пирога!

Як не даси пирога,

Візьму вола за рога

Та виведу на моріг,

Та виломлю правий ріг.

У ріг буду трубити,

Волом буду робити,

Хвостом буду поганять

Та на гречку орать.

Добривечір! [5, 112]

Образ кози прийшов у дитячу колядку з обрядових пісень дорослих, його суть вчені пояснюють таким чином: “Первісний хлібороб добре знав циклічне коло трансформацій хліба (зерно-колос-зерно), але не вмів матеріалістично пояснити продуктивну здатність землі оживляти “мертве” зерно і надавати йому нової якості. У рамках міфологічного світогляду це протиріччя розв’язувалося шляхом створення особливого інституту культових посередників-стимуляторів і носіїв родючості. До цих демонів вегетації належить і міфологічний образ “кози”, представлений у традиційній ритуалістиці слов’ян” [17, 260]. Коза була символом родючості та невичерпності життєвих сил, у дитячій колядці – учасницею дитячих забав:

Біг козельчик

На старосельчик,

Наставив ріжки –

Дайте пиріжки!

Добривечір! [5, 134]

У минулому дуже популярними серед дітей були колядки з апокрифічними мотивами, нині, у зв’язку з соціальними, політичними змінами, переоцінкою моральних цінностей нації, вони знову повертаються до життя, стають популярними у дитячому середовищі:

Ірод-цар за людьми ганявся,

Він за ними дуже побивався,

На сіделці не вдержався.

З кобильчини увірвався

Та й упав на шлях.

Іродиха як теє зачула,

Обірвалась у неї потуга.

Зірвалася з печі боса

Та, як є, простоволоса –

Йому навздогін.

В українській родині справіку ведеться так, що дідусь та бабуся з особливою ніжністю ставляться до своїх онуків, а ті, в свою чергу, відповідають їм любов’ю, турботою, милосердям.

Традиційно в українській родині дитя спочатку вчилося колядувати найближчим та найдорожчим людям – бабусі та дідусеві. А коли дорослішали, мужнішала і їхня колядка, набирала срібного голосу:

Ой дай, Боже, святок діждати,

Підем до діда колядувати.

А в нашого діда є багато хліба:

Два стіжки жита, а третій – пшениці

На паляниці,

А четвертий – гречки на гречаники,

А п’ятий – вівса та й колядка вся.

Добривечір! [5, 145].

Є ціла низка дитячих колядок, присвячених дядькові, дядині, вони часом мають дещо іронічний характер, оскільки родинні зв’язки передбачають поблажливе ставлення дорослих до малечих кпинів:

Сидить дядько на стільці,

Убувається в постольці,

А дядина без запаски

Да полізла по ковбаски.

Здоров, дядько, ізноси,

А мені дай ковбаси [5, 136].

Окрім діда, бабусі, дядька та дядини, колядки адресувалися ровесникам-односельцям, друзям, подругам:

Бігла Маруся по льоду,

Загубила коляду.

Ти, Оленко, не гуляй

Та коляду пошукай.

Будьте здорові, з Різдвом! [5, 148].

Часом дитячі колядки ровесникам тяжіють до жанру дражнилки, наприклад:

Бігла свиня по льоду,

Загубила коляду.

А ти, Грицю, не гуляй –

Коляду йди позбирай.

Часто до основного мотиву дитячих колядок приєднується мотив саморекомендації:

Коляди, коляди,

Боя в батька один.

Коротенький кожушок,

Дайте, тітко, пиріжок,

Бо як мені не да сте,

То й самі не з’їсте [5, 124].

Дівчачі колядки з мотивом саморекомендації відрізняються особливою поетичністю:

Я маленька панночка,

Як у полі фіалочка,

Раненько встаю,

Оченята протираю,

З празничком поздравляю [5, 157].

Дослідники дитячого фольклору вважають мотиви побажання та віншування другорядними, допоміжними, які, по суті, є “підходом до прохання про винагороду або погрози в разі відмови” [6, 104], а генетично називають їх піснями-заклинаннями, щодо прохання, то воно є нічим іншим як вимогою обрядового подаяния. За словами А. В. Чичерова, “традиції категоричності вимоги генетично пов’язані з магією слова… зберігалися і розвивалися в пізніший час вже поза зв’язком з віруваннями, цілком на основі побутових взаємин і ставлення до колядування як до розваги, утіхи, що встановлювалось у XIX ст.” [6, 106].

