ДIМ НА ГОРI – ЧОРНА КУМА – Шевчук Валерій Олександрович

ЧАСТИНА ДРУГА

ГОЛОС ТРАВИ

Оповідання, написані козопасом Iваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших

ЧОРНА КУМА

Ішов по дорозі, загорнений із ніг до голови в туман, і від того йому зовсім не було тепло. За ним біг, майже розтоплюючись у сивому молоці, малий песик, якому так само було холодно, як і господареві.

– Чи ж будемо сьогодні їсти? – спитав песик захекано.

– Одне тобі на думці, – сказав Іван. – А мені сьогодні інше в голові.

– Ви, люди, вигадуєте собі клопіт, – сказав песик і аж задихнувся од туману. – Кому вони потрібні, оті куми й хрестини, коли на стіл нічого поставити?

– Через це люди й не хочуть до мене йти, – сказав Іван. – Сам бачив, обійшов я цілу вулицю, і всі від мене кирпу вернуть. Ось ти, такий мудрий, що й говорити по-людському вмієш, порадив би мені, де знайти тих кумів. Хочу я жити по закону…

Песик мовчав. Він подумав, що вчора поживився тільки сухарем та кісткою, яку знайшов, коли лазив по вулиці. А ще він подумав, що коли було б над землею сонце, а не цей клятий туман, то й голодному стало б веселіше.

– Мовчиш, – сказав Іван, – а чого? Немає в тебе слів на мій клопіт, немає їх і в мене…

Спинився й подивився перед собою. І побачив клубасту кулю, всередині якої горів кволий вогник. Той вогник не освітлював нічого, а тільки цвів, як золота квітка.

– От ми й додому прийшли, – сказав Іван, переступаючи перелаз. – А поміг би знайти мені кума й куму, то поїв би сьогодні гаразд. Хрестини – то велике свято в людей…

Песик гавкнув. Печально й дзвінко – від голоду він уже й по-людському говорити не міг. Чоловік тим часом одчинив двері, які зарипіли голосно й іржаво: там, де горів вогник із золотою шапкою, лежала після пологів його жінка.

– Таки не привів ти людей? – спитала вона.

– Ніхто не хоче. Ходив по них і вчора, і ниньки, і ніхто не йде…

– Піди до Стрижів, – сказала жінка.

Пропадала зовсім у сутіні, адже вогник на столі зовсім не світив; Іван тільки бачив, як поблискують її очі.

– Не палила б даремно світла! – сказав.

– Коли ж боюся без світла, – відповіла вона, – Щось тоді по кутках пищить та голосить! – Вона знову подивилася на нього із сутіні, і він побачив її сльози. – Піди-но, чоловіче, в Стрижі, може, хоч звідтам кого приведеш. А ні, то, може, діда по дорозі здиблеш чи кого, щоб дитина не лишалася без хреста.

– Я увесь вимок, – сказав він. – Річка онде від мене тече!

Вона подивилася й побачила: від нього й справді тече річка. Тече й пропадає в тумані, що вже й вечором став, і таки жаль їй стало посилати його в ту неоглядну тьму. На серці в неї світлів вогник, майже такий, як і той, на столі, і цей вогник було запалено зовсім недавно. Іван тоді торкнувся її серця і засвітив його, оце від того й дитина в них знайшлася. Вона так любила ту дитину, що не могла сидіти в темені, а даремно палила світло, і це неправду вона сказала, що боїться, – хотіла на сина дивитися. Той же, котрий дав їй оце щастя, стояв стовбуром у дверях, печальний і мокрий, текла від нього й пропадала в темряві сива ріка, і по ній пливли, мов ясні пухнасті кульки, їхні пережиті разом дні.

– А воно й справді, – озвалася вона. – Чи наш це гріх, що ми нічого не маємо? Підеш у Стрижі завтра.

Але він уже переступив поріг, бо набрався тут, у сухій хаті й біля світла, сили, ковтнув того світла на повні груди, і висохла відразу ж на його плечах одежа; вже знав, що, вийшовши надвір, не побачить більше туману, а буде на небі чисто й зоряно, і він рушить по тій річці-дорозі, що сам її створив.

Жінка його зітхнула важко в хаті, але під її боком заплакало щось кволеньке й запхинькало, і вона мусила забути про чоловіка, котрий знову пропав із хати, а оголила і вклала в малий роток повне, набрякле персо.

Надворі туману й справді не було, а ясна зоряна ніч; Іван стояв, дихаючи на повні груди, й дивувався. З буди вибіг песик, замахав хвостом і притулився до господаревої ноги.

– Ти вже тут залишайся, – сказав Іван, – а я таки в Стрижі подамся. Доки прийду, то й ранок настане.

– З тобою піду, – сказав песик. – 3 ким інакше розмовишся?

