Детермінація злочинності
Проблема причинності в кримінології – одна з найскладніших і основоположних. Вона має велике методологічне значення і переважно визначає сенс і зміст даної науки. Від її рішення залежать розуміння соціально-правової природи злочинності, соціальну сутність особистості злочинця, розробка запобіжних заходів і визначення інших кримінологічних проблем. З даною проблемою пов’язано саме виникнення кримінології як науки. Разом з тим жодна проблема в кримінології не представляє такої складності і не викликає у дослідників стільки суперечок, як ця.
Справді, чи можна пояснювати антигромадську поведінку виключно обставинами, які беруть участь безпосередньо у взаємодії, коли відбувається вольовий акт, або ж ми повинні взяти до уваги й інші фактори, що зробили на них вплив? Іншими словами, чи слід покласти в основу пояснення антигромадської поведінки строго причинно-наслідковий залежність, під якою розуміється об’єктивна зв’язок між двома явищами, одне з яких (причина) за наявності певних умов виробляє, породжує інше наслідок – отримала в літературі назву принципу жорсткої детермінації, або ж принципу детермінізму. Детермінізм (лат. Determinare – визначати) – вчення про об’єктивну закономірною взаємозв’язку і взаємозумовленості явищ матеріального і духовного світу (їх налічується більше трьох десятків), де причинність розуміється як одна з форм детермінізму. Ці питання досі є предметом остройдіскуссіі в кримінологічної літературі. Пояснюється це, мабуть, тими труднощами, які завжди відчували кримінологи при дослідженні процесів, пов’язаних з механізмом соціального відхилення, в тому числі злочинної поведінки, прагненням визначити конкретні причини, які роблять на нього вплив.
Передумовою правильного вирішення проблеми причинності в кримінології є філософське розуміння причинного зв’язку як об’єктивної категорії, що відбиває реальний процес взаємодії явищ дійсності і вказує на те, з чого відбулося дане явище.
Як відомо, об’єктивна природа причинного зв’язку – це той пункт в теоретико-пізнавальному процесі, по якому були і є принципові розбіжності між матеріалізмом і ідеалізмом. Причинний зв’язок не просто характеризує послідовність і регулярність подій, а висловлює їх закономірний характер. Інакше кажучи, вона дає можливість визначити переважаючі тенденції розвитку того чи іншого явища і ті чинники, які мають вирішальне значення в цьому процесі. Саме по собі виявлення факту взаємозв’язку злочинності з якимось явищем або процесом не можна визнати достатнім. За цим має слідувати визначення характеру взаємозв’язку. Інакше не можна визначити, що саме породжує злочинність, і заходи можуть стосуватися обставин, що знаходяться зі злочинністю лише у функціональній або іншій залежності. Вказана обставина і підкреслює як теоретичне, так і практичне значення розглянутої проблеми.
Тільки з таких позицій ми можемо виявити явища і процеси, які визначають закономірності розвитку злочинності і є предметом попереджувального і кримінологічного впливу.
Правда, існує думка, що в кримінології можна відмовитися від пошуку причинних зв’язків. Дійсно, не можна заперечувати того факту, що в суспільстві встановлення причинних зв’язків буває значно важчою справою, ніж у природі. Але як зазначає більшість вітчизняних дослідників, спрощення ситуації в теорії веде до марної трати сил і засобів на практиці.
Причинний зв’язок має предметний зміст, яке визначається системою зв’язків і відносин, які й характеризують специфічну форму її прояви. Унікальною особливістю причинних зв’язків в області соціального життя є те, що вони в більшості випадків проходять через свідомість людей, висловлюючись у вигляді цілей і мотивів їхньої поведінки. Перетворення можливості в дійсність в суспільстві відбувається завжди при активній участі людей.
Кожній сфері відносин, певної організаційно-структурної системі відповідають свої особливі закономірні зв’язки, специфічні форми детермінації. Енгельс зазначав, що “причина і наслідок суть уявлення, які мають значення як такі тільки стосовно до даного окремого випадку. Але як тільки ми будемо розглядати це окремий випадок в його загальній зв’язку з усім світовим цілим, ці уявлення сходяться і переплітаються в певному універсальному взаємодії, в якому причина і наслідок постійно міняються місцями “[20,546]. Іншими словами, оцінка одних явищ в якості причин, а інших – в якості умов носить відносний характер. Конкретне явище в одних взаємодіях може грати роль причини, а в інших – умови.
Таким чином, з точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння, причина і наслідок мають значення тільки в певній системі відносин стосовно до конкретного факту, події, інакше кажучи, в сукупності цілого ряду обставин, що є необхідними умовами розвитку події, настання наслідку.
Розмежування причин і умов має принципове значення для правильного розуміння проблеми причинності, зокрема, для її характеристики в кримінології.