Прохання про винагороду в багатьох колядках поєднується з гумористичними гіперболізованими погрозами рознести хату, зарубати гусака, вибити око, взяти бика за рога, збити бику правий ріг:

Давай, дядько, пиріжок.

Як не даси пиріжка,

Візьму вола за рожка

Та поведу на лід,

Зіб’ю правий ріг.

А в ріжок буду трубити,

А хвостиком поганять,

Сюди-туди боронить.

Добрий вечір! Дайте книш! [5, 127]

Зазвичай в минулі часі перед Різдвом у Пилипівку діти постували разом з дорослими, ходили до сповіді, причащалися, тому обрядова їжа святкового столу була для них давно очікувана, така бажана, надзвичайно смачна, тому так доскіпливо колядники перелічують меню:

… Пиріжок,

Грудочку кашки,

Кільце ковбаски.

Ще й того мало –

Дайте все сало… [5, 133].

У цих календарних творах маленький колядник часом постає школяриком, для якого навчання є невимовною мукою:

У неділю родивсь,

У вівторок хрестивсь,

У середу рано

Мене в школу віддано.

Біжу-біжу, плачу,

За сльозами світа не бачу.

Вибіг я на поріг –

Запах мені пшеничний пиріг.

Я пирога не хочу,

Дайте мені шажок у руки –

Я вгору підскочу [5, 155].

Іноді текст дитячої колядки набував саркастичного спрямування, це відбувалося тоді, коли господарі залишалися байдужими до старанного дитячого поздоровлення, або проявили скупість, обдаровуючи дітей:

А в пана, пана

Собака п’яна

Лежить на санях

В червоних штанях

І люльку курить,

Та й пана дурить [5, 144].

У середовищі сільських дітей авторитет мав той, хто дотримувався законів дитячої громади, не здійснював аморальних вчинків, слухав батьків, був працьовитим, стриманим, милосердним, чесним у ставленні до ровесників. Аби дати гідну оцінку негативному вчинку товариша, діти могли заспівати відповідну колядку:

Бігла свиня по льоду,

Загубила коляду.

А ти, Грицю, не гуляй –

Коляду йди позбирай [5, 148].

Як бачимо, “величальні мотиви дитячих колядок майже цілком зникли.., величання набрало жартівливого відтінку” [6, 105].

У сучасних бойківських дитячих колядках “поряд з проханням про винагороду є найрізноманітніші висловлені побажання господарям дому матеріального достатку, здоров’я, довгих і щасливих років життя… дуже популярними серед дітей Дрогобиччини є віншівка-приспівка такого змісту” [18, 10]:

Господині най жиє,

Дай їй, Боже, здоровлє.

І ще раз най жиє,

Дай їй, Боже, здоровлє [18, 11].

У центральній Україні, на Черкащині зокрема, колядки на зразок “Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця, а без меду не така, дайте, дядьку п’ятака” співається малими дітьми, старші надають перевагу колядкам біблійного змісту. Господарі теж пригощають багатшими дарами тих, чия колядка змістовніша, мелодійніша, старанно виконана та ще й відображає велич народження Богодитяти.

Новорічна обрядовість. Дитячі щедрівки

Якщо міфологічна основа українських колядок пов’язана з народженням всесвіту та божеством Сонця, то свято Нового року звеличує культ Місяця, який, за спостереженнями людей, мав неабиякий вплив на вирощування врожаю. І понині українці намагаються саджати рослини відповідно до місячних фаз. Згідно із світоглядними уявленнями наших предків, на Новий рік “Щедрий бог сходить з неба на селянську ниву, у селянську хату, в господарство, до худібки. Його зустрічають у хатах дід-Ладо та духи померлих, що прийшли з поля й лугів і є у цей час у дідухові-снопові, на столі, у сіні-соломі. Цей Щедрий бог усе бачить, усе знає, але його бачать лише Ладо та інші духи по-мерлих та ще худоба” [10, 115]. Новий рік в українців справіку мав господарський зміст, оскільки вся ідея свята спрямована на “ублагання Щедрого бога, що в ту ніч невидимо сходив до хлібороба, до скотаря, оглядав його господарство, худібку, розмовляв з нею, оглядав його поля і переселяв добрих духів-ладо, душі покійників, роду чи родинні хліборобські ниви… Усі дії новорічної ночі та Нового Року – це магічні дії, у цю ніч відкрите небо і відтіля можна випросити, чого тільки бажаєш” [10, 126].