Чоловік знову переступив перелаз, а песик той перелаз перестрибнув. І лягла перед ними зовсім срібна дорога, наче й справді річка текла, – окрім зір, засвітив на небі ще й місяць. Вони пішли по тій дорозі, наче в човні попливли, а коли озирався він, то не бачив уже ні своєї хати, ні містечка, а тільки клубасті кулі, в яких проступали тіні його сусідів, та й тої, котра йому вже й дитину народила. Він побачив, а може, відчув красу її велику і той тихий сміх почув, що ним вона сміялася, коли була повна його ласки й поцілунків. Побачив він і вербу, облиту місячним промінням, і почув запах роси, а роса пахне тільки для тих, котрі серед неї щиро любляться. Від того пролетів до нього безшумно кажан і впав на руку, яку він виставив до місяця, розгорнув крила й затремтів.

“Оце я так сумую, – подумав Іван, – а чого?”

– Чого мені сумувати, – сказав він, – коли радість у мене велика, чуєш, песику? Маю-бо танцювати й радіти під цим місяцем і ясним небом. Чи не так, песику?

– Дивний ти, дивний, – сказав песик. – А пасок чого он так сильно затягнув?

– Це для того, песику, щоб легше мені танцювалося. Адже син у мене народився, чуєш, песику, син!

– Не знаю, на що тут радіти! – мовив песик, а казав він так через те, що надмірно туману напився і той туман ще жив у ньому всередині, наче сіра повсть. Сам він теж був сірий, наче із сірої повсті пошитий, тільки очі його блищали, мов срібні.

Тоді зиркнув Іван на золоте око серед неба і на ще тисячі, а може, бозна-скільки інших оченят; здалося йому, що от-от вони погаснуть – тихе, блідо-синє світло розливалося навкруги. І розливалося аж надто швидко, мовби десь було розламано греблю й полилося воно на землю, наче вода; відтак затремтіло над головою в них небо й поховало перелякано зорі, а може, тільки заплющило їх зі страху? Та й місяць десь подівся, хоч на небі ні хмарини не було, начебто є на світі такі чорти, котрі крадуть з неба ті місяці. Насправді світло ранкове їх поїдає, як дитина скибку доброго хліба, а крихти по небу розкида; і ніколи такого не буває, оповів йому в ту світанкову годину песик, щоб один і той же місяць двічі на небо виходив. Увечері прийде зовсім інший місяць, а було їх уже з’їдено на цьому світі, скільки ото зір у небі, адже зорі і є крихти й недогризки тих місяців.

– От бачиш, – сказав Іван, викрешуючи вогню до люльки. – Ти мене дивним назвав, а насправді дивний ти. Такі смішні казки оповідаєш…

– Це тому, що я голодний, – сказав, проковтнувши слину, песик. – І я сам із задоволенням з’їв би таку скибку доброго хліба…

Тоді вони й побачили ту жінку. Йшла не до них, а від них, мабуть, звернула з узбічної стежки. Мала на собі чорну одежу, й Іван подумав спершу, що то ніч відходить із землі. Довга й чорна сукня стелилася по землі й мела порох – йшла жінка надто повільно й урочисто.

– Якась пані йде, – сказав песик. – Не треба її зачіпати.

– Вона перша нам по дорозі зустрілася, – заперечив Іван. – А ти ж знаєш звичай?…

– Не знаю ваших звичаїв, – сказав песик, – але цю жінку я обминув би десятою дорогою.

– Тут одна тільки дорога, – відповів Іван. – А звичай велить, щоб запросити в куми першого стрічного.

Тоді песик знову забув людську мову і гавкнув дзвінко й сумно, а хвостика свого міцно забив між ноги, і шерстина на ньому стала дибці; загарчав він, показуючи зубенята, і почав одступати. Іван же не відчував страху, хіба що смуток нерозбірливий, бо та постать у чорному все-таки нагадувала ніч, яку вони оце пережили, а було в ній сумного забагато. Він дихнув на повні груди й зібрався на силі, щоб гукнути на ту жінку, котра йшла не до нього, а від нього; коли ж повернулася вона раптом, Іван побачив, що очі в неї великі й темні, лице біле й панське, а вуста червоні, наче фарбою підмазані.

– Де ти йдеш, чоловіче? – спитала, і, хоч була далеко від нього, добре її почув.

– Дав мені, пані, бог гаразд, – сказав, знімаючи шапку, – і вже другий день дитина нехрещена, ніхто не хоче йти за кума…

Песик уже мчав дорогою на всі заставки, гнав його звідси страх несвітський. Однак Іван і досі не боявся, хоч ніколи на своєму віку не зустрічав він таких жінок.

– Вернися, – сказала вона, напівобертаючись до нього. – Я тобі буду сама за куму…

– А кум? – спитав він, вже й собі починаючи трохи боятися.

– Кума ми по дорозі зустрінемо, – сказала жінка й швидко пішла в його бік.