Будь-яке суспільно небезпечне діяння відбувається в системі різних соціальних явищ і процесів, що впливають на волю і свідомість особи і породжують рішучість його вчинити. Однак ці явища і процеси відіграють неоднакову роль у детермінації такої поведінки. Одні з них мають вирішальне значення у виникненні наміру вчинити злочин, т. Е. Виступають як причина суспільно небезпечної поведінки, інші – як умови, завдяки яким ця причина отримує саме дану форму прояви.
Проблема причинності в кримінології зводиться до того, щоб встановити причинно-наслідковий залежність між суспільно небезпечним поводженням особи і обставинами, які викликають його до життя, інакше кажучи, встановити безпосередню причину скоєння злочину.
Разом з тим діалектичний матеріалізм не зводяться цю проблему лише до жорсткої детермінації. Він виходить з того, що між явищами і процесами існують самі різні зв’язки і відносини, що складаються на основі загального взаємодії.
Слід зазначити, що принцип жорсткої детермінації страждає певною обмеженістю: він враховує лише односторонню зв’язок, логічну послідовність подій. У той же час між явищами, як говорилося, існують не тільки прямі, але й інші зв’язки, взаємодії різних залежностей.
Як відомо, конкретне суспільно небезпечне поведінка є результатом взаємодії соціально-психологічних особливостей особистості і конкретної життєвої ситуації. Якщо пояснювати механізм цієї поведінки з погляду безпосередньої причинно-наслідкового залежності, то ми повинні були б визнати, що його причиною є або зовнішні обставини, що передували вчиненню конкретного діяння, або індивідуально-психологічні особливості винного. Але такий вихід був би, очевидно, неточним.
Конкретна життєва ситуація, що передувала злочину, вельми часто є конфліктною. Але якою б конфліктний характер конкретна ситуація ні носила, вона, за загальним правилом, виступає не причиною, а як умова вчинення злочину.
Соціально-психологічні особливості особистості, в тому числі дефекти психології і соціальних цінностей, безсумнівно, відіграють більшу роль у вчиненні злочину. Від загальної спрямованості людини, в кінцевому рахунку, залежить, який спосіб він обирає для задоволення своїх потреб.
Але, мабуть, було б неправильно зводити причину скоєння злочину виключно до зазначених особливостей особистості. Не кажучи вже про те, що така констатація змісту детермінації в даному випадку є односторонньою, практично вона мало що дає для розуміння суспільно небезпечної поведінки. Щоб визначити його причинну обумовленість, необхідно встановити обставини, які зробили вирішальний вплив на саме формування соціально-психологічних особливостей особистості і вибір поведінки.
Особистість, безсумнівно, формується під впливом різних соціальних умов. Але процес формування особистості не можна розуміти спрощено, в сенсі безпосереднього впливу зовнішніх факторів на формування її потреб, інтересів, ціннісних орієнтації. Даний процес виключно складний, у ньому соціальне і біологічне, зовнішні обставини та внутрішні умови виступають в єдності і взаємозумовленості. Особливо чітко це єдність проявляється на перших порах життя людини, коли відбувається його формування як особистості у міру засвоєння ним досвіду попередніх поколінь. І область дії причин – це, насамперед, стадії мотивації і прийняття рішення, коли мова йде про формування мотиву, мети, визначення засобів її досягнення саме як злочинних.
Кримінальна мотивація у відповідності з характером і ступенем суспільної небезпеки особистості і злочинів нині в Росії виглядає так: до 70% – корислива мотивація, до 25% – агресивно-мізантропічна, до 1% – мотивація професійного та громадянського зневаги до вимогам технічної, транспортної, екологічної, побутової безпеки.
Акцентуючи вся увага при поясненні злочинної поведінки лише на жорсткій детермінації, ми спрощуємо сам причинний процес. В основі жорсткої детермінації, як відомо, лежить принцип рівності. Виходить, оскільки злочин носить антисоціальний характер, то і причина повинна володіти тими ж властивостями. Але в житті ми не завжди спостерігаємо такий збіг. Соціальне явище може бути саме по собі позитивним (наприклад, міграція населення), але воно може містити негативні аспекти, що впливають на протиправну поведінку. Взагалі, якась обставина, навіть вкрай негативне, важко саме по собі назвати причиною злочинності. Його взаємодія з різними типами особистості може призвести до протилежних результатів.
Таким чином, з позицій детерминистического підходу ми в змозі пояснити характер механізму злочинної поведінки, врахувати об’єктивні і суб’єктивні чинники у формуванні особистості злочинця і в скоєнні злочину.
Особливість людської поведінки полягає в тому, що воно є не просто результатом безпосереднього впливу якихось одних (внутрішніх або зовнішніх) чинників, а результатом складного процесу, на який впливають як обставини, пов’язані з формуванням і вихованням особистості, так і обставини, безпосередньо передували вчиненню злочину. Стосовно до причин злочинності – це взаємодія середовища і людини.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)