Складовими новорічного циклу свят є: “Щедрий вечір”, “Маланка”, “Василь”, “Новий рік”, “Голодна кутя”.

Щедрий вечір часто ще називають Маланкою. Ю. Федькович писав, що Маланка була дочкою язичницької богині Лади (землі), сестрою місяця та втіленням вологи, що сприяє врожаю. “Маланка-мила її звали тому, що цілому світу була вона мила, бо цей світ квітами і зеленим листом уквітчала. А тому що лихий змій всім чинив зло, то він і завзявся Маланку – сестру місяця – та в своє царство запроторити. Він її таки врешті украв, в той час, як її брат – Місяць – був на полюванні. Але у діда змія її знову викрав перший брат Безсильчик (у нас на Гуманщині звався Черчик) – Васильчик і з нею одружився. Отож святкування Маланки мало символізувати весну, що вирвалася з неволі”, – пояснює розвідку П. Курінний, визначний історик, організатор музейної справи на Уманщині, разом з молодим Миколою Бажаном об’їздив усі села Уманщини, збираючи мистецькі скарби та фольклор [10, 124]. У піснях про Маланку обов’язково згадуються річка, озеро, криниця, куди ніби Маланка йде по воду, де вона має мити посуд. Такий мотив є свідченням зв’язку її з водою:

Наша Маланка господиня,

На ополонці ложки мила,

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

На ополонці ложки мила,

Ложку, тарілку упустила.

Ложку, тарілку доставала,

Шовковий фартух замочила [7, 50].

Маланкою закінчувалися Святі вечори, коли нічого не можна було робити по господарству, окрім догляду за худобою. До щедрої Вечері готуються з полудня, все миють, прибирають, чистять. Особливо шанують у цей вечір піч.

На Поділлі вважали, що раз на рік, напередодні Нового року, піч, коли сплять господарі, обов’язково має розродитися і піти в танок. Щоб їй легше було танцювати, тієї ночі ніхто не спав на черені. З нього вимітали зерно і не покривали. А з печі виймали посуд, вимітали попіл та вичищали сажу. З цього приводу казали:” Треба догодити печі, щоб добре берегла оселю” [14, 439]. На святковий стіл готують “м’ясні та мучні страви: квасок, печеню, ковбаси, кишку, млинці, вареники, тощо. Млинці є обов’язковими. Старі бабусі з’ясовували: щоб сонечко так землю припікало, як вогонь млинці, і щоб навесні й улітку все так росло, як тісто на млинці” [10, 116]. Вечерю урочисто споживають, ведуть розмову про минулий рік, поминають предків, бажають їм Царства Небесного, а присутнім – щастя та здоров’я.

У цей же час, поки не смеркло, діти ходять від хати до хати і починають співати щедрівки, народні обрядові величальні пісні на честь початку нового хліборобського року [12, 745].

Мотиви дитячих щедрівок близькі до колядок, але тут перевага надається темі господарській, адресуються вони родичам, ровесникам. Особливо багато щедрівок призначалися дядькові та тітці:

Щедрик-ведрик,

Дядьку Петрик!

Тітко Варко,

Виносьте підпалка!

Виносьте ковбасу,

Бо хату розтрясу!

Виносьте книш,

Бо впустимо в хату миш!

Добривечір! [5, 160]

Як бачимо, у цій щедрівці, як і в розглянутих нами колядках, присутній мотив прохання у поєднанні з жартівливою погрозою. Часом тітка чи дядина беруться дітьми на кпини, можливо, через скупість дарів для малих щедрувальників:

… – Чи спекла, чи не спекла,

Неси, тітко, до вікна.

А в дядька, в дядька

Дядина гладка,

Не вміє встати,

Ковбаси дати.

А дядько устав

Та й по кільцю дав [5, 179].

Є щедрівки, які адресовані бабусі та дідусеві, з обіцянкою у майбутньому віддячити працею за подарунок:

Ой зелений моріжок,

Винось, бабо, пиріжок.

А ти, діду, ковбасу.

Літом коней попасу.

Не лінуйся встати,

Пирожину дати.

Кищину в Мишину,

Десяточку в калиточку [5, 181].