Тоді побачив він, що світло довкола нього ще дуже рідке, що ранок, накотивши на землю перші світанкові хвилі, наче завмер – стояв і надчікував свою куму, оту пані чорну, як ніч. Але то не була ніч, та й не пані, бо коли підійшла ближче, побачив він немолоду селянку в темній кереї, а з-під хустки в неї вибивалося сиве пасмо.

– А я вас за пані прийняв, тітко, – сказав Іван. – Таке мені чудне здаля замерехтіло…

– Що тобі замерехтіло, забудь! – сказала строго жінка, і він уразився несамохіть: очі в неї були такі ж величезні й несусвітські, як йому й привиділося…

Пішли вони по дорозі, він оповідав їй тихим голосом про своє лихо, а вона мовчала. Оповідав про свою блуканину та й про дружину свою; йому стало радісно, що таки надибав собі куму, хай і не зовсім звичайну; тож, усміхнувшись, оповів він їй про свого чудного песика, з яким блукав оці дні. Той песик був приблуда, але розмовляв людською мовою і такі чудні казки оповідав. Про те, наприклад, що він вийшов з міста, яке озером покрилося, – аж слухати все те було кумедно.

– А оце, коли вас уздрів, – сказав Іван, – таке чудне із ним скоїлося!…

І він розказав про те чудне, що скоїлося з його песиком.

– Забудь про нього! – сказала жінка й хрипко кашлянула в наставлену долоню.

Тоді вони побачили, що назустріч їм іде, похитуючись з боку на бік, якесь мале чоловіченя. Шапки в нього на голові вже давно не було, чубик розколошкався, а свиту волочив по куряві. Здавалося, співало те чоловіченя, бо розтуляло щосили писка, але замість співу виривалося щось наче цвірінькання пташине. Притопував вряди-годи босою ногою, тоді підіймалася неприбита росою курява, адже й роси сьогодні не було! Курява й чоловіченя мов у клубок якийсь збивалися, часом виривався він із того клубка, але тоді заносило його на узбіччя. Там сторчував він, але не падав, відтак повертався на дорогу і знову розтуляв, скільки міг, рота – видзенькувало щось схоже на жайворонковий спів.

– Оце тобі й кум буде, – сказала жінка, і Йван повернувся до неї, щоб подивитися, чи не глузує вона часом. Але вона не кпила, хіба що всміхалася, однак такої усмішки не побажав би він бачити на устах своєї дружини – полином йому запахло, і він подумав, що полин пахне людині зовсім не тоді, коли їй хочеться танцювати.

– Ну, от і хрестини ми відбуваємо! – сказав Іван, коли поверталися вони з церкви і простували вулицею містечка, де Іван знав кожного і кожен знав його. Той “кожен” під ту хвилю стояв біля перелазу чи біля дверей, біля вікна чи й виглядав із-за повітки; “кожен” бачив той чудний хід – ішла серединою вулиці висока, вдягнена в чорне жінка, вона несла на руках дитину, було три речі дивні у ній: перше, що ніхто її досі у вічі не бачив; друге, що була надто висока, та й одіж мала якусь нетутешню; а третє, що очі мала несусвітські. Кожен, хто зустрічав їх на собі, відчував, що по шкірі морозом йому продирало, через це “кожен” чекав, щоб минула його ця процесія, а вже тоді можна й побалакати про ту чудасію. Зрештою, не тільки про цю жінку хотілося поговорити посельцям вулиці: побіч із нею йшов Іван, начебто не на нього впало лихо і не гуляли по його засіках голі продуви; ішов він і тримав на обличчі зневагу до кожного, хто відмовився йому кумувати, і той “кожен”, до кого звертався, подумував несамохіть, що вчинив не зовсім обачно. Міг би замістити принаймні отого хирлявого п’яничку, котрий шкандибав за цими двома на тоненьких ніжках, мав довгу й тонку ішло й хилитався з боку на бік. І знову-таки кілька дивних речей уздріли Йванові сусіди: перше, що ніхто досі й у вічі не бачив того п’янички; друге, що він до смішного малий; а третє, що не співав він, коли розтуляв рота, а, наче пташка, цвірінчав.

Отож, поки йшли оті троє, глухо мовчала вулиця, навіть пси позабивались у буди, бо щось жахнюще відчули; жінки дозволили собі з’єднатися одна з одною хіба що поглядами і виказали отак німе здивування – щось величне й неземне прочувалось у рухах чорної жінки, та й кирея покривала її постать надто загадково…

– Ото ви заплатили замість мене, – казав тим часом Іван, – і мені так ніяково, так уже ніяково! Все-таки я господар, хай і гольтіпашний, і не хотів би брати у вас за так. Але чи зможу повернути вам свій борг?

– Повернеш, – сказала, всміхнувшись самими вустами, жінка.

– І знову-таки новий жаль мене їсть, – казав Іван. – Йдемо хрестини справляти, а в мене в хаті тільки жменька пшона.

