Дитинство (скорочений переказ новели) – Юрій Яновський
Дитинство (скорочений переказ новели) – Юрій Яновський
У Південноукраїнському степу – у селі, розташованому поблизу Перекопського перешийка (що з’єднує материкову Україну з Кримом), – народився Хлопчик Данилко. Він щиро любив степ.
Родина Данилка була така Бідна, що хлопцеві завжди не вистачало їжі. У нього була Маленька сестричка Вустя, за якою він мав доглядати, проте нерідко виходив крадькома з хати, бо любив гуляти в степу.
Батько Данила (на прізвище Ригор) був Чабаном, він пас отару овець, а Данилко був малим чабанцем, що “Може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i, нарештi, заступити батька-чабана”.
Коли Данилко повертався ввечері додому, він боявся, що його битиме Мати, роздратована тим, що він покинув немовля Вустю, але хлопчика втішав Прадід, що теж мав ім’я Данило. Після побиття Данилко приходив до нього в повітку, витирав сльози, заспокоювався й “спав, притулившись до прадiда… спав, як трава, що нахиталася за день”.
Прадід так добре знав усі народні звичаї, обряди та повір’я, що “здавався Данилові господарем степових звичаїв”. Наприклад, він звертав увагу, “звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра – риба ловитиметься, коли iз степу – добре на бджоли, коли з низу – буде врожай”.
… У хаті було холодно й не було навіть хліба, лише перепічки та кислі буряки. Тоді Данилко й мати ставали в куток і починали Молитися Богу, щоб він дав їм доброї їжі.
Коли починався весняний дощ, усі сусідські діти вибігали на вулицю й бавились у калюжах. Данилкові теж хотілося грати разом із ними, проте він мав доглядати Вустю.
Данилко іноді міркував про те, що було б, коли б вона померла, та уявляв, як би її поминали. Йому подобалося бувати на Поминках, бо на них Прадід Данило читав Псалтир, а родичі померлого щедро пригощали хлопчика пирогами чи іншою смакотою: “Дуже наїдно, коли хтось умирає – без Данилка та справа не обходиться: прадiда кличуть читати, а правнук iде за поминальника, отак удвох i годуються”.
У Данилкової матері, Ригорихи, не було ні корови, ні кози, проте її двір був завжди чепурний та прибраний, а на селі всі знали, що іншої такої господині, як вона, немає. Її всі запрошували розмальовувати печі, бо вона мала до цього особливий хист.
А ось Данилків Батько був П’яницею: він не вилазив із чужих хат, випиваючи з усіма, хто його частував. Тому хлопчику часто доводилося шукати його. Коли Данилко знаходив батька, то тягнув його до рідного дому. Сусідські хлопці нерідко “Дражнили Данилка таким батьком”. Тоді він залишав тата, притуливши його до чиїхось воріт, а сам ішов битися проти кількох кривдників, а потім повертався до батька “Заюшений кров’ю… проте переможний, примусивши поважати нетверезість свого батька”…
Якось прадід вирішив піти на південь, у напрямку до Чорного моря. Взяв він і Данилка. Іти довелося степом. Данилко був захоплений і красою краєвидів, і мудрістю прадіда: “Данилко заплющував очi перед таким височезним свiтом, коло такого старезного прадiда, що йде собi й пiдспiвує старих пiсень i повiдає Данилковi казки й приказки, як зветься кожна трава i яка квiтка на яку користь”. Дорогою прадід також розповів хлопцеві про давнє минуле, про Історію їхнього роду, про його пращурів, які жили в селі Турбаї.
Ішли цілий день, аж ось Данилко побачив Море, а біля нього рибалок. Рибалки пригостили їх, а прадід розповідав рибалкам різну бувальщину та співав старовинних пісень, а ті слухали, роззявивши рота. Потім прадід вирив у землі ямку та вмостив там Данилка. Хлопчик солодко заснув, а на ранок, коли він прокинувся, прадід сказав, що вони підуть “Натщесерце пракорінь шукати, щоб тобі довго ще топтати грішну землю, а мені стати на одвіт (тобто померти)”.
Вони знову пішли в степ. Сонце пекло й розморювало, не було жодного вітерцю. Вийшли вони на найвище місце. Данилко ніс у руках трави, корінці, квіти, а прадід дав йому “Степовий турецький сльоз”, нахилився до квітки – й “раптом пiдломився в ногах i розкинув руки, мов обiймаючи землю, упав, мов тайну почувши…”. Мутнi очi прадіда блимнули на Данилка, він вимовив останні в житті слова: “Топчи землю, синок” – i Помер.
Данилко озирнувся і вперше відчув себе самотнім. Він побіг під пекучим сонцем степу, “i вiдстань мiж прадiдом та правнуком усе збiльшувалась i збiльшувалась, наче природа аж тепер схотiла вiдновити оту рiвновагу поколiнь”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)