Іноді діти вдаються до хитрощів і тоді в тексті щедрівки звучить посилання на батьків, які нібито послали дитину щедрувати і чекають з нетерпінням на так званий “дохід”, подання за спів:

Батько сварився,

Щоб не барився,

Мати казала,

Щоб дали сала [5, 163].

Часом щедрівники називають господарям своє ім’я, наприклад:

Щедрик-ведрик,

Толя й Петрик

Стежку торують,

Ходять-мандрують.

Людям бажають

Щастя-врожаю [5, 172].

Вечір на Маланку проходить дуже весело – з щедрівками, танцями, музиками. На межі старого та Нового року молодь брала у господарів солому, очерет, підпалювала їх і на кутку села палила вогонь, через який і дівчата і хлопці перестрибували, чинили “ритуальні бешкети”. Мотивацією такої шкоди господарям могла бути недостатня гостинність господарів. Якщо господарі чимось проштрафилися, шкодили відчутно: розплітали тин, розсипали попіл, розкидали дрова, знімали ворота [11, 169]. Ясна річ, що про ці бешкети добре знали й діти, свідченням цього є текст їхньої щедрівки:

Щедрівочка щедрувала,

Ворітечка поламала. –

Не лай, не лай, пан-господар.

Воріточка поставимо,

Сад-виноград посадимо [5, 181].

У дитячих колядках часто зустрічаються картини та образи весни, наприклад, ластівки. Вчені пояснюють це перенесенням традиції із весняного періоду на час зимових свят. Вони співалися зимою, а їх картини, сповнені весняної та літньої краси, буяння соковитої природи, вабили ще сильніше й відчувалося ще гостріше на холодно-одноманітному зимовому тлі [4, 129]:

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала вона щебетати,

Господаря викликати:

– Вийди, вийди, господарю.

Подивися на кошару.

Чи всі вівці породились,

Всі ягнятка появились? [5, 174]

Дитяча колядка на крилах своєї чистосердної любові підносить людину-трудівника над буденністю життя, зображає гордим і щасливим господарем на своїй землі, що гідно виконує свою величну місію хлібодара-годувальника. “Контрастуючи зі справжнім станом речей, щедрівки були своєрідним засобом відображення бажаного в житті. Тим-то вони глибоко імпонували їх виконавцям та слухачам, будили і піднесений світлий настрій, і громадянську свідомість” [4, 129]:

Ой устань, устань, пане господарю,

Ой засвіти свічу яснесеньку,

Побуди челядь краснесеньку.

Що ясна зоря – то твоя жона,

А звіздоньки – то твої діточки.

Будьте здорові з празником! [4, 175]

Домінантним дарунком у дитячих щедрівках був вареник, “символічна страва, що нагадувала полумісяць, або серп місяця” [15, 141], його образ чітко зафіксувався у текстах на всій території України:

Щедрик-ведрик,

Дайте вареник,

Грудочку кашки,

Кільце ковбаски,

Решітце вівса –

І колядка вся! [5, 161]

Коли ж щедрувальникам нічого не давали господарі, то ображені діти співали:

А в тій хаті козу луплять,

За ті гроші хліба куплять [5, 192].

У дитячих піснях про Маланку та Василя християнські мотиви переважають над язичницькими, що є свідченням їх пізнішого походження:

Малашка ходила, Василька водила:

– Васильку, мій батьку.

Пусти мене в хатку.

Я жита не жала,

Чесний хрест держала,

Золоту молитву читала.

Молітеся, люди,

Богу свічу ставте,

А нам дохід дайте [5, 185].

За спостереженнями С. Килимника, художні засоби щедрівок близькі до колядкових. Пестливі епітети, імена, зменшені назви, ідеалізовані образи, високі ідеали. Образи й дії надзвичайно гіперболізовані, милозвучність, алітерація й асонанси знамениті. Порівняння надзвичайні: господині з зорею, господаря з сонцем, парубка-князенка з місяцем і т. д. Зміст щедрівок просякнутий анімізмом, вірою у здійснення того, про що щедрується. Рефрени одноманітні – “Щедрий вечір, добрий вечір”, але являють собою ту силу слова, в яку вірили наші предки [10, 120].

Як ніде, в українських щедрівках висвітлюється одна з провідних рис українського менталітету – кордоцентризм, відчуття серцем краси життя.