– Обійдемося й пшоном, – відказала жінка. Вони вже заходили в хату, першою – чорна кума з дитиною, другим – чоловіченя, для якого поріг виявився зависокий, аж господар змушений був пересадити його, п’яненького.

– А що, – шепнуло чоловіченя, – може, впізнав мене тим часом?

– Та де ж бо я мав пізнати? – сказав Іван, і собі переступаючи поріг.

У глибині хати вже чемно розмовляли Іваниха з кумою, а чоловіченя раптом запустило руку в глибоку кишеню штанів і витягло звідти чималу пляшку.

– На! – сказало коротко й засміялося, а швидше зацвірінчало, мов пташка. – Краще було б, щоб упізнав мене, ніж бути мені таким, як оце зараз бачиш…

Іван розтулив рота, щоб сказати, що чимось нагадує йому чоловіченя його так несподівано зниклого песика, але в цю мить гукнула на нього господиня, і він пішов, тримаючи в руці пляшку, а на обличчі усмішку.

– Чи бачила, жінко, й горілка в нас є! Справимо хрестини, як годиться.

Кума вже сиділа біля стіни на лавці, було її обличчя в хатньому світлі бліде, випите й засмучене. Здавалося, думає думу безконечну, тоді як чоловіченя вже вилізало на високий ослін біля столу.

– Що ж ми поїсти гостям подамо? – спитала з полу господиня.

Мала оголене персо, і до нього вже присмокталися маленькі губенята й пили молоко, прицмокуючи.

– Не клопочіться, – звела раптом очі кума. – Горілку маєте, а їжі вже я настачу.

Вона встала й почала порядкувати в хаті, начебто не вперше тут гостювала, рухи в неї були неквапні й упевнені.

Розкладала полумиски й горщики, ринку й таріль, і тільки-но торкався посуд простеленого обруса, як у ньому з’являлася їжа, та ще й неабияка: борщ м’ясний, наваристий і присмачена салом каша до нього, печені качки, гречаники, вареники і сластьони. Іван аж білий став, дивлячись на те багатство, а чоловіченя знову зацвірінчало.

– Почекайте, паньматко! – гукнуло воно. – А хіба до тої їжі нам вистачить однієї пляшки?

Воно зіскочило зі свого ослона і знову запустило руку в бездонну кишеню, витягши звідти й поставивши на стіл ще дві пляшки.

– Хочу впитися! – сказало чоловіченя. – На твоїх хрестинах це не запишеться мені за гріх.

– Ось маєш їжу, – сказала чорна кума і знову сіла на лаву, спершись об стіну. – Одну тільки умову поки що ставлю: до часу не вгадуй, хто ми такі.

Тоді зустрівся Іван очима з дружиною своєю і побачив в її очах дві прозорі й прегарні сльозини, від чого перестала вона виглядати так марно і знову стала такою ж, як була тоді, коли вибігала до нього в темні ночі чи коли зустрічалася з ним біля криниці.

– Іване, Іване! – захиталася вона в плачі. – За що нам щастя таке уділено?

– Божа на те воля! – сказав Іван і, струснувши чубом, засміявся зовсім так, як сміялося нещодавно чоловіченя. Пішов до столу, розводячи рукою, як статечний господар, і запрошуючи всіх покуштувати, що бог послав, адже все, що димувало й пахло у них на столі, і справді звалилося їм із неба.

Вулиця в цей час гомоніла. Від хати й до хати спершу йшов шепіт, й голосніша мова залунала, а ще за якийсь час господині перегукувалися, наче позагублювались у лісі.

Міський отаман, сухий і високий, зігнутий у карку, щоб применшити зросту, з вусами й підвусниками, через що вуса спадали йому до грудей, з очима, повними червонястих жилочок, і з бровами, наче стріхи, пішов до свого дому, а побіч рушив підстрибом його старший син, який не вдався ані норовом, ані зростом у батька і вже кілька років у півпарубках ходив. Отаман поважно хитав чоботами, на ньому був вишитий у велику квітку жупан, а поверх накинуто кунтуш із розрізними рукавами. На голові сиділа бараняча шапка, а в роті диміла череп’яна люлечка. Повернув злегка голову і слухав сина, котрий оповідав йому про Іванових кумів та й про Івана, про те, що тут, напевне, нечистий руки погрів, бо де б отак зразу розбагатів Іван? Тоді повів бровою отаман і побачив у себе біля ніг ще одного сина, цього разу зовсім дрібненького, що його і від землі ледь видно було. Задер той син до батька личко, яке було під геть білявою кучкою волосся і на сонечко скидалося, і потирав брудною босою ніжкою об таку ж брудну й босу.

– То чи ж вони таки гуляють? – спитав отаман, і хлопчик, підсмикнувши сіру сорочку, підскочив, наче хто його вколов. Ще мить, і він уже лопотів п’ятами, трусячи патлами. Тоді зупинився отаман і пригладив задоволене вуса.

– Добрі з нього люде вийдуть, – сказав повагом. Але хлопчик біг недовго. Скоро він уже тільки йшов. В руці в нього знайшлася лозинка, і він почав цвьохати нею по поросі. Цвьохнув і свиню, яка лежала в калюжі серед дороги, вона рикнула й перелякано вихопилася з брудної води. Тоді хлопчак задер голову й осліп од яскравого сонця, що посипалося на нього. І може, від того сонця, чи ще від чого, стався нараз невидимий, аж спинилася здивовано свиня, яку було так немилосердно вигнано із теплої калюжі. Закліпали здивовано повіками кілька очей, які стежили знічев’я за хлопчаком, сам же малюк був уже за тином в Івановому дворі і придивлявся, з якого боку йому ліпше приступити до вікна. Він вирішив зазирнути у те вікно, в яке зазирає сонце, і то через те, що люди в хаті, помітивши його, мали б подумати, що то зовсім не він зазирає на підглядках, а те ж таки сонце – був конопатий і мав золоте волосся. Притулився до шибки, і його відразу ж побачило в тому вікні чоловіченя, що тримало в руці глиняного дзбанка і неквапно цідило з нього наливку. Чоловіченяті таки здалося, що це сонце зазирає до них у мешкання, а та золота голова аж затремтіла з цікавості, доглядаючи, що ж воно діється в тій таємничій хаті.

А діялося там от що. Грав на кобзі, аж прихилявся до неї, Іван, а чорна висока жінка танцювала. В руці тримала кухлик із трунком, і виглядала вона весело нівроку. Через мить ще більше диво побачив хлопчик. Господар дому, що до нього він зазирав, повісив свою кобзу на кілочку й подав чорній кумі руку. Вони пустилися удвох танцювати, в той час як кобза не переставала грати, висячи на стіні. Чоловіченя зі дзбанком сміялося, але то не сміх був, а радше цвірінчання – це почув хлопчик навіть із-за шиби. Ще він побачив веселе обличчя господині й сонну дитину в неї на руці, – і нічого не зрозумів хлопчик із того, що уздрів, адже був іще малий і зовсім дурненький. Тільки три речі здивували його: жінка в чорному, котра так завзято танцювала, не мала ані тіні всмішки, обличчя її було гарне, але й моторошне, а одежа її була нетутешня. Ще побачило хлопченя стіл, заставлений наїдками, і, хоч був він отаманською дитиною, такого столу не бачив він на своєму віку. Через це набігло йому повен рот слини, і він відірвався од шибки, спустився вниз і сплюнув, попавши слиною на чорного жука, котрий плівся собі між бур’яну. Хлопчик мрійно приплющив очі, і його почало огрівати сонце, але сонця того було замало, щоб не дати йому задрімати. А коли прокинувся він, то й сонце вже не заглядало до вікна, біля якого сидів, а підійшло до іншого. Тоді підкрався він до того іншого й побачив, що ті, у хаті, ще й досі гуляють, що танцює чорна кума, а коло неї ходить, заточуючись, чоловіченя. Іван знову сидів із кобзою й награвав, а дружина його годувала дитину – хлопчик зачудувався на величезне біле персо, котре світилось у хаті, наче срібне.

Коли ж у Івана стомилися пальці грати на кобзі, бо й сама кобза стомилася, а одна струна на ній трісла, не витримало чоловіченя й п’яно покотилося під стіл, де відразу ж заснуло й захропло, начебто це великий дядько там просипався. Стало в хаті сонно й затишно, відтак заснула й Іваниха зі своєю любою дитиною, – ситі всі були й умиротворені. Іван сидів за столом і куняв – самому вже не трималися повіки, тільки кума була свіжа, не бралася її утома.

– Загостилася я в тебе, – сказала вона. – Пора вже і честь знати…

Подивилася на нього чорними очима, але він не звів голови.

– Гостюйте, скільки хочете! – озвався нарешті й подивився на неї вдячно.

– Не зич мого гостювання, – хрипко засміялася вона.

– Все одно! Так уже мені допомогли! Добра ви…

– Добро моє на два боки, – сказала жінка. – Чи ж по знаку я тобі?

– Веліли не впізнавати вас, – сказав він хитро.

– А ти й упізнав, – усміхнулася вона. – Упізнав і мовчиш! Страшно тобі?

– Та кому ж би не було страшно? – обізвався він. – Не знав тільки, що ви добро можете творити.

– Нема нічого в світі тільки лихого чи тільки доброго, – сказала чорна кума задумливо. – І хто зна, чи таке вже щастя дасть тобі моє добро.

Сидів перед нею й дивився. В його очах було по іскрі болющій, і не змогла вона витримати його погляду.