Діти-посівальники. Посівальні пісні

Посівальні пісні є дуже давнім жанром обрядових пісень, вони пов’язані з обрядом “першої борозни”, який провадився в більшості районів України. Тут звучали мотиви язичницького міфу про золотий плуг, оранку тваринами чи птахами, запряженими в нього. Карнавал маланкарів брав із собою плуг, проводив на подвір’ї господаря борозну і перший засів. С Килимник вказує на витоки цього обряду: в давнину слов’яни святкували Новий рік у березні, коли починалися польові роботи, наставав період весняного рівнодення. О. Знойко у дослідженні “Міфи Київської землі та події стародавні” стверджує, що пошанування першої борозни пов’язане з культом плуга, який, згідно з легендою, саме в цей час кидає на землю як дарунок людям небесний коваль.

Частина пісень, що супроводжували цей архаїчний обряд, перейшли в щедрівки, інші у видозміненій формі існують і понині як посівальні, хоча колись вони, мабуть, були словесними магічними формулами, язичницькими молитвами, мета яких – накликати родючість землі, приплід тварин та достаток родини, і виконувались волхвами, людьми, посвяченими у суть цього ритуалу.

Свято Нового року (Василя) починалося задовго до світанку, коли хлопчики починають ходити по хатах з рукавичкою, прив’язаною до пояса, наповненою зерном. М. Ткач вважає, що “такий порядок випливав теж із давнього світоглядного розуміння і його символічного прочитання. Зерно традиційно сіяли чоловіки… Це правило підпорядковане розумінню функціонального природного призначення кожного: чоловічої статі – сіяти, а жіночої – народжувати. А тому ритуальний хліб вручати має дівчина, або жінка. Хліб – символ родючості, зерно – зачаття” [16, 410].

Питання, чому саме хлопчики йдуть посівати на Новий рік, вчені пояснюють по-різному, але всі сходяться в одному, що “хлопчики є символом всього найкращого – невинністі, чистоти, надії, любові. У них зберігається добрий дух прадідів, і вони, молотячи “сніп-рай”, не придушать, “не ущемлять” “Щедрого” чи духів, бо їхня рука легка й щаслива… “Щедрий” і духи-лада понад усе люблять хлопчиків” [10,130]. Діти-хлопчики – це символ багатства, добра, здоров’я, надії. Ходять посівати вдосвіта, бо “Щедрий” надранок відійде у небо разом з димом спаленого “дідуха”. “Першому хлоп’яті “посівальникові”, коли своїх дітей-хлопчиків нема, да-ють снопа молотити. Посеред хати розстеляють чисте рядно, а хата вже заметена й “дідух” спалений, – кладуть “сніп-рай”, посівальникам дають у руки качалки (що ними качають варениці на вареники), коли не вистачає качалок, то дають і макогона, бо дітей молотників буває двоє і троє – і діти молотять, б’ють по колоссі кілька разів. Звичайно, ці діти раніш молотять свій сніп, бо з нього беруть і зерно для “посівання” [10, 129].

Чому ж саме в рукавичку, а не якусь торбинку кладуть хлопчики зерно для “посівання”? Рукавичка є двійником людської долоні, яка “є однією з первісних форм вмістища. Вважається – коли щось передається з руки в руки, тоді народжується ритуальне, сокровенне” [13, 199], чим і є дитячі співи та розсівання по оселі зерна.

Домінантний мотив посівальних пісень – побажання щедрого врожаю:

Сійся, родися,

Жито-пшениця,

Всяка пашниця.

На столі хлібами,

А в печі пирогами [5, 188].

У деяких текстах спостерігаємо цілу низку назв усього того, що росте на городі та в полі. Люди словом спонукали вегетацію рослин, вірили в їх силу та заступництво, тому діти з притаманним їм максималізмом намагалися назвати якомога більше рослин та ще й додати до їх характеристики гіперболізовані порівняння. Чим більше називали рослин, чим фантастичніших розмірів вони мали вирости, тим на щедрішу винагороду могли сподіватися:

Сійся, родися,

Жито, пшениця,

Часник,

Як бик,

Цибуля.

Як дуля,

Буряки,

Як ходаки,

А овес,

Як пес [5, 190].

Не минала дитяча посівальна пісня побажання здоров’я, приросту в родині:

Вам на щастя, на здоров’я

Роди, Боже, жито і пшеницю [5, 188].

У деяких піснях провідний мотив поєднується з жартівливими дитячими проханнями “доходу” – винагороди:

Сію, засіваю,

На полиці поглядаю.

На полиці сундучок,

Дай, бабо, п’ятачок [5, 190].

До давніших посівальних дитячих пісень належать такі, де згадуються міфічні Василь, Маланка, Ілля, яких зображають сіячами, хліборобами з чарівними властивостями:

Ходить Ілля на Василя,

Носить пужку житяную.

Куди гляне – жито росте,

Куди махне – кучеряве.

Роди, Боже, бички. Телички,

А нам палянички.

Добривечор! [5, 186]

У піснях пізнішого часу спостерігаємо біблійні мотиви та образи. Такі пісні виконували з особливим трепетом, старанням, вони й сприймалися старшими людьми ЯК молитви, співаків завжди чекала щедра винагорода:

Що в полі, полі

Сам Господь ходив,

Діву Марію за руку водив.

Породи, Боже, жито, пшеницю,

Жито, пшеницю, всяку пашницю.

Що в полі зерно, а в домі добро [5, 187].

Хлібороби-українці не уявляли іншого способу життя, як догляд за землею-матінкою, тому навіть сам Христос зображений у посівальній пісні за плугом, а Божа мати їсти йому носить. І в цьому вияв не тільки нашого селянського менталітету, а ще й глибоко християнського. Християнство увійшло у душу, кров і плоть українців, тому й Христос, і матір Божа пройнялись простими й одвічними турботами селянина. А селянську працю пісня славить як найвищу чесноту на землі, адже сам Бог нею займається:

У полі, в полі плужок ходить.

За тим плужком сам Бог ходить,

Божа мати їсти носить,

Їсти носить, Бога просить:

– Ори, синку, цю нивку,

Посіємо яре жито.

З колосочка буде жменька,

А з снопочка буде мірка.

Вечір добрий [5, 187].

Як фольклорний жанр, посівальні пісні виявилися живучими у народі, навіть в епоху войовничого атеїзму їх співали діти, незважаючи на переслідування з боку педагогів.

Серед низки зимових свят “Голодна кутя” та “Водохреща” (“Йордан”) були останніми. Етнографи вважають, що “Багата кутя” й “Водохреща” – це різні свята, кожне з яких мало інше значення. “Голодна кутя” – це день освячення господарства, зачаклування його від лихих сил, вигнання цих лихих сил та накликання добробуту на господарство взагалі, а зокрема на худобу: коні, воли, корови, вівці, на птицю та бджоли. Як відомо, в давнину вода та вогонь були головними чистителями та святителями, якими освячувалися господа та господарство [10, 138]. Діти брали участь у всіх ритуальних дійствах, підтвердженням цього є розповідь 90-річного старця І. П. Щербаня з села Лисогора на Вінниччині, яку подає С Килимник: “Коли іще я був малим, покійні мої дідуньо та й дядьо (так в давнину називали батька) брали мене з собою порати худобу на другу вілію вранці. Неня варила та порала у хаті з сестрами. Дідуньо дуже чистенько вимітали та вичищали всі куточки у хлівах овечих, у поросят, стайні та хліви-коровні. А вичистивши, брали підстилку-солому, шептали тихо молитву, – але яку саме не пригадую… Потім виймали з-за пазухи калитку й розсипали у всіх кутках хліва, стайні та коровні мак-ви-дюк… Так трохи пригадую, казали: “Видюку, ти все бачиш, з вітром та сонцем компануєш… тебе бояться лихі сили… Сію тебе сьогодні, дивись на всі боки, і в землю, і в небо зоряне…Не допускай сюди лихих сил… І ти їх не впустиш у цю стайню, у цю кошару, у цей хлів. Коли ти їх бачиш, то вони сліпнуть, а коли ти їх не відженеш геть відціля, то сам осліпнеш…”. А далі дідуньо, підстеляючи худібці (вівцям, коровам, волам та коням), так промовляли: “їжте, мої сірі, пийте здорову воду, щоб і самі були такі здорові… Спіть спокійно, бо ніяка лиха сила вас не чепиться… Скоро прийде весна, а завтра усі сили проганятимуть зиму, проганятимемо сьогодні й завтра лихі сили…І вони вас не діткнуться… А весна-красна нам іще більше принесе здоров’я й радості, а весняна вода, а зелена трава дасть нам силу, втіху…” А далі дідуньо поверталися на всі боки, – та й мене заставляли це робити, дули й плювали, руками від себе наче відганяли щось… Таку кожному хліві, у кожній стайні, кошарі…” [10, 138-139].