– Ну, що ж, – звелася вона. – Тепер уже я, куме, мушу йти. Але я тебе зроблю великим лікарем. Ти собі якогось зілля накопай, якого будь, аби тільки мав, а як прийду душу брати, то наперед будеш дивитися: коли буду хворому в головах, лікуй тим зіллям. Вари його при людях, примовки вигадай, щоб за знахаря тебе мали. Кажи відтак, що той чоловік з хвороби вийде, і на твоє поверне.

Дивився на неї пильно й трохи пожадливо. Вона ж тільки зирнула на нього і залишила на свої вустах зовсім тоненьку всмішку. Отак крізь оту всмішку й доказала своє повчання:

– А як буду в ногах, кажи: шкода лічити і всього, бо той чоловік уже вмре. І щоби сто душ було у тій хаті, – сказала вона, – я нікому не покажуся, тільки тобі!

На ті слова заплющив він очі, щоб заспокоїлося йому розтріпане в грудях серце і щоб одпочити від тої радості, якої раптом дізнав. Наслуховував шелест єдвабу, бо відходила від нього чорна кума, покидаючи самого в цьому сонному світі. І вже коли переступала поріг, знову він розплющився й гукнув до неї тихенько.

– А того свого песика, – спитав, – я вже можу впізнавати?

Переговорили все, що могли, людські язики, та й Іваниха встала з лежі. Поралася по хазяйству і дитину гляділа. Прибігали до неї сусідки, хоч раніше й порога переступати не хотіли, й розпитувалися з політикою, що то вони за кумів для сина надбали. Але відказувала їм Іваниха щось таке гостре, що вилітали з хати, забувши свою політику, наче громом биті, й червоніли, й заклиналися таки не переступати цього порога. Один тільки молодший отаманів син міг оповісти щось про тих незвичайних кумів, але оповідки його зовсім на казки скидалися. Оповідав він, що та чорна кума не мала на обличчі шкіри, а тільки кістку, а ще він казав, що той кум-п’яничка був насправді пес, одягнутий у людську одежу. Люди похитували головами, бо на те воно й мале, щоб казки оповідати, сам же отаман хмурив кострубаті брови й проголошував аж зовсім мудро:

– Може, бреше, а мо’, й правду мовить! Аби з того лиха якогось не виросло!

Звів угору лице, й на нього посіявся раптом дрібен дощик. Той дощ сіявся опісля цілий тиждень. Маленький і докучливий, довбав він стріхи, калюжі й дворища, від нього й земля стала ніздрювата, а стріхи, хоч які були грубі, пропускали течу – дрібні краплини пробиралися між соломи, як черв’яки. Казали, що цей дощ поробив друшляки з горщиків, що їх завжди забувала внести в хату одна з господинь; цей дощ напав був, як бджоли, на міського отамана, коли він їздив до сотенної канцелярії. Він їхав тоді по пустельній дорозі, і здалося йому, що тисячі пекучих мух кружляють довкола нього. Спинився кінь і став, мов солом’яний бичок, відтак схопив отаман з п’яної голови шапку й замахав нею в той час, як з вуст його вирвалася чи пісня, чи молитва. Дощ тим часом дзьобав і дзьобав йому лису голову, начебто пташка сіла на тім’я і заповзялася додзьобатися до мозку. Тоді отямився отаман і знову натягнув шапку на голову, цвьохнув на коня, але кінь тільки захитався – не міг зрушити з місця. Зліз отаман з воза й побачив, що зовсім засів у багнюці.

Тоді запекло йому в тім’я, і почув він печію в роті, через що покинув коня й воза й побрався узбіччям дороги до містечка, в якому жив і отаманував. Кінь же і віз навіки загинули під тим дощем: кінь був прорешечений, наче хто шротом його обстріляв, а воза немов шашіль поточив. Священик місцевої церкви святої Параскеви записав про той дощ на чистому аркуші “Пролога”, і в тому записі було всього потроху: про горщики, які стали друшляками, і про самого пана отамана. До попа прийшли тоді люди, принісши яєць, курку і скинувшись по шагу, і слуга божий здолав страх перед дощем і почав молити небо змилуватися над людськими гріхами. “Бог мене послухав, – записав на чистому аркуші “Пролога” панотець, – і сподобив нас тією ласкою, що січний дощ, зрештою, перестав”.

Після того дощу люди мусили наново обмазувати хати, бо з білих вони стали рябі, і це було всім напрочуд, адже звикли білити хати перед великоднем. Хто мав дерев’яну стріху, той мусив перекривати хату, з дощок-бо стало решето, солом’яні стріхи перед лихим дощем вистояли. Сам міський отаман хоч і доплуганився додому, запав у тяжку недугу: йому пекло в тім’я, трусила лихоманка і не мав він чим дихати.

Приходив один і другий знахар, шептав і поїв отамана зіллям, але ні шепти, ні зілля не допомагали.

– Пошліть за Ільком Борзяком, – прошепотів отаман, обличчя його було вкрите потом, а вуста сухі й білі.

До Ілька Борзяка поїхав старший отаманчук.