Напередодні “Водохреща” парубки та чоловіки-майстри випилювали на річці великий хрест, підіймали його над ополонкою, обливали буряковим соком, надаючи йому червоно-пурпурового кольору, поряд будували Престол. Вважалося, що в цю ніч вода в криницях та річках набуває цілющих властивостей і навіть може перетворитися на вино. Вранці у церкві відбувалося служба Божа, після якої всі прихожани, в тому числі і діти, йшли процесією на чолі зі священиком до річки, до хреста. У кожного була посудина на воду. Процесія зупинялася біля хреста, ставала навкруг нього, відбувалася відправа, священик занурював у воду хрест, після чого всі люди набирали води і поспішали до своїх осель. Тут мати починала готувати на стіл, а батько пучечком сухих васильків кропив свяченою водою хату, писав на сволоці, дверях, миснику, над образами крейдою хрести. Вся родина сідала за стіл і починала святкову трапезу зі свяченої води.

Щодо водохресних пісень, то їх первинні варіанти нам не відомі, до нашого часу дійшли лише деякі з них із значним християнським нашаруванням, з наскрізними образами води, річки, криниці, місяця, мотивами освячення води, такі ознаки має і дитяча йорданська пісня “Ой на річці тихая вода стояла”:

Ой на річці тихая вода стояла,

Там Пречиста свого сина купала,

А скупавши, у яселечка ложила,

Над тим дитям сірі воли дихали.

Прилетіло два янголи,

Один вже миром, кадилом помирував,

А другий же щастям, здоров’ям поздоровляв.

Бувай здоров, пане господарю, в цьому дому,

Як анголи попід небесами у раю [5, 184].

Вчені-етнографи вважають, що Йордан-Водохреща – це свято, приурочене чистителю і святителю давнини – воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни. У ритуалі проганяння зими беруть участь і діти. Так, після “Голодної Вечері” вони тарабанять ложками об макітру з кутею, ніби лякаючи цим морози, злі сили. Підсумовуючи сказане, можна дійти таких висновків: “Це свято запросин і гостювання добрих сил весни та буйних вод, а разом – це свято зачаклування-заворожіння господарства, худоби, ниви, городу, пасіки – вигнання всіх лихих сил і на-кликання добробуту, головне для худоби, застрахування магічними написами на всіх входах і виходах, щоб ніяка лиха сила не сміла ввійти до хати, до худоби й взагалі до господарства” [10, 144].

Всі календарні свята українців пов’язані з землеробським календарем, сільськогосподарською працею, яка є джерелом достатку і мірилом усіх духовних цінностей. У контексті календарно-обрядових свят хороводні ігри є важливою частиною і проходять крізь усе життя народу, яке можна уявити як велику сцену, на якій люди розігрують ними придумані дійства і виконують у них ролі. Оскільки праця – основа буття, то й гра значною мірою є наслідком праці. Однак функції гри і праці протилежні: гра здійснюється під час дозвілля, відпочинку, без якого не можуть відновлюватись фізичні сили людини, почуття, оздоровлюватись психіка, тому народним календарем чітко визначено час праці і час відпочинку. Життя планувалося таким чином, що право на свято людина мусила заробити, тому перед Різдвом, Великоднем, Трійцею люди тримали піст, молились, творили добро, обмежували себе у їжі. У період переходу від посту до свята відбувається швидке перемикання психоемоційних механізмів, адже праця, хай навіть творча, здатна привести людину до втоми, а свято несе відпочинок, насолоду. Хоча розваги, а в їхньому контексті й ігри, є необхідним компонентом культури суспільства, проте надмірне захоплення розвагами й насолодами прищеплює смак до солодкого життя, яке для деяких людей є “стратегічною метою”. Такими суто розважальними формами сучасної культури є різноманітні шоу, комп’ютерні ігри, дискотеки.