– Усіх я лікую, – сказав Ілько Борзяк, – тільки твого батька не буду. І знаєш чому?

Отаманчук схилив голову.

– За пасіку, діду, що їх у вас батько відібрали…

– Таж за пасіку, – сказав Ілько Борзяк і висмоктав з люльки синю хмару. І крізь ту хмару побачив отаманчук кам’яне непорушне обличчя знахаря, зітхнув і скочив на коня.

– А коли вам батько ту пасіку поверне? – несміливо запитав він.

Ілько Борзяк заперечно похитав головою.

– То хай батько помирають? – спитав півпарубок жалібно.

– Це його бог кара! – відмовив, не випускаючи із зубів люльки, Ілько Борзяк. – Чи ж можу я, хлопче, у волю господню втручатися?…

Світило сонце, а люди білили хати. Стіни вогко сіріли з одного й другого боку вулиці, а між тих стін снували моторні жіночі постаті. Дзвінко перегукувалися одна з одною й сипали жартами. Іван ішов вулицею в сірій полотняній сорочці і в таких самих штанях. На голові в нього був солом’яний бриль, і йшов він так повільно, що песик, який супроводжував господаря, встигав обнюхати всі тини. Жінки віталися до Івана, а він ледве кивав на відповідь: очі його були примружені й холодні. І жило в його обличчі щось таке, що спиняли жінки свої невгомонні квачі й застигали, дивлячись йому вслід. Він же черпав чобітьми куряву, бо сонце після того дощу так пекло, що повисушувало все багно й розсипало його в порох. Навіть калюжі всі повипивало, тож свині, не маючи прохолоди, зовсім забули про теплі вуличні калабані. Вони збиралися тепер на леваді й радили там свою раду, бо тільки там ще було мокро.

Іван спинився. Перед ним була отаманова хата, і тільки ця хата не білилася. Була обдзьобана й ряба, а на тині, наче горобеня, сидів хлопчик, обличчя якого аж зовсім скидалося на сонечко, тільки було те сонечко смутне, похилялося на стиснутий кулачок і тужило. Сині оченята майже приплющилися, а на щоках блищало кілька непросохлих краплин.

– Чого це ви хати не білите? – спитав Іван, а собаченя звело голівку й тявкнуло весело на хлопчика-сонечко.

– Де ж його білити, коли тато помирають, – сказало мале.

– Від чого ж він помирає?

– Лихий дощ їх подзьобав. Там і коняка наша пропала, й віз…

– А просили до нього знахарів?

– Авжеж! – шмигнуло носом хлопченя. – Не допомагають вони йому. Може б, ви помогли, дядьку?

– Гадаєш, я ліпший за знахарів?

– Звісно, ліпші, – сказало хлопченя. – Я зазирав до вас у хату, коли дитину ви хрестили…

– І що ж побачив? – нахмурився Іван.

– А те, що чарівник ви великий.

І засвітилося до нього двійко таких синіх очей, що відчув раптом Іван, як здригнулося щось у нього на серці й полагідніло.

– Твій батько багато мені лиха накоїв, – сказав понуро. – Але я подивлюся на нього…

Він переступив через перелаз, а собаченя той перелаз перестрибнуло. Тоді загриміло важкими ланцями аж троє здоровенних псів, але не загавкали, а стали здивовано й засвітили очима.

– Бачите, дядьку, – сказав хлопчик, – вони навіть не гавкають на вас.

Іван спинився на порозі, перш ніж переступити його. Болюща, залізна рука зчавила йому серце, і повернувся він різко, щоб побачити ту сіру вулицю, яку тільки-но пройшов. Відтак сталося ще одне з див, яке випадає уздріти тільки перед великоднем: вулиця засвітилася до нього яскраво-білими стінами. Сонце падало на ті стіни, і вони так сяяли, що аж примружився. В кінці вулиці побачив і власну господу. Коло неї стояла, вдягнена в біле й червоне, його жінка. Тримала на руках дитя, а стіни їхньої хати палали чи не найяскравіше. Він подумав про те, що поснідали вони з тою жінкою пісною кашею, і захотілося раптом заради неї й дитини прихилити до землі яскраво-синє небо. Захотілося хоч трохи того золота, що так вилискує вгорі, – цього стало б, щоб жінка біля яскраво-білої стіни розсвітила засмучене обличчя. Так, він хотів, щоб засміялася вона щасливо, тоді повернеться до них їхнє молодече щастя, а він знову захоче любові й дітей. Стояв на ганку, а хлопченя смикало й смикало його за штани, воно вже пхинькало й просило, щоб не гайнував він часу, а таки поспішив до його тата, котрому нічим уже дихати, хоч лежав він у великій, пишній, повній достатку хаті.

Зайшов у світлицю, вікно було притемнено ряднами, і через це панувала там сутінь. Уздовж стін сиділи, наче тіні, отаманові родичі, засумовані й виблідлі, а коли говорили, то шелестіли, наче дерева під вітром. Посередині стояло велике ложе, на якому важко дихав отаман, а в головах у нього на ослоні темніла загорьована жінка. Повернула до нього бліде, неживе лице й подивилася великими чорними очима.

– Добридень вам у хату! – сказав Іван.

– Здоров, куме, – озвалася та темна, що сиділа отаману в головах. – Хочеш його вирятувати?

– Не знаю, – сказав Іван. – Він моєму батьку велику кривду заподіяв. Забрав гвалтовно млина, а самих побив так, що вони й на той світ пішли.

– Я це знаю, – сказала чорна кума. – Сама при тому була. Чого ж ти прийшов?

Він наче отямився. Стояла перед ним у чорному отаманиха і оце випитувала все у нього.

– Запрошено мене, – сказав він.

– Хто ж тебе запросив?

– Я, матінко, – сказало звідкілясь од підлоги мале сонечко. – Вони вилікують батька.

– Це вже й ти знахарюєш?

Але він ступив владно в світлицю й показав рукою тим, що сиділи в хаті, на двері. Тоді почали вставати тіні, одна за одною попливли до дверей, лишилися тільки та, котра печально сиділа в отамана в головах, хлопченя й песик, адже й він сюди заскочив непомітно.

– Скажи, хай мати вогонь запалить! – сказав він хлопченяті.

– Вирішив його врятувати? – звела голову чорна кума.

– Хочу, щоб він мені млина повернув, – жорстко сказав Іван.

– Млина він поверне, – мовила чорна кума. – Але про одне забула тобі сказати. Невеселе буде твоє лікарювання.

– А маєток я поверну?

– Ще й надбаєш до нього. Але не тільки здобуватимеш. Твоя трата стане мені заплатою.

– Що ж я тратитиму?

– Не так уже й багато. Те, що не візьмеш у жменю!

Він засміявся, бо щось таке незрозуміле вона йому сказала.

Собаченя підійшло до чорної куми й писнуло:

– Зроби мене людиною!

– Ти занадто добрий до світу, – роздратовано сказала чорна кума. – Навіщо це тобі?

– Хочу застерегти його, – сказало собаченя. – Хочу попередити, що і я колись піддався на таке саме!

Іван схилився над ліжком. Отаман прийшов до тями й розплющився.

– Чого тобі від мене треба? – спитав натужно.

– Можу вас урятувати, – сказав Іван. – Маю до того спосіб.

– Що за те хочеш?

– Батьків млин.

– Я тобі поверну того млина.

Іван дивився пильно на отамана, аж той зайорзався.

– Чого ще?

– Спитати про одне, – хрипко сказав Іван. – Ви стільки зла на землі содіяли. І от, дивлячись смерті у вічі, чи не сум’ятиться ваша душа?

Очі отаманові покруглішали й затремтіли. Але не сказав нічого, тільки облизав зашерхлі губи.

– В нього душа не сум’ятиться, – сказала спокійно чорна кума. – Я вже до неї добряче придивилася. Вважає, що не чинив він зла!

Іван повернувся до куми, аж хрупнули його шийні хребці.

– Чого дивуєшся? – сказала вона. – Пан отаман уважав, що те, що він чинить, – добро. Подивися, яка велика й світла у нього хата, скільки добра в нього, як пишно одягнена його жінка і яку пишну одежу носить він сам.

– То на сльозах людських побудовано, – сказав песик.

– Цілий світ на сльозах стоїть, – всміхнулася до Івана кума. – Хто хоче добра собі надбати, той має чинити зло. Хто ж хоче від зла втекти, той убожіє і таким, як ти, нетіпахою стає. Отож вибирай: або проси в нього ще одного млина, або йди звідсіля…

Тоді заскавучав жалібно песик і стрибнув лапками на коліна чорній кумі.

– Дозволь мені його застерегти? – попросив він.

– Я задихаюся, – сказав отаман. – Лікуй мене, бога ради! Я тобі віддам ще одного млина.

Іван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправді він подивився у півзаслонене рядном вікно, в світлий і ясний просвіт. Там побачив він свою хату й жінку, з якою снідав сьогодні пісною кашею. Побачив коло неї ще якихось дітей: було їх не два і не три. Помітив, що обличчя жінчине сіре од утоми й важкої роботи, хоч ще недавно було юне й гарне. Стис губи, звів голову, й очі його запалали холодним сухим вогнем. Відтак почала мінитися на ньому й одежа: з сірого полотна єдваб і парча витворялися, з сорочки – жупан, а поверх нього – розкішний кунтуш. Сірі од куряви чоботи новими стали, а в руці мнув шапку з дорогих смушків. На обличчя його поклалася повага, він поворушив довгими вусами, що торкалися грудей, і сказав хлопченяті, яке стало на порозі й повідомило, що вогонь уже горить.

– Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зілля!

(2 votes, average: 3.50 out of 5)