Жива гра дає змогу дитині насолоджуватися вільним проявом своїх фізичних і духовних сил, вона – “величезне світле вікно, крізь яке в духовний світ дитини вливається живлющий потік уявлень, понять про навколишній світ” [11, 103], “іскра, що засвічує вогник допитливості”. Українські народні ігри для дітей є своєрідною школою спілкування, де учасники знайомляться, вчаться розуміти одне одного, особливо це стосується ігор хороводних з так званим фольклорним компонентом, на педагогічну силу яких звертав увагу М. Г. Стельмахович, підкреслюючи, що “вони вчать дитину вправно володіти словом, аналізувати як свої, так і чужі вчинки, додержуватись етичних норм поведінки, дисципліни, узгоджувати свої дії з діями інших, спонукають до сміливості, вправності, стриманості й винахідливості, виробляють гарну поставу, красиву ходу, пробуджують мистецький хист до художнього слова, пантоміми, танцю, співу, хореографічного й театрального мистецтва”[16, 194]. Хороводні пісні-ігри подають дітям моделі поведінки, трудових процесів, через багаторазове повторення ігрових дій прищеплюють повагу до праці, уміння поєднувати працю з відпочинком, вчать раціонально проводити своє дозвілля.

За словами К. Д. Ушинського, у змісті народної гри є всі доступні форми навчання. Саме у процесі гри діти пізнають грамоту, вчаться рахувати, декламувати вірші, співати, танцювати, оскільки далеко не всі діти могли відвідувати парафіяльну школу. Народні ігри В. Скуратівський називає “абетковими істинами дитинства”, особливо виділяючи хороводні пісні-ігри, які здавна були основою народних свят, і застерігає: “Для того, щоб це животворне джерело не замулювалося, не згасли його пульсуючі водограї, котрі повсякчас повгамовують духовну спрагу, приносять нам радість і здоровий дух, мусимо бути ревнивими зберігачами наших кращих народних традицій, серед яких уосібне місце посідають дитячі ігри і яким відведена самою природою виняткова роль у вихованні наших дітей” [14, 103].

Література

1. Ващенко Г. Виховна роля української народної пісні// Твори. – Т.4. Праці з педагогіки та психології. – К.: Школяр. – “Фада” ЛТД, 2000. – 414 с

2. Войтович В. М. Сокіл-Род: Легенди та міфи стародавніх українців. – Рівне: Оріяна, 1997. – 332 с

3. ГуменнаДокія. Благослови, мати!: Казка-есей. – Репринт. вид. – К.: Вид. дім “KM Academia”, 1992. – 266 с.

4. Дей О. “Добрим людям – щедра хвала” // Український фольклор. Критичні матеріали. – К.: Вища шк., 1978.

5. Дитячі пісні та речитативи / Упоряд.: Г. В. Довженок, К. М. Луганська. – К.: Наук, думка, 1991.

6. Довженок Г. В. Український дитячий фольклор. – К.: Наук, думка., 1981. – 171 с

7. Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості: Пісні, прислів’я, загадки, скоромовки: Для ст. шк. віку./Упоряд., передм. тприм. Н. С. Шумади. – К.: Веселка. – 1989. – 606 с

8. Залізняк Л. Л. Первісна історія України: Навч. посібник. – К.: Вища шк., 1999. – 263 с

9. Килимник С Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: [У 3-х кн., 6-ти т.]. – Факс. вид. – К.: AT “Обереги”, 1994. – Кн. ІІ, Т. З. Весняний цикл; Т.4. Літній цикл. – 528 с

10. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: [У 3-х кн., 6-ти т.]. – Факс. вид. – К.: AT “Обереги”, 1994. – Кн. І, Т.1. Осінній цикл; Т.2. Зимовий цикл. – 400 с

11. Курочкін О. Українські новорічні обряди: “Коза” та “Маланка”. – Опішне: Українське народознавство, 1995. – 379 с.

12. Літературознавчий словник-довідник. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 751с.

13. Пошивайло І. Феноменологія гончарства: Семіотико-теологічні аспекти. – Опішне: Українське народознавство, 2000. – 432 с

14. Скуратівський В. Т. Русалії. – К.: Довіра, 1996. – 734 с.

15. Сосєнко К. Різдво-Коляда і Щедрий Вечір: Культуролог, оповідь. – К.: Укр. письменник, 1994. – 286 с

16. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. – КУ: ІЗМИ, 1997.- 312 с.

17. Ткач М. Таїна народних традицій // Наука і культура. Україна. – Вип.24. – К.: Тов-во “Знання”, 1990. – С.406-412.

18. Чубинський П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русскій край: Материалы и исследованія. – Т.2. – Петербурга – 1878. – 608 с

19. Яцків Л. Дитячі колядки, щедрівки та віншівки з Бойківщини // Народознавчі зошити. – 1996. – №1.- С.7-36.

(2 votes, average: 2.50 out of